Головна Історія Інтелігенція і влада ОКУПАЦІЙНИЙ “НОВИЙ АГРАРНИЙ ПОРЯДОК” НА ПІВДНІ УКРАЇНИ (1941 — 1944 рр.)
joomla
ОКУПАЦІЙНИЙ “НОВИЙ АГРАРНИЙ ПОРЯДОК” НА ПІВДНІ УКРАЇНИ (1941 — 1944 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

О. О. Захарченко

Донедавна поза увагою істориків залишалось чимало проблем, які торкались нацистської окупаційної політики. Досить довго дослідники були позбавлені можливості об’єктивно і неупередже - но вивчати питання, пов’язані з реалізацією німецько-румунсь­кою окупаційною владою аграрної політики на Півдні України. Ця сторінка нашої історії досліджувалася вкрай вибірково і об­межено [1].

Набуття Україною державної незалежності відкрило перед вче­ними великі можливості. Доступ до раніш закритих архівних фон­дів дозволив впритул наблизитись до наукової розробки даної про­блеми. В останні роки в сучасній історіографії з’явился ряд ціка­вих робіт, які, використовуючи значно розширену джерельну базу, наукові праці зарубіжних дослідників та істориків діаспори, від­найдені архівні матеріали, дають змогу простежити складне і супе­речливе коло питань щодо практичної реалізації “нового аграрно­го порядку” [2].

Деякі аспекти аграрної політики нацистів автор розглянув у своїх попередніх публікаціях [3].

Завдання даної статті полягає в тому, щоб показати особливості аграрної політики нацистів на Півдні України. В цьому контексті важливого значення набувають питання, які торкаються здійснен­ня нового аграрного порядку (neue Agrarordnung) на окупованій території, діяльності німецької і румунської окупаційної влади по впровадженню “земельної реформи”, спроба приватизації землі, ко­рекція в аграрній політиці в залежності від перебігу подій на ра­дянсько-німецькому фронті в 1942 — 1943 рр.

Нацистське керівництво основною метою і головним завданням аграрної політики вважало налагодження безперебійного постачання продовольством і сировиною вермахту і рейху. До початку агресії конкретні форми її втілення не розроблялись. Остаточне вирішен­ня аграрного питання відкладалося після завершення війни проти Радянського Союзу. В ході ж війни проводилась політика, яка мала чимало протиріч і неодмінно пов’язувалась зі станом справ на Схі­дному фронті і Рухом Опору на окупованій території.

В завойовницьких планах поневолення східного простору наци­стів найбільше приваблювали саме Південь України і Крим. 27 ли­пня 1941 р. А. Гітлер, торкаючись цього питання, зауважив: “Ми візьмемо південну Україну, особливо Крим, і перетворимо її у вели­ку німецьку колонію” [4]. Фюрер ставив завдання повністю висе­лити з цих територій місцеве населення і створити цілу низку вій­ськових поселень німців-колоністів, надавши їм зброю для охорони від “унтерменшів” свого панування. Гітлер планував цілковито вирішити проблему забезпечення рейху продовольством, назавжди переселивши сюди німецьких селян. “Новий рейх”, — на його дум­ку, — мав повернутися на шлях орденських лицарів, щоб німець­ким мечем здобути землю, на якій німецький плуг зміг би забезпе­чити німців хлібом насущним” [5].

В умовах “бліцкрігу”, захопивши в короткий час значні терито­рії України, оголосивши всю землю власністю рейху і взявши курс на створення воєнних поселень німецьких колоністів, гітлерівці вважали доцільним зберігати деякий час велике сільськогосподар­ське виробництво, яке утворилося в Україні в передвоєнні роки. В своєму вузькому оточенні Гітлер говорив, що за будь-яких обста­вин слід повністю підпорядкувати собі існуючу колгоспну систему, створену Сталіним, яка давала змогу встановити абсолютний конт­роль за сільськогосподарським виробництвом, збором, вилученням і відправкою до Німеччини великих партій продовольства і сирови­ни. Коли же в кінці вересня 1941 р. А. Розенберг запропонував розпустити колгоспи, фюрер на це згоди не дав [6]. Гітлер розумів наскільки важливо зберегти колгоспну систему, і тому свідомо на посаду рейхскомісара України він призначив гауляйтера Еріха Коха — особу, яка з несамовитою жорстокістю і фанатизмом буде виконувати будь-які накази і розпорядження нацистського керів­ництва. Гітлер тим самим заклав підвалини конфлікту Розенберг — Кох. “Жорстокий собака”, як полюбляв називати себе Еріх Кох, всі спроби Розенберга розпочати аграрну реформу в Україні гальмував, розпорядження і директиви свого безпосереднього шефа активно саботував і не виконував, а занепокоєну аграрною реформою Розен­берга “нову земельну аристократію” заспокоював словами: “Не тур­буйтесь, земелька буде ваша. Я своїх слів на вітер не пускаю. Свого часу я дав вам слово, що ви раніше всіх одержите підприємства і землю... Тепер я маю можливість виконати свою обіцянку” [7]. Приймаючи в червні 1943 р. групу німецьких журналістів, Кох при­людно назвав розпочату Розенбергом в пожежному порядку прива­тизацію землі українським селянським божевіллям [8].

Тільки крах стратегії блискавичної війни, затяжний, виснажли­вий характер радянсько-німецького протистояння змусив Гітлера все ж дозволити Розенбергу провести в дію “новий аграрний поря­док”, оголошений рейхсміністром 15 лютого 1942 р. [9].

Згідно указу колгоспи перетворювалися на громадські господар­ства (Gemeinwirtscehaften), радгоспи на державні маєтки (Staatsgüter), МТС — на опорні пункти. Другий етап реформи пе­редбачав переведення частини громадських господарств, які вико­нають поставки в рейх, до статусу сільськогосподарських коопера­тивів (Landbaugenossenschaften). На третьому етапі реформи перед­бачалося створення обмеженої кількості одноосібних господарств (Einzelwirtschaften). Весь сільгоспінвентар розподілили по десяти - хатках, на чолі яких стояв бригадир, контроль за бригадами здійс­нював староста.

У румунській зоні окупації в так званій “Трансністрії” (Одеська область, західні райони Миколаївської і південні райони Вінниць­кої областей), аграрний закон згідно розпорядження № 55 І. Анто - неску — Г. Алексяну був оголошений 14 березня 1942 р. За цим законом колишні колгоспи перетворювалися в трудові громади, а радгоспи — на державні ферми. Трудові громади ділилися на тру­дові бригади, які в середньому нараховували по 20-30 сімей. За ними в середньому закріплювалося близько 200 га землі [10]. Кожна тру­дова бригада обирала старшину, котрого затверджував румунський адміністратор — комунальний агроном. Він же нормував робо­ту [11]. Розподіл урожаю робився комунальними агрономами, ста­ршиною бригади, старшиною общини, сільським старостою після перевірки урожаю. Цей наказ зобов’язував сільськогосподарські і адміністративні власті повітів, районів і сіл негайно розподілити між общинами всю землю колишніх колгоспів [12].

Починаючи з весни 1942 р. значно зросла потреба в землемірах. Впродовж року в багатьох містах України — в Києві, Дніпропет­ровську, Полтаві, Одесі, Умані, Мелітополі, Херсоні, Гайвороні, Бобри - нці та інших почали діяти агротехнічні, ветеринарні, землемірні, механізаторські школи і курси спеціалістів вузького профілю для потреб сільського господарства. В реалізації аграрної реформи клю­чове місце належало землемірам. Окупанти складали відповідні списки землемірів, в яких вказувались прізвища, ім’я, по батькові, вік, місце проживання і роботи, освіта [13]. їх ретельно перевіряло гестапо і СД на лояльність окупантам. Під загрозою смерті земле­мірам заборонялося розголошувати результати своєї діяльності [14]. За виконану вчасно роботу окупаційна влада встановлювала гро­шові премії. Так, інспектор Єрещенко в звіті про поїздку по райо­нам генеральної округи “Миколаїв” пропонував надати грошову винагороду землеміру Чесакову за зразкове виконання землемір­них робіт в Білозерському районі [15].

Для впровадження нового аграрного порядку командуючий опе­ративним тиловим районом “Південь” 6 травня 1942 р. видав на­каз про створення так званих “Особливих штабів аграрної рефор­ми”, які мали вести роз’яснювальну роботу для реалізації аграрної реформи [16]. 25 травня 1942 р. розпорядженням відділу військо­вої адміністрації створювався спеціальний штаб “Новий аграрний порядок” при головній групі сільського господарства у Полтаві на чолі з доктором Шиллером [17].

19 червня 1942 р. економічний штаб “Схід”, головна група сіль­ського господарства ухвалили розпорядження “Практичне здійс­нення нового аграрного порядку” [18]. В ньому пропагандисти мали в першу чергу наголошувати, що основним змістом нового аграр­ного порядку є поступовий перехід від колективного до одноосібно­го господарювання в межах кооперативів (хліборобських спілок). В рейхскомісаріаті України в 1942 р. в цю категорію за станом на 1 грудня перейшло 10,4% громадських господарств. На Півдні Укра­їни цей показник становив:

Миколаївська область — 4,9%

Херсонська область — 4,1%

Запорізька область — 20,4% [19].

В генеральній окрузі “Миколаїв”, до якої входили Кіровоград­ська, Херсонська і частина Миколаївської (лівий берег Південного Бугу) області, землемірні роботи було зроблено в 194 громадських господарствах. Для 60 колишніх колгоспів розробили карти земе­льних наділів. Планувалося до початку зими 1943 р. закінчити землевпорядження в 134 господарствах [20]. Збільшили окупанти і присадибні ділянки селян. У південних районах Миколаївської генеральної округи 45000 сімей отримали додатково 15972 га землі, а в північних районах 20817 сімей отримали 6 982 га присадиб­ної землі [21]. Для прискорення “земельної реформи” і для кері­вництва сільськогосподарським виробництвом в інтересах рейху з Німеччини в Україну почали масово прибувати так звані сільсь­когосподарські керівники (Landwirtschaftfuhrer). За станом на 15 квітня 1942 р. на окуповану територію СРСР прибуло 13028 ландфюрерів, з них в господарську інспекцію “Південь” (тобто на Україну) — 7613 [22].

Нацисти відверто робили ставку на створення під німецьким керівництвом державних господарств, яких на кінець жовтня 1942 р. нараховувалось 1493 з загальною земельною площею 3245000 гектарів. На таємній нараді, яка відбулася у Києві 30-31 жо­втня 1942 р. для керівників державних маєтків, які прибули з усіх куточків рейхскомісаріату “Україна”, присутнім наголошувалось: “У нас немає ніякого сенсу віддавати землю в приватну власність українців і було б за краще зберегти колгоспну систему за будь - яких обставин” [23]. Головним завданням ставилося значно збіль­шити кількість сільськогосподарських робітників і військовополо­нених в державних маєтках і змусити селян із громадських госпо­дарств переходити не до статусу одноосібного господаря, на чому особливо наголошувала німецька пропаганда, а до категорії беззе­мельного батрака і наймита, що мав гнути спину в німецьких еко­номіях — державних маєтках.

В Україні було створено спеціальне “Товариство по управлінню державними маєтками”, в розпорядженні якого знаходилось 2215 великих господарств, переважно колишніх радгоспів [24]. В генерал - комісаріаті “Миколаїв” за станом на 1 жовтня 1942 р. в держав­них маєтках округи працювало: 49167 чоловіків, 37243 жінки, 20267 дітей віком до 13 років, 4283 підлітків віком від 13 до 16 років, 16187 військовополонених [25].

Оскільки під час евакуації в радянський тил в 1941 р. було ви­везено чимало сільськогосподарських машин, тягла і реманенту, це не дозволило широко, як до війни, використовувати механізовану працю. До того ж дефіцитом було пальне для сільгосптехніки. Так, у Миколаївській окрузі на липень 1942 р. для 1000 сільськогоспо­дарських машин виділялося лише 1500 літрів пального, тобто 15 літрів на кожну машину, що унеможливлювало використання техніки в сільськогосподарських роботах [26].

Відсутність тягла заставила окупантів широко використовувати ручну працю, а подекуди в якості тягла виступали воли і корови. Тому терміново з Німеччини в Україну почали масово завозити сільськогосподарську техніку і реманент. З квітня по вересень

1942 р. в Україну з рейху надійшли 2901 трактор, 8850 жаток, 1990 молотарок, 208 снопов’язок, 126 віялок, 735568 кіс [27]. З Іта­лії прибуло 93000 плугів [28].

Для покращення становища в сільськогосподарському виробни­цтві, збільшення врожайності зернових, окупанти влітку 1942 р. намагались вжити деяких заходів. Враховуючи, що південні райо­ни України потерпали від посухи, німецька окупаційна влада зро­била спробу меліорації і господарського освоєння цих земель, які в першу чергу підлягали німецькій колонізації після закінчення війни. 30 липня 1942 р. на ім’я Е. Коха надійшла пам’ятна запис­ка відносно зрошення Південної України і Північного Криму вода­ми Інгульця і Дніпра з усіма подробицями і розрахунками. План зрошувальної системи подавався на окремій карті [29].

Німецький журналіст Ганс Йост згадував, що Гіммлер полюбляв зупинити автомобіль і пройтися по полю обабіч дороги: “Нахилив­шись, він брав шматок землі, розтирав її між пальцями, задумливо нюхав, а потім розглядав широкі безкрайні поля родючої землі, роз­мірковував в голос про те, які виростуть згодом тут дерева і кущі, як захистять вони врожай від холодних вітрів, дадуть вологу і забезпе­чать економічний підйом цих, тепер уже німецьких земель” [30].

З притаманною німцям педантичністю вони підійшли до спра­ви комплексно. Оскільки степові райони Півдня України завжди страждали від суховіїв, в липні 1942 р. головний відділ продоволь­ства і сільського господарства рейхскомісаріату надіслав відділам продовольства і сільського господарства генеральних комісаріатів Дніпропетровська, Миколаєва і Мелітополя, господарській команді “Південь” розпорядження відносно обліку землі, відведеної під лі­сосмуги. Передбачалось в чотирьох кліматичних зонах висадити 7-рядні лісосмуги шириною 12 метрів і 5-рядні лісосмуги шири­ною 9 метрів [31].

Для того, щоб без перешкод одразу з току відправляти зібраний урожай до Німеччини, 28 вересня 1942 р. генерал-комісаром Мико­лаєва обергрупенфюрером СС Опперманом було прийнято рішення про будівництво польових вузькоколійних залізниць. У наказі особ­ливий наголос ставився на тому, що ці польові залізниці будувати­муть лише для того, щоб суттєво полегшити вивіз збіжжя до рейху і тим самим запобігти актам саботажу з боку селянства [32].

Таким чином, на другому етапі аграрної політики нацистський окупаційний режим намагався розпочати господарське освоєння Півдня України, але не для покращення життєвого стану селянства, а виключно для більш ефективної експлуатації сільського госпо­дарства у власних цілях.

Розгром, який вчинила Червона Армія вермахту і союзникам рейху на берегах Волги і Дону, розгортання Руху Опору на окупо­ваних землях спонукав нацистську кліку терміново вжити нових, суттєвих заходів, щоб виправити становище на свою користь. 18 гру­дня 1942 р. на спеціально скликаній Розенбергом у Берліні конфе­ренції вищі цивільні і військові чини рейху одностайно вислови­лись за більш вагоме використання в боротьбі з більшовизмом по­літичних факторів боротьби, акцентувавши увагу на прискоренні аграрної реформи [33].

Готуючи операцію “Цитадель” (літній наступ вермахту на Кур­ській дузі) нацисти вперше вдалися не лише до військового факто­ру боротьби, а й до психологічного тиску на противника. Тому зро­зуміло, якого виняткового значення навесні-влітку 1943 р. набува­ла пропагандистська обробітка сільського населення. На місця на­дійшла спеціальна інструкція для пропагандистів і керівників сіль­ського господарства щодо впровадження аграрного порядку в 1943 р. [34]. Вона містила чіткі і стислі вказівки і рекомендації для німе­цьких пропагандистів, як досягти максимального агітаційного ефек­ту. Щодо специфіки Півдня України, то вони мали всіляко вказува­ти, що в цьому регіоні кінцевою метою розвитку мають стати саме великі, а не дрібні господарства — сільськогосподарські кооперати­ви, які за наявності пального і сільгосптехніки в недалекій перспе­ктиві мають довести свою домінуючу роль [35].

3 червня 1943 р. Розенберг від імені рейху проголосив “Декла­рацію німецького уряду про приватну власність селян на землю”. По передньому краю Курської дуги з німецьких літаків розкидува - ли листівки з текстом декларації, яка обіцяла землю всім перебіж­чикам, закликаючи червоноармійців до масового дезертирства.

Сам Розенберг у червні 1943 р. здійснив інспекторську поїздку по рейхскомісаріату “Україна”, в тому числі вдруге за період оку­пації побувавши в генеральній окрузі “Миколаїв”. Він вимагав від місцевої німецької влади розпочати негайну приватизацію землі. Водночас його безпосередній підлеглий гауляйтер Кох щосили га­льмував цей процес, і конфлікт між ними знову набув гостроти.

Однак очікуваного ефекту від затіяної в пожежному порядку приватизації землі не сталося. Як стверджують численні трофейні документи, декларація залишилась без будь-яких наслідків [36]. Українське селянство прекрасно розуміло, що цей демагогічний крок був викликаний суто тактичними обставинами, і не поспішало ви­значитися в своєму ставленні до приватизації землі, оскільки, як підмітили самі окупанти, “надто зросли сумніви в перемозі Німеч­чини у війні. Селянин боїться бути ліквідованим, як куркуль після повернення червоних одним з перших” [37].

Сподівання нацистів щодо привернення на свій бік українського селянства, як найбільш постраждалої категорії населення від сталін - щини, повністю провалились. До того ж часу для термінового випра­влення становища у гітлерівців вже не залишилось. Розбивши еліт­ні війська вермахту і ваффен СС під Курськом, Червона Армія, не зупиняючись, розгорнула широкий наступ і почала визволення Ліво­бережної України від завойовників. Нацистам не залишалось часу думати про зміну акцентів в окупаційній політиці в цілому і в аграр­ній зокрема. Оскаженілий фашизм остаточно зірвав з себе маску лицеміра, коли за наказом нацистської кліки, починаючи з вересня

1943 р., застосував тактику “випаленої землі” — тотально спустошу­ючи при відступі територію України, піддаючи все довкола не баче­ному ще в історії людства пограбуванню, руйнації і нищенню.

Відступаючи під ударами військ 3-го Українського фронту, який у березні-квітні 1944 р. визволяв південні області України від ні­мецько-румунських окупантів, завойовники спустошували колгоспні комори, знищували знаряддя праці, реманент, тотально конфіскову - вали всі наявні запаси продовольства. Так, у селі Трикрати відсту­паючі війська знищили весь посівний матеріал [38].

“Уся Трансністрія переповнена худобою, — вказувалось у доне­сенні економічного штабу “Ост” від 23 березня 1944 р., — тут зібра­но 63 тис. корів, 7800 коней і 190 тис. овець. Постачання гуртів худоби і догляд за нею становлять значні труднощі” [39].

Відступаючи з території Миколаївщини, румунські війська тіль­ки в березні 1944 р. вивезли велику кількість сільськогосподарсь­кого реманенту, 24 трактори, 4143 плуги, 94 молотарки, 1190 сіва­лок [40]. У Березнегуватівському районі після визволення не було жодного трактора і всього залишилось 430 плугів [41].

Таким чином, можна дійти висновку, що “новий аграрний поря­док нацистів” на Півдні України мав на меті налагодження безпере­бійного постачання діючої армії і Німеччини продовольством і си­ровиною. Він незмінно пов’язувався з перебігом подій на радянсь­ко-німецькому фронті. Запровадження “нового аграрного порядку” і проголошення декларації про приватну власність були викликані в першу чергу невдачами на фронтах, і розцінюються як вимуше­ний тактичний крок. Спроба господарювання на Півдні України за­лишилась лише на папері, а на практиці з початку вересня 1943 р. нацисти вдалися до варварської тактики “випаленої землі”. Не було єдності і в німецькій окупаційній адміністрації щодо аграрної полі­тики, що вилилось у конфлікт Кох — Розенберг. Головною ж причи­ною провалу “нового аграрного порядку” було те, що українське се­лянство вбачало в гітлерівцях перш за все своїх поневолювачів, які хотіли його уярмити, масово знищити і назавжди перетворити на рабів. Ось чому українці, разом з іншими народами колишнього СРСР, взявши в руки зброю, виявили масовий героїзм і відстояли в смерте­льному двобої свою землю від зазіхань ненависного ворога.

Література:

1. Загорулъко М. М., Юденков А. Ф. Крах плана “Ольденбург” (о срыве экономических планов фашистской Германии на оккупированной тер­ритории СССР) — М., 1974; Немятый В. Н. В борьбе за срыв грабитель­ских планов фашистской Германии. — К., 1982; Левит И. Э. Участие фашистской Румынии в агрессии против СССР: истоки, планы, реализа­ция. 1. IX. 1939 — 19. XI. 1942. — Кишинев, 1981. — 391 с. та ін.

2. Лаврищук В. І. До питання про аграрну політику фашистів у західних

Областях України // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей // НАН України. Ін-т історії України. — К., 2001. — Вип. 5; Слободя- нюк М. Селяни України під нацистським окупаційним режимом // Київська старовина. — 2000. — № 2; та ін.

3. Захарченко О. О. Аграрно-політичні заходи нацистів в рейхскомісаріаті України напередодні літнього наступу 1943 р. // Національний прогрес України: історичні передумови та пріоритети // Зб. наук. праць. — Миколаїв: УДМТУ, МРЦСД, 1997; Його я. Південь України в планах “Третього рейху” // Південна Україна: проблеми історичних досліджень // Збірник наук. праць. — Миколаїв, 1998. — Частина II; Його ж. Агра­рна політика нацистів на окупованій території України // Историчес­кая память. Исторический ежегодник. — Одесса, 2000; та ін.

4. Буллок А. Гитлер и Сталин: Жизнь и власть. Сравнительное жизнеописа­ние: В 2-х т. — Т. II. Пер. с анг. — Смоленск: Русич, 1998. — С. 313-314.

5. Кох-Хиллебрехт М. Ното-Гитлер: психограмма диктатора. — Пер. с нем. — Мн.: ООО “Попурри”, 2003. — С. 212.

6. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — Париж — Нью - Йорк — Львів, 1993. — С. 181.

7. Шулъга З. П. Українське селянство не буде в фашистській неволі. — Видавництво АНЦРСР, 1942. — С. 22.

8. Косик В. Вказ. праця. — С. 362.

9. Центральний державний архів вищих органів влади і громадських орга­нізацій України (ЦДАГО України). — Ф. 166. — Оп. 3. — Спр. 144. — Арк. 49-57.

10. Центральний державний архів вищих органів влади і органів державно­го управління (ЦДАВО України). — Ф. КМФ-8. — Оп. 1. — Спр. 230. — Арк. 21.

11. Лаврищук В. І. Вказ. праця. — С. 134.

12. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 — 1944 (До 60- річчя визволення області від німецько-румунських окупантів). — Мико­лаїв, 2004. — С. 448.

13. Державний архів Миколаївської області (ДАМО). — Ф. Р-1827. — Оп. 1.

— Спр. 22. — Арк. 31.

14. Там само. — Ф. Р-2033. — Оп. 2. — Спр. 16. — Арк. 5 зв.

15. Там само. — Ф. Р-1827. — Оп. 1. — Спр. 26. — Арк. 20.

16. ЦДАВО України. — Ф. КМФ-8. — Оп. 2. — Спр. 461. — Арк. 71.

17. Там само. — Спр. 456. — Арк. 95.

18. Там само. — Спр. 450. — Арк. 108-109.

19. ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 3. — Спр. 144. — Арк. 58.

20. Українські вісті. — 1942. — 23 вересня. — С. 3.

21. Там само. — 1942. — 15 липня. — С. 1.

22. ЦДАВО України. — Ф. КМФ-8. — Оп. 1. — Спр. 230. — Арк. 21.

23. Там само. — Спр. 181. — Арк. 94.

24. Народная война в тылу фашистских окупантов на Украине в (1941-1944).

— К.: Наукова думка, 1985. — Кн. 1. — С. 295.

25. ДАМО. — Ф. Р-2135. — Оп. 2. — Спр. 4. — Арк. 28.

26. ЦДАВО України. — Ф. КМФ-8. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 59.

27. Немятый В. Н. Вказ. праця. — С. 128.

28. Український хлібороб. — 1942. — №7. — С. 3.

29. ЦДАВО України. — Ф. 3206. — Оп. 2. — Спр. 31. — Арк. 1-19.

30. Педфилд П. Рейхсфюрер СС. Пер. с анг. — Смоленск: Русич, 2002. — С. 285.

31. ЦДАВО України. — Ф. КМФ-8. — Оп. 1. — Спр. 298. — Арк. 84-139.

32. Там само. — Арк. 5, 6.

33. Там само. — Оп. 2. — Спр. 189. — Арк. 7.

34. ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 3. — Спр. 144. — Арк. 3-58.

35. Там само. — Арк. 27.

36. ЦДАВО України. — Ф. КМФ-8. — Оп. 2. — Спр. 227. — Арк. 19, 32, 37.

37. Там само. — Арк. 37.

38. ДАМО. — Ф. Р-1894. — Оп. 1. — Спр. 126. — Арк. 220.

39. Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашист­ських загарбників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. — К., 1986. — С. 218.

40. ДАМО. — Ф. Р-1894. — Оп. 1. — Спр. 3 — Арк. 13.

41. Там само. — Спр. 2. — Арк. 4.


Похожие статьи