Головна Історія Інтелігенція і влада КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ І ЛІТЕРАТУРНО - МИСТЕЦЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 20-х рр
joomla
КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ І ЛІТЕРАТУРНО - МИСТЕЦЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 20-х рр
Історія - Інтелігенція і влада

М. А. Шипович

Завершення воєнних дій та початок мирного будівництва знач­но ускладнили відносини між партійно-радянським керівництвом та літературно-мистецькою інтелігенцією.

Радянське суспільство не могло існувати без своєї культури. Більшовицька держава була заклопотана витвором власної, “нової”, культури, яка повинна була стати наслідком боротьби із “старою” культурою та її носіями. Тому, розуміючи пропагандистське зна­чення літератури та мистецтва, нова влада намагалася з самого по­чатку свого панування на Україні встановити жорсткий контроль у цих галузях культури. Режим таким шляхом сподівався відсте - жувати і суспільні настрої в цілому, маючи на увазі, що їх форму­ють і продукти духовної творчості митців.

Висвітленню різних аспектів питання взаємовідносин партійно - радянського керівництва та інтелігенції у 20-і роки присвячено цілу низку праць [1]. У пропонованій статті автор спробував окре­слити аспекти цієї проблеми щодо початку 20-х років.

Природно, що першою турботою після встановлення радянської влади на Україні було створення державного апарату взагалі, в тому числі й апарату, покликаного керувати діяльністю літераторів та митців.

Щільний контроль над усім культурним життям республіки очолив Народний комісаріат освіти (Наркомос), створений 29 січня 1919 р. декретом тимчасового уряду радянської України [2, №2. —

С. 16.—С. 20]. У систему державних та партійних органів управ­ління культурою ввійшли також: Всеукраїнське фотокіноуправлін - ня — ВУФКУ, Головний політико-освітній комітет при Наркомосі, у складі якого діяли Художній сектор, а також Вища художня рада. Для контролю за ідеологічною спрямованістю театрального та кіно - репертуару у 1922 р. було створено Науково-репертуарну комісію та Вищу репертуарну раду. Створений радянський апарат керівницт­ва та контролю за культурним розвитком України був підконтро­льний Відділу агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У (Агітпроп).

Паралельно зі створенням радянсько-партійного апарату керів­ництва культурним життям республіки вирішувалися питання обліку та мобілізації кадрів старої інтелігенції. Це було вкрай не­обхідним, бо, як відомо, значна частина їх продовжувала займати хиткі позиції, намагалася зовсім відійти від політики, замкнутися в колі власних інтересів. 2 лютого 1919 р. Раднарком України прий­няв декрет, згідно з яким необхідно було взяти на облік усіх спеці­алістів та мобілізувати їх [2, №16. — Ст. 180. — С. 233-236]. Усі, хто підлягав обліку, втрачали право вільно залишати службу або переїжджати з місця на місце. Розподіл культпрацівників прово­дився в порядку трудової мобілізації.

Правлячій партії треба було докласти великих зусиль, щоб при­мусити літераторів та митців, чий світогляд сформувався в дорево­люційний період, творити в рамках офіційної ідеології на ниві роз­будови “пролетарської” культури. Спектр засобів впливу на митців був надзвичайно широкий: від підкупу і лестощів — до примусу, репресій та фізичного знищення.

Творча інтелігенція зазнавала особливих переслідувань через при­таманний їй дух опозиції, що не міг змиритися з безправ’ям та пору­шенням елементарних людських норм, які несла із собою на Украї­ну нова влада. У 1921 р. за участь у повстанській боротьбі було роз­стріляно “одного з найяскравіших предтеч ритмічного виразу музич­ного принципу світу” Грицька Чупринку. Переслідування нової влади призвели до передчасної смерті композиторів Я. Степового (1921 р.) і К. Стеценка (1922 р.). Жахливі приклади розстрілів за рішенням

О •• ф ф .. - І—г ф о • и о

Надзвичайної комісії у Полтаві наводив визначний російський пись­менник В. Г. Короленко у листах до голови Раднаркому УСРР X. Г. Раковського та його дружини О. Г. Раковської. Серед подібних при­кладів — розстріл артиста української трупи Красиленка — “безсу - дне нічне вбивство за якоюсь таємною постановою, просто на вулиці” [3]. Основний пафос листів Короленка — протест проти розправ в адміністративному порядку, обстоювання загальнолюдських мораль­них цінностей, політичних та юридичних норм.

Серед тих, хто рятував українських митців від переслідувань “пильних чекістських кадрів”, дослідники відзначають і письмен­ника В. Еллана-Блакитного. Так М. Гаско зазначив, що “просто з камери смертників завдяки Еллану-Блакитному було вирвано най - популярнішого в Україні гумориста і сатирика О. Вишню і врято­вано декого з кола так званих “неокласиків” [4]. Є. Сверстюк, роз­повідаючи про замовчувані донедавна сторінки біографії О. Довжен­ка, писав: “У Довженка замовчано і заховано від ЧК юність. Зви­чайно, він був активний на боці УНР. 25-річним потрапляє зі зброєю в полон. В. Блакитний його рятував від концтаборів і залучає до свого табору боротьбистів.” [5]

Послідовну позицію в обороні культури та її діячів займала на початку 20-х рр. Українська академія наук (УАН), що було зафік­совано в спеціальній ухвалі Спільного зібрання УАН 26 березня 1919 р. Члени Академії наук виступили на захист С. Єфремова,

В. Науменка, П. Стебницького, клопоталися перед головою Раднар - кому про розслідування обставин смерті професора Української академії мистецтв О. Мурашка і покарання винних [6].

Деякі представники творчої інтелігенції, самі перебуваючи у по­лоні революційних мар, брали участь у кривавих справах надзви­чайної комісії. Відомий поет 20-х рр. Д. Фальківський у 1920­

1923 рр. був членом надзвичайної комісії Білорусії, боровся проти контрреволюції, що потім болісно переживав. У вірші “Нас тільки сотня.” автор зважився заперечити поширену в 20-і рр. думку, ніби масові жертви виправдовуються необхідністю революційного часу [7, 12]. Подібні міркування бентежили й П. Тичину (“Зразу ж за селом.”, “Скорбна мати”), М. Хвильового (“Я”), Є. Плужника (збір­ка “Дні”) [8].

Втрати серед літературно-мистецької інтелігенції та гостра по­треба в спеціалістах змушували більшовицьку владу застосовува­ти політику “батога і пряника” щодо старої інтелігенції. Листо­падовий (1920 р.) пленум ЦК КП(б)У вказав на необхідність роз­роблення заходів, які запобігали б винесенню помилкових виро­ків щодо представників української інтелігенції органами ЧК та Особливих відділів й по активному їх залученню до соціалістич­ного будівництва [9]. 30 листопада 1921 р. ВУЦВК видав постано­ву про амністію всім українським громадянам, які перебували за кордоном і раніше брали участь у збройній боротьбі з радянсь­кою владою. їм надавалася можливість якнайшвидшого повер­нення на батьківщину [10]. Повернення видатних культурних ді­ячів нова влада використовувала, маючи на меті, по-перше, розко­лоти ряди української закордонної еміграції, а також заспокоїти міжнародну суспільну думку.

На цій хвилі ненадовго повернувся з еміграції відомий україн­ський письменник та громадсько-політичний діяч В. Винниченко, назавжди — видатний український актор М. Садовський та ін.

Серед заходів по залученню митців до співробітництва з новою владою — надання різного роду привілеїв та пільг. 1 серпня 1920 р. РНК УСРР прийняла декрет “Про поліпшення становища вчених спеціалістів і заслужених працівників літератури і мистецтва”, яким намічалося створити для роботи перелічених осіб життєві умови, що забезпечили б їх мінімальними вигодами, безумовно необхідни­ми для творчої праці [11, 157-158]. У списку осіб, на яких поширю­валася чинність цього декрету, були відомі діячі української куль­тури, зокрема артисти М. К. Заньковецька, П. К. Саксаганський,

І. О. Марьяненко, М. І. Донець, письменники П. Г. Тичина, М. І. Те­рещенко, композитори М. Д. Леонтович, Я. С. Степовий, К. Г. Стецен - ко, художники М. Г. Бурачек, А. Г. Петрицький. Постановою РНК УСРР від 6 березня 1922 р. встановлювалися категорії і розширю­валося коло осіб, на яких поширювалася дія декрету уряду від 31 серпня 1920 р. [12, 38].

Велику матеріальну підтримку в період голоду і розрухи (1921 — 1923 рр.) дістали українські митці від Всеукраїнського комітету сприяння вченим (ВУКСУ), який було створено урядом України в жовтні 1921 р. При ВУКСУ діяла спеціальна комісія з представників науки та мистецтва, яка займалася проведенням у життя постанов уряду про поліпшення матеріальних умов учених

І митців.

Урядом затверджувалися почесні звання заслуженого артиста (художника) УСРР, народного артиста республіки, яке було присво­єне О. С. Курбасу, О. К. Саксаганському, М. І. Донцю [11, 314, 403, 405], М. К. Заньковецькій [13].

Для залучення творчої інтелігенції та її “радянізації” рішен­ням політбюро ЦК КП(б)У від 10 січня 1923 р. було створено гро­мадсько-політичний журнал “Червоний шлях”. Робота журналу в першій половині 20-х рр. була відмічена публікацією творів бага­тьох талановитих письменників і поетів. На його сторінках підні­малися гострі проблеми суспільного життя. Цьому сприяло зняття

Центральним управлінням друку у листопаді 1924 р. попередньої цензури з “Червоного шляху” [14, 176-177].

Важливу роль в ідейному “перевихованні” літераторів та мит­ців республіки відігравали Будинки працівників освіти та мистецтв, які розпочали свою діяльність з 1922 р. після відповідної постано­ви РНК УСРР від 13 березня того ж року [11, 216-217]. У них мит­ців залучали до участі в гуртках політосвіти, до організації тематич­них вечорів, присвячених важливим (з точки зору більшовицького керівництва) ювілейним датам [15, 14].

З ініціативи ЦК КП(б)У, при підтримці Наркомосу УСРР та профспі­лок було проведено кампанію по політичній та професійній перепідго­товці, яка охопила спочатку тільки освітян, а з 1923 р. — усі загони інтелігенції. Серед заходів цієї кампанії — залучення інтелігенції до участі в курсах та гуртках політосвіти, численних всесоюзних та респуб­ліканських товариствах та кампаніях (“Доброхім”, допомога в боротьбі з туберкульозом, допомога жертвам інтервенції, безробітним майстрам літератури та мистецтва тощо), праця в комісіях по лікнепу, підготовка та прийом в художні навчальні заклади і т. ін. [15, 16-17].

Так, вміло поєднуючи в політиці примус і терор із матеріальною та моральною підтримкою, ілюзією творення для народу, партійно- радянське керівництво республіки добилося того, що літературно - мистецька інтелігенція України поступово починала співпрацюва­ти з радянською владою на різних ділянках духовного життя рес­публіки, що знайшло відбиток у декларації української інтеліген­ції про визнання радянської влади, з якою на VIII Всеукраїнській партконференції виступила ініціативна група з 66 діячів науки, культури та освіти [16, 189-192].

Щоб убезпечити суспільство від поширення “дрібнобуржуазної ідеології” на тлі пожвавлення діяльності літераторів та митців ста­рої школи, політбюро ЦК КП(б)У 28 жовтня 1922 р. утворило спеціа­льну комісію, яка очолила одну з найважливіших галузей політико - ідеологічного контролю — цензурний апарат. Останній включав в себе також Головполітосвіту, до функцій якої входила цензура друку [17], Головне управління в справах друку (згодом назване Головліт), створене всередині 1922 р., цензуру видовищ, запроваджену в травні того ж року. Ці органи тісно співпрацювали з ДПУ, в якому теж діяли цензурний відділ та відділ військово-політичної цензури.

Жорстко регламентувалися книгопродаж та книгорозподіл. Пра­во займатися книжковою торгівлею надавалося лише особам із до­відкою про несудимість за політичними мотивами. До цього дода­валося періодичне вилучення антирадянської та релігійної літера­тури з книжкових складів, магазинів, бібліотек тощо. ЦК КП(б)У вживалися заходи щодо перекривання такого каналу постачання “ворожої літератури”, як імпорт друкованих видань. На всіх мит­ницях запроваджувалися спеціальні контрольні пункти ЦУД (Центральне управління в справах друку), котрі за складеними спис­ками вилучали всю заборонену літературу [18].

Особливому ідеологічному контролю підлягали приватні видав­ництва, яких у 1923 р. в Україні залишилось лише 5 [19, 32]. На противагу їм для розповсюдження “радянської” літератури було вирішено організувати акціонерне товариство з радянських та коо­перативних видавництв. Одним з кооперативних видавництв стало видавництво “Гарт”, засноване 1923 р., початковою базою видавни­чої діяльності якого стала літературна праця членів спілки проле­тарських письменників “Гарт”.

Проте методи ідейно-політичного тиску та адміністрування в першій половині 20-х рр. в основному спрямовувалися проти інте­лігенції, яка зайняла непримиренну позицію щодо нової влади. Що ж до митців, які зайняли нейтральну позицію, то в роботі з ними акцент переміщувався здебільшого на “виховні” методи.

Партійно-радянське керівництво УСРР дотримувалося загаль­нопартійних настанов відносно розвитку літератури та мистецтва. Вони знайшли відображення в матеріалах XIII з’їзду РКП(б) (тра­вень 1924 р.) та в резолюції ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 р. “Про політику партії в галузі художньої літератури”. Звертаючи увагу партії на необхідність допомоги пролетарським та селянським письменникам, в цих документах, в той же час, підкреслювалась необхідність продовжувати підтримку найбільш обдарованих з так званих попутників. Партійна критика мала допомогти таким пись­менникам у “подоланні буржуазних забобонів” [20, 294].

У першій половині 20-х рр. українські радянські письменники ще мали змогу друкуватися в закордонних журналах (наприклад, на сторінках журналу “Нова Україна”, що виходив у Празі (1922­1928), з’являлися твори В. Підмогильного, Г. Косинки, Т. Осьмач - ки та ін., а в УСРР друкувалися твори українських письменників - емігрантів. Офіційна критика їх позицій відбувалася на ідеологіч­ному рівні. Так було, наприклад, з романом В. Винниченка “Соняч­на машина”, який автор писав протягом 1921-1924 рр.

Таким чином, розглядаючи взаємовідносини літературно-мис­тецької інтелігенції і партійно-радянського керівництва в пер­шій половині 20-х рр., слід зауважити значні втрати серед митців старої школи внаслідок еміграції, терору та репресій, що негатив­но вплинуло на загальний стан культури. Влада, не маючи ще достатньої опори у сфері духовної культури у вигляді власних кадрів, мусила залучати до співробітництва ту частину “старої” інтелігенції, що залишилась, вдаючись до заходів по встановленню жорсткого політико-ідеологічного контролю за її діяльністю. Проте, робилося це з обережністю та розрахованою поступовістю, завдя­ки чому протягом перших років після встановлення радянської влади на Україні в літературно-художній творчості зберігався пев­ний простір, якщо не для вільної думки, то принаймні для енер­гійних формальних пошуків і стильового самовизначення. З’яв­лялися публікації літераторів, котрі не підтримували радянську владу, друкувалися мемуари, статті та художні твори діячів україн­ської еміграції.

Але все це не заважало наполегливому проведенню генеральної лінії більшовицького керівництва щодо українських митців — зро­бити їх слухняним знаряддям у справах розбудови “соціалістич­ної” культури, жорстко централізованої та регламентованої.

Література:

1. Шевчук Г. М. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 рр. — К., 1963; Гутянський С. К. В. І. Ленін і культурне будівництво на Україні.

— К., 1965; Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20 -30-ті роки. — К., 1991; Касьянов Г. В. Українська інте­лігенція 1920-х — 30-х років: соціальний портрет та історична доля. — К., 1992; Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелі­генція (20-30-ті роки). — К., 1991; Нариси історії української інтеліген­ції: Перша половина XX ст.: У 3-х кн. — К., 1994; Шаповал Ю. І. Люди­на і система. Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. — К., 1994 та ін.

2. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-селянського уряду Укра­їни (далі - ЗУ УСРР). — 1919.

3. Листування В. Г. Короленка з X. Г. Раковським та О. Г. Раковською // Березіль. — 1991. — № 1. — С. 160.

4. Гаско М. Честь їхній пам’яті. Спогади при Миколу Хвильового та про деякі харківські події 20-х рр. //Літ. Україна. — 1994. — 7 липня.

5. Сверстюк Є. Розіп’ятий праворуч // Літ. Україна. — 1994. — 8 вересня.

6. УАН в обороні діячів культури (1919 — 1920) // Слово і час. — 1990. — № 12. — С. 76.

7. Жулинський М. “Щоб повстали в безсмертній миті.” // Репресоване відродження / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник. — К.: Укра­їна, 1993. — 399 с.

8. Ковалів Ю. Важке прозріння над прірвою одного з “ізмів”// Березіль. — 1991. — №1. — С. 173.

9. Виписка из протокола заседания пленума ЦК КПУ от 23. 11. 1920 г. — ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 56. — Арк. 2.

10. Протокол № 36 заседания Политбюро ЦК КП(б)У от 10 апреля 1922 г. Проект постановления ВУЦИК об амнистии амигрантам. — ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 34. — Арк. 34-35.

11. Культурне будівництво в Українській РСР, 1917-1927: Зб. документів і матеріалів / Упоряд.: В. М. Волковинський, П. С. Гончарук, А. Д. Гри­шин та ін.; Редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (відп. ред.) та ін. — К.: Наукова думка, 1979. — 666 с.

12. Ткачова Л. І. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. — К.: Наукова думка, 1985. — 191 с.

13. Постанова РНК УСРР “Про вшанування сорокарічної сценічної діяль­ності М. К. Заньковецької” // Вісті ВУЦВК. — 1923. — 7 лютого.

14. Масненко В. В. Суспільно-політичні позиції інтелігенції України в 1921­1928 рр.: Дис... канд. іст. наук: 07. 00. 01. — К., 1993. — 239 с.

15. Шейко В. Н., Литвинова В. П. Из истории культурно-просветительной деятельности художественной интеллигенции УССР (1921-1925) // Вестн. Харьк. ун-та. — 1984. — № 266.

16. Вюллетень VIII Всеукраинской конференции КП(б)У 12-16 мая 1924 г. Стенограмма. — X.: тип. КП(б)У “Коммунист”, 1924. — 231 с.

17. Протокол № 8 заседания Политбюро ЦК КП(б)У от 13 декабря 1920 г. “О Главполитпросвете Украинм” // ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 6.

— Спр. 7. — Арк. 56.

18. Отчет Агитпропа ЦК КП(б)У за декабрь — январь (1922-1923 гг.)// ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1771. — Арк. 5.

19. Кручек О. А. Становлення державної політики УСРР в галузі національ­ної культури (1920 — 1923 рр.) /Серія “Історичні зошити”. — К.: Ін-т історії України, 1996. — 49 с.

20. Культурне будівництво в Українській РСР: Важливіші рішення Кому­ністичної партії і Радянського уряду. 1917-1959 рр.: Зб. документів: У

2 т. — К.: Держполітвидав УРСР, 1959. — Т. 1 (1917-червень 1941 рр.).

— 883 с.


Похожие статьи