Головна Історія Інтелігенція і влада АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ ПРОТИ СТАРООБРЯДНИЦЬКИХ ЦЕРКОВ ТА МОНАСТИРІВ ОДЕЩИНИ (кінець 40-х — початок 50-х рр. ХХ ст.)
joomla
АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ ПРОТИ СТАРООБРЯДНИЦЬКИХ ЦЕРКОВ ТА МОНАСТИРІВ ОДЕЩИНИ (кінець 40-х — початок 50-х рр. ХХ ст.)
Історія - Інтелігенція і влада

А. І. Федорова

Зі встановленням радянської влади поступово по всій території СРСР набирає обертів антирелігійна кампанія, в рамках якої було закрито цілу низку культових споруд. Однак в період другої світо­вої війни спостерігається зовсім інша картина: релігійні організа­ції, які були закриті напередодні війни, під час окупаційного режи­му поновлюють свою діяльність. Як справедливо зазначає В. В. Го­рдієнко, окупанти дозволяють існування церков, перш за все з наді­єю, що це сприятиме зменшенню опозиційних настроїв населення проти окупантів [1, с. 107]. Після звільнення території України від фашистських загарбників релігійні общини отримують від радян­ської влади дозвіл на свою діяльність, відправлення богослужінь тощо. Однак така ситуація тривала недовго: згодом антирелігійна кампанія знову набирає швидкий темп, в результаті чого постраж­дало чимало культових споруд, в тому числі і старообрядницького віросповідання.

Питання становища старообрядницьких культових споруд під час антирелігійної кампанії Радянського Союзу не отримало на­лежного висвітлення в науковій літературі. Якщо проблеми пра­вославної церкви в ході антирелігійної кампанії дослідники тор­калися [2; 3], то старообрядці залишилися поза увагою.

На основі архівних матеріалів, переважно витягів з засідань Ради у справах релігійних культів, ми спробуємо надати невелич­ку довідку про закриття старообрядницьких церков та монасти­рів на території сучасної Одещини протягом кінця 40-х — поча­тку 50-х років XX ст., розкрити причини таких дій та методи їх вирішення.

В. Баран в своїй праці зазначає: “Починаючи з другої полови­ни 1948 р., Рада в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР провела жорсткіші заходи обмеження діяльності церкви та духовенства. Серед них: припинення служби поза межами храмів; скасування хресних ходів, крім пасхальних; заборона одному священикові обслуговувати кілька парафій; зняття з реєстрації церков, у яких через відсутність священика не проводилися служби протягом 6­12 місяців; вилучення з релігійних общин колишніх громадських будівель та ін.” [3, с. 117]. Це повною мірою стосується і старооб­рядницьких общин. Так, протягом окресленого періоду було за­крито низку старообрядницьких церков та общин, передусім, по причині їх малочисельності, застарілості приміщення церкви або наявності в населеному пункті ще однієї церкви цього ж віроспо­відання. В цей період були закриті старообрядницькі общини Николи Чудотворця в м. Рені, Архангела Михайла в м. Болграді,

Жінок Мироносиць в м. Татарбунари, Христо-Різдвяна община в м. Ізмаїлі та інші. Майно закритих церков передавали в благо­чинне управління або іншим діючим старообрядницьким общи­нам. Наприклад, деякі книги та ікони болградської старообрядни­цької общини частково і в наш час зберігаються у старообрядни­цькій церкві с. Коса Болградського району, можливо, це якимось чином пов’язано з тим, що священик с. Коса Морозов Петро Семе- онович був членом комісії з ліквідації старообрядницької общи­ни в м. Болграді [4, арк. 216].

Тепер розглянемо долю кожної окремої зачиненої церкви.

Згідно протоколу №9 засідання Ради у справах релігійних куль­тів при Раді Міністрів СРСР від 14 травня 1949 р. була закрита Введенська старообрядницька церква в м. Балті Одеської області внаслідок того, що віруючі цієї церкви були приєднані до Свято- успенської церкви, що знаходилася в цьому ж місті. Приміщення Введенської старообрядницької церкви було передано Балтській МТС. Слід зазначити, що до Великої Вітчизняної війни це примі­щення недовгий час належало МТС: в ньому розміщувався клуб для робітників та службовців МТС, школа для навчання робітни­ків та проводилася інша культурно-просвітницька робота [5, арк. 33, 62]. Після завершення війни Введенська старообрядни­цька община була зареєстрована (5 липня 1945 р.), а молитовний будинок по вул. Калиніна, 50 надавався їй у користування для задоволення релігійних потреб віруючих. Однак така угода не протрималася і 4 років.

30 травня 1950 р. за протоколом № 7 постанови Ради у спра­вах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР була закрита старообрядницька церква на честь святого Миколи Чудотворця в м. Рені Ізмаїльської області, що знаходилася по вул. Дунайсь­кій, 115, внаслідок припинення діяльності общини з липня 1949 р. [4, арк. 36; 6, арк. 55]. Згідно протоколу про ліквідацію церкви від 17 серпня 1949 р. община була розформована зі згоди Старо­обрядницької Архієпископії Московської та всєя Русі по причи­ні малочисельності віруючих (15 осіб) та за браком коштів на утримання священика [4, арк. 40-42; 7, арк. 1]. Наведемо витяг з протоколу засідання старообрядницької Архієпископії Москов­ської та всєя Русі:


“П Р о т о к о л

Заседания старообрядческой Архиепископии Московской и всея Руси от 2 июля 1949 года



подпись: присутствовали:подпись: архиепископ
епископ
протоиерей
секретарь
Иринарх

Геронтий

Иосиф

Королев В. Ф. Ерошевский И. Ф. Абрикосов К. А.



Слушали:

О старообрядческой общине в г. Рени Измаильской обл.

Смиренный

Смиренный

Смиренный

Секретарь

Постановили:

Предложить оформить церковный Совет и двадцатку и позаботиться о средствах на содержание священника, о чем донести.

В случае же невозможности выполнить указанное, приступить к ликвидации общины, церковный инвентарь передать благочинному о. Исидору Сухову.

Подписи:

Иринарх Архиепископ Московский и всея Руси Геронтий Епископ Иосиф Епископ Абрикосов” [7, арк. 2].



Отже, з витягу ми бачимо, що однозначної відповіді Архієпископія не дала. Однак ніякі інстанції тогочасного бюрократичного апарату не дозволили збільшити кількість общини, хоча на кінець 1948 р. в общині налічувалося 30 осіб (з 1876 по 1922 р. н.) [4, арк. 45]. Врешті - решт общину закрили, а майно за протоколом від 17. 09. 1949 р. пере­дали на зберігання в Ізмаїльське благочинне правління в присутності уповноваженого від старообрядців Ізмаїльської єпархії протодиякона Сичева І. Я., представника міськвиконкому м. Рені Павленко П. В., уповноважених від віруючих Сучкова Ф. Ф., Іванова К. М.

В лютому 1950 р. ліквідована старообрядницька церква в с. В. Плоске Великомихайлівського району Одеської області, а її при­міщення було передано під середню школу. Така постанова була прийнята у зв’язку з тим, що до окупації приміщення, що займає старообрядницька община, належало середній школі, на його пере­обладнання було витрачено близько 100 тис. крб., а також врахову­вався той факт, що в селі малася ще одна старообрядницька церква, яка вміщала 2500 — 3000 осіб та могла задовольнити потреби віру­ючих села [4, арк. 172].

В 1950 р. закривають старообрядницьку общину “Архангела Михайла” в м. Болграді Ізмаїльської області, що була розташована по вул. Інзовській, 119, у зв’язку з малочисельністю общини (зали­шилось 10 осіб) [4, арк. 199-216; 6, арк. 57; 8, арк. 18-19]. Однак на цьому справа не скінчилася: 30 червня 1954 р. члени Болградської старообрядницької общини надсилають листа благочинному по Із­маїльській старообрядницькій єпархії протоієрею Сухову Ісидору Дєєвичу з проханням прийняти будь-які заходи щодо збереження церковного майна, наприклад, передати на зберігання в Ізмаїльське благочинне правління. Необхідність такого заходу пояснювалася тими обставинами, що община не функціонує протягом 3 років, за­старіле приміщення не ремонтується, а в ньому знаходиться весь церковний інвентар, за яким ніхто не наглядає. Раніше за церков­ним майном спостерігав дяк церкви, однак він захворів на лівобіч­ний параліч, тому не в змозі більше цього робити. У 1954 р. община була остаточно ліквідована, а майно передано в Ізмаїльське благо­чинне правління [4, арк. 215-216; 8, арк. 18-19].

В 1950 р. ліквідують Святопокровську старообрядницьку церк­ву в с. Бурилово Котовського району Одеської області, а молитов­ний будинок передають під сільський клуб колгоспу ім. Шевченко (це приміщення колгоспний клуб вже займав з 1935 по 1941 рік) [4, арк. 220, 224]. Ця релігійна община, як і багато інших, поновила свою діяльність у 1942 р. під час тимчасової окупації німецько - румунськими окупантами Одещини. У 1935 р. колгосп витратив на переобладнання молитовного будинку в типове клубне приміщення 10800 крб. В результаті ремонту дзвіниця та куполи з церкви були зняті, вівтар прибраний, чого, як зазначалося в Постанові, старооб­рядці не поновили, ремонту в приміщенні не здійснювали. Община не мала свого постійного священика з 1944 р. (раніше приїздив священик Кольцов з м. Балти, однак він виїхав з Одеської області). Община нараховувала близько ста осіб, що, на думку уповноважено­го Ради у справах релігійних культів, вважалося малочисельним. В результаті вищезазначених причин було доцільним закрити Свя- топокровську общину в с. Бурилово [4, арк. 223-230].

Згідно протоколу № 6 засідання Ради у справах релігійних куль­тів при Раді Міністрів СРСР від 7 травня 1951 р. закривають ста­рообрядницьку Христо-Різдвяну церкву в м. Ізмаїлі внаслідок не­достатньої кількості віруючих (18 осіб) та застарілості приміщен­ня, на ремонт якого у старообрядців не було коштів. Приміщення церкви передавалося Дунайській конторі Головного управління то­ргівлі морського транспорту, на території якої знаходилась церква [9, арк. 97, 102, 105].

Ще досить цікавий факт, який свідчить про те, що особливості кожної релігії у радянські часи не враховували: у 1949 р. закрива­ють Вознесенську малокладбищенську православну церкву у м. Із­маїлі та передають її для перебудови під школу, а релігійну общину об’єднують з Різдвяною єдиновірською церквою [10, арк. 78-79].

Були закриті на Одещині і старообрядницькі монастирі: Петро - Павлівський поблизу м. Вилкове, Кугурлуйський в с. Нова Некра - сівка та Муравльовський.

26 липня 1944 р. з’явилося “Заключення уповноваженого Ради у справах православної церкви при Раді Раднаркому УРСР з пи­тання про монастирі на звільненій від загарбників території Укра­їни”, в якому, зокрема, йшлося про необхідність застосування мето­ду поступового скорочення кількості монастирів та заподіяння пе­решкод тенденції економічного розширення та збагачення монас­тирів [11, арк. 201-202].

Монастирі, в т. ч. і старообрядницькі, вважалися будинками без­притульних, старих і хворих святенників, більшість з яких нездат­на до фізичної праці. Монастирі уявлялися розсадниками безкуль­тур’я і містичного бузувірства, зосередженням найбільш реакцій­ної частини духовенства.

Слід зазначити, що під час окупації старообрядницькі монастирі навіть отримували матеріальну підтримку румунської влади. Так, існують відомості про те, що наприкінці вересня — на початку жо­втня 1944 р. Петро-Павлівський монастир сподівався дістати від румунів 100 тис. лей, однак цьому перешкодив вступ Червоної Ар­мії [12, арк. 7]. За даними уповноваженого у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Ізмаїльській області О. Є. Ос­тапенко, монастир після звільнення від окупантів продовжував жити “прорумунською” орієнтацією, що проявлялося у тому, що старооб­рядці у своїх богослужіннях поминали румунського митрополита Тихона Качалкіна, що втік із СРСР, та молилися за нього. Такий стан подій О. Є. Остапенко пояснював частково тим, що московсь­кий архієпископ Іринарх не виявляв активності відносно старооб­рядництва західних областей, а ізмаїльський старообрядницький єпископ Арсеній Пилипович Лисов — “людина не радянська, вкрай обмежена, безхарактерна, не здатна боротися з відхиленнями мона­стирського побуту” [12, арк. 9]. До цього додамо також і те, що територія Ізмаїльської області в першій половині XX ст. здебіль­шого знаходилася під владою румун і до цього часу ще не встигла повною мірою прилаштуватися до нової влади, в тому числі і підпо­рядкування не румунському, а московському архієпископу.

Відомо, що у 1940 р. Петро-Павлівський монастир був закритий. Під час окупації монастир поновив свою діяльність. Він існував, переважно, на засоби від промислових пожертвувань віруючих та допомоги старообрядницьких церковних громад Вилкова. Монас­тир був малочисельним: на 1945 р. у ньому налічувалося ченців 5 осіб, послушників — 4, один вільнонайманий економ, з них 8 осіб були непрацездатними.

Господарство Вилковського монастиря занепадало, утримувати його й обробляти старці не мали змоги. До того ж у серпні 1944 р. майже половину приміщень монастиря зайняли 40 осіб військових з застави.

Наставник монастиря — священик Климент Феодулович Ізотов, 1889 р. н., уродженець м. Вилкове, неодноразово подавав уповнова­женому в релігійних справах скарги на утиски та збитки, які за­вдавалися солдатами прикордонного загону, що мешкали на тери­торії монастиря. За даними наставника, солдати вирубували ліс, спу­стошували городи, копали окопи, самовільно користувалися врожа­єм і своїм загальним поводженням завдавали клопоту ченцям. Мешканці монастиря були незадоволені обмеженням у площі та просили звільнити монастир від військової застави [13, арк. 9-20,

24 зв.].

За спогадами мешканців Вилкова, солдати знущалися над ікона­ми, перебуваючи на території монастиря. Отже, спостерігалися озна­ки вандалізму, однак на скарги ченців не звертали уваги. Врешті - решт в серпні 1948 р. Петро-Павлівський монастир ліквідували. Про­тягом трьох днів все церковне майно: книги, ікони та інший церко­вний інвентар було передано на зберігання в старообрядницькі цер­кви м. Вилкове (Никольську та Різдвяну), ченці переїхали хто куди зміг (про їхнє розташування ніхто не клопотався), монастир відразу ж зайняв охоронник Кілійського виконкому. Звичайно, ченці не всти­гли забрати з монастиря за такий короткий час власне майно, тому вони пишуть прохання у вересні 1948 р. уповноваженому у релігій­них справах про дозвіл взяти залишене майно — іконостас, 3 дзвони, також столи, шафи, очерет, дрова, зібрати врожай кукурудзи, картоплі, інших овочів та фруктів та розподілити врожай між собою [14, арк. 77­78]. З наступних свідчень стає зрозумілим, що ченці зовсім не споді­вались на швидке закриття монастиря: 10 березня 1948 р. вони при­дбали для насадження в своєму садку різні молоді дерева — меробе - ла-слива, яблука, абрикос, гутуй в кількості 55 штук на загальну суму

1 500 крб. Цю суму вони позичили, а після ліквідації монастиря її все ж таки необхідно було повернути, тому священик монастиря К. Ізотов та економи X. Колесніков, І. Ісарьов, інок К. Подлесной та монах А. Ульянов просять поради в уповноваженого у релігійних справах М. П. Костандогло 19. 10. 1948 р. про те, з якої суми свого приходу виплатити цю позику, “щоб не навести на себе неприємність від нашого благодійника, бо це небезпечно” [14, арк. 79-79 зв.].

Таким чином, монастир припинив своє існування: зміцнювати його прибульцями з інших монастирів уряд вважав недоцільним; поєднати Петро-Павлівський та Михайлівський монастирі також не погоджувалися, тому що це могло привести до їх зміцнення та сприяти розвитку одного з них, тоді як окреме існування кожного з них приводило до відмирання і поступового переходу господарства у ведення радгоспів і колгоспів.

Щодо Кугурлуйського монастиря слід відзначити, що у 1940 р. його земля та інвентар були передані Новонекрасівській сільській раді. Під час окупації монастир знову користується своєю землею.

В повоєнні роки монастир, як і інші структури, мав здійснювати державні постачання. В посушливий 1945 р. в с. Нова Некрасівка заборонили відпускати картоплю, яку виростили на монастирській землі, для потреб місцевого населення. Це, звичайно, було не до впо­доби ченцям, які засадили цю землю. 7 червня 1945 р. священик 0.1. Рябов направив на ім’я уповноваженого Ради в справах релі­гійних культів при РНК СРСР по Ізмаїльській області 0. Є. 0ста - пенко скаргу про відторгнення райвиконкомом і сільською радою земельної ділянки і посіву монастиря [13, арк. 12]. Це питання в тому ж 1945 р. було врегульоване: ділянка повернена, посів знятий мешканцями монастиря [12, арк. 8].

В 1946 р. монастир знаходився під управлінням єпископа Ізма­їльського Арсенія та під наглядом наставника 0. Л. Рябова. В 1945 р. під час хвороби 0. Л. Рябова йому на допомогу був від­правлений єпископом на постійне місце проживання старший свя­щеник К. Я. Бєлов. 0бидва священики не були ченцями.

За даними 1946 р. три келії в загальному єдиному корпусі мо­настирських будівель були зайняті рибальською артіллю с. Нова Некрасівка.

Жив монастир завдяки врожаю свого посіву (під озимим посі­вом — 2 га і 0,5 га під городом) та пожертвуванням прихожан.

З 1947 р. монастир не діє за рядом причин:

- частина ченців померла;

- частина розійшлася по інших монастирях;

- більшість ченців залишила своє релігійне переконання та по­кинула чернечий спосіб життя.

Наставник цього монастиря священик 0. Л. Рябов після припи­нення дії монастиря обслуговував парафію Ново-Некрасівської це­ркви з дозволу старообрядницького єпископа Кишинівського, 0де - ського та тимчасово Ізмаїльського, а також благочинного Ізмаїльс - кої єпархії священика І. Д. Сухова [4, арк. 55]. 2 вересня 1948 р. 0. Л. Рябов пише листа до уповноваженого з релігійних питань М. П. Костандогло, в якому вказує, що з травня 1947 р. в монастирі служба не здійснюється, при монастирі не залишилось жодного че­нця, приміщення монастиря знаходяться без нагляду, майно роз­крадається місцевим населенням, тому він просить прийняти від нього монастирську церкву та інші будови, щоб не допустити оста­точного їх зруйнування, а все церковне майно дозволити перенести в церкву Введення в храм Пресвятої Богородиці в с. Нова Некрасі - вка Суворовського району [4, арк. 57].

Рибколгосп ім. Молотова також неодноразово просив про пере­дачу колгоспу монастиря та його приміщень у вічне користування, бо колгосп ще з 1947 р. займав тимчасово ці приміщення, а капре­монт в них не міг зробити, бо не отримав на них законних прав [4, арк. 61-61 зв.]. Тільки 10 жовтня 1949 р. внаслідок ліквідації мо­настиря церковний інвентар описали та передали в Святовведенсь - ку церкву с. Нова Некрасівка в присутності наставника цієї церк­ви священика О. Л. Рябова, представника Новонекрасівської сіль­ської ради В. Глижан та представників з боку віруючих с. Нова Некрасівка — І. М. Муравльова та І. І. Єршова [4, арк. 58].

Під час експедиції у с. Нова Некрасівка автором статті зібрані відомості не тільки про розкрадання монастирського майна, а й про знищення ікон та книг, які деякі віруючі самотужки намагались зберегти, переховуючи у себе вдома.

Остаточно монастир було ліквідовано у 1949 р., а приміщення монастиря віддають під зал-лекторій колгоспу з правом перебудо­ви [4, арк. 49, 53, 54; 6, арк. 57-58].

В 1950 р. розгорнулася кампанія закриття монастиря у с. Мура - вльовка, хоча це виявилося не такою легкою справою, бо на той час це був найчисельніший монастир на півдні Бессарабії. На рішенні виконкому Ізмаїльскої обласної Ради депутатів трудящих за № 43 від 4 січня 1950 р. “Про ліквідацію жіночого старообрядницького монастиря “Усекновения главы Иоанна Крестителя” в с. Мурав - льовка, Суворовского району, Ізмаїльської області” був зроблений надпис уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР П. Вільхового від 26. 01. 1950 р.:

“Т. Сазонову.

Необходимо помочь т. Костандогло составить вмотивирован - ное заключение и применить формулировки в отношении “20” (за постановою від 8 квітня 1929 р. релігійне об’єднання мало право на існування тільки при наявності в общині не менше двадцяти осіб віруючих — А Ф.) — монастырь это не рядовая община при молитвенном доме. Необходимо в решении указать куда отселять монахов и т. п.” [9, арк. 21].

7 квітня 1950 г. за № 58 П. Вільховий направляє М. П. Костан - догло розпорядження з грифом “секретно”, в якому описувався прийом єпископа Іосифа, де останній передав на реєстрацію “20” Муравльовського жіночого монастиря. Єпископу було пояснено, що для монастирів “20” не є підставою для реєстрації, а також відзна­чили, що в монастирі нараховується лише 13 осіб. П. Вільховий ставив в провину М. П. Костандогло те, що внаслідок вимоги з його боку “20” і сталася ця ситуація, і наказував особисто поїхати на місце події та виправдати свою помилку тим, що він є новим пра­цівником. Наставниці монастиря необхідно дати наказ про відсе - лення з монастирського приміщення всіх осіб, які не мають відно­шення до монастиря (в монастирі повинні залишитися лише особи, які були враховані на 1 січня 1949 р.). П. Вільховий вказував у листі, що старообрядницький єпископ Кишинівський, Одеський та тимчасово Ізмаїльський Іосиф дав згоду на поступове прийняття з його боку ряду заходів, які призведуть до закриття монастиря [9, арк. 35].

Розпорядження попри усе було виконано. В лютому 1951 р. з’яв - ляєтся висновок “Про ліквідацію жіночого старообрядницького мо­настиря “Усекновения главы Иоанна Крестителя”, який знаходить­ся в с. Муравльовка, Суворовського району, Ізмаїльської області”: монастир зняли з реєстрації внаслідок того, що керівництво області вважало знаходження жіночого монастиря в прикордонній смузі політично недоцільним, шкідливим тощо, осередком “кликушест­ва” та фанатичного бузувірства, також монахині вважалися розпо­всюдниками релігійного ханжества та свого світогляду серед ото­чуючого населення.

Тому за положенням про релігійні общини монастир закрили, а його приміщення передали до обласного відділу народної освіти для організації санаторного дитячого будинку для дітей-сиріт, хво­рих на туберкульоз.

Таким чином, ми бачимо, що старообрядницькі общини, які втра­тили свої релігійні споруди до початку Великої Вітчизняної війни, під час окупації займають їх знову, а після війни отримують докуме­нти на реєстрацію релігійної общини. Через невеликий проміжок часу радянська влада розуміє свою помилку, і на території Бессарабії почали запроваджувати ті закони, які діяли на території всього Ра­дянського Союзу. Старообрядницькі монастирі і частково церкви закривають, переважно, по причині їх малочисельності, намагаючись за будь-яку ціну виконати задумане, не враховуючи потреби та інте­реси віруючих, часом навіть не турбуючись про їх подальшу долю (як це сталося з ченцями Петро-Павлівського монастиря).

Література:

1. Гордієнко В. В. Німецько-фашистський окупаційний режим і правосла­вні конфесії в Україні // УІЖ. — 1998. — № 3. — С. 107-120.

2. Меркатун І. П. Антирелігійна кампанія 50-60-х років на Україні // УІЖ. — 1991. — №10. — С. 70-76.

3. Баран В. Влада і церква: з історії взаємин у 1945 — 1965 роках // Сучасність. — 1995. — №5. — С. 113-128.

4. Державний архів Одеської області (далі — ДАОО). — Ф. Р-2000. — Оп. 3. — Спр. 236.

5. ДАОО. — Ф. Р. — 2000. — Оп. 3. — Спр. 462.

6. Філія Державного архіву Одеської області в м. Ізмаїлі (далі — ФДАОО).

— Ф. Р-470. — Оп. 1. — Спр. 299.

7. ФДАОО. — Ф. Р-820. — Оп. 1. — Спр. 66.

8. ФДАОО. — Ф. Р-881. — Оп. 1. — Спр. 54.

9. ДАОО. — Ф. Р-2000. — Оп. 3. — Спр. 178.

10. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДАВО). — Ф. 4648. — Оп. 1. — Спр. 44.

11. ЦДАВО. — Ф. 4648. — Оп. 1. — Спр. 1.

12. ЦДАВО. — Ф. 4648. — Оп. 2. — Спр. 4.

13. ДАОО. — Ф. Р-2000. — Оп. 3. — Спр. 100.

14. ДАОО. — Ф. Р-2000. — Оп. 3. — Спр. 177.

Похожие статьи