Головна Історія Інтелігенція і влада ГЕТЬМАНАТ П. СКОРОПАДСЬКОГО ТА СТАВЛЕННЯ ДО НЬОГО УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ ЕСЕРІВ
joomla
ГЕТЬМАНАТ П. СКОРОПАДСЬКОГО ТА СТАВЛЕННЯ ДО НЬОГО УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ ЕСЕРІВ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. В. Кондрашова

Із самого початку становлення сучасної України як незалежної держави, питання її політичного розвитку в першій чверті XX сто­річчя, стали активно привертати увагу дослідників. Почався пере­гляд багатьох сторінок історії України, також і діяльність гетьма­нату П. Скоропадського в 1918 році. Перш за все були повернуті до життя ґрунтовні роботи видатних політичних діячів і разом із тим перших істориків етапу боротьби за національне відродження в 1917­1920 роки. Це праці М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала та ін. По-друге, сучасною українською історіографією накопичено значний документальний матеріал, написано оригіна­льні праці з історії української держави П. Скоропадського. Упро­довж останнього десятиріччя вагомий внесок в історію гетьманату П. Скоропадського зробили Р. Вєтров [1], В. Солдатенков [4], С. Вол­ков [2].

Ставлення різних політичних партій до Української держави П. Скоропадського в 1918 році є дуже важливим в українській іс­торіографії. Якщо позиції, які займали українські політичні партії, досить з’ясовані, то майже зовсім на наш погляд, не розкрито пи­тання про ставлення російських есерів до гетьманату П. Скоропад­ського. Цьому і присвячено дану роботу.

29 квітня 1918 року стало переломним днем в історії українсь­кої національної революції. У цей день німці остаточно розігнали Центральну раду, яка назавжди поринула в небуття, залишивши яскравий слід в історії революції в України. Представники німець­кого уряду пішли на змову з представниками поміщицького класу та громадсько-політичних організацій, було вирішено скликати в Києві з’їзд хліборобів, який повинен був обрати гетьмана. Усе було зроблено так, що німці були ніби осторонь.

Німці відпустили близько 15 млн. карбованців на цей з’їзд. З’їзд відбувся в Києві. На нього з’їхалося понад 9 тис. хліборобів, та 15(28) квітня було обрано гетьмана України генерала П. Скоропад­ського. Під час з’їзду в Києві частина делегатів з’їзду відмовилася від обрання гетьмана, але вибір П. Скоропадського був визнаний німцями [3, 200]. Навколо П. Скоропадського згуртувалися всі ан - тисоціалістичні елементи України, починаючи з поміщиків та за­кінчуючи заможними селянами — “хліборобами” [5, 48].

Українська держава П. Скоропадського — це друга, за рахунком, форма і тип українських держав періоду національної революції. Уся влада зосереджувалася у гетьмана. Це була авторитарна влада. У державі зберігався устрій буржуазно-поміщицького ладу. Разом із тим в Україні, фактично, діяло дві влади: одна — офіційно, влада гетьмана, друга — фактично, німецьких окупантів.

Слід також сказати, що П. Скоропадський створював новий уряд переважно з русифікованих фахівців, які відстоювали відновлення федеративних стосунків із Росією. За дорученням гетьмана П. Ско­ропадського 3 травня 1918 року було сформовано Раду міністрів. Із 16 членів уряду 12 за походженням були українцями, але всі вони (за винятком тільки Д. Дорошенка) були представниками проро - сійської політичної еліти і орієнтувалися на єдину і неподільну Росію. Урядом було заборонено з’їзди демократичних сил: Всеук­раїнський з’їзд міст, Всеукраїнський селянський з’їзд. Під час пра­вління гетьмана П. Скоропадського проводилася певна національ­на політика — політика примирення націй, що проживали в Украї­ні. Щоправда про гарантування прав різних національностей на вільний розвиток у програмних документах гетьмана не згадувало­ся. Гетьманська влада не була ані націоналістична, ані антиросій - ська. Це давало можливість мати деякі надії на неї, що вона із часом може звільнити від більшовиків та підняти всю Росію [5, 5]. Гетьманський уряд добився особливих успіхів на терені освіти і науки, культури, на міжнародній арені в справі визнання України як суверенної держави багатьма європейськими країнами тощо.

Відомо, що П. Скоропадський сподівався, що йому вдасться побу­дувати державну владу на засадах рівномірної участі всіх суспіль­но-політичних класів у житті України. Це було марним.

Представники всіх лівих сил виступили проти влади гетьмана і його політики. Майже весь табір української національної демо­кратії став в опозицію до нового режиму. Таким чином гетьмансь­ка політика з самого початку протиставила себе широким масам українського населення, яке починало розгортати збройну боротьбу проти німців та гетьмана П. Скоропадського. Усі демократичні, про­гресивні, революційні та соціалістичні партії заявили про своє опо­зиційне ставлення до нової влади [1, 64].

Проти нової влади висловився II Всеукраїнський селянський з’їзд, що відбувся нелегально 8-10 травня 1918 року в Голосіївському лісі під Києвом. З’їзд висловив рішучий протест проти окупаційної влади і гетьманщини, яка підтримується лише невеликою купкою земле­власників і капіталістів, ворожих до всіх здобутків революції і УНР.

II Всеукраїнський робітничий з’їзд, проведений майже одночасно з селянським, відбувся 13-14 травня 1918 року теж нелегально у Києві. З’їзд також вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманською владою за відродження УНР [4,75-77].

Приблизно таке ж явище відбувалося і в таборі російських соціа­лістичних партій. Ліві російські есери і вся партія лівих есерів - інтернаціоналістів не визнавали Брестського миру, закликали до рішучої боротьби, за відродження радянської влади, як влади са­мих трудящих. Вони також продовжували співробітництво з біль­шовиками. Загальноросійська партія лівих есерів розглядала ре­жим гетьманщини як контрреволюційний, який реставрував ста­рий буржуазно-поміщицький лад. Дуже активну позицію займали ліві російські есери. Вони брали участь у збройному повстанні у Києві, керували деякими партизанськими загонами, які вели зброй­ну боротьбу, підтримували Директорію та тісно співробітничали з лівими українськими есерами — боротьбистами. Ліві російські есери почали створювати свою нову партію — партію борбистів (УПЛСР). Праві російські есери, особливо Києва та Південно-Західного регіо­ну, засуджуючи на словах германський імперіалізм, на ділі прово­дили політику співробітництва з гетьманською владою, підтриму­вали її уряд [1,64-65].

На 1-му (установчому) з’їзді Компартії більшовиків України, який відбувся 5-12 липня 1918 року в Москві, було розглянуто доповідь В. Затонського з питанням про ставлення до інших політичних партій і прийнято рішення, де говорилося, що не може бути “ніяко­го співробітництва з дрібнобуржуазними партіями (меншовиків, ро­сійських та українських есерів, українських соціал-демократів, бун­дівців тощо)” і говорилось про “безпощадну боротьбу з ними” [2]. Це рішення містило, на наш погляд, хибні положення. Воно не вра­ховувало, що в період гетьманщини майже всі російські та україн­ські соціалістичні партії зробили значний поворот вліво, заклика­ли до боротьби з новою владою. Більше того, у цих партіях виникли вже ліві течії, які самі шукали співробітництва з більшовиками заради спільної боротьби.

Слід підкреслити, що хоч, як не було парадоксальним, але у но­вій українській гетьманській державі майже весь табір українсь­кої національної демократії став в опозицію до нового режиму. У тому числі українські есери відмовилися від співробітництва з режимом. 13-16 травня 1918 року нелегально відбувся з’їзд Україн­ської партії соціалістів-революціонерів, яка була найбільш числен­ною і впливовою у масах. Обговорення нової тактики викликало надзвичайно бурхливі дебати, що призвело до розколу партії на дві частини. Праве крило вважало революцію закінченою і висловлю­валось за здійснення більш поміркованої політики. Вони були го­тові піти на компроміс із гетьманським урядом. Ліве крило значно переважало на з’їзді. Вони, навпаки, закликали УПСР піти в під­пілля. Ліві українські есери гостро критикували всю попередню діяльність партій і шукали скорішого порозуміння з більшовика­ми заради спільної боротьби з “контрреволюційною гетьманщиною” і німецькими окупантами [4, 79-82].

Таким чином улітку 1918 року в Україні виникли фактично всі умови для створення єдиного табору всіх антигетьманських сил. Але цього не сталося. Ліві російські есери, ліві українські есери та більшовики продовжували розгортати безкомпромісну партизансь­ку боротьбу проти німецьких окупантів та гетьманату. Ідейне і ор­ганізаційне керівництво здійснювали партії: більшовиків, ліві українські есери та ліві російські есери та інші. Німці, користую­чись своєю численною перевагою, придушили розрізнені виступи.

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1918 року боротьба між національно-патріотичними і проросійськими силами в дер­жаві досягла свого апогею. Гетьман зробив свій остаточний вибір на користь проросійськи зорієнтованих сил. Це був цілком анти­український і реакційний уряд.

Праві есери проводили політику визнання влади П. Скоропадсь­кого. Наприкінці осені політична ситуація в Україні знов круто змінюється. Поразка країн Четвертного союзу в 1-й Світовій війні, революції в Австро-Угорщині і Німеччині, новий підйом повстан­сько-партизанської війни, криза влади створили умови для остаточ­ного повалення гетьманського режиму, що сталося в середині лис­топаду — грудні 1918 року.

Якщо зробити висновки діяльності міністерства гетьмана Ско­ропадського з травня до половини жовтня, то міністерство не було сепаратистським та антиросійським, воно жило надією на відрод­ження Росії та всіма засобами хотіло допомогти Росії на шляху до цього відродження. Міністерство всіма засобами підтримувало Укра­їну в її боротьбі з анархією та надавало простір для розвитку її культурних сил. Було надано багато доказів про повагу до україн­ської мови та слова. Україна була дуже бідною культурними сила­ми, необхідними для життєво стверджуючої роботи, для відповіда­льної роботи було потрібно багато спеціальних технічних знань, тому для заняття деяких важливих постів була вимушена по необ­хідності звертатися до неукраїнських елементів. Винувата в цьому вся попередня історія, а не П. Скоропадський. Напрямок гетьмана Скоропадського та його міністерства у своїй основі був ліберально- демократичним. Переслідувались цілі, які мали на увазі добробут усієї маси населення, усіх верств та класів. Правда, міністерство внутрішніх справ іноді застосовувало репресивні засоби, але це був такий час, коли усяка м’якість розглядалась як слабкість влади.

Література:

1. Ветров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті

XX століття (1900-1925 рр.). — Дніпропетровськ — Дніпродзержинськ.

— 2001. — 244 с.

2. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. Про­токолы. — К., 1988. — С. 155-164, 189-190.

3. Революция на Украине. По мемуарам белых. — М., 1930. — 437 с.

4. Солдатенков В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія. (1918-1920рр). — К., 1999. — 973 с.

5. 1918 год на Украине. Док. истор. наук С. В. Волков. — М., 2001. — 414 с.