Головна Історія Інтелігенція і влада КОНФЕСІЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ ПІД ЧАС ХМЕЛЬНИЧЧИНИ
joomla
КОНФЕСІЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ ПІД ЧАС ХМЕЛЬНИЧЧИНИ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. В. Тхоржевсъка

До подій Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельни­цького зверталось чимало українських, російських, польських до­слідників. Останнім часом різні аспекти війни досліджували В. Смо - лій, В. Степанков, Л. Гвоздик-Пріцак, Н. Савчук, О. Аланович, Ф. Си - син, Н. Яковенко та ін.

Релігійні гасла поруч із чинниками політичного характеру ви­значали “законність” та “незаконність” війн [1]. Не залишався поза увагою науковців й релігійний аспект Визвольної війни. М. Хари - шин вивчав відносини гетьмана з Українською православною церк­вою. Важливими є праці Л. Заборовського для вивчення політики Богдана Хмельницького у конфесійному питанні. [2]

Проте у науковій літературі досі тривають дискусії з приводу вагомості конфесійного чинника у Визвольній війні.

Історіографічна традиція, що бере початок з літопису Самовид­ця, полягає в тому, що “Початок и причина войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козакам отягощеніе” [3]. Проте в літературі вже неодноразово відзначалося, що автор, коли доходить до конкретизації, веде мову виключно про утиски соціа­льно-економічного характеру: “Тогда бо оным не хотячи, чего не звикли были панщини робити, на службу замковую обернено, кото - рих з листами и в городы до хандоження коней старостове держа­ли, в дворах грубу, тоест печи палити, псов хандожити, дворі заміта­ти и до инших незносних діл приставляли...” [4]. Зауважімо, що “православіе” може вживатися як термін для визначення певної частини населення Речі Посполитої, а не як назва конфесії.

М. С. Грушевський зазначав, що “в дійсності в тім десятилітю перед Хмельниччиною релігійне житє українське...було занадто да­леке від тих напружень, які переживало давнійше, і саме по собі ніяк не могло рушити нарід до повстання” [5]. І далі: “Незалежно від ріжних прикростей, які не залишали чинити їй ріжні ревнителі католицької віри, православна церква в східній Україні, на Подніп­ров’ю, далеко не чула себе безпомічною або придавленою. Навпаки, вона повна була енергії і найкращих надій під рукою свого невси­пущого митрополита, котрого правління займає майже цілу перед­революційну добу” [6].

Досить стале становище православної церкви відзначав й О. Огло - блін: “... складність і суперечливість українського церковно-релі­гійного процесу. спричинилася до великого відродження Україн­ської Церкви й духовного розвитку нації. [7]. Він відзначає гран­діозний проект утворення українського патріархату, поєднаний з ідеєю відродження єдиної Вселенської Християнської Церкви під зверхністю Папи, хай нездійснений, утворення Києво-Могилянсь - кої Колегії, богословсько-наукові праці і зауважує, що “Українська Церква в середині XVII ст. далеко вже переросла ті державно-полі­тичні рамки, в яких її тримало чуже й чужовірне державне пану - вання”[8].

Сучасні дослідники В. Смолій та В. Степанков зауважують, що “документи гетьмана промовляють, що, на відміну від багатьох то­гочасних європейських політиків, він не був релігійним фанати­ком. Послідовно відстоюючи інтереси православ’я, він визнавав право на існування католицизму й уніатства”. [9]

“Війни середини XVII ст., — зазначає Н. Яковенко, — подають історикові безліч доказів того, наскільки мало важив фактор кон­фесійної належності вояка, коли йшлося про можливість отримати здобич — або в самому храмі, або пограбувавши людей Церкви. Грабунки нерідко супроводжувалися профануванням святинь, у тому числі власної конфесії, що могло символізувати утвердження над противником, якого з цієї святині вибито” [10].

Певне уявлення про значущість конфесійного чинника подають універсали Богдана Хмельницького. Серед усіх надрукованих уні­версалів досить велика кількість присвячена релігійним питанням. Серед останніх: 1) універсали, що регулюють стосунки з православ­ною церквою [А) документи, що скаржаться на утиски православ’я;

Б) універсали, що забороняють “робити шкоду” церковним осеред­кам”; в) універсали — “надання” земель та пільг]; 2) універсали, що відзначають ставлення до Уніатської Церкви; 3) універсали, що відзначають ставлення до Католицької Церкви.

Документів, які скаржаться на утиски православ’я “от ляхов” виявляється зовсім небагато.

У “Наказі Богдана Хмельницького послам від Запорозького Вій­ська до Владислава IV (1648 р.)”, зокрема зауважується: “Щодо нашого духовенства давньої грецької віри, то дуже просимо його не чіпати і ті святі церкви, які у Любліні, Красному Ставу, Сокалі та інших містах силою були унією поневолені, при давніх вільностях залишити”. [11]

У “Вимогах Запорозького Війська до Яна Казмира і польського уряду про умови замирення” від 1649 р. зазначається: “Просимо, щоб київський воєвода був з руського народу, додержувався грець­кого закону, щоб не переслідував церкви божої, як теперішній, який викидає з замку церкву і не дозволяє будувати”. [12].

Втретє про утиски православ’я з боку Речі Посполитої, католиків згадується вже у 1654 р. у “Проханні Богдана Хмельницького до Олексія Михайловича про підтвердження прав і привілеїв україн­ського народу”: “Прежъ сего от королей полских никакова гоненя на въру и на волности наши не было., а ныне за наступанье на волности наши, понуждены есмы его царскому величеству под креп­кую и высокую руку податца...” [13].

Наступна група універсалів, що регулюють стосунки з Право­славною Церквою, забороняє “робити шкоду” церковним осередкам. Підкреслимо, що звертається гетьман до православних козаків.

Так “Універсал Богдана Хмельницького про недоторканість май­на Прилуцького Густинського Троїцького монастиря” (1648 р.) за­значає: “... намъ жалосне ся ускаржали гднове монастыра Густинъ - ского на нъкоторых свояволниковъ которие, запомневши боязни Божоє, важатся имъ кривду чинит в добрах их. В том такового каждого сурове напоминаем, абы ся от того погамовавши, оних от­цов при которих мы кривде стоимо, занехавши при впокоином житъя их зоставляли, кгды бы ж те, якии был противнии напоми - нанню нашему и важился на них самих и на добра их наступоват злецилихмо, тое Ивану Меличенку, полковнику прелуцъкому, абы их, яко неприятелеи громил и забиял, иначеи не чинячи”. [14.]

Цю ж тему продовжують “Універсал Богдана Хмельницького прилуцьким сотникові і отаманові про покарання учасників напа­ду на Прилуцький Густинський Троїцький монастир на чолі з Кос - тем Капенком та Карпом Лихим” (1648): “...з купою немалою зпу - стошили чернцовъ окрутне мордовавши, збили, а иных людеи, кти­торов мъсца того святого насмерть позабивали, речи и спряты цер­ковные кгвалтовне пошарпали.” [15] та Універсал Богдана Хмель­ницького миргородському і прилуцкому полковникам про пока­рання козаків, які втручаються у церковні справи та зневажають священників: “Смъют и важатся не тилко в справы духовніе цер- ковніе втручати але и самих тыхъ священниковъ, духовных отцов своихъ не тилко зневажати, але и здоровя іх позбавляти.” [16]

Загальна кількість подібних Універсалів — 13. Хмельницький забороняє козакам завдавати шкоди Київському Михайлівському Золотоверхому монастирю, Лубенському Мгарському монастирю, Максаківському Спасо-Преображенському монастирю та інші..

З приводу означеної групи документів Н. Яковенко зауважує: “Окремою, досі дражливою з погляду “національної історії” проб­лемою залишається пограбування козаками церковних осередків. Згідно з парадигмою “національної історії”, козак був головним захисником православної віри, тож українським історикам досі доводиться соромливо відводити очі від епізодів плюндрування хра­мів чи збиткування над священниками. Тимчасом цей неприваб­ливий бік козацьких воєн повністю втратить своє “козакофобське” навантаження, коли ми поставимо його в ширший контекст “жов­нірської війни”, тобто тих вельми поверхових релігійних навичок, якими задовольнявся професійний “рицарський люд”. До цього додавалося зневажливе ставлення до священнослужителів узагалі, на докази чого натрапляємо в багатьох жовнірських щоденниках і з чим уповні солідаризуються козаки, бо й на їхню думку, як скаже чигиринський полковник Федір Вишняк, i wasi xieza, i nasi popi — wszyscy kurwy synowie.

З іншого боку, церковні матеріальні цінності були такою самою “здобиччю”, як і все інше, відтак у цій якості втрачали сакральну недоторканість [17].

Наступна група джерел, що стосуються Православної Церкви, це Універсали — “надання”. Гетьман надає церковним осередкам зе­мельні маєтки, пільги та привілеї. Наприклад:

“Універсал Богдана Хмельницького про підтвердження прав Прилуцького Густинського Троїцького монастиря на його володін­ня і про заборону записувати в козаки монастирських підданих”. [18]; Наказ Богдана Хмельницького михайлівським сотникові та війтові про заборону будь-кому, крім ченців Київського Пустинно - го Микільського монастиря перевозити човнами через Рось. [19]; Наказ Богдана Хмельницького ковалинським і дівичлинським козакам давати Київському Пустинному Микільському монасти­реві десятину, покотельщину та очкове [20] тощо. Загалом таких універсалів 54.

Дослідники Хмельниччини неодноразово зазначали опікування Богданом Хмельницьким справами Православної Церкви, у тому числі надання їй маєтків, пильг та привілеїв, чого не можна запере­чити. Проте здається доцільним відзначити розподіл означеної групи документів по роках. У 1648 році їх 3, 1649 — 2, 1650 — 2, 1651 — 5, 1652 — 2, 1653 — 2, 1654 — 9, 1655 — 11, 1656 — 14, 1657 — 4. Більшість пільг Православній Церкві, таким чином, Бог­дан Хмельницький надавав після укладення українсько-московсь­кого договору 1654 р.

Група документів Б. Хмельницького, що торкається Уніатської Церкви невелика, але досить яскрава. Ставлення до Унії відобра­жено у “Проекті угоди Богдана Хмельницькго з польськими комі­сарами”: “Щоб унія була скасована і залишалася релігія лише двох законів, як її самі називають: католицька римська і давня грець­ка” [21]. Продовжують тему “Вимоги Запорозького Війська до Яна Казмира і польського уряду про умови замирення”: “Насамперед просимо, щоб неволя, гірше турецької, якої зазнав наш руський на­род, що додержується старовинної грецької віри, від унії була ска­сована, тобто щоб як з давніх часів, так і тепер вся старовинна Русь додержувалася грецького закону. Щоб при руському народі скрізь у Короні і Литві залишалися владицтва і всі церкви. Назви унії щоб не було, а тільки римський і грецький закони, так як з’єднала­ся Русь з Полщею. А ті, що бажають додержуватися грецького за­кону, нехай залишаються на Русі, повернувши, що кому належить. Коли залишиться лише два закони, римський і грецький, як було раніше, тоді унія не турбуватиме наш християнський народ, братів наших, і без неї ми дійсно у згоді житимемо”. [22] та “Вимоги За­порозького Війська, передані Яну Казимиру”: “Унія, як постійна причина пригноблення руського народу і труднощів Речі Посполи­тої, повинна бути скасована і в Короні і у Великому князівстві Ли­товському.

Київський митрополит за стародавнім звичаєм повинен брати посвячення від константинопольського патріарха і підлягати йому з усім руським духовенством на вічні часи.

Всі церкви і церковні маєтки, фундації, руські надання, неспра­ведливо забрані і відсуджені уніатам, повинні бути відібрані від уніатського духовенства і світських руської віри та інших людей в Короні і у Великому князівстві Литовському, делегованим для цьо­го полковником Війська Запорозького і передані духовенству гре­цької релігії. А якщо уніати, духовенсто римського обряду, студен­ти або урядники, трибуналісти як у Короні, так і у Великому кня­зівстві Литовському їх будуть відстоювати, тоді їх вважати за пору­шників загального спокою і ворогів вітчизни. А на відібрані церк­ви і церковні маєтки повинні бути надані привілеї тим особам, які ніколи не були в унії. Руське духовенство повинно користуватися всіми вільностями. Так само як духовенство римської віри. По всій Короні польській та Литві богослужння відправляти публічно, а не потай: похорони й інші церковні обряди, як там, де перебуває й. к. м. так і по інших великих містах відправляти спокійно. Руська церк­ва повинна бути в Кракові, Варшаві, Любліні та інших містах, не виключаючи тих, в яких була раніше” [23].

“Унія від давніх часів. — продовжує “Інструкція до пресвітло­го Сенату і посольського кола, які зібралися на варшавському сей­мі 1649 від й. к. м. і Речі Посполитої Війська Запорозького”, — викликає між нами колотнечу і призводить до заворушень на Батьківщині — її не раз ганив легат, присланий св. отцем папою (як видно з декрету), а також св. п. Король й. м. п. н. м., хотів був показати свою милостиву панську ласку і унію приборкати. Тому що до цього часу триває колотнеча, можна їх отців уніатів зали­шити, як є тепер тільки, щоб православні церкви, кафедри, які не­давно позабирали фундації, надані православними фундаторами нашому православному духовенству, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському, були повернуті згідно з обі­цянкою й. к. м.” [24]

Про скасування унії йде мова й у “Наказі Богдана Хмельниць­кого від Запорозького Війська до короля Яна Казимира”: “Щодо унії, то питання про неї відкладено. Пани уніати в Короні і у Ли­товському Великому князівстві, хоча про це сказано в дипломі, не хочуть від всього відступитися, наказ в. к. м. і Речі Посполитої нехтують і з своєї давньої упертості не хочуть залишити маєтків духовних установ, які здавна належать православним церквам як надані фундації.

А саме наші посли насамперед мають просити, щоб унія, згідно з даним і підтвердженим словом в. к. м. була скасована, щоб розв’я­зання цього питання не відкладалося на інший рік, на наступні сейми, і для згоди всього християнства кафедри, фундації, надані предками в. к. м. монастирям і церквам зараз же повернено нашо­му православному духовенству”. [25]

Універсал Богдана Хмельницького про підтвердження прав шлях­ти Пінського повіту навіть дорівнює унію до секти: “Однак поста­новляємо взаємно викорінювати секти і унію, як причини великого лиха.” [26]

Таким чином, усі документи, що стосуються греко-католицької (уніатської) церкви, спрямовані на повне її скасування й винищен­ня. Тексти універсалів ще раз підкреслюють існування конфесій­ної конфронтації саме в межах українського етносу.

Остання з виокремлених груп документів стосується Католиць­кої Церкви.

М. Грушевський зазначав, що “православні, виступаючи з цілою силою проти унії, підчеркували більше поважаннє своє до католиць­кої церкви, як старої, організованої, опертої на традиціях, ніж до уніатського новотвору” [27].

Так зустрічаються лише два універсали, які передають Право­славній Церкві маєтки бернардинців (“Універсал Богдана Хмель­ницького про надання Лубенському Мгарському монастиреві сіно­жатей лубенських бернардинів” [28]; “Універсал Богдана Хмель­ницького про підтвердження прав Лубенського Мгарського монас­тиря на володіння маетностями, що раніше належали бернардин­цям” [29]) та один документ, що забороняє ченцям відправляти цер­ковні таїнства будь-де, крім замкового костьолу (“Умови мирного договору Богдана Хмельницького з Річчю Посполитою, викладені в його листі до короля Яна Казимира: “Щоб ніхто з ченців, що меш­кають в Києві чи в будь-якому іншому місті за лінією, не намагався відправляти церковні таїнства, не дозволяється їм це робити ніде, тільки в самому Києві у замковому костьолі” [30]).

У “Вимогах Запорозького Війська до Яна Казмира і польського уряду про умови замирення” зауважується: “А їх м-ті ксьондзи - владики, які бажають і далі додержуватися римського закону, не­хай здорові залишаються, віддавши Русі всі соборні руські церкви і стародавні фундації.

У тому ж Києві нехай залишаються всі монастирі і костьоли, але щоб ніколи тут не було тих отців єзуїтів, яких на злість руським школам посадив й. м. п. короівський воєвода, що привело до вели­кої колотнечі” [31].

Найбільш повно визначає ставлення до католицької церкви Уні­версал Богдана Хмельницького про підтвердження прав шляхти Пінського повіту: “...А щодо обрядів римської віри, з якою вони приєднуються до нас, то ми всі — Військо Запорозьке і наші нащад­ки не перешкоджатимемо їм і не примушуватиме жодного з них силою до православної грецької віри. Ми також не повинні знищу­вати і скасовувати давніх і нових фондів на костьоли, якщо вони утворилися не в здирства церковних маетностей і покривдження убогих православних. .Богослужіння, проведення звичайних про­цесів, вільне навчання шляхетських дітей, всяку пошану римського духовенства ми і нащадки наші з Військом Запорозьким клянемо­ся. залишити їм.”[32]

Отже, ставлення до Католицької Церкви є значно більш толерант­ним, ніж до Уніатської. Підсумовуючи, можна стверджувати, що “от ляхов на православіе гоненіе” не займає багато місця між докумен­тами гетьмана, а отже не може вважатися серед головних причин Визвольної війни.

Досить велика кількість універсалів, у яких гетьман забороняє козакам робити шкоду церковним осередкам, свідчить про незна- чущість конфесійної належності для професійного вояка (у тому числі козака), коли є можливість отримати здобич.

Головна частина універсалів, що надають земельні маєтки та привілеї православній церкві, належить до 1654 — 1656 рр., тобто робилося це вже під “захистом” московського війська.

Головна конфронтація, судячи у тому числі з універсалів, відзна­чається, не між католиками й православними, а між уніатами й православними, ставлення до римо-католицької церкви є досить то­лерантним.


1. Плохий С. Н. Папство и Украина. — К.: Вища школа, 1989. — С. 159.

2. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. — К.: Альтернативи, 2003. — С. 40-46.

3. Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 45.

4. Там само.

5. Грушевський М. С. Історія Украіни-Руси. — Т. XVIII. — К.: Наукова думка, 1995. — С. 83.

6. Там само — С. 88.

7. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. — Н’ю-Йорк, 1957. — С. 16.

8. Там само. — С. 19.

9. Смолій В., Степанков В... — С. 10.

10. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Украіні XVI — XVII ст. — К.: Критика, 2002. — С. 207.

11. Універсали Богдана Хмельницького 1648 — 1657. — К.: Альтернативи, 1998. — С. 66.

12. Універсали... — С. 51-52.

13. Універсали... — С. 66.

14. Універсали... — С. 77.

15. Універсали... — С. 78.

16. Універсали... — С. 88.

17. Яковенко Н. Паралельний світ... — С. 206-207.

18. Універсали... — С. 77.

19. Універсали... — С. 110.

20. Універсали... — С. 127.

21. Універсали... — С. 47.

22. Універсали. — С. 51-52.

23. Універсали. — С. 55.

24. Універсали. — С. 98.

25. Універсали... — С. 102.

26. Універсали. — С. 234.

27. Грушевський М. С. Вказ. тв. — С. 101.

28. Універсали.. — С. 217.

29. Універсали... — С. 237.

30. Універсали. — С 59.

31. Універсали... — С. 51-52.

32. Універсали. — С. 234.


Похожие статьи