Головна Історія Інтелігенція і влада СПІЛЬНЕ ТА ОСОБЛИВЕ У ПОГЛЯДАХ НА ТЕМУ ЕЛІТИ В ПРАЦЯХ В. К. ЛИПИНСЬКОГО І Д. І. ДОНЦОВА
joomla
СПІЛЬНЕ ТА ОСОБЛИВЕ У ПОГЛЯДАХ НА ТЕМУ ЕЛІТИ В ПРАЦЯХ В. К. ЛИПИНСЬКОГО І Д. І. ДОНЦОВА
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Шановська

Праці В. К. Липинського і Д І. Донцова вже були предметом наукового аналізу дослідників [1]. Тим не менш, спадщина цих вітчизняних носіїв національних ідей постійно викликає інтерес і привертає увагу науковців. їх праці актуальні тому, що в них да­ються відповіді на питання, які складають основу людського буття і служать ціннісним орієнтиром особистості, а тому вони мають


Тривалу вартість для суспільства. Це питання про цілі та цінності життя, засоби їх досягнення тощо.

Сучасні виключно важливі події, пов’язані з виборами Президента України, обумовили реальні можливості соціально-економічних, полі­тичних і культурних змін, відкрили енергію розвитку суспільства в

И /-* • • • о и и •<*

Його свободному волевиявленні та до сих пір затінении, достоинии спосіб життя. Ключову роль національного провідника суспільства у світі сьогоднішніх соціальних і політичних реалій, в епоху творчості особи­стості має відіграти нова, прогресивна українська еліта. Виходячи з того, що тема еліти викликає особливо підвищену увагу в суспільстві, доречним буде здіиснити аналіз праць відомих вітчизняних ідеологів минулого століття на предмет висвітлення даної теми.

В теорії еліт В’ячеслав Липинський займає передове місце серед теоретиків свого часу, проблема проводу нації невід’ємна від ідео­логії українського націоналізму Дмитра Донцова. В. К. Липинсь­кий і Д. І. Донцов в своїх працях чималу увагу приділяли проблемі формування еліти, її ролі в українському національному русі та визначили відповідні прикмети й особисті риси “справжньої” укра­їнської еліти. В’ячеслав Липинський не вживав у своїх працях тер­міну “еліти”, а користувався поняттями “провідна” і “правляча вер­ства”, “аристократія”, які, на його думку, рівнозначні терміну “елі­ти”, що вживається в західноєвропейській літературі. Словом “ари­стократія” він означив ту групу “найкращих в даний історич­ний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителя­ми і керманичами нації” [2].

Дмитро Донцов вживав поняття “провідна верства”, “еліта”, “про­відна каста”. Останній термін більш характерний для нього. Д. І. Донцов звернувся до теорії кастового устрою суспільства Пла­тона і розвинув її. Він писав: “Каста — кожна з груп ієрархічно поділеної суспільності. Вища каста відрізняється від інших своїми привілеями й тягарями, властивими їй кастовими звичаями” [3]. Мудрість, за Д. І. Донцовим, — прикмета володарів, героїзм харак­терний для вояків, а “буденні апетити споживача” — прикмети пра­цівників, наймитів. Існування каст та еліт Дмитро Донцов вважав фактом реальним і точно визначеним. Він зазначив, що “людське суспільство, хочемо ми того чи ні, по природі аристократичне” [4].

При цьому він апелював до Платона, Катона Старшого, Данила За­точника, Мазепи, заповіту Богдана Хмельницького, Сковороди, Івана Вишенського, Івана Котляревського та інших відомих мислителів. Дмитро Донцов зробив висновок, що наша історія аж до половини ХІХ віку свідчить, що ідея кастового укладу суспільності була неру­шимим правилом національного життя українців.

В’ячеслав Липинський також поділяв суспільство на активну меншість, яка організує, здійснює керівництво і править, і пасивну більшість, якою керують і якою правлять. Він писав: “Всяка дер­жавна нація, в кожній історичній добі має в собі групу людей, яка єсть основою її державного існування” [5]. Означена група людей, провідна меншість, завдяки своїй матеріальній і моральній силі висувається на чолі нації і творить динамічні матеріальні і духов­ні — громадські цінності, що потім переймаються і присвоюються пасивною більшістю нації. Матеріальну силу і моральний автори­тет В. К. Липинський вважав прикметами, без яких не може з’яви­тися в нації провідна об’єднуюча та організуюча її влада. Він пи­сав, що не досить прагнути влади і навіть володіти “засобами війни і засобами продукції” — потрібно ще так зорганізувати своє праг­нення влади і так володіти, щоб влада і сила мали в очах цілої пасивної маси нації моральне виправдання.

Мету діяльності провідної верстви В. К. Липинський вбачав в об’єднанні української нації та в організуванні української держа­ви. Він відводив провідній верстві велику роль в розвитку нації та держави, твердив, що кожна держава та кожна нація творяться ак­тивною меншістю, яка здобула владу у своєму суспільстві, та під­креслював, що “завжди активна меншість, а не пасивна (українсь­ка) більшість творить держави і нації [6]”.

В’ячеслав Липинський звернув увагу на постійне відновлення або зміну аристократії. Причина цього — розвиток матеріальної культури нації, який набуває нових організаційних форм, витворе­них владою аристократії, і веде до утворення нових активних груп. Подальший розвиток нації триває під керуванням тієї групи, яка вийшла переможницею в боротьбі за владу.

Ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов закликав оцінювати ідеал самостійної України не з точки зору свободи оди­ниці, демократичності форми правління, а з точки зору могутності нації. Суверенітет, за Д. І. Донцовим, має належати ініціативній меншості, яка чинить “творче насильство” над масами. Народ для всякої ідеї — чинник пасивний. Чинником активним, тим, що несе ідею, є активна або ініціативна меншість [7].

Власна українська держава і відроджена українська нація — загальні постулати в працях В. К. Липинського і Д. І. Донцова. Становлення нації вони пов’язують з формуванням еліти. Так само, як і В. К. Липинський, Дмитро Донцов пише про велике призна­чення еліти та її відповідальність за долю нації. Тому він суворо та вимогливо ставиться до представників провідної верстви.

В. К. Липинському і Д. І. Донцову близька соціологічна теорія “циркуляції еліт” В. Парето (1848 — 1923), згідно з якою головну роль в процесі занепаду еліти відіграє постійне зменшення у неї тих інстинктів і прикмет, які призвели дану еліту до влади. На думку Дмитра Донцова, еліта повинна мати високий моральний дух і високі стремління розуму й серця, прикмети їх: відвага, гордість, бажання панувати, любов слави, еліта повинна позбутися низьких інстинктів матеріалізму, особистого блага та насолоди. “За мораль­ним упадком еліти, слідує, як його тінь, заслужена кара нації”, — зазначав Д. І. Донцов [8]. Свої висновки він підтвердив джерельни­ми даними. Дмитро Донцов звернувся до писаних джерел, літерату­рних пам’яток історичної й культурної думки Давньої Руси — “Зла - тоструя”, кладезя людської мудрості, “Слова о казнях Божіїх” і при­йняв її теорію Божих кар за “гріхи”. Він вважав, що в цім настав - ленні — чтити заповіді Бога і вірити в закон Вищої Справедливос­ті — проглядає не тільки церковна, але й світська традиція, яка пізніше, за часів козацьких, набрала національного характеру. Д. І. Донцов філософствує над поняттям моралі, він підкреслює, що правителі в державі мають бути “твердими і умними”. Дмитро Донцов навів характеристику українця давньої провідної верстви — “ліпшої людини” з усіма прикметами правдивої провідної касти. Перша прикмета, яка відрізняла “ліпшу людину” від інших, — це шляхетність, яку він визначає як “почуття гордости, непокірливос - ти супроти чужих і супроти долі”, чесність, відраза до зла. Друга важлива прикмета — це мудрість, признання закону вищої мораль­ної сили над собою, віра в Бога, любов до Отчизни. Третя прикмета “ліпшої людини” — це відвага, завзяття, героїчний войовничий дух.

Прийнявши засаду “інтересу нації понад усе”, Д. І. Донцов увіро - вав, що тільки через боротьбу, перемогу сильних і вольових, фанати­чних і здібніших “порядкуючих сил”, через їх “волю до життя” та “волю до влади над людністю і територією” можливий прогрес і будь-які досягнення. Гуманізм не є характерним для Дмитра Дон­цова. Він відзначав: “Хто занадто дбає про гуманність, той жертвує для неї речами і примарами — ідеалом, справою” [9].

В’ячеслав Липинський також вважав шлях боротьби єдино вір­ним для відродження України, це, на його думку, обосновано істо­рично. Він підкреслював, що тільки спільною боротьбою творяться перемоги. В. К. Липинський також зазначив, що коли провідники нації боряться за велику ідею — за повне визволення і державну незалежність нації, кожний член нації для них союзник. Він висту­пав за єдність панів і народу, вважаючи, що коли пани проти наро­ду, вони його зраджують. В’ячеслав Липинський з нещадною суво­рістю ставився до провідних діячів, позбавлених поняття про вищі людські цінності, та до тих, хто розгубив панські прикмети: розум, волю, індивідуальну свідомість, патріотизм. Патріотизм у В. К. Ли - пинського — національно-громадське чуття, яке проявляється не тільки на фронті, силу духа можна проявляти і у відданості громад­ській справі. Він засудив провідників нації часів Центральної Ради, які змагалися за право посередництва між чужою державою і сво­їм народом, боролися між собою і турбувалися за особисті блага. В. К. Липинський писав, що без відданих всією душею своїй ідеї і готових для неї на жертви, без морально вартих, політично чесних, дисциплінованих і зорганізованих до творчої громадської праці здатних людей не зможе об’єднатися українська нація та зоргані­зуватися українська держава. В. К. Липинський звернув увагу на те, що без об’єднуючої спільної традиції, спільної культури не може існувати група людей, біля якої має об’єднатися і зорганізуватися нація. Складену з представників всіх класів нову авторитетну дер­жавотворчу провідну верству має об’єднати також спільний еконо­мічний інтерес. Сам виходчик з багатих поміщиків, консерватор

В. К. Липинський вважав земельний хліборобський клас, “осіле хлі­боробське рицарство” основним ядром української провідної верс­тви, а моральну внутрішню силу духа, що нову віру творить, — ру­шієм національного розвитку.

На відміну від Д. І. Донцова, погляди В. К. Липинського були більш гуманними та доброзичливими. В основі світогляду В. К. Ли­пинського лежить християнська релігія. Глибоко релігійний, В’я - чеслав Липинський вважав, що церква і релігія вчить єдності, орга­нізованості, веде серця всіх до послуху духовного та світського ав­торитетів. Для нього релігія — корінь віри української нації та вища ціль. Свою релігійну концепцію В. К. Липинський виклав у книзі “Релігія і церква в історії України”.

Дмитро Донцов також апелював до релігійної традиції. Однак, якщо у В. К. Липинського править Божий Закон громадської мо­ралі і авторитет духовної влади, то у Д. І. Донцова домінують во­льові, фанатичні і здібніші “порядкуючі сили”, силові методи дося­гнення мети.

Отже, В. К. Липинський і Д. І. Донцов разом з восхваленням “ліпших людей” давнини — Київської Русі, часів козацьких, кри­тично ставилися до провідників нації — їх сучасників. Історичні події, які відбувалися в Україні за часів В. К. Липинського і Д. І. До­нцова, вплинули на формування їх світогляду. Ідеї тяжкої самопо - жертвеної боротьби за визволення України, відданості цій боротьбі, прагнення повної волі для української нації, віри в найкращих людей, сильних і морально вартих духом, здатних зорганізувати навколо себе інших і змінити життя, характерні для обох мислите­лів. Можна оспорювати радикальні ідеї “чинного націоналізму” Дмитра Донцова. Без певної ідеалізації поглядів В. К. Липинсько - го і Д. І. Донцова зазначимо, що в них є раціональне зерно. На наш погляд, воля, яку пропагував Дмитро Донцов, — це ризик, боротьба, вона прекрасна, але тоді, коли поєднана з розумом, умовностями моралі та здоровим глуздом. Мислителі засуджували моральний розклад, егоїзм, нездатність до політичної праці правлячої еліти. Бути правителями, на їхню думку, — це не тільки велика пошана, але й відповідальність за вчинені дії, вимога жити потребами свого народу. Ці ідеї і досі не втрачають своєї актуальності, і це ще раз свідчить про те, що читати твори В. К. Липинського і Д. І. Донцова вкрай необхідно, особливо науковій та політичній еліті, щоб замис­люватися над важливими питаннями моралі, засобів досягнення мети та відповідати вимогам сучасності.


1. Липинський В. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. — Т. 1. — К., Філадельфія, 1994. — 284 с.; Сосновський М. Ідеологія “чин­ного націоналізму” Д. Донцова // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 386-402.

2. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію укра­їнського романтизму. — Т. 6. — Кн. 1. — К., Філадельфія, 1995. —

С. 131.

3. Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: “Відродження”, 1991. —

С. 99.

4. Там само. — С. 98.

5. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — С. ХХХІІ.

6. Там само. — С. XVI.

7. Донцов Д. Націоналізм. — Лондон, 1966. — С. 286.

8. Донцов Д. Дух нашої давнини. — С. 23.

9. Донцов Д. Клич доби // Державність, 1994. — № 3. — С. 51.


[1] Для позначення меншовицької партії автори вживають назву РСДРП. До об’єднавчого з’їзду РСДРП (серпень 1917 р.) меншовицька фракція в РСДРП називалася РСДРП (ОК), тобто партія, керована Організаційним ко­мітетом. Після з’їзду з’явилася нова назва — РСДРП(о), тобто партія “об’єд­нана”. Лише у травні 1918 р., після перейменування більшовицької партії на РКП(б), меншовики повертаються до старої назви партії — РСДРП.

[2] Лише восени 1918 р. ЦК РСДРП визнав здійснений більшовиками пе­реворот за історично неминучий і за стратегічну мету партії висунув курс на соціалізм [15, 1918, 29 жовтня].

[3] Таблиці складені за матеріалами “Памятных книг Киевской губер­нии” [7-29].