Головна Історія Інтелігенція і влада ПРО РОЛЬ ЛІВОРАДИКАЛЬНОЇ ПАРТІЙНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ЛІКВІДАЦІЇ УКП (БОРОТЬБИСТІВ) В 1920 р
joomla
ПРО РОЛЬ ЛІВОРАДИКАЛЬНОЇ ПАРТІЙНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ЛІКВІДАЦІЇ УКП (БОРОТЬБИСТІВ) В 1920 р
Історія - Інтелігенція і влада

Р. І. Вєтров

Раніше радянська історіографія зображувала ліквідацію УКП (боротьбистів) цілком закономірним явищем внаслідок “дрібнобур­жуазного, націоналістичного характеру” цієї партії, яка в силу цьо­го “отримала ідейно-політичне банкрутство і потерпіла організа­ційний крах” [1]. Сучасна українська історіографія доводить поло­ження про те, що партія боротьбистів була насправді ліквідована більшовиками, які проводили відносно неї підступну політику, спря­мовану на встановлення однопартійної тоталітарної системи влади в Україні [2]. Разом із тим є і трохи інша точка зору, яка пояснює ліквідацію УКП(б) внаслідок діяльності не тільки більшовиків, але й самих лівих лідерів партії боротьбистів, які свідомо й цілеспря­мовано йшли на самоліквідацію своєї партії і вступу до КП(б)У [3]. Тому потрібно знову, хоча б у стислому вигляді, звернутися до цього дуже актуального і політизованого питання.

Перш за все, слід підкреслити, що в 1919-1920 рр. в період спіль­ної збройної боротьби проти Директорії, а потім і, особливо проти Денікінщини, боротьбисти надзвичайно зблизилися з більшовика­ми, майже зрослися з ними. У цей доленосний для української ре­волюції період вони разом із більшовиками спільно працювали в Раднаркомі УСРР, в інших органах радянської влади, де займали ряд провідних посад, у Всеукраїнських з’їздах рад, ВУЦВК, Реввоєн - раді, Всеукрревкомі і навіть в ВУНК. Тому вони фактично були другою правлячою партією, чим дуже пишалися лідери партії бо­ротьбистів. Це також з’єднувало їх із більшовиками.

Разом із тим, саме керівництво партії боротьбистів прекрасно зрозуміло об’єктивну необхідність об’єднання всіх комуністичних партій і течій, що діявли в країні, в єдину загальноукраїнську кому­ністичну партію, яка й забезпечить остаточну перемогу соціалістич­ної революції в Україні. Тому вони неодноразово зверталися до більшовиків із настійливою пропозицією про об’єднання. Але поки що вони стверджували, що таке злиття двох компартій повинне від­бутися на базі УКП(б), яка, на їхню думку, є “основною компартією

України”. Така позиція найбільш повно була обґрунтована в листі ЦК партії боротьбистів до Виконкому Комінтерну від 28 серпня

1919 р., в якому вони повідомляли, що 6 серпня 1919 р. відбулося злиття УПСР (комуністів) з лівою фракцією українських соціал - демократів “незалежних” і створення принципово нової партії — Української Комуністичної партії (боротьбистів). Разом із тим вони зверталися з проханням прийняти УКП(б) до світової компартії, тобто Комінтерну, а також визнати її основною компартією в Ук­раїні [4].

Зрозуміло, що вимога боротьбистів про визнання тільки її основ­ною комуністичною партією, навколо якої повинне здійснюватися згуртування всіх дійсно революційних комуністичних партій, в тому разі і КП(б)У, дуже і дуже занепокоїла більшовиків. На противагу такій позиції боротьбистів ЦК КП(б)У у жовтні 1919 р. розглянув запропоновані А. Бубновим “Тези про партію боротьбистів”, в яких у досить різкій формі вказувалося, що “необхідно не лише не під­тримувати організаційно-самостійного існування боротьбизму, але з усіх сил прагнути до якомога організованішого зникнення цієї партії як самостійного цілого”. Далі пояснювалося, що досягнути цього можна буде за рахунок включення всіх лівих, дійсно проко­муністичних елементів боротьбистів до КП(б)У. Разом із тим у тезах говорилося, що “не можна ні в якому разі надавати УКП (бо­ротьбистам) права участі у III Інтернаціоналі”, тому що це дуже загальмує ліквідацію цієї партії [5].

Однак тоді вождь партії більшовиків В. Ленін мав трохи іншу точку зору. Він тактовно вказував українським більшовикам, що “боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим тим, що обстоюють безумовну незалежність України”. І поки Україна не визволена повністю від Денікіна, — підкреслював він, — непорозу­міння в національному питанні не може перешкодити дружній спів­праці двох комуністичних партій [6]. Тому В. Ленін зобов’язав бі­льшовиків України співпрацювати з боротьбистами, включити їх до складу Всеукрревкому, що і було потім зроблено. Відомо, що

11 грудня 1919 р. було створено Всеукрревком — центральний тим­часовий надзвичайний орган радянської влади в Україні. До скла­ду його увійшли три більшовики — Г. Петровський (голова), В. За - тонський і Д. Мануїльський, від боротьбистів — Г. Гринько, від бор - бистів — В. Качинський. Це також ще більш зближало боротьбис­тів із більшовиками.

Важливо підкреслити й те, що восени 1919 р., коли денікінці тимчасово захопили більшу частину України, ЦК УКП (боротьбис­тів) послав трьох своїх членів ЦК — М. Полоза, Г. Гринька і Л. Ко - валіва до Москви, щоб вони встановили контакти з Комінтерном. Там вони створили Закордонне бюро ЦК партії боротьбистів на чолі з Г. Гриньком, неодноразово зустрічалися з багатьма, як вони самі казали, “видатнішими діячами світового комунізму — В. Лені­ним, М. Бухаріним, Г. Зінов’євим та іншими лідерами РКП(б)”. Спілкування у Москві, увага з боку більшовиків до українського питання вселяло надію, більше того, упевненість, що вирішувати на­ціонально-державні проблеми боротьбисти зможуть навіть об’єдна­вшись із більшовиками, увійшовши до складу КП(б)У [7].

Принципове значення для згуртування українських комуністів - боротьбистів навколо КП(б)У мав написаний В. Леніним “Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним” у грудні 1919 р. та рішення VIII Всеросійської конференції РКП(б) (2-4 грудня 1919 р.), яка прийняла запропоновану В. І. Леніним резолюцію “Про Радянську владу в Україні”. У ній визначалися основні принципи державної, земельної та національної політики більшовиків в УСРР. Так дуже важливо, що в ній підкреслювалося принципово нове положення про те, що “РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР”, а питання “визначення форм най­тіснішого союзу України та інших радянських республік буде оста­точно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами” на “Всеукраїнському з’їзді Рад”. Тут також говорилося про вільний розвиток української мови і культури, про необхід­ність протидіяти спробам штучно “відтиснити українську мову на другий план” [8]. Положення про державну самостійність радянсь­кої України зробило свою справу — воно знімало основну супереч­ність між боротьбистами та більшовиками.

Після того, як на початку 1920 р. майже вся Україна була звіль­нена від денікінців, усередині партії боротьбистів остаточно сфор­мувалися дві основні течії. Перша течія, яку очолювали провідні лідери партії боротьбистів — В. Блакитний, Г. Гринько, О. Шумсь - кий та інші, настійливо наполягали на “самоліквідації” своєї пар­тії і об’єднанні з партією більшовиків, вступу до КП(б)У. Друга течія, навпаки, відстоювала існування самостійної УКП (боротьбис­тів) і розпочала знову в деяких районах збройну боротьбу селян проти більшовиків.

Тільки тепер, на початку лютого 1920 р., коли партія боротьби­стів фактично роз’єдналася на дві частини: лівих та правих, керів­ництво партії більшовиків на чолі з В. Леніним розпочало прин­ципово нову кампанію: за остаточну ліквідацію партії боротьбис­тів шляхом залучення лівих до КП(б)У і “самоліквідації” УКП(б). І коли боротьбисти в черговий раз звернулися зі своїми прохання­ми до Комінтерну, їм була дана “потрібна” більшовикам відпо­відь. Зрозуміло, що проленінський Виконком Комінтерну в поста­нові від 26 лютого 1920 р. з приводу заяви боротьбистів відмовив їм у прийнятті до Комінтерну, відзначивши при цьому, що партія боротьбистів, яка називає себе комуністичною, відступає на ділі від принципів комунізму в ряді найважливіших питань. Разом із тим визначалося, що всі справді комуністичні елементи партії бороть­бистів можуть вступати до КП(б)У [9]. Це рішення Виконкому Комінтерну цілком відповідало вказівці В. Леніна в його “Проек­ті резолюції про українську партію боротьбистів” від 6 лютого 1920 р. Тому В. Ленін дав Компартії настанову: “Всю політику слід вести систематично і неухильно до ліквідації боротьбистів, що має відбутися в недалекому майбутньому”. [10] Ліквідацію партії боротьбистів В. Ленін вбачав своєрідно: краща, на його ду­мку, пробільшовицька частина партії повинна вступити до РКП(б)

І, разом із тим, оголосити про самоліквідацію своєї партії. Так воно потім і сталося.

За ініціативою лівих 14-20 березня 1920 р. була скликана Все­українська конференція партії боротьбистів, яка обрала В. Леніна почесним головою президії, надіслала йому, як вождю світового пролетаріату і ІІІ Комінтерну, вітальні телеграми. На конферен­ції виступили представники Комінтерну і КП(б)У, які закликали боротьбистів до об’єднання з Комуністичною партією більшови­ків. Як відмічав І. Майстренко, конференція значною більшістю делегатів прийняла рішення про саморозпуск партії боротьбис­тів. Разом із тим слід зауважити, що 20 березня Всеукраїнська конференція УКП(б) прийняла одноголосно рішення про цілко­вите схвалення політичного курсу свого ЦК в справі саморозпус­ку, самоліквідації партії, а 24 березня 1920 р. ЦК УКП (боротьби­стів) прийняв остаточно постанову про ліквідацію своєї партії: “1) УКП(б) оповіщається неіснуючою, а члени її організовано пе­реходять до КП(б)У по директивам ЦК; 2) ЦК УКП(б) розпускає­ться; 3) Призначається ліквідаційна комісія у складі т. т. При­ходько, Блакитного, Шумського” [12]. До складу КП(б)У увійшли такі впливові і добре відомі ліві лідери боротьбистського керівни­цтва, як В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, Г. Михайличенко, А. Хвиля, О. Шумський та інші. Лідери боротьбистів, які увійшли до складу КП(б)У, займали потім високі керівні пости в Українсь­кій радянській державі та Компартії.

Зараз деякі дослідники звинувачують у ліквідації партії боро­тьбистів тільки більшовиків, перш за все, В. Леніна і Х. Раковсько - го. Але це тільки напівправда. А вся правда полягає в тому, що самі лідери боротьбистів домагалися ліквідації своєї партії і входження до КП(б)У. І без їхньої згоди ніякої самоліквідації партії не було б. Так, наприклад, О. Шумський відверто визнавав і навіть пишався тим, що “саме йому належала роль лідера тієї течії боротьбистів, яка прагнула до об’єднання з КП(б)У” [13].

Трохи пізніше він згадував: “Я прийшов до комунізму з україн­ського національного руху і до того ж не сам один, а з цілим загоном. І це не була перебіжка тихцем, а перехід з відкритим лицем і піднятим заборолом. Відомо і те, що в об’єднанні лівих, схильних до комунізму, елементів цього руху і в злитті їх з парті­єю більшовиків на мою долю випала роль застрільника, передови­ка” [14].

У ці ж дні 17-23 березня 1920 р. проходила IV конференція КП(б)У, яка представляла 25 тис. комуністів. 19 березня вона ухва­лила резолюцію про ставлення до інших партій. Зокрема, конферен­ція висловилася за прийняття до КП(б)У кращих елементів із пар­тії боротьбистів, що перейшли на комуністичну платформу і відсто­юють радянську владу. Були також схвалені умови їх прийняття [15]. У зв’язку з цим рішенням Х. Раковський сказав: “Я не сум­ніваюсь у тому, що боротьбисти, увійшовши до нашої партії, посту­пово будуть асимільовані. Я не сумніваюсь, що серед них є товари­ші, з якими ми довго працювали, яких ми дуже добре знаємо, які є цілком надійними товаришами і добрими комуністами” [16]. Яка об’єктивна і, разом із тим, відверто чесна характеристика лівих бо - ротьбистів-комуністів. Така характеристика багатьох лівих боро­тьбистів давалася від щирого серця, а не користуючись якоюсь там “підступністю”.

З 20 березня почалися спільні засідання делегатів IV конферен­ції КП(б)У і конференції УКП(б), делегати якої у повному скла­ді — близько 100 осіб. — прийшли до більшовиків. Оскільки кон­ференцією УКП(б) вже було ухвалено саморозпустити партію бо­ротьбистів, то тих, хто прийшов на більшовицьку конференцію, іме­нували вже “колишніми боротьбистами” — тепер уже “комуніс - тами-більшовиками”. Важливо також і те, що всіх членів президії конференції УКП(б) запросили до президії конференції КП(б)У. Так фактично сталося злиття, об’єднання двох партій в одну — КП(б)У.

Потім на конференції виступив представник ЦК партії боро­тьбистів, відомий її лівий лідер В. Блакитний. Він визнав шкід­ливість для справи соціалістичної революції і будівництва ново­го суспільства існування в Україні двох комуністичних партій і запевнив, що найкращі елементи партії боротьбистів, як вірні солдати революції, виконають наказ Комінтерну й увійдуть до КП(б)У. “Я переконаний, — казав В. Блакитний, — конференція це підтримає, що наша партія повинна ліквідуватися як окре­мий організаційний центр. Наші пролетарські кадри стрункою колоною повинні піти в лави тій компартії, яка була до сіх пір КП(б)У”. Виступ його було зустрінуто “довготривалими бурхли­вими оплесками, співом всім залом Інтернаціоналу” [17]. Це також свідчить про доброзичливі, братерські взаємини більшо­виків до боротьбистів.

Урочистим був і виступ лідера колишніх лівих боротьбистів, теж члена ЦК УКП(б) О. Шумського: “Сьогоднішній день в історії Української революції є, можливо, день найвеличніший зі всіх... До цього часу ми, переважно представники селянської бідноти, йшли разом, але не йшли в ногу, а з сьогоднішнього дня будемо йти в ногу під спільною командою” [18].

Отже, ми бачимо, що об’єднання, точніше, входження лівої части­ни УКП(б) до КП(б)У відбулося цілком добровільно, без яких-небудь утисків або примусів ззовні, без “підступності”, в дуже друж­ній, доброзичливій атмосфері. Цей факт переконливо свідчить про те, що вся ліва частина партії боротьбистів цілком свідомо і добро­вільно входила до лав КП(б)У.

Зрозуміло, що об’єднання двох комуністичних партій, одна з яких — КП(б)У — переважно працювала з міським пролетаріатом, а УКП(б) — з селянською біднотою в єдину Компартію, мало безу­мовно велике прогресивне значення, оскільки остаточно з’єднувало пролетаріат міста і села в єдину могутню політичну силу, що при­скорило кінець-кінцем перемогу соціалістичної революції, радян­ської влади в Україні. Так самі боротьбисти ліквідували свою пар­тію й увійшли до КП(б)У.

Певна річ, що ліквідацію партії боротьбистів і вступу її лівої частини до КП(б)У В. Ленін розцінював як значний успіх більшо­виків. Так на IX з’їзді РКП(б) у виступі 30 березня 1920 р. він сказав, відповідаючи на запитання про ставлення до боротьбистів: “Це — питання надзвичайно складне і велике, і я думаю, що в цьо­му великому питанні, де потрібно було маневрування, і дуже склад­не, ми вийшли переможцями... Ми обіцяли боротьбистам макси­мум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну полі­тику. Таким чином ми довели, що у нас ні найменшої нетерпимо­сті немає. I що ці поступки зроблені цілком правильно, доводиться тим, що всі кращі елементи боротьбистів увійшли тепер у нашу партію. Ми цю партію переєстрували і замість повстання боротьби­стів, яке було неминуче, ми одержали, завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній т. Раковським, те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашо­го визнання, а решта зникла з політичної сцени. Ця перемога варта кількох добрих битв” [19].

У зв’язку з цим ставиться ще одне, дуже важливе запитання: скільки членів партії боротьбистів увійшло до КП(б)У? Відомо, що до травня 1920 р. на основі індивідуальних заяв до КП(б)У було прийнято 4 тис. із названих 15 тис. членів партії боротьбистів. [20] Однак відомості про чисельність партії боротьбистів потребу­ють, на наш погляд, свого пояснення. Звернемося знову до I. Май - стренка, який відмічав, що влітку-восени 1919 р. УКП(б) склада­лася ніби з двох частин. Перша — це 5 тис. осіб, яка була основ­ною, кадровою частиною партії, що складалася з суто професійних партійних діячів, і друга — приблизно 10 тис. осіб з комуністич­ної юнацької спілки (КЮС), які увійшли до партії в період боро­тьби з денікінщиною, і які були більш співчуваючими, хиткими ніж стійкими революціонерами. Тому він відмічав, що з суто 5 тис. боротьбистів до більшовиків перейшли 4 тис. осіб — майже вся партія боротьбистів, її “найкращі, найактивніші елементи, її вер­хівка”. А 10 тис. осіб — переважно селянська молодь, яка ще спо­відала народницьку, а не комуністичну, ідеологію, погляди, зоста­лася на старих позиціях [21].

У зв’язку з цим ставиться друге запитання: чому права частина боротьбистів, відокремившись від лівих, не створила своєї окремої партії або під старою назвою — УКП(б) — правих, або якоюсь ін­шою новою назвою, як завжди було раніше, коли розколювалися українські соціалісти?

Думається, що це сталося тому, що з січня 1920 р. на політичній арені України діяла вже друга Українська комуністична партія — УКП (укапісти), створена лівою течією українських соціал-демок­ратів “незалежних”. Тому друга, значна частина правих боротьбис­тів не створювала якоїсь нової політичної партії, а переходила до УКП (укапістів).

I якщо при своєму створенні УКП нараховувала десь приблизно 500-600 осіб, то вже наприкінці 1920 — початку 1921 рр. вона, за рахунок колишніх правих боротьбистів, які масово входили до неї, збільшила чисельність своїх рядів до більш як 3 тис. осіб [22].

Інша частина колишніх правих боротьбистів у зв’язку з “са - моліквідуванням” партії, припиняла активну політичну діяль­ність, займаючись переважно господарською діяльністю на селі. I тільки незначна частка колишніх боротьбистів, яка займала відверто антирадянські позиції і брала участь у так званому “кур­кульському бандитизмі”, попала у поле зору чекістів і була реп­ресована.

Так остаточно зійшла з політичної арени УКП(б), у ліквідації якої провідну роль відіграли її ліві лідери.


1. Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мел­кобуржуазных партий на Украине. — К., 1978. — С. 268-287.

2. Шаповал Ю. И. Всеми мерами стремиться к исчезновению этой партии (боротьбистов) // Віче. — 1994. — № 4. — С. 145-147; Бриндак О. В. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопар­тійної системи в Україні в 20-ті роки XX століття. — Одеса, 1998. — С. 91-114, та інші.

3. Ветров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті

XX століття (1900-1925 рр.). — Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ, 2001.

— С. 176-188.

4. КП(б)У и другие политические партии: партнерство или противоборст­во? // Коммунист Украины. — 1991. — № 4. — С. 88-89.

5. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 101. — Арк. 7.

6. Ленін В. І. ПЗТ. — Т. 40. — С. 122.

7. Юренко О. П. Левко Борисович Ковалів // УІЖ. — 1993. — № 1. —

С. 98-99.

8. Ленін В. І. ПЗТ. — Т. 39. — С. 370-372; Т. 40. — С. 41-47.

9. Комуніст. — 1920. — 28 лютого.

10. Ленін В. І. ПЗТ. — Т. 40. — С. 122.

11. Майстренко І. Боротьбизм. Історія однієї течії українського комунізму.

— Мюнхен. — С. 277-278.

12. Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17­23 березня 1920р. — Стенограма. Публікується вперше. — К., 2003. —

С. 475.

13. Панчук М. І. Життя і смерть О. Шумського // Про минуле — заради майбутнього. — К., 1989. — С. 320.

14. Там само. — С. 322.

15. Четверта конференція КП(б)У........ — С. 166,168.

16. Там само. — С. 161.

17. Там само. — С. 170.

18. Там само. — С. 278-279.

19. Ленін В. І. ПЗТ. — Т. 40. — С. 266.

20. Майстренко І. Названа праця. — С. 296.

21. Там само. — С. 297-298.

22. Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. — Едмонтон, 1985. — С. 147.