Головна Історія Інтелігенція і влада ПОСИЛЕННЯ СИСТЕМАТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ БІЛЬШОВИКІВ ПРОТИ ПРАВОЕСЕРІВСЬКОЇ ТА МЕНШОВИЦЬКОЇ ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ В 1920 — 1922 РР. В УКРАЇНІ
joomla
ПОСИЛЕННЯ СИСТЕМАТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ БІЛЬШОВИКІВ ПРОТИ ПРАВОЕСЕРІВСЬКОЇ ТА МЕНШОВИЦЬКОЇ ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ В 1920 — 1922 РР. В УКРАЇНІ
Історія - Інтелігенція і влада

К. В. Познанська

Проблема становлення однопартійної системи в СРСР і на Укра­їні, а також значення небільшовицького соціалізму в післяжовтне- вий період давно привертали увагу вітчизняних та зарубіжних іс­ториків. Сьогодні більшість українських істориків та політологів вважають, що боротьба з опозиційними партіями була одним з пріо­ритетів РКП(б). Вони доводять за допомогою архівних документів застосування репресій і знищувальних заходів щодо соціалістів та їх лідерів. Це роботи О. Бриндака [1], С. Кокіна і О. Мовчан [8]; В. Ченцова [12]; Р. Вєтрова і С. Донченко [3].

Серед зарубіжних публікацій за цією проблемою можна виділи­ти дослідження російського історика Д. Павлова [9] та спогади ме­ншовиків — емігрантів [5].

В цілому літератури, яка стосується насильницької ліквідації соціалістичних партій більшовиками, порівняно небагато. Ця стат­тя — спроба автора комплексно дослідити поновлення з новою си­лою більшовицьких репресій у 1920 — 1922 роках і продовження діяльності РСДРП(м) та ПСР (есерів) за цих умов.

Утиски соціалістичних партій меншовиків та есерів почалися з перших місяців більшовицького “панування”. Продовжувалися вони і у 1920 — 1922 рр, набуваючи різних форм і методів, санкціоновані вищими органами влади, поступово ставали більш жорстокішими і вели до повної ліквідації вищезазначених партій. Відношення вла­ди до партійної інтелігенції було особливо безкомпромісним.

Якщо у роки громадянської війни комуністи мали потребу в співпраці з іншими політичними силами для звільнення країни від ворожих сил білогвардійців та інтервентів, то із закінченням бойо­вих дій почалося поступове витіснення “контрреволюційних сил”, до яких були віднесені меншовики та есери, з усіх сфер життя. [3, 190].

В березні 1920 р. проти членів РСДРП Києва та Юзівки були проведені судові процеси за беззмістовними звинуваченнями в спів­робітництві з Денікіним. В травні 1920 р. постановою Політбюро ЦК РКП було покладено край сподіванням меншовиків на понов­лення їх легальної газети, згідно з червневим рішенням того ж органу влади, всі наркоми отримали вказівки висилати в провінцію меншовиків, що “працюють в комісаріатах та спроможні грати хо­ча б яку політичну роль”. В липні 1920 р. Політбюро надало вади ВНК “розробити план розселення меншовицьких політичних вож­дів для їх політичного знешкодження”. Не дивлячись на ці обста­вини, меншовики були досить популярними у робітничому середо­вищі серед кваліфікованих робітників та у профспілковому русі. Це засвідчили успіхи їх на виборах в Ради влітку 1920 р. де РСДРП отримала 205 мандатів в Харківському раддепі, 120 — в Катерино­славському, 78 — в Креміньчузькому. Популярність РСДРП серед робітників викликала хвилю репресій проти цієї партії з боку вла­ди по всій країні. Меншовики потрапили в Ради, але можливості виступати там у них майже не було [9, 39].

12 (17) серпня 1920 р. в Харкові відкрилася Всеукраїнська кон­ференція РСДРП, в якій приймали участь представники Катерино­слава, Миколаєва, Одеси, Креміньчуга, Києва та інших міст. На кон­ференції переважало ліве крило партії меншовиків і обговорення проводилися по питанню соціальної революції, але на третій день роботи конференції явилася НК і заарештувала всіх делегатів. Всього ув’язнені були 100 меншовиків. До кінця року їх утримували у в’язниці, намагаючись знайти компромат, а потім за вироком “на­лежність до правого крила РСДРП” вислали у Грузію [5, 95]. Вико­ристовуючи матеріали конференції, Всеукраїнська НК провела дії по ліквідації меншовицьких організацій і в інших містах — Києві, Чернігові, Полтаві, Одесі, Миколаєві та інших. Були заарештовані сотні меншовиків, яких кинули до в’язниць. З цього приводу орган ЦК КП(б)У, газета “Комуніст”, подала кілька статей із назвою “Не­кролог по РСДРП “і “Кінець меншовизму на Україні”. В цих стат­тях стверджувалося, що меншовизм в Україні нібито знищений остаточно [3, 196].

Щодо партії есерів, в 1920 р. циркулярно об’явленої “найсильні - шим ворогом радянської влади”, то в результаті проведеної ВНК в серпні — вересні низки арештів ув’язненими виявилися 19 членів та співробітників ЦК партії есерів, не враховуючи декількох сотень ланкових партійців. Чисельність партії з 1920 р. різко зменшува­лася, більшість організацій розпадалися або були на межі розпаду, низка відомих діячів партії, особливо правого напрямку, що так чи інакше орієнтувалися на білогвардійців та інтервентів під час гро­мадянської війни, опинилася в еміграції. В червні 1920 р. було ре­організоване партійне керівництво — створене Центральне Органі­заційне бюро ЦК ПСР у складі членів старого ЦК, що вціліли від арештів та впливових членів партії. Зосередження більшовиків при владі перші декілька років не залишали у есерів ілюзій відносно того, що більшовицька диктатура здатна на поступову мирну ево­люцію в бік демократії. Питання про повалення цієї диктатури залишалося для есерів питанням життєвої необхідності трудової демократії [11, 449].

На X з’їзді РКП(б) (березень 1921 р.) радянською владою був взятий новий економічний курс, що повинен був подолати кризові явища в господарстві держави. Одночасно були прийняті рішення про посилення боротьби з меншовиками та есерами. При цьому підкреслювалася двоєдиність останнього завдання: рішуче посили­ти репресії проти тих опортуністичних лідерів і діячів партій, які продовжували свою роботу проти Радянської влади, і в той самий час залучати кращі робітничі групи соціалістів, що намагалися спів­робітничати з більшовиками. Але на практиці репресивні заходи проти меншовиків та есерів переважали ідейно-політичні [3, 199].

На 10-й Раді партії есерів був розглянутий перехід радянської влади до НЕПу. Останній був оцінений есерами, як свідоцтво пов­ного банкрутства радянської ідеології, економічної та державної політики та, як прагнення більшовицької партії зберегти своє пану­вання “у що б це не стало, ціною будь-якого компромісу та відмови від усієї своєї соціальної програми” [11, 450]. В умовах мирного розвитку країни есерівська альтернатива цього розвитку, що перед­бачала демократизацію не тільки економічного, але й політичного ладу, могла б стати дуже привабливою для широких народних мас. Розуміючи це, більшовики застосовували всі можливі міри для дис­кредитації ідей та політики ПСР та того, щоб фізично прибрати її з політичної арени. Керована наказами ЦК РКП(б), ВНК видала для виконання всіма місцевими губкомами циркуляри № 10 від 31 січ­ня 1921 р. “Про партію соціалістів-революціонерів (правих і центра)” [9, 141-148], та № 11 від 10 лютого 1921 р. “Про партію соціал - демократів (меншовиків)” [9, 148-155], де праві есери та меншовики називалися “найнебезпечнішими серед усіх контрреволюційних пар­тій” діяльності яких треба “всіляко перешкоджати”, а також наказ № 52 від 28 лютого, який наказував усім губ. НК “у найкоротший строк розбити апарат есерів и меншовиків”, для чого ВНК наказу­вав усіх есерів та меншовиків з інтелігенції “вилучити”. Наказува­лося особливо обережно діяти у відношенні активних меншовиків та есерів, що працюють на заводах, рішення про арешт осіб з робіт­ничої середи приймати тільки з парткомами [9, 48]. Для здійснен­ня запропонованих в цих документах дій знайшовся незабаром зручний привід — повстання в Кронштадті 28 лютого — 18 березня 1921 р., у підготовці якого звинуватили соціал-демократів та есе­рів. Вже 10 березня бюро Донецького губкому КП(б)У вирішило “для попередження виступів” в м. Бахмуті — “ліквідувати активну частину меншовиків, есерів та анархістів” [8, 34]. Арешти меншови­ків та есерів прокотилися по всій Україні. Зокрема в Харкові, Киє­ві, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Кременчуці, Житомирі, та всьому Донецькому басейні були заарештовані і кинуті до в’язниць сотні соціал-демократів та есерів [Там само]. 14 березня всім губкомам КП(б)У був направлений секретний циркуляр за підписом секрета­ря КП(б)У Ф. Кона, про посилення боротьби з “антантівськими шпи­гунами” — меншовиками і есерами. Цей документ офіційно зобо­в’язував всіх членів КП(б)У взяти участь в репресіях проти есерів та меншовиків: “Обов’язок кожного комуніста всіляко сприяти НК і особливим відділам та дієво допомагати їм в завданнях в галузі боротьби із шпигунством і контрреволюцією” [8, 35]. Без сумніву, це сприяло остаточному закріпленню в політичній свідомості більшо­виків агресивної непримиренності до опонентів цих двох партій.

Репресивні заходи поєднувалися з агітаційними, які компроме­тували меншовиків перед робітничою інтелігенцією і рядовими тру­дящими. Для агітаційної пропаганди в колективи робітників, на­самперед крупних підприємств, були направлені комуністи-політ - працівники, які проводили агітацію проти меншовицького проф­спілкового керівництва. IX з’їзд РКП(б) висунув гасло одержавлен - ня профспілкового руху, а незалежність профспілок, яку плекали меншовики, була визнана більшовиками, як “надзвичайно шкідли­ва для справи соціалізму” [4, 478].

Комуністам була потрібна підтримка робітників у боротьбі з меншовиками, тому у грудні 1921 року Агітпропвідділ ЦК РКП(б) розробив теми збірок про меншовиків і есерів, до роботи над якими були залучені партійні публіцисти [7, 364; 10, 177].

З соціалістичною пресою проводилася справжня війна, резуль­татом якої стало припинення виходу легальних меншовицьких та есерівських газет в Росії і на Україні [3, 177-178].

В 1922 р. черговий антисоціалістичний похід очолив сам Ле­нін. “За публічний прояв меншовизму наші суди повинні розстрі­лювати, інакше це не наші суди”, — заявив він в березні 1922 р. в промові на XI з’їзді РКП(б) [13, т. 45, с. 89]. В результаті в першому радянському Карному кодексі 1922 р. з’явилася 58-ма стаття, що карала вищою мірою — розстрілом — за цілу низку злочинів, що були сформульовані зразково так: “організація з контрреволюцій­ною метою збройних повстань або вторгнень на радянську терито­рію збройних загонів або банд”, або “участь у будь-якій спробі з тією ж метою захопити владу в центрі та на місцях” [9, 57]. З таки­ми вироками було страчено чимало соціалістів.

Отримало широке застосування щодо соціалістів та інших “контр­революціонерів” заслання за кордон без права повернення на бать­ківщину, що було також ініційоване Леніним. В 1922 р. така міра покарання набула масових масштабів, особливо стосовно інтеліген­ції [14, 46].

Арешти соціалістів йшли безперервно та ще і ще збільшувались за чисельністю. З 1922 р. меншовиків та есерів ув’язнювали ви­ключно для того, щоб схилити їх до виходу з партії з обов’язковим публічним “каяттям”. Кожний випадок визнання меншовиками чи есерами негативного ставлення до свого членства у “контрреволю­ційній” партії оприлюднювався у пресі. Тих, хто покаявся, звільня­ли, але продовжували наглядати. Ті члени опальних партій, які не зраджували своїм переконанням, могли більше не вийти з стін ДПУ [9, 60].

Влітку 1922 р. в Москві відбувся судовий процес над 34 лідера­ми правих есерів, 12 з яких було засуджено до розстрілу. Тільки завдяки світовій громадськості міру покарання було замінено на ув’язнення [1, 130]. Результати процесу були використані у пропа­гандистській кампанії, яка супроводжувалася масовим виходом із ПСР рядових есерів, які прилюдно зрікались своїх зрадницьких “вождів”, відмовлялися від ідеології. В Харкові, Катеринославі, Ки­єві, Полтаві, Одесі та багатьох інших містах почався вихід есерів із партії [3, 201].

Але і після цього процесу праві есери спробували ще раз заяви­ти про себе, як активну політичну силу. Це відбулося під час підго­товки та проведення нових виборів до Рад. Наприкінці вересня — на початку жовтня 1922 р. посилили свою діяльність праві есери у Києві — надрукували і розповсюдили свої листівки — відозви. В Одеській губернії есери в жовтні посилили свою роботу на селі: вели усну агітацію і також розповсюджували серед селян відозви. Проте найбільший вплив правих есерів зберігався в той час у Хар­кові: у вересні — жовтні там відбулися з’їзди профспілок і коопе­рації, на яких есерам разом з меншовиками вдалося навіть декіль­ка формально безпартійних фракцій. Однак керівництво ЦК КП(б)У наказало своїм партійним органам ДПУ активізувати боротьбу з есерами і іншими опозиційними партіями, бо інакше, вважало кері­вництво, “важкий матеріальний стан робітників та податковий тиск на селянство можуть створити сприятливе підґрунтя для контрре­волюційної агітації” [8, 49]. Ці директиви негайно виконувалися.

Поступово до кінця 1923 р. саме існування партії було зведено на­нівець за допомогою репресивних заходів влади.

З 1922 р. РСДРП меншовиків, “завдяки” винищувальній політи­ці влади Рад, фактично перейшла на нелегальне становище. Це дещо активізувало партію. Головком РСДРП організував негласну чист­ку своєї організації та вжив всі можливі засоби конспірації. На Поділлі, Чернігівщині і у Запоріжжі соціал-демократи так і не змо­гли відродити свої організації. Проте у Харкові і Катеринославі меншовики мали підтримку серед працівників швейної, шкіряної і поліграфічної промисловості. Активність меншовиків було визна­чено і в циркулярному листі ОДПУ від 27 липня 1922 р., який передбачав проти них комплекс заходів. Зокрема, всі члени РСДРП мали бути під суворим контролем, переглядалася вся їх кореспон­денція, виявлялися зв’язки. На кожного з них заводилися особисті справи, що містили, між іншим, біографічні дані, дані про партійну діяльність. Такий нагляд дозволяв ДПУ періодично проводити “лі­квідації” організацій меншовиків [12, 301]. Вправна ліквідаційна тактика влади більшовиків у 1923 — 1924 рр. привела партію соці­ал-демократів до самоліквідації.

Дійсною причиною поновлення репресій проти соціалістичних партій меншовиків та правих есерів стала невпевненість керівни­ків радянської держави в здібності утримати в своїх руках владу після закінчення громадянської війни. Змінивши политику воєн­ного коммунізму на новий економічний курс і дозволивши в облас­ті економіки ринкові відносини, приватну власність, більшовицьке керівництво розуміло, що пожвавлення дрібнобуржуазних відносин обов’язково викличе спалах політичних вимог: свободи слова, сво­боди волевиявлення, свободи друку, а це вже було безпосередньою загрозою владі, навіть до зміни соціального ладу. Тому партійне керівництво, передусім В. І. Ленін, вирішили змушені тимчасові поступки в економіці супроводжувати безжалісним придушенням будь-яких опозиційних виступів. Яскравим виразом такої політи­ки виявилися розгром селянських рухів, Кронштадтського повс­тання, наступи на церкву (підрив її матеріальної бази шляхом ви­лучення цінностей, масові арешти священослужбовців), а також ре­пресії відносно членів партій есерів та меншовиків.


1. Вриндак О. В. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встанов­лення однопартійної системи в Україні в 20-ті роки XX століття. — Оде­са. 1998. — 182 с.

2. Вардин И. Партия меньшевиков и Октябрьская революция. — М., 1922; Диманштейн С. Кто такие меньшевики? — Харьков., 1923; Луначарский А. В. Бывшие люди. Очерки истории партии эсеров. — М., 1922; Стек - лов Ю. Партия социалистов-революционеров (правых эсеров). — М., 1922.

3. Ветров Р. I., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті XX століття (1900 — 1925 рр.). — Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ, 2001. — 245 с.

4. В. И. Ленин и ВЧК (1917 — 1922). Сб. документов. — М., 1975. — 750 с.

5. Волин С. Меньшевики на Украине. 1917 — 1921. — Нью-Йорк, 1962. — 146 с.

6. Гусев К. В. Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционаризма к контрреволюции. (Исторический очерк). — М., 1975. — 382 с.

7. Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелко­буржуазных партий на Украине. — Киев, 1978. — 315 с.

8. Кокін С. А., Мовчан О. М. Ліквідація більшовиками правоесерівської та меншовицької опозиції в Україні 1920 — 1924 рр. — К., 1993. — 58 с.

9. Павлов Д. В. Большевистская диктатура против социалистов и анархис­тов, 1917 — сер. 1950-х годов. — М., 1999. — 250 с.

10. Подболотов П. А., Спирин Л. М. Крах меньшевизма в Советской России.

— Л., 1988. — 320 с.

11. Партия социалистов-революционеров // Политические партии России. Конец XIX — первая треть XX вв. Энциклопедия. — М., 1996. — 872 с.

12. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. — Тернопіль, 2000. — 486 с.

13. Ленін В. I. ПЗТ.

14. Очистим Россию надолго. К истории высылки интеллигенции в 1922 г. / Вступ. статья А. Н. Артизова. // Отечественные архивы. — 2003. — № 1. — С. 40-82.


Похожие статьи