Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВЗАЄМОВІДНОСИНИ У ПРОГРАМІ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ
joomla
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВЗАЄМОВІДНОСИНИ У ПРОГРАМІ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Мардаренко

Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине.

Ось де люди, наша слава, Слава України!

Т. Г. Шевченко

Розпад Радянського Союзу для України і Росії, окрім потреби сформувати власні державні системи, приніс й усвідомлення того, що необхідно будувати нові зовнішньополітичні та економічні сто­сунки між країнами, які, як ще зовсім нещодавно декларувалося, були “братами та сестрами”, і відповідно до цього налагоджували взаємини. Отримана політична незалежність, окрім загалом домі­нуючих позитивних моментів, негативно вплинула на ті значні еко­номічні, соціальні, інформаційні та інші зв’язки, що склалися за


Роки співіснування спершу в царській, а потім у радянській імпе­ріях. Тоталітарний режим залишив у спадок невирішеними деякі суперечності. Це породило нагальну потребу формування нових форм взаємовигідного співіснування. Відповідний українсько-ро­сійський діалог проходить досить нерівномірно, маючи при цьому свої негативні і позитивні моменти, — нерідко за схемою “крок уперед, два кроки назад”.

Пошук взаємоприйнятної моделі взаємовідносин України і Ро­сійської Федерації у новітньому безпековому просторі є надзвичайно актуальним. Одну з таких моделей пропонує Програма та практична діяльність Народного Руху України (НРУ). Тому метою цієї науко­вої праці є аналіз українсько-російських відносин у програмі НРУ.

З моменту прийняття Декларацій про державний суверенітет РФ (12 червня) і України (16 липня) 1990 р. постало питання роз­будови між двома державними утвореннями взаємовідносин на ос­нові паритету і партнерства. Перший приклад цьому — Договір між УРСР і РСФСР від 19 листопада 1990 року, що заклав основи відносин між державами ще до їхньої фактичної появи. У червні 1992 р. в Дагомисі президентами двох країн Б. Єльциним та Л. Крав­чуком підписано угоду про подальший розвиток міждержавних від­носин між Росією і Україною.

Прагнення до співробітництва лягли в основу чинних основних документів українсько-російських відносин: Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Феде­рацією від 31 травня 1997 р. (державний візит Б. Єльцина до Укра­їни) і Договору про економічне співробітництво на період до 2007року від 28 лютого 1998 р. (державний візит Л. Кучми до Росії), що заклали подальшу основу взаємовідносин, створивши не­обхідні політичні і правові умови для розвитку двосторонніх відно­син на всіх напрямках. Усього ж між Україною і Росією укладено близько 200 міждержавних і міжурядових договорів і угод та по­над 200 міжвідомчих угод.

На шляху реалізації потреб взаємовідносин обидві держави на­трапляють на проблеми інститутів політичних систем, юридичного та практичного оформлення відповідних взаємин на засадах демо­кратії та взаємоповаги. Проблемні питання відмови від застарілих стереотипів відносин “метрополія-колонія”, відсутності незалежних

ЗМІ (у європейському розумінні цього поняття) в обох державах, бюрократизму чиновництва, недостатньої добропорядності та доб­розичливості деяких елементів інститутів політичних систем — усе це та багато інших причин стають перепонами на шляху добро - сусідства і взаємовигідної співпраці.

Згідно з Конституцією України, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики належить до компетенції Верховної Ради. Парламент визначає політичний курс, який у значній мірі залежить від його партійного складу.

“Партії є одним із головних інститутів політичної системи. Як суб’єкти формування владних відносин партії великою мірою ви­значають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьби за владу, політичну стабільність суспільства” [1].

В українській політичній еліті домінують дві точки зору (моде­лі) на форми і методи організації взаємовідносин із Росією. Корот­ко їх можна охарактеризувати як інтеграційні та прагматичні. Інтеграційна точка зору переважно представлена партіями лівого напрямку — КПУ та іншими.

“КПРС-КПУ всі роки свого існування проводила антиукраїнсь­ку, розкольницьку політику в Україні. Поділивши Україну — аби позбавити її в майбутньому єдності — на східну і західну, останню, оскільки вона національно більш свідома, наділяла різними ярли­ками: націоналісти, бандерівці, західняки тощо” [2].

Інтеграціоналізм — це типово українська пострадянська пост - тоталітарна суспільно-політична доктрина, яка не базується на жо­дній з існуючих у західному суспільстві політичних ідеологій. В її основу покладено систему поглядів, які ґрунтуються на гіперболі­зації соціально-економічних досягнень СРСР та внеску в них РРФСР. Інтеграціоналісти змальовують радянську дійсність у по­зитивній тональності, негативно протиставляючи сучасну українсь­ку дійсність, абстрагуючись від того, що українська економічна криза веде початки від радянських економічних деформацій. В ієрархії цінностей інтеграціоналістів чільне місце посідає відновлення сою­зу країн, що донедавна входили до складу СРСР. Саме в цьому на­прямі планується змінювати як конкретне українське суспільство, так і політичний устрій усіх сусідніх держав. При цьому химерно поєднуються в єдину назву абсолютно непоєднанні категорії, даючи “Союз суверенних держав”. Елементи інтеграціоналізму містять програмні документи цілої низки українських політичних партій, позаяк їхні автори розраховують на електоральну підтримку з боку російськомовного населення [3].

Прагматична точка зору уособлюється партіями національно - демократичного спрямування у парламенті, насамперед НРУ. Взає­мовідносини з Росією представлені в програмі Руху окремим під­розділом.

Робота рухівських депутатів в областях і в парламентській фра­кції Верховної Ради, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави, забезпечи­ли перемогу незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 р. і продовжують впливати на розбудову держави.

Джерельна база дослідження історія НРУ подана сукупністю най - різноманітнійших письмових джерел: історія Руху викладена в працях Г. Гончарука [4], В. Ковтуна [5], О. Гараня [6] та інших дослідників [7]; програмах, заявах, деклараціях, документах про іс­торію НРУ. На фоні активного інтересу дослідників до проблеми історії Народного руху України, зокрема, не дістала достатнього ви­світлення проблема формування історії українсько-російських від­носин у контексті діяльності НРУ.

Народний рух України називає свою ідеологію національно-де­мократичною, так записано в програмі і статуті партії, такі погляди на неї рухівців та колишнього лідера і одного із засновників Руху В. Чорновола: “У нас, як партії національно-демократичного спря­мування, є всі підстави для серйозних претензій до сьогоднішнього керівництва держави не тільки за економічну кризу, а й за спробу будувати неукраїнську Україну — державу бюрократично-кланову, національно індиферентну (в кращому разі), а то й відверто антина­ціональну. Руйнується залишена на самовиживання українська культура, бюрократичний апарат блокує конституційну норму дер­жавності української мови, зведені нанівець українські преса й книгодрукування, українська мова витісняється з радіо й телеба­чення, особливо місцевого, влада сприяє експансії в Україну москов­ського православ’я. Під акомпанемент розмов про національну ідею в Україні править свій бал зденаціоналізована личина обездуховле - ного міщанина й розжирілого скоробагатька. І тому я не розумію деяких політиків, які спішать відректися від першої частини ви­значення “національно-демократичні сили”, тобто від поняття “на­ціональне”. Поки ми не витворимо з населення націю, поки ми не матимемо того, що називається “українська нація в політичному розумінні цього поняття”, — національна демократія повинна жити і змагатися” [8].

К. Дикань у своїй книзі “Десять років по тому...” дає такий науковий коментар інтегрального поняття “національна демокра­тія”, яке висловлювали теоретики Руху: національна демократія — це нерозчленована синтезуюча ідеологія, що поєднує цінності центристських класичних ідеологій — лібералізму, консерватизму, соціальної демократії — в умовах відсутності або недостатньої сфо - рмованості власної держави, і ставить за мету реалізацію цих цін­ностей у національній демократичній державі.

Головне гасло Програми НРУ — “Державність, демократія, ре­форми." Рух влаштовує не будь-яка держава, а демократична, ство­рена реформами, які здійснює українська політична нація. Рух на­голошує, що зовнішня політика України має базуватися на чітко визначених засадах пріоритету національних інтересів, обумовле­них геополітичним становищем, економічними, історичними, куль­турними традиціями та реаліями — “Головне завдання для Украї­ни полягає в інтеґрації у світове співтовариство та остаточному утвер­дженні свого місця у світі як європейської держави” [9].

Запорукою добросусідських відносин програма НРУ визнає врегу­лювання відносин і вирішення спірних питань із Росією. Забезпе­чення рівноправності українсько-російських відносин визначається як основний принцип політики. Необхідно формувати українсько - російські відносини на основі взаємних вигоди та поваги до незалеж­ності, суверенітету, виходячи з національних інтересів України.

У програмі відсутні установки про те, що Росія — постійне дже­рело нестабільності та зовнішньої загрози для України, але наголо­шується на тому, що триває процес формування нової Європи в її природних геополітичних і культурних межах, що посткомуністич­ні країни Центрально-Східної Європи визначилися у своєму виборі на користь економічної, політичної та війської інтеграції до євро­пейських та трансатлантичних структур, зокрема в ЄС, ЗЄС, НАТО, а Росія та Білорусь уклали договір про двосторонній союз, НРУ попе­реджує про виникнення небезпеки утворення нових “залізних за­віс” та загрози для України опинитися між двох антагоністичних військово-політичних блоків (НАТО і Ташкентським блоком на чолі з Росією), а щоб уникнути цієї загрози, Українська держава повинна зробити рішучий крок на шляху європейської та трансат­лантичної інтеграції, домагатися припинення участі України в СНД та його структурах; натомість посилювати двосторонні відносини з країнами СНД.

“Україна не повинна входити до замкнутих економічних та по­літичних структур за участю Росії, здатних поставити під загрозу безпеку України чи можливість її інтеграції в європейські струк­тури; проводити політику, спрямовану на виведення з території України російських військових формувань; у зв’язку з грубими порушеннями умов перебування Чорноморського флоту Росії на території України домагатися денонсації відповідних двосторонніх угод між Україною та Російською Федерацією. Домагатися повер­нення Росією українських національних культурних цінностей та справедливого остаточного розподілу активів та пасивів колишньо­го СРСР; демаркації і делімітації україно-російського кордону, роз­межування акваторій Азовського, Чорного морів та Керченської протоки; встановлення світових цін на транзит російських нафти і газу; заборони в Україні політизованих та воєнізованих організа­цій, керівні центри яких перебувають за межами України, та тих, чия діяльність становить загрозу державній незалежності й тери­торіальний цілісності України” [10].

Рух ставить перед собою завдання подолання в Україні наслідків політики русифікації (при збереженні національними меншинами своєї самобутності, мови) надавати допомогу українцям у Росії та інших державах у їхньому прагненні до збереження власної національної самобутності, розвитку їхньої культури, освіти; сприяти їхнім куль­турним та економічним зв’язкам з Україною; сприяти поверненню українців, які того бажають, на їхню історичну батьківщину.

Наведена вище інформація дає можливість скласти певне уяв­лення про цілі, пріоритети, механізми здійснення та окремі заходи політики НРУ по взаємних відносинах із Росією, яку партія пропа­гує у своїй програмі, домагається її втілення в процесі парламентсь­кої діяльності і має намір проводити після приходу до влади. Слід зазначити, що оскільки національно-демократичні, реформаторські сили не спромоглися перебрати владу на всіх минулих виборах, го­ворити про виконання всіх положень програми НРУ передчасно, хоча вплив їх на парламентські рішення та рішення виконавчої влади безперечний.

Безперечно і те, що становлення України та Російської Федера­ції як суверенних держав відбувається разом із глибокою трансфор­мацією політичних і економічних відносин, осмисленням нової іс­торичної ситуації, формуванням національної ідентичності. З од­ного боку, як зазначав Президент України Л. Кучма, “було постійне озирання назад, в історію або недавнє минуле, де все здавалося та­ким звичним, надійним та усталеним”. З другого боку, “мали місце революційне нетерпіння і забігання вперед, прагнення досягти всього

І відразу”. До цього треба додати, що розбудова рівноправних укра­їнсько-російських взаємин вимагає часу, витримки, готовності до компромісу, послідовності й відповідальності. Адже стан двосторон­ніх стосунків значною мірою впливає на життя обох країн та на їхній міжнародний авторитет.

Ескалація подій навколо Тузли засвідчила вірогідність комуні­кативних криз у двосторонніх відносинах. Характерна ознака цьо­го — нерозуміння сигналів, що надходили від протилежної сторони, небажання зважати на її інтереси, шукати нові точки дотику і йти на компроміси. Після конфлікту навколо острова Тузла в Україні заговорили про те, що нинішній позаблоковий статус країни не є міцною гарантією її безпеки і тому треба прискорити рух до НАТО.

Досліджувати вплив діяльності НРУ на відносини з Росією де­тальніше — справа іншої роботи. Для аналізу необхідно зібрати та вивчити статистичні результати моніторингу законотворчої діяль­ності парламенту на відповідність програмі НРУ законопроектів, які були внесені депутатами, обраними за списками блоку спільно з депутатами, обраними в мажоритарних округах.

Література

1. Диканъ К. Десять років по тому: від УГС до... Історія новітнього партій­ного будівництва. — К., 1999.

2. Там само.

3. Там само.

4. Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. — Одеса, 1997 — 378 с.

5. Ковтун В. Історія Народного Руху України. — К., 1995 — 382 с.

6. Гарань О. Від створення Руху до багатопартійності. — К., 1992. — 48 с.

7. Шановська О. Джерельна база дослідження історії Народного Руху Укра­їни // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник.

— Вип. 1. — 2003. — С. 182, 200.

8. Український Південь. — 2002. — №50. — 9-25 грудня.

9. Статут НРУ.

10. Програма НРУ.

Похожие статьи