Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ПИТАННЯ ПРО РОЛЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В СТАНОВЛЕННІ ПРАВОВОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ (до 140-річчя С. П. Шелухіна)
joomla
ДО ПИТАННЯ ПРО РОЛЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В СТАНОВЛЕННІ ПРАВОВОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ (до 140-річчя С. П. Шелухіна)
Історія - Інтелігенція і влада

О. І. Домбровський, Я. О. Дотбровський

На початку XX ст. в Російській імперії відбулися значні зміни, які призвели до утворення на її теренах низки національних дер­жав. Розбудовувалася і українська державність. Серед багатьох дія­чів, які закладали її фундамент, почесне місце належить постаті Сергія Павловича Шелухіна — видатному юристу, громадському діячеві та вченому. Талант правника, державника, письменника та публіциста виявився у нього уже в 1917-1920 роках, зокрема, на переговорах з представниками уряду Радянської Росії, де він як голова делегації Центральної ради силою законів відстоював інте­реси України. “По революції 1917 р., — говорив він, — коли в Росії не стало царської влади, Росія правно і механічно розпалась на окремі народи, які сполучала в цілісність царська корона. Узурпо­ваний царем від українського народу суверенітет вернувся до україн­ського народу 28 лютого 1917 р., як не стало царя з його владою Україна стала ні під ким і, по юридичному праву restittio in integrum, вернулася в своє переддоговірне становище 1654 р., тобто стала са­мостійною Українською республіканською Державою, і українці перестали бути руськими і стали тільки українцями, громадянами української республіки” [1]. Таку позицію С. Шелухін постійно відстоював на неодноразових зустрічах з російськими представни­ками, та обґрунтовував у багатьох своїх публікаціях [2].

Неординарна постать С. Шелухіна, його наукові та публіцистич­ні праці замовчувалися радянською історіографією. Про нього на­віть згадки не було (не тільки у монографіях чи підручниках), а навіть в енциклопедіях та довідниках, виданих у радянський час. Перші відомості про наукову та громадську діяльність С. Шелухі­на з’явилися лише в роки незалежної України. Це праці О. Л. Ко - пиленко, М. Л. Копиленко, С. Черненко, А. І. Мисечко, Е. Демчук [3].

Сім’я Шелухіних має глибоке українське коріння. Одна з гілок родоводу Сергія Павловича бере свій початок з XVII ст. від полков­ника Панькевича, котрий був соратником Богдана Хмельницько - го [4]. Документально родовід Шелухіних зустрічаємо на початку

XIX Століття. В 1810 році Василь Шолуха зі старшинського роду просив місцеву владу видати його 21-річному сину Якову свідоцтво про дворянське походження [5].

Через 102 роки в 1912 році в Одесі на вулиці Пушкінській, 21 С. Шелухін в одного з нотаріусів підтверджував своє і брата Андрія дворянське походження [6].

У 1823 році у Якова Васильовича Шолухи та його дружини Те­тяни з роду Панькевичів народився син, якого назвали Павлом [7]. Павло Якович зробив військову кар’єру в російській армії, правда, зі зміненим вже прізвищем на російський лад — Шелухін. Саме у Павла Яковича і його дружини Євдокії Григорівни народився 6 жовтня 1864 року в родовому маєтку с. Деньга Золотоніського по­віту Полтавської губернії син Сергій. За кілька днів він був похре­щений у Михайлівській церкві с. Деньга [8]. Першим його вчите­лем був I. Ф. Бойко — племінник Тараса Григоровича Шевченка. Готувала його до вступу до Лубенської гімназії тітка — освічена українка [9]. Лубенську гімназію на той час очолював відомий український діяч та письменник М. Т. Симонов (Номис), який ви­кладав там грецьку мову. Уже в гімназії Шелухін виявив неабиякі здібності. У восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схва­лений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено відповідний запис в атестаті зрілості, який він отримав у червні 1883 р. Тоді ж вступив до університету св. Володимира в Києві, щоб здобути загальну освіту, прослухавши курси на фізико-математич - ному факультеті з алгебраїчного аналізу диференціального та інте­грального числення та ін. у професорів Ващенко-Захарченко, Аве - наріус, Роммер, Шіллер. У 1885 р. перейшов на юридичний факуль­тет, щоб здобути професію правника, яка давала, на його погляд, максимум свободи, яка “... припала до душі незалежністю судової роботи і становища судді” [10].

В університеті стає “свідомим українцем”, цікавиться історією свого краю, слухає курси у професорів Антоновича, Павлова. У зв’я­зку з цим пише студентські роботи “на стыке наук”, які “зразу ж звернули на себе увагу”.

Після ознайомлення з роботою “Татьба по Русской Правде”, про­фесор Буданов зробив на ній напис “Работа самостоятельная и де - льная. Прошу автора переговорить”, — і порадив зайнятися істо­рією руського права та готуватися в професуру при університеті. Те ж саме зробив і професор Казанцев, ознайомившись із роботою студента “Б08 по римському праву”[11].

У 1888 р. С. Шелухін закінчив навчання, а обставини примуси­ли його шукати заробіток, а не займатися наукою. Він їде на Херсон­щину, де в Єлисаветграді й стає кандидатом на судові посади в окру­жному суді. Спеціалізацією обрав собі цивільне право, де також пройшов усі посади з кримінального права. Усе йому було цікаво, тож два роки вивчає ще й медицину, виступає на засіданні Медично­го товариства з доповіддю, яку було надруковано в “Літературно - Науковому Віснику” в 1902 р. [12]. Працюючи в Єлісаветградсько- му окружному суді С. Шелухін був почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської мирової округи, головував на засіданнях з’їз­ду мирових суддів, згодом став прокурором Кишинівського окруж­ного суду.

Проте він досить активно займався дослідницькою, публіцистич­ною роботою в “Єлісаветградському віснику”, опублікував низку правничих статей, які мали реальні практичні наслідки. Уже на той час в Україні траплялись афери з фальшивими грішми. С. Ше­лухін пише статтю “Не наказуемое мошенничество”. Згодом її пе­редрукував цілий ряд часописів. Після цих публікацій видано було відповідний закон, і афери припинились. Сергій Павлович написав 20 праць із питань права, публікація яких викликала великий ре­зонанс. У 1892-1902 рр. багато його статей та нарисів друкувалось у часописі “Бассарабець”. Серед них — “Внебрачные дети по Бесса­рабским Законам”, де доводилась штучність та казуїстичність чин­них статей закону для позашлюбних дітей. Сенат повністю погоди­вся з С. Шелухіним, коли він опублікував матеріал, де доводив, що однодвори та міщани, які проживають у сільській місцевості, підля­гають волосним судам, а не земським начальникам. Його нарис про незаконність позасудових арештів викликав скасування цієї практики.

У 1902 році С. Шелухін переїжджає до Одеси. 15 років служив він членом Одеського окружного суду, потім — Генеральним суд­дею, і нарешті — сенатором з цивільного департаменту. І тут він продовжує дослідницьку та наукову роботу. Виступає з доповіддю на засіданні наукового товариства “Волосна кримінальна і цивіль­на юстиція”, доводить необхідність повної реорганізації суду. Його було обрано дійсним членом “Первого Юридического общества в Одессе”. Після доповіді “Немецкая колонизация на Украине” юрист стає дійсним членом Київського юридичного товариства при уні­верситеті Св. Володимира. Ця доповідь привернула увагу францу­зів та була передрукована французькою пресою. У журналі цього товариства надруковано статтю “Про адміністраційні кари і закон

2 Серпня 1917 р.”. У ній, посилаючись на праці професора А. Кістя - ківського та інших криміналістів, С. Шелухін доводить, що великі штрафи, в’язниця та заслання слугують не державі, а політичному свавіллю панівних груп і партій, позбавляючи свободи пригніче­них. Це, — на думку автора, легалізований терор.

Працюючи в Одесі, Сергій Шелухін стає співробітником петер­бурзького журналу “Право” та “Одеського листка”, де надрукував кілька юридичних статей щодо права жінок бути захисниками в кримінальних та повіреними в цивільних процесах, зокрема “Пра­ва женщины быть присяжным поверенным по судебным уставам 1864 г.”, “Еврейские метрические записи” тощо [13].

Ставши першокласним спеціалістом, С. Шелухін залишався па­тріотом своєї батьківщини, закоханим в її народ, історію та мову. Ще в 1891 р., коли він був фактичним редактором “Єлісаветград - ського Вісника”, вніс на шпальти видання багато українського, дру­куючи передовиці, матеріали про земські селянські справи, фейле­тони.

В Одесі С. Шелухін активно включається в українське громад­ське життя. Часто виступає в “Народній аудиторії”, стає членом іс - торико-філологічного товариства при Новоросійському університе­ті [14]. Його статті та замітки часто друкують одеські газети “Одес­ские новости” та “Одесский листок”. Він друкується в київських та галицьких виданнях під псевдонімом С. Павленка. С. Шелухін також був діяльним членом низки одеських культурно-освітніх товариств: “Одеського товариства історії і старожитностей”, Одесь­кого юридичного та бібліографічного товариств, Одеського відділення Російського технічного товариства, яке в 1911 р. організувало в Одесі міжнародну виставку, де низку медалей і призів завоювали проекти і товари з Галичини, які експонувалися в українському павільйоні. У 1905 р. він став одним зі співзасновників одеської “Просвіти”, де активно працював, часто читав лекції та реферати — переважно з української тематики. У 1905 р. виступає перед двоти - сячною аудиторією з лекцією про злучення України з Москвою. Це була перша в історії Росії лекція, прочитана правником українсь­кою мовою.

У серпні 1908 р. в Чернігові відбувся XIV Всеросійський архео­логічний з’їзд. Наукова секція одеської “Просвіти” була також за­прошена на це зібрання. С. Шелухіна відрядили на з’їзд, де він виступив з доповіддю “Про стародавності і державно-правове зна­чення назви “Україна”. Вперше на науковому з’їзді доповідь було проголошено українською мовою і вона мала величезний успіх, бо це засвідчило рівень української мови не як “наречия”, а самодо­статньої мови в науці на форумі вчених. Був ще один виступ — доповідь “Голосіння на похоронах”. Газета “Одесские новости” пи­сала: “Доклад Шелухина вызвал шумные, долго не смолкавшие аплодисменты” [15].

Після цього його було обрано дійсним членом Одеського архео­логічного товариства. В усіх своїх виступах, працях, статтях він доводив, що внесок українства у загальнослов’янську історію, куль­туру величезний.

У 1909 р. в Одеському університеті відбулося свято на честь М. В. Гоголя. С. Шелухін виступив з доповіддю “М. В. Гоголь и украинское общество”, що була видана ще й окремою брошурою, написав статтю “Рідна душа і народність”. С. Шелухін наголошу­вав, що в уславленого російського письменника українська душа, він вболівав “За українську душу, що вона виявлялась у Гоголя в мові, і в сюжетах, і в творчості багато ставились до його навіть з презирством” [16].

Любов’ю до українського народу, болем та тривогою за нього сповнена робота “Німецька колонізація на Півдні Росії” — допо­відь, яку прочитав С. Шелухін 08.10.1914 р. на зборах Київського юридичного товариства та 25.10. на засіданні Історико-філологіч- ного товариства при імператорському Новоросійському університе­ті, дійсним членом яких він був. Розповідаючи про німців-колоні - стів, їхню національну єдність, натякаючи на українців, він пише: “Национальное единство, цельность и солидарность немцев зависит еще и от того, что их никто не тревожил, не рвал на части, не разби­вал на части, не вносил ничего им стороннего” [17]. С. Шелухін цитує Шевченка, Старицького, Грушевського, виявляє широку обі­знаність щодо поглядів української еліти на слов’янство. Як член п’яти наукових товариств, Сергій Павлович у своїх доповідях на історико-юридичні теми, зокрема, проводив думку про неоднакове ставлення у різних народів до питання про державу та право. І тут він залишався палким патріотом свого народу: “Українська істо­рія виховала в українському народі, — писав С. Шелухін, — в про­тивність московському, правове думання, з яким в усі часи своїх рухів народ українській на своїм прапорі держав гасло “за працю і вільності”... І зважаючи на те, “що люди без правового думання не здатні творити закони”, С. Шелухін домігся 1906 р. відкриття в гімназіях курсу правознавства, який сам і викладав. Професор Шнаков запропонував йому читати цей курс і на вищих жіночих курсах в Одесі, але через брак часу С. Шелухін відмовився [18].

Вірним помічником і соратником С. Шелухіна у громадській роботі стала його дружина Любов Шелухіна. Вона була одним із ініціаторів проведення Різдвяних свят для дітей в Одесі, які зрештою перетворилися на добру традицією. Так у 1907 р. на Різдвяну ялин­ку в помешканні “Просвіти” (Софіївська, 30) зібралося близько трьох­сот дітей, які співали і декламували українською мовою в національ­них костюмах [19]. Любов Шелухіна була й редактором однієї з перших в Одесі українських газет у 1906 р. “Вісті” [20]. У 1908 р. С. Шелухін разом з І. Луценком були серед організаторів “Товариства об’єднаних слов’ян” в Одесі. Після закриття “Просвіти” в Одесі в 1909 р. С. Шелухін став одним із діяльних членів “Українського клубу”, товариства “Українська хата”. Проживав на Херсонській, 36 (тепер вул. Пастера). С. Шелухін ще був і одним із організаторів збору коштів для відкриття українського університету у Львові. Під час Першої світової війни він був редактором журналу “Листок Пче­ловода” Одеського товариства сільського господарства. Його дочка Ксенія Сергіївна навчалась до 1917 р. на історико-філологічному факультеті університету як вільна слухачка [21].

Як бачимо, С. Шелухін до революції — відомий правник, педа­гог, письменник, громадський активіст, добрий сім’янин.

Під час подій 1917 р. С. Шелухін став головою революційного комітету в Одесі, був активним діячем партії соціалістів-федералі - стів, став членом Центральної ради від Херсонщини [22].

Як він прийшов в українську революцію? Які його політичні уподобання? Відомо, що активним членом українського руху Сер­гій Павлович став ще в 1905 р. С. Шелухін у своїх спогадах пише, що, маючи відзнаки та чини за судову службу, “я через мою любов до рідного народу не міг на Україні стати навіть членом судової палати, коли Одеська судова палата двічі обрала мене в свої члени, то міністерство повідомило, що я... можу одержати цю посаду в Московщині, а ніяк на Україні” [23].

Після Лютневої революції С. Шелухіну, який був відомий і свої­ми друкованими працями з сільського питання, запропонували по­саду в Петрограді, “позаяк я маю праці по селянському праву, не хотів би я перейти в Петроград в сенат по крестьянському департа­менту” [24]. Але він відмовився, однак залишив Одесу, одержавши від товаришів по службі “Золотий альбом” з 80 підписами та ембле­мою “Службі закону Росії і Україні”, переїхав до Києва й поринув у законодавчу роботу в Україні. Незабаром став генеральним суд­дею в добу Центральної ради, а з перейменуванням генерального суду в Український сенат — став сенатором. Двічі був міністром юстиції та одночасно — Генеральним прокурором України. Най­більш відомим як політичний діяч став С. Шелухін, будучи Голо­вою делегації України 1918 р. на переговорах з РСФРР. Його яск­раві промови друкувала київська преса.

У ЦДАВОВУ є чимало особистих документів С. Шелухіна. Доку­менти цікаві. Наприклад, свідчать, що С. Шелухін був представни­ком України на мирній конференції в Парижі 23 квітня 1920 р.

Найплідніший період державотворчої роботи Сергія Павлови­ча— часи Гетьманату. З серпня 1918 р. наказом № 149 генераль­ний суддя С. Шелухін призначений сенатором [25]. Вагомий вне­сок С. Шелухіна після революції і в українську культуру, зокрема в утвердження української мови. Взагалі питанням мови та освіти він займався ще до революції. У 1911 р. в педагогічному журналі “Світло” (Київ) опубліковані його роботи “Значення рідної мови для народності і творчості”, які було випущено окремими брошура­ми. У 1918 р. в часописі “Шлях” вийшла його розвідка “Наша піс­ня”, згодом також надрукована окремою брошурою.

Сергій Шелухін ще в 1887 р. ступив і на українську літератур­ну ниву. Друкується в “Зорі”, “Батьківщині”, “Ділі”, “Літературно - Науковому Вісникові”, “Київській старовині”, “Україні” та інших виданнях під своїм прізвищем та під псевдонімами Сергій Павлен­ко, Денезський, С. Полтавець, Подорожній, Кондратенко, Просвітя­нин. У збірнику “Українська муза” — добірка його віршів, серед яких головне — громадянська лірика.

Розуміючи значення мови для утвердження державності, Шелу­хін 5-6 вересня 1918 р. подає прем’єр-міністрові Ф. Лизогубу запи­ску, яка була першим офіційним документом про державний ста­тус української мови пори Гетьманату. Цим документом рішуче і абсолютно справедливо засвідчена потреба в українській мові: “Од - кидання державної мови — не тільки одкидання національної озна­ки української державності, а й величезна неповага до душі і сові­сті народу, до самої української народності” [26].

У 1919 р. за Директорії Сергій Павлович Шелухін в уряді В. Че - хівського, займав посаду міністра юстиції (міністра судових справ) і одночасно був Генеральним прокурором України.

Як бачимо, за всіх урядів української державності С. Шелухін як досвідчений фахівець брав найактивнішу участь, без огляду на партійний світогляд та особисті амбіції. Для нього доля України була понад усе. Він був будівничим державності, а не її руйнівни­ком. Свій широкий погляд на це він сформував ще в Одесі, полемі­зуючи з представниками різних партій щодо місця “Просвіти” в українському русі. Свою точку зору він висловив у 1907 р. у київ­ській газеті “Рада”: “Кому не подобається, що Одеська “Просвіта” стоїть поза політичною діяльністю, тому завважу, що се не політич­не, а культурно-просвітнє товариство, а культура й наука потрібні всім людям так само, як хліб насущний, до яких би політичних партій ті люди не належали. Культура й наука повинні єднати всіх людей, вказувати їм загальні мети і стояти над політикою всяких партій, гуртів, і т. д. До якого лиха доводить брак культури й науки, без яких не може бути ні національної самоповаги, ні національно­го самопізнання сьому найкращі свідки теперішні часи з їх лихо­літтям” [27]. Досить актуально звучать ці слова і сьогодні.

Із 1921 р. Сергій Шелухін живе за кордоном, спочатку у Відні, а потім у Празі. Там стає професором, деканом факультету права і суспільних наук, викладав теорію та кримінальне право, політич­ну історію України в Українському вільному університеті та Україн­ському вільному педагогічному інституті ім. М. Драгоманова про­тягом 1921-1938 рр. Був членом численних наукових товариств. В архіві є посвідчення про сплату С. Шелухіним членських внесків у музей Визвольної боротьби України за 1930 р.

С. Шелухін в еміграції стає автором численних праць з історії України, в яких аналізує визвольну боротьбу та боротьбу за держав­ність, звинувачує в трагічному фіналі боротьбі українську інтеліген­цію: “Для оборони українського державотворчого руху, надання йому історичності, правдивості, конструктивної традиційності, якісної ідей­ності та придбання симпатій широкого світу потрібні великі зусил­ля нації. А передусім праця, озброєна науковими знаннями інтеліге­нції”. І далі у своїй останній роботі 1936 р.: “Було фатальним блу­дом, що українська інтелігенція з 1917 р. у своїй опануючій масі відкинула історичні права народу й традиції. Проголосила себе мо­нопольним носієм істини, розумності, знання. Джерелом прав та свобод і творцем всього для народу..., а Українську Народну Респуб­ліку зробила коритом для себе й своїх прибічників” [28].

25 грудня 1938 р. перестало битися серце правознавця й істори­ка, громадського й політичного діяча, одного з перших Генеральних суддів та Генеральних прокурорів України, палкого поборника Укра­їнської державності. Поховано С. Шелухіна у Празі.

Література:

1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління Укра­їни (ЦДАВОВУ). — Ф. 3695. — Оп. 1. — Спр. 48. — Арк. 121.

2. Див.: Шелухін С. Державна мова на Україні // Нова рада. — 1918 р, 8 вересня.; Його ж. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів.

— Прага, 1936. — С. 117 та ін.

3. Див.: Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України 1917­

1920. — К.: Либідь, 1977. — 208 с.; Демчук Е. Сергій Шелухін — Гене­ральний прокурор України // Вісник прокуратури. — 2001. — № 3. — С. 86-90; Мисечко А. І. З історії родини Шелухіних // Записки історич­ного факультету. — Вип. 5. — Одеса, 1997. — С. 89-93.

4. Черненко С. Повернення із забуття // Історичний календар на 1997 р.

— К., 1996. — С. 216.

5. Центральний державний історичний архів України (далі ЦДІАУ). — Ф. 871. — Оп. 1. — Спр. 97. — Арк. 1.

6. ЦДЦАУ. — Ф. 871. — Оп. 1. — Спр. 90. — Арк. 1.

7. Там же. — Спр. 88. — Арк. 1.

8. Там же. — Спр. 90. — Арк. 1.

9. Демчук Е. Сергій Шелухін — Генеральний прокурор України // Вісник прокуратури. — 2001 р. — № 3. — С. 87.

10. ЦДАВОВУ. — Ф. 3695. — Оп. 1. — Спр. 172. — Арк. 61-64.

11. Там же. — Арк. 66.

12. Там же. — Арк. 190.

13. Демчук Е. Названа праця — С. 98.

14. Пятнадцатилетие историко-филологического общества при Импера­торском Новороссийском Университете. — Одесса, 1905. — С. 53.

15. Шелухін С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936. — С. 30.

16. ЦДАВОВУ. — Ф. 3695. — Оп. 1. — Спр. 48. — Арк. 121.

17. Шелухін С. Немецкая колонизация на Юге России // Издание А. О. Юж­но-русского общества Печатного дела. — Одесса, 1915. — С. 48.

18. Демчук Е. Названа праця — С. 89.

19. Рада. — 1907. — № 56. — С. 4.

20. Державний архів Одеської області (ДАОО). — Ф. 45. — Оп. 5. — Спр. 14881. — Арк. 1.

21. ДАОО. — Ф. 45. — Оп. 5. — Спр. 14881. — Арк. 1.

22. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 1996. — С. 239.

23. ЦДАВОВУ. — Ф. 3695. — Оп. 1. — Спр. 172. — Арк. 60-70.

24. Там же. — Арк. 71.

25. Демчук Е. — Названа праця. — С. 89.

26. Шелухін С. Державна мова на Україні // Нова рада. — 1918. — 8 вере­сня.

27. Рада. — 1907. — № 56. — С. 4.

28. Шелухін С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936. — С. 11

Похожие статьи