Головна Історія Інтелігенція і влада КАДРОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ВИЩОЇ ШКОЛИ
joomla
КАДРОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ВИЩОЇ ШКОЛИ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. М. Моісеєва

Становлення незалежної Української держави, необхідність ре­формування економіки та інших сфер суспільно-політичного жит­тя потребують і відповідної високоефективної системи освіти. Освіта, чутливо реагуючи на зміни в навколишньому середовищі, в той же час сама впливає на всі ланки життя суспільства, визначає напрям­ки та перспективи його розвитку.

Особливу роль в сучасному світі відіграє вища школа. Конфе­ренція ЮНЕСКО з вищої освіти, що відбулася в Парижі в жовтні

1998 Р. назвала її найважливішим чинником розвитку людства, гарантом зберігання і збільшення матеріальних і духовних цінно­стей, інструментом об’єднання всіх товариств і народів у “єдиний дім” [1, с. 103].

Головною складовою, що визначає науково-педагогічний потен­ціал вищої школи є кадри. Тому всебічне вивчення кількісного і якісного їх складу особливо актуальне, оскільки є основою аналізу стану і тенденцій розвитку вищої освіти.

У науковій літературі питання кадрового забезпечення вузів ок - ремо не вивчалося. Певні його аспекти розглядалися в роботах Нав - роцького 0. (соціальні проблеми, оплата праці викладачів), Алексе­ева Ю. (деякі цифри по кваліфікаційній структурі викладачів вузів в 1994 — 1995 рр.) [2]. Цікавий статистичний матеріал представле­ний в аналітичній доповіді центру Разумкова “Система освіти в Україні: стан та перспективи розвитку”[3].

Виходячи з недостатньої наукової розробки проблеми, нами по­ставлена мета: на основі аналізу таких показників, як чисельність викладацького корпусу вузів, його кваліфікаційна, вікова структу­ра, виявити головні тенденції, що характеризують кадровий потен­ціал вищої школи.

Джерельною базою дослідження, в першу чергу, послужили ста­тистичні матеріали, які були оприлюднені комітетом з питань на­уки і освіти Верховної Ради України [4] та Державним комітетом статистики України [5].

Перш ніж перейти до проблем кадрового забезпечення, хотілося

Б дати загальну харктеристику вищих навчальних закладів (ВНЗ)

III — IV рівнів акредитації. В 2001/2002 н. р. в Україні працювало 318 ВНЗ Ш-^ рівнів акредитації, в яких навчалися 1415 тис. сту­дентів. Характерно, що в останні 10 років спостерігається зростан­ня таких показників, як кількість вузів та контингент студентів. Порівняно з 1990/1991 н. р. кількість вузів зросла більш ніж удвічі (зі 149 до 318), чисельність студентів — майже в 1,8 разів (з 881,3 тис. до 1548 тис.) [3, с. 16].

Більшість ВНЗ (70,8% від загальної кількості вузів) становлять державні, де навчається 1402, 1 тис. студентів — 90,6% загального числа [3, 16].

Що стосується вузів недержавної форми власності, то вони усе впевненіше займають своє місце в системі вищої освіти. Так, якщо в 1991 — 1992 н. р. налічувалося всього два недержавних ВНЗ III —

IV рівня акредитації, то на початок 2001/2002 н. р. їх кількість зросла до 93 з контингентом студентів 145,9 тис. [3, с. 17].

На сьогодні вища школа має досить високий науково-педагогіч­ний потенціал. 0сновний персонал вузів вищих рівнів акредитації складають 85,5 тис. викладачів; з них: докторів наук — 7300 (8,5%), кандидатів — 40,3 тис. (47,1%); професорів — 7000 (8,2%); до­центів — 30,2 тис. (35,3%). Крім того, у вузах працюють 19,6 тис.

Викладачів на умовах штатного сумісництва та 13,2 тис. сумісників без зарахування у штат [3, с. 18].

При цьому, основний персонал державних вузів становить пере­важну частку загальної чисельності викладачів — 78,2 тис. — 91,4% (в недержавних вузах працює 7300 викладачів — 8,6%) [3, с. 18].

Незважаючи на високі характеристики кадрового складу вузів, протягом останніх років накопичуються чинники, які викликають певну занепокоєність, оскільки сприяють зниженню якісної скла­дової викладацького корпусу вузів, що, у свою чергу, не відповідає ролі і підвищеним вимогам до освіти в сучасному світі.

Спробуємо виділити ці чинники, для чого проаналізуємо науко­во-педагогічний персонал ВНЗ за декільками показниками.

1) Важливим показником діяльності вищої школи є забезпе­ченість професорсько-викладацьким персоналом. В останній час виявилася негативна тенденція у співвідношенні чисельності сту­дентів і викладачів — число студентів у розрахунку на одного штат­ного професора та доцента зростає. Так, у 1998/1999 н. р. цей по­казник становив відповідно 1:183 та 1:43; у 2000/2001 н. р. — 1:209 та 1:49; у 2001/2002 н. р. — 1:222 та 1:51 [3, с. 18].

Але ці цифри (середні по країні) не дають реальної картини по окремим областям України. У деяких областях кадрова ситуація досить стабільна і співвідношення навіть нижче середніх цифр. На початок 2000/2001 н. р. показники (професор-студент та доцент - студент) складали: Вінницька обл. — 1:175 та 1:41,8; Івано-Фран­ківська обл. — 1:202 та 1: 48,2; Львівська обл. — 1:177 та 1:35,1; Одеська обл. — 1:152 та 1:39,8; Харківська обл. — 1:176 та 1:42,4; Чернівецька обл. — 1:187 та 1:46,9; м. Київ — 1:150 та 1:44,1. У той же час, в окремих регіонах становище з кадровим забезпе­ченням зовсім невтішне (особливо сумна статистика — по профе­сорському корпусу: Волинська обл. — 1:348 та 1:52,8; Донецька обл. — 1:333 та 1:60,1; Житомирська обл. — 1:426 та 1:60,2; Запо­різька обл. — 1:319 та 1:59,2; Кіровоградська обл. — 1:441 та 1:58,2; Миколаївська обл. — 1:367 та 1:55,5; Полтавська обл. — 1:328 та 1:61; Сумська обл. — 1:329 та 1:53,8; Тернопільська обл. — 1:302 та 1:88; Херсонська обл. — 1:249 та 1:61,2; Черкаська обл. — 1:281 та 1:64,7; Чернігівська обл. — 1:555 та 65,2!

(Співвідношення по областях підраховано автором на основі цифрових даних, наведених в статистичному бюлетені “Основні по­казники діяльності вищих навчальних закладів України на поча­ток 2000/2001 н. р.” і “Чисельність професорсько-викладацького персоналу на початок 2000/2001 н. р. по регіонах”)[4, с. 10; 45].

2) Кваліфікаційна структура науково-педагогічного складу ВНЗ.

Одним з показників, що характеризують стан науково-педагогі­чного потенціалу, є оптимальне співвідношення основного персона­лу та спеціалістів вищої кваліфікації. На початок 2000/2001 н. р. (в середньому по країні) доктори наук становили 8,6%, а кандида­ти — 48,7% від загальної чисельності основного персоналу.

Аналіз статистики по регіонах України дає можливість побачи­ти нерівномірність якісного складу професорсько-викладацького персоналу. Найвищим рівнем кваліфікації характеризується ос­новний персонал вузів: Вінницької обл.: доктори наук — 8,96%, кандидати наук — 53,5%, Івано-Франківської обл. (відповідно) — 11,7% та 50,1%; Львівської обл.: 8,7% та 54,4 %; Харківської обл.: 8,8% та 53,4%; Чернівецької обл.: 9,8% та 57,8%; м. Києва: 10,9% та 51,2%.

В окремих областях позитивною є лише одна із характеристик переважання над середньостатистичними цифрами відсотку док­торів наук або кандидатів: АР Крим — 9,4 % та 47,1%, Дніпропет­ровська обл. — 9,1% та 44,6%; Закарпатська обл. — 12,3 % та 44,3 %; Київська обл. — 10,4 % та 45,6%; Луганська обл. — 7,4 % та 52,2%; Одеська обл. — 9,8% та 47,5%, Рівненська обл. — 3,6% та 50,8%; Сумська обл. — 6,4 % та 50,7%.

Нарешті деякі регіони демонструють нижчий від середнього по країні кваліфікаційний рівень по обох характеристиках: Волинсь­ка обл. — 4,9% та 47, 1%; Донецька обл. — 7,1 % та 44, 3%; Жито­мирська обл. — 5,8% та 44,6%; Запорізька обл. — 6,2 % та 44 %; Кіровоградська обл. — 3,3 % та 41 %; Миколаївська обл. — 4,7 % та 39,2 %; Полтавська обл. — 6 % та 43,6 %; Хмельницька обл. — 5,4 % та 41, 3%; Черкаська обл. — 6,4 % та 43,6 %; Чернігівська обл. — 5 % та 44,5 %; м. Севастополь — 7, 2 % та 39,2 %. (Якісні показники підраховано автором методом зіставлення чисельності основного персоналу, докторів та кандидатів наук і виведення відсотків на основі таблиці “Чисельність професорсько-викладаць­кого персоналу на початок 2000/2001 н. р. по регіонах) [4, с. 45].

Як бачимо, найбільш “проблемними” в кадровому відношенні за обома показниками (співвідношення “викладач — студент” та кваліфікаційна структура) є області з невеликою кількістю навчаль­них закладів III — IV рівнів акредитації: Волинська (3), Житомирсь­ка (5), Кіровоградська (6), Миколаївська (3), Полтавська (8), Черкась­ка (7), Чернігівська (4), Запорізька (12), окрім Донецької області (26), яка вважається крупним вузівським центром [4, с. 4].

3) “Старіння” науково-педагогічних кадрів — одна з найболю­чіших і найтривожніших проблем сучасної вищої школи. Вив­чення вікової структури науково-педагогічних працівників має велике значення, оскільки дає можливість побачити проблему “зсе­редини”, є одним з елементів вироблення кадрової політики. Ос­таннім часом порушилась збалансованість вікової структури на­уковців. Серед показників, що характеризують цей процес, слід відзначити коефіцієнти “старіння” та “омолодження” кадрів, які розраховуються як частка працівників у віці, відповідно, більше 60 років та до 30 років у загальній кількості спеціалістів вищої кваліфікації [6, с. 5].

У зв’язку з тим, що у автора відсутні докладні дані по віковій структурі кадрів вищої школи, наводиться статистика по наукових кадрах в цілому (табл. 1).

Як видно з таблиці, спостерігається постійне старіння кадрів: невелике, майже непомітне збільшення відсотку докторів та канди­датів наук до 30 років, зменшення їх питомої ваги по категоріям “31-40”, “41-50”, “56-60” і збільшення частки науковців у віці “61­70”, “71 і більше”. Більш-менш стабільною залишається ситуація в категорії “51-55”.

Президент Національної Академії наук України, академік Б. Па - тон в своїй доповіді про підсумки діяльності НАН України в 2000 році оцінив стан поповнення наукових кадрів близьким до катастро­фічного. За його словами, на початок 2000 р. в Академії працювало 1185 молодих (до 35 років) наукових співробітників (10 % від за­гальної чисельності науковців), середній вік кандидатів наук ста­новив 50,3 р., докторів — 60 років [7, с. 14].

Що стосується вищої школи, ситуація тут ще більш невтішна. Вік половини докторів наук — 60 і більше років, кожного четверто­го — понад 65. Доктори наук віком від 40 до 50 років становлять лише 14 %. Складна картина і з кандидатами наук: до 40 років — лише кожен п’ятий, третина — більш як 60 років [8, с. 8].

Таблиця 1

Розподіл наукових кадрів вищої кваліфікації за віком (відсотки підраховано автором) [5, 219]

Фахівці, що мають науковий ступінь

Доктора наук

Кандидата наук

1995

1998

1999

2000

1995

1998

1999

2000

Всього

9759

10446

10233

10339

57610

59703

59547

58741

Розподіл за віком, років

До 30 - кількість

1

1

1

2

1104

1225

1427

1815

%

0,01

0,009

0,009

0,02

1,9

2

2,4

3

31-40 кількість

270

233

224

232

11463

9813

9415

9305

%

2,7

2,2

2,2

2,2

19,9

16,4

15,8

15,8

41-50 кількість

1826

1844

1736

1698

17426

17454

17113

16654

%

18,7

17,6

16,9

16,4

30,2

29,2

28,7

28,3

51-55 кількість

1461

1345

1463

1658

8003

7670

8620

9365

%

14,9

12,8

14,3

16

13,9

12,8

14,5

15,9

56-60 кількість

2604

2262

1849

1639

12097

10860

9047

7398

%

26,6

21,6

18,0

15,8

21

18,1

15,2

12,6

61-70 кількість

2671

3467

3680

3778

6488

10872

11972

12201

%

27,3

33,1

35,9

36,5

11,2

18,2

20,1

20,7

71 і стар. кількість

926

1294

1280

1332

1029

1809

1953

2003

%

9,5

12,3

12,5

12,9

1,8

3

3,3

3,4

Існуючий стан речей тим більш занепокоює, оскільки загрожує втратою інтелектуальної еліти вищої школи, порушенням спадкоєм­ності науково-педагогічних кадрів, занепадом наукових шкіл.

У такій складній кадровій ситуації особливо актуальним є збільшення уваги владних структур, освітніх та наукових органі­зацій до наступної проблеми:

4) Підвищення кваліфікації викладацького корпусу ВНЗ. Ми виділимо два основних напрямки вирішення цієї проблеми (що не вичерпують всієї різноманітності форм):

А) На рівні державної політики необхідно розробити заходи щодо стимулювання підготовки кандидатів і докторів наук. На сьо­годнішній день становище в цій сфері не можна оцінити однознач­но. З одного боку, в Україні створена цілісна система підготовки науково-педагогічних працівників через аспірантуру і докторанту­ру, яка в змозі задовольнити потреби держави у кадрах вищої ква­ліфікації. Мережа аспірантури і докторантури в 2002 р. охоплюва­ла 200 державних ВНЗ III — IV рівнів акредитації, де навчалися 19658 аспірантів та 851 докторант і 14 недержавних ВНЗ. Підго­товка науково-педагогічних кадрів здійснюється за 25 галузями наук чинного Переліку спеціальностей ВАК України [9, с. 5].

Приведення у відповідність до потреб держави структури прийо­му до аспірантури і докторантури за галузями наук. Обсяги дер­жавного замовлення в 2002 р. складали: 8027 аспірантів і 393 док­торанти (в першу чергу зі спеціальностей, що визначають сьогодні темпи реформ в економічній та соціально-політичній сферах), що на 48,2% більше, ніж у 1990 році [9, с. 5].

У вищих навчальних закладах та наукових установах України діють 672 спеціалізовані вчені ради, з яких 472 по захисту дисер­тацій на здобуття наукового ступеня доктора наук і 200 кандидата наук. У 2002 році було захищено 4232 дисертації — 560 докторсь­ких та 3672 кандидатських [10, с. 5].

З іншого боку, слід відмітити і деякі негативні риси, що характе­ризують систему підготовки кандидатів та докторів наук. За виснов­ками комісії Міністерства освіти і науки України, у ряді ВНЗ низька вимогливість і відповідальність наукових керівників та консультантів кафедр за ефективність підготовки науково-педагогічних кадрів. Так, у 2002 р. у встановлені терміни не захищено жодну кандидатську дисертацію у 25 ВНЗ, жодної докторської — у 46. У деяких закладах така ситуація стала тенденцією. За останні 3-4 роки не захищено у встановлені терміни жодну докторську дисертацію у 19 університе­тах, серед яких 8 мають статус національних [10, с. 7].

У цілому ж закінчують навчання із захистом дисертації лише 17,1 % аспірантів і 10,3% (кожний десятий) докторантів, ще 30 % випускників захищається протягом 1 — 3 років після закінчення аспірантури і докторантури. Ефективність діяльності аспірантури за останні роки у системі Міносвіти і науки складає 18 %, докторан­тури — 10 % [9, с. 6].

Не може не хвилювати і диспропорція в розвитку окремих наук. На основі статистики ВАКу за 1999 р. (кількість розглянутих док­торських та кандидатських дисертацій) можна побачити досить велику частку представлених дисертацій з таких наук: фізика —

28 докторських та 153 кандидатських; біологія (відповідно) — 26/119; хірургія — 52/288; медико-біологічні та фармацевтичні науки — 16/133; мовознавство — 14/106; педагогічні науки — 16/158; юридичні науки — 7/119; економічні науки — 48/364. У той же час спостерігаємо падіння наукового інтересу до: механіки — 6/15; астрономії — 1/12; геології — 4/14; географії — 6/34; металургії — 10/18; мистецтвознавства — 4/21; політичних наук — 6/39 [11, с. 60].

Що стосується середнього віку здобувачів наукових ступенів із природничих наук, за останнім аналізом (за період 01.01.2000 р. — 01.01.2001 р.) він складає: доктор наук — 48 р., кандидат — 32 р. [12, с. 44]. З’явилася надія, що наш науково-педагогічний корпус невдовзі “помолодшає”.

Б) Назріла нагальна потреба підняти рівень ефективності інших форм підвищення кваліфікації.

На жаль, в останні роки, в силу ряду причин (обмеженість мате­ріальної бази, економія коштів, занепад колишньої системи ПК), вирішення такого важливого завдання перетворилося на фор­мальність. Більшість вузів зараз можуть запропонувати своїм пра­цівникам лише стажування в інших навчальних закладах, яке не може бути ефективним, оскільки викладач на цей час не звільняється від виконання педнавантаження за місцем роботи.

На наш погляд, доцільно було б здійснити перегляд, реформуван­ня існуючої системи ПК і почати слід з розробки її нормативно - правової бази. На цьому шляху корисно було б згадати і старий, добрий досвід (наприклад п’ятимісячні інститути підвищення ква­ліфікації) і повчитися чомусь у інших. А вчитися є чому. Так, у Франції систематично проводяться колоквіуми університетських професорів, де обговорюються питання методики викладання окре­мих курсів, філософсько-педагогічні проблеми розвитку освіти. У США штатний професор університету отримує кожні 7 років річну оплачувану відпустку для підвищення кваліфікації шляхом само­освіти та стажування в американських та зарубіжних наукових центрах [13, с. 120]. В Массачусетському університеті США створе­но спеціальний структурний підрозділ “Центр педагогічної май­стерності”, який проводить консультації викладачів кафедр з про­блем організації навчального процесу, впровадження методичного забезпечення; нових освітніх технологій; організовує щорічні про­грами з визначення кращих викладачів і т. д. [14, с. 86].

Таким чином, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що головними негативними тенденціями в розвитку кадрового по­тенціалу вищої школи є:

- зниження забезпеченості ВНЗ професорсько-викладацьким персоналом, про що свідчить співвідношення “професор-студент”, “доцент-студент”;

- погіршення якісного показника, нерівномірність кваліфіка­ційної структури викладацького корпусу по регіонам;

- “старіння” науково-педагогічних кадрів;

- падіння ефективності в діяльності аспірантури і докторантури. Проблема потребує вирішення. Кадрова ситуація, що склалася у

Вищій школі повинна привернути увагу і владних структур (як на рівні держави, так і в регіонах), Міністерства освіти і науки, і, безпо­середньо, керівників ВНЗ, а також дослідників, які, вивчивши про­блеми, могли б дати рекомендації щодо поліпшення кадрової ситу­ації. Але для того, щоб ці рекомендації були професійними, на наш погляд, слід зайнятися дослідженнями й таких аспектів, зокрема: рівень соціального захисту викладачів ВНЗ; причини неефектив­ної діяльності аспірантури та докторантури, участь професорсько- викладацького складу в науковій роботі.

Література:

1. Шкіль М., Романовський О. Тенденції і принципи дальшого розвитку вищої освіти: За матеріалами всесвітньої конференції ЮНЕСКО з ви­щої освіти // Освіта і управління. — 1999. — № 3.

2. Навроцький О. Вища школа України в умовах трансформації суспіль­ства. — Харків: Основа, 2000. — 240 с.; Алексеев Ю. Україна: освіта і держава (1987-1997). — К: Експрес-об’ява, 1998. — 109 с.

3. Система освіти в Україні: стан та перспективи розвитку. Аналітична доповідь центру Розумкова // Національна безпека і оборона. — 2002.

- № 4.

4. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2000/2001 навчального року. Статистичний бюлетень. — К., 2001.

- 84 с.

5. Україна у цифрах у 2000 р. — К., 2001. — 256 с.

6. Жукович І. А., Кузнецов О. М. Методологічні аспекти аналізу звітних даних про стан науково-технічної діяльності в Україні // Статистика України. — 2002. — № 2.

7. Про підсумки діяльності Національної академії Наук України в 2000 р. та основні напрями її роботи в сучасних умовах. Доповідь президента

НАН України академіка НАН України Б. Патона // Вісник Національ­ної академії наук України. — 2001. — № 6.

8. Вища освіта і наука: пріоритетні сфери розвитку суспільства у XXI столітті. Доповідь міністра освіти і науки України В. Г. Кременя // Освіта України. — 2003. — 18 березня.

9. Про підготовку науково-педагогічних кадрів через аспірантуру і докто­рантуру у вищих навчальних закладах. Рішення колегії Міністерства освіти і науки України // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. — 2002. — № 3.

10. Вища освіта і наука — приоритетні сфери розвитку суспільства у XXI столітті. Рішення колегії Міністерства освіти і науки України // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. — 2003 — № 8.

11. Габович О. Гуманітаризація науки чи її криза // Вісник Національної академії Наук України. — 2001 — № 7.

12. Вік здобувачів наукових ступенів із природничих наук (за період

01.01.2000 — 01.01.2001) //Бюлетень ВАК України. — 2002. — № 9.

13. Воробйова Л. С. Світовий досвід у подоланні кризи вищої освіти // Все­українська науково-методична конференція “Сучасний стан вищої осві­ти в Україні: проблеми та перспективи. — К.: ВЦ “Київський універси­тет”, 2000. — 510 с.

14. Степаненко С. Система вищої освіти у США: фінансування і технологія // Вища школа. — 2001. — № 6.