Головна Історія Інтелігенція і влада УЧАСТЬ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ФОРМУВАННІ КООПЕРАТИВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
joomla
УЧАСТЬ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ФОРМУВАННІ КООПЕРАТИВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
Історія - Інтелігенція і влада

О. П. Шміло

Міжвоєнний розвиток Східної Галичини проходив в умовах втра­ти державності та права українців безпосередньо керувати госпо­дарськими справами, монополії польського елементу в політично­му й економічному житті краю, нехтування з боку польської влади потребами українців.

Серед українського населення Східної Галичини переважали се­ляни. В 1931 році в сільському господарстві Польщі було зайнято 65%, у Львівському воєводстві — 70,9%, Станіславському — 76,6%, Тернопільському — 81,2% населення [2, с. 90]. Соціально-економічні відносини на селі характеризувалися збереженням магнатського і дрібного селянського землеволодіння. Переважали господарства до

5 га (73,6% від загальної кількості господарств) [3, с. 132].

Особливістю аграрних відносин була колонізація українських земель польським населенням під час парцеляції державних і при­ватновласницьких земель. Станом на 1 липня 1921 року близько?

Земельного запасу Східної Галичини опинилося в руках польських колоністів [4, с. 16-17].

Становище малоземельних селян було нестерпним і через зрос­тання податкових платежів, яких у Польщі було до 100 видів [3, с. 137-138]. Також зберігалися значні феодально-кріпосницькі пе­режитки. Селяни змушені були працювати на меліоративних робо­тах, спорудженні громадських будинків, доріг тощо. Така форма об­тяження селян носила назву “шарварок”. Теоретично польська влада обґрунтовувала це можливістю селянина таким чином відробити державні та місцеві податки [5, с. 100].

Політика Польщі не сприяла розвитку підприємницької діяль­ності західноукраїнського селянства. Більшість селянських госпо­дарств мали земельну площу, що не могла забезпечити господарсь­кої самостійності навіть при об’єктивній можливості технологіч­них і організаційних поліпшень.

Серед інтелігенції Східної Галичини панувала думка, що, оскільки Польська держава не враховує інтересів українського народу, необ­хідно розвивати власне національне життя. Ю. Павликовський писав, що розвиток українського національного життя означає “суму зма­гань і осягів народу в ділянці духовної та матеріальної культури, гармонійності їх цілості та формування матеріальних і духовних основ рідної цивілізації”. Він наголошував, що “основою, на якій народ будує своє вільне життя, є ділянка культурна, економічна, полі­тична. Всі вони важні, та найважніша з них — ділянка економіч­на” [2, с. 139-140]. Важливим було без допомоги офіційної влади, в умовах ігнорування інтересів українського народу, покладаючись на власні сили, визначити шляхи та засоби відбудови та розвитку господарства. Лідери українського громадського життя стали ініціа­торами продовження традицій та практики організацій національ­ної самооборони, переспрямування суспільної енергії українського народу з національних на організаційно - господарські завдання. Програма відбудови краю та розвитку сільського господарства, ви­сунута Ю. Павликовським, включала розбудову української коопе­рації як організації фінансово самозабезпеченої. Засобом подолан­ня негативних економічних тенденцій мала стати така форма само­захисту населення, як кооперативне спілчанство. Кооперація була чи не єдиною формою господарювання, що дозволяла українцям розвивати власну економіку в умовах несприятливої політики Польщі. Викликаний потребами капіталізації селянського госпо­дарства, здешевленням кредиту та організації товарообміну без до­рогих посередників, розвиток кооперації прискорювався і прагнен­ням селян знайти в ній захист від експлуатації, злиднів та розорен­ня. На думку провідного діяча просвітницької діяльності серед українського селянства Івана Калиновича: “Кооперація виховує но­вих людей з новим світоглядом, привчає дивитися вперед, формує почуття взаємності, а принцип “моя хата з краю.” замінює на нову кооперативну релігію, девіз якої : “один за всіх і всі за одного!” [1, с. 23].

У міжвоєнний період була створена високоцентралізована орга­нізація українських кооперативів різних форм, об’єднаних у по­вітові союзи, які в свою чергу підпорядковувались, відповідно — Центросоюзу, “Народній торгівлі”, Маслосоюзу і Центробанку. На вершині цієї піраміди був РСУК ( Ревізійний союз українських кооперативів) [6, с. 2].

В економічно відсталій Східній Галичині кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які становили абсолютну більшість членів кооперації. Ініціаторами кооперативного руху, а пізніше і керівниками усієї його організації були дрібноміщанські адвокати та сільські священики, інші представники інтелігенції, які ’’вийшли із села та цілою психологією зв’язані із селом” [7, с. 317]. Тоді як в розвинутих західноєвропейських країнах засновниками перших кооперативів були переважно робітники. Керівництво ук­раїнського кооперативного руху перебувало здебільшого в руках Української Національно- демократичної партії (з 1925р. — УНДО). Головою Ради РСУК в міжвоєнний період був Юліан Павликовсь - кий, який також проводив активну громадську роботу як керівник УНДО, член колегії референтів Міжпартійної партії у Львові, захи­щав інтереси українців як сенатор сейму Польської держави, член Державної сільськогосподарської ради, Львівської Хліборобської Палати, Львівської збіжжевої і товарної біржі, різних крайових комісій. Також займав керівні посади в “Сільському господарі”, Маслосоюзі, Центробанку, Товаристві “Просвіта” та ін. [2, с. 350­351]. На думку Ю. Павликовського, позитивно вирішити аграрне питання українського “напівспролетаризованого селянства” могла “попри заспокоєння голоду землі, ...доцільна кооперативна органі­зація хліборобів” [8, с. 54]. Важливе значення мала співпраця трьох провідних національно-громадських організацій: кооперації “Про­світи” та “Сільського господаря”. Праця останнього внаслідок втрати державного фінансування планувалася за матеріальної допомоги сільськогосподарських кооперативів. У Польській державі, де для української інтелігенції праця за фахом у державно-самоврядних структурах була малодоступною — товариство забезпечувало ук­раїнських агрономів роботою, і саме вони відіграли найактивнішу роль в українському кооперативному русі як урядовці, члени вико­навчих і розпорядчих органів кооперативів усіх ступенів. Євген Храпливий, доктор сільськогосподарських наук, голова товариства “Сільський господар” доводив, що господарське відродження села можливе за умов раціонального ефективного господарювання, і саме він виступив головним ідеологом на західноукраїнських землях громадської агрономії як реальної допомоги селянству [2, с. 141]. Співпраця кооперації з “Сільським господарем” допомагала поши­рювати кооперативні та сільськогосподарські знання серед селян. Об’єднання в одній організації агрономів і селян, зацікавлених у поширенні агрокультурних досягнень і проведення агрономічної роботи через осередки цієї організації, дозволяло отримати агроно­мічну допомогу найширшим верствам хліборобського населення. Це було надзвичайно важливим в той час, коли освітній рівень аг - ровиробників залишався низьким. У 1921 р. письменними були 55,8% мешканців Галичини, серед українців — 44,9%. Сільсько­господарську освіту (на 1935 р.) у трьох галицьких воєводствах можна було здобути у 15 польських нижчих сільськогосподарсь­ких школах і в 4 з них — українською мовою навчання [2, с. 98]. Проблемою господарського життя українського села були низькі знання з усіх галузей сільськогосподарського виробництва, відсутність ділових і організаційних здібностей.

Лідери національно-громадських організацій у міжвоєнний пе­ріод розгорнули активну боротьбу з кооперативного виховання та навчання, кінцевою метою якої було, за висловом Ю. Павликовсь - кого, “добро нації”[9, с. 94]. Через відсутність українських закладів, де б можна було здобути сільськогосподарську освіту, кооперативи активно займалися просвітницькою діяльністю і виділяли на це кошти. За час від 1921 р. до 1930 р. виключно силами місцевих кооперативів, при матеріальній і організаційній допомозі РСУК у Львові було проведено 110 загальних та спеціальних кооператив­них курсів [10, с. 248]. У 1937 році при “Сільському господарі” під патронатом митрополита А. Шептицького було засновано Комітет допомоги для економічних студій за кордоном із внесками від РСУК, Маслосоюзу, Центросоюзу [2, с. 177].

Завдяки кооперації та старанням західноукраїнської інтелігенції в село почала масово надходити преса, а за нею і книжка. В 1929 р. в Польщі виходило 28 кооперативних часописів, що видавалися 19 кооперативними організаціями, з них: польською мовою — 18, ук­раїнською — 5, єврейською — 3, німецькою — 2 часописи [11, с. 502]. Протягом 1938 р. було видано 14 книжок на кооперативну темати­ку тиражем 27 500 примірників [12, с. 33]. На сторінках преси та часописів представники галицької інтелігенції висвітлювали низ­ку аспектів стосовно виникнення, розвитку і діяльності коопера­тивних спілок, пропагували кооперативну ідею та пояснювали її переваги. Зокрема, головний редактор “Кооперативної республіки” К. Коберський на сторінках місячника закликав до розбудови кре­дитної кооперації з метою подолання грабіжницького лихварства та налагодження більш цивілізованих форм кредиту на селі [13, с. 156].

Західноукраїнська інтелігенція в міжвоєнний період сприяла розвитку кооперації в Східній Галичині як організаційної форми підприємництва, що було викликане перш за все протистоянням офіційній політиці польського уряду, щодо ролі та місця українсь­кого селянства в суспільно-політичному житті тодішньої Речі По­сполитої. По відношенню до українства офіційний уряд не сприяв підготовці фахівців для господарської діяльності, не дбав про їхній освітній рівень. Саме завдяки копіткій праці та старанням інтелі­генції Східної Галичини велася просвітницька робота і селян готу­вали до самостійного і раціонального ведення господарства. Про­відники української кооперації, педагоги українських торговель­них шкіл, як національно свідомі галичани, вважали, що “кожний громадський робітник повинен мати економічне й кооперативне образовання, а вже найбільше потребує його той, що працю на еко­номічному полі бажає вчинити своїм званням. Таких повинно бути у нас якнайбільше, бо цією тільки дорогою двигнемо наш нарід...” [9, с. 96].

Лідери кооперативного руху на селі розглядали кооперацію не тільки як засіб поліпшення матеріального добробуту селян, але і як певну економічну опору національного відродження на селі. Завдя­ки титанічній праці визначних представників інтелігенції, україн­ська кооперація в Східній Галичині зуміла вистояти, незважаючи на несприятливу політику Польщі щодо українців.

Література:

1. Центральний державний історичний архів у м. Львів (надалі ЦДІА у Львові). — Ф. 403. — Оп. 1. — Спр. 12.

2. Рева-Родіонова Л. Українське товариство “Сільський господар”. 1899­1944 рр. Історія. Досвід. — Тернопіль: Підручники та посібники, 2000.

3. Васюта І. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз’єднання (1918-1939). — Львів: Вища школа, 1978.

4. ЦДІА у Львові. — Ф. 462. — Оп. 1. — Спр. 252.

5. Кооперативна республіка. — 1935. — № 8.

6. ЦДІА у Львові. — Ф. 320. — Оп. 1. — Спр. 5.

7. Кооперативна республіка. — 1933. — № 10.

8. Кооперативна республіка. — 1934. — № 2.

9. Споживча кооперація України: Історія та соціально-економічні аспекти / С. Г. Бабенко, М. В. Аліман, В. В. Апопій та ін. — К.: Ред. газ. “Вісті”, 1996.

10.Культурно-освітня діяльність західноукраїнської кооперації за 10 літ (1921-1930) // Кооперативна республіка. — 1931. — липень-серпень.

11.Кооперативна республіка. — 1929. — Грудень. — Частина 12.

12.ЦДІА у Львові. — Ф. 403. — Оп. 1. — Спр. 12.

13.Коберський К. Провідні думки в організації українських райфазенок // Кооперативна республіка. — 1929. — № 4. — С. 152-159.


Похожие статьи