Головна Історія Інтелігенція і влада ПРАЦІ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКІВ О. ОГЛОБЛІНА ТА М. СЛАБЧЕНКА ЯК ПІДҐРУНТЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ М. ВОЛОБУЄВА
joomla
ПРАЦІ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКІВ О. ОГЛОБЛІНА ТА М. СЛАБЧЕНКА ЯК ПІДҐРУНТЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ М. ВОЛОБУЄВА
Історія - Інтелігенція і влада

Т. Г. Гончарук

Постать Михайла Симоновича Волобуєва (1903 — 1972 рр.) є без­перечно помітною в новітній історії України завдяки славнозві­сній статті “До проблеми Української економіки”, що вийшла дру­ком у двох номерах журналу “Більшовик України” за 1928 р. та містила обґрунтування необхідності докорінно змінити дискримі­наційну економічну політику Москви щодо УСРР. Показово, що Волобуєв на той час був “24-річним професором” політекономії Харківського механіко-машинобудівного інституту, який невдовзі перед тим екстерном закінчив економічний відділ Харківського інституту профосвіти [1]. Як зауважував відомий український еко­номіст з західної діаспори Всеволод Голубничий, Михайло Симоно­вич не був економістом, а лише педагогом, який увійшов у сучас­ну історію через факт написання двох статей”. “Не є Волобуєв без­прецедентний за своєю економічною концепцією. Фактично його історична заслуга полягає в тому, що він узагальнив та об’єднав різні факти в одну систему, виклав її в часі й місці, де вона була найбільш необхідна... — відзначав В. Голубничий. — У своїх ста­тях М. Волобуєв переказує, а потім філософськи об’єднує в нову доктрину факти, думки й тези, викладені в творах істориків україн­ської економіки М. Слабченка та О. Оглобліна та в писаннях своїх сучасників — економістів Віктора Драгобаєва та Григорія Гринь­ка” [2].

Про використання М. Волобуєвим результатів досліджень М. Слабченка та О. Оглобліна писали й інші автори. Так, Віктор Заруба, аналізуючи фундаментальну чотирьохтомну працю М. Сла - бченка “Організація господарства України від Хмельниччини до Світової війни”, що вийшла друком 1922 — 1925 рр., відзначає: “Історіографічний вплив чотирьохтомника позначився на економі­чному обґрунтуванні М. Волобуєвим концепції колонії європейсь­кого типу, якою була Україна” [3]. Однак спеціальних досліджень щодо визначення внеску досліджень українських істориків у ство­рення економічної концепції М. Волобуєва ще не було здійснено.

У третьому підрозділі своєї статті, що мав назву “Колоніальна політика царату щодо України доби промислового капіталізму” М. Волобуєв дев’ять разів наводив досить розлогі цитати з праць М. Слабченка та одинадцять разів — з праць О. Оглобліна (у під­розділі п’ятому “Колоніальна політика щодо України за доби фі­нансового капіталізму” М. Волобуєв, окрім довідників та праць до­революційних російських та українських економістів, п’ять разів використовував цитати з другого та третього томів хрестоматії Ми­хайла Яворського “Україна в епоху капіталізму” [4]). Важко пого­дитись із твердженням В. Голубничого, що М. Волобуєв “викорис­тав фактичні матеріали професорів Слабченка та Оглобліна” [5]. Насправді молодий економіст використовував також і узагальнен­ня та методологічні положення двох визначних тодішніх українсь­ких “істориків-марксистів”.

Так, О. Оглоблін наголошував, що українську економіку першої половини ХІХ ст. можна вивчати “виходячи тільки з принципу господарської автономії України” [6], яка з кінця XVIII ст. поши­рилася практично на всі терени Наддніпрянщини, що були об’єдна­ні під владою Російської імперії (“Це було об’єднання розпороше­них, колись розбитих частин єдиного економічного організму Укра - їни”[7]). Економічна “автономність” Наддніпрянщини, на думку О. Оглобліна, мала визначальний вплив не тільки на господарський розвиток країни, але й на всю українську історію ХІХ ст. “Своєрід­ність українського історичного процесу ХІХ століття, яка виникла на базі автономності українського господарства, є безсумнівною”, — писав він [8]. З таким підходом був цілком згоден і М. Слабченко, хоч і зауважував, що О. Оглоблін недостатньо показав спадковість господарської “автономії” Наддніпрянщини ХІХ ст. від самобут­ньої української економіки XII — XVII ст. (“єдність української господарки в межах дніпровського водозабору, що природно зв’язу­ється в кулак чорноморськими центрами”[9]).

Українська “господарча автономія”, за О. Оглобліним та М. Слаб - ченком, внаслідок політичної підлеглості була змушена мати нерів­ноправні й збиткові для себе економічні взаємини з політично па­нуючою Росією. Колоніальний визиск здійснювався шляхом при­мусового використання України в якості ринку збуту російських промислових виробів завдяки протекціоністській митній політиці (тут О. Оглоблін та М. Слабченко йшли за відомими українськими фритредерами І. Вернадським, М. Бунге та іншими дореволюційни­ми економістами), через несправедливе кредитування (О. Оглоблін тут спирався на відому працю економіста М. Яснопольського), полі­тику в залізничному будівництві тощо. Проте, незважаючи на ко­лоніальний визиск, українська економіка, на думку обох істориків, зберігала свою єдність та “автономність”. Як альтернативу приму­совим та неприродним економічним зв’язкам з Росією Оглоблін та Слабченко розглядали товарообмін Наддніпрянщини з країнами Європи — її провідне місце на європейському хлібному ринку (цьо­му питанню здебільшого приділяв увагу М. Слабченко та його учні), важливе значення як території міжнародного транзиту (це питан­ня першим у вітчизняній історіографії почав досліджувати О. Огло­блін) тощо. За словами М. Слабченка: “Українське господарство ХІХ ст. перед 1861 р. являється об’єднаним і ваготіючим до своїх кінцевих пунктів — до Чорного моря, зв’язаним різними шляхами зі своїм закордонним споживачем” [10]. Орієнтація української економіки на Південь розглядалась істориками як орієнтація через чорноморські порти на європейський ринок.

Висновки Слабченка та Оглобліна насправді вельми підходили для здійснення того завдання, що його ставив в своїй статті М. Волобуєв. “Ми намагались довести, — відзначав сміливий еко­номіст, — що і з погляду історії, і з погляду аналізу сучасного стану речей є всі дані вважати Україну за народне господарське ціле. Ми спробували показати, до яких хиб і помилок призводить відсутність такого підходу. Перша й основна умова виправити хиби ці — підійти до України не як “провінції”, не лише як до “Півдня СРСР”, а як до історично оформленого національно-господарсько­го організму”. Здійснюючи екскурс в історію України другої по­ловини XVII — XVIII ст., М. Волобуєв здебільшого спирався на працю О. Оглобліна “Мануфактура у Гетьманщині” та працю М. Слабченка “Організація господарства України від Хмельнич­чини до Світової війни”; розглядаючи історію України першої половини XIX ст., економіст використовував монографію “Перед - капіталістична фабрика” О. Оглобліна та “Матеріали до соціаль­но-економічної історії України XIX ст.” М. Слабченка. Фундаме­нтальні праці Слабченка та Оглобліна дозволили М. Волобуєву зробити екскурс в історію російської економічної експансії на Україну. “Переяславська угода і дальші події, — писав М. Волобу­єв, — поклали край політичній незалежності України і відкрили шлях руському торговельному капіталові опанувати нову коло­нію”. Опанування це проходило в тому числі і шляхом перешко­джання економічним зв’язкам України із Заходом, або встанов­лення свого контролю над цими зв’язками. Волобуєв наводив тве­рдження О. Оглобліна про те, що оскільки українське господарство було набагато краще за російське інтегровано до європейської еко­номіки, то, побоюючись західної конкуренції, “руський торговель­ний капіталізм, вільним оком у прорубане до Європи вікно визир­нувши, повинен був потурбуватися закриттям деяких дверей і са­мостійної торгівлі української, аби запобігти шкідливих для нього вітрів” [11]. Отже, Волобуєв повністю підтримував погляд Слабчен - ка та Оглобліна на протекціоністську митну політику, як важливий чинник економічного визиску України з боку Росії. Тут економіст, спираючись на працю М. Слабченка, вказував на обмеження росій­ським урядом чорноморської торгівлі, а виходячи з досліджень О. Оглобліна, згадував про фактичне усунення з українського рин­ку тарифом 1832 р. польських сукняних товарів [12].

Важливим засобом експлуатації України М. Волобуєв вважав використання її в якості ринку збуту російської промисловості. “В боротьбі з українською економічною незалежністю Москва нама­галася не тільки забрати... чужоземну торгівлю до своїх рук (що виявилося у першій стадії в прагненні обмежити чорноморську тор­гівлю), але й витиснути українські товари з руських ринків та пере­творити Україну на ринок для руської промисловості”. Тут М. Волобуєв наводив точку зору М. Слабченка про те, що “оволодін­ня Києвом давало Москві можливість здійснювати в якнайскоріший спосіб свої меркантилістичні плани і допомагало провадити на Україні колоніальну політику, через що Україна поступово ставала за ринок для руської обробної промисловості”. Використовуючи відомості

М. Слабченка про те, як у гетьманських “статтях” росіяни зачиняли свої ринки для українських товарів, тоді як російські купці безпере­шкодно наживалися на українській торгівлі в містах Гетьманщині, М. Волобуєв підсумовував: “чисто адміністративні заходи... сполу­чалися в цій царині із заходами економічними [13]”.

Торкнувся М. Волобуєв і намагань російського уряду знищити або поставити під свій контроль окремі галузі українського вироб­ництва. “Адміністративні заходи було скеровано, — стверджував він, — передусім на ті галузі промисловості, що їх розвиток русько­му господарству загрожував”. Тут М. Волобуєв цитував М. Слабче - нка про дії російського уряду супроти українського виробництва горілки, а також смальцю та поташу (“Так звана “зрада” Мазепи... розв’язала руки петербурзьким властям щодо України взагалі і поташно-смольчужного промислу зокрема. В 1718 році обмежено видобуток поташу через заборону нові поташні буди ставити, а в 1719 р. поташ і смольчуг було визнано за казенні товари, ніби для того, щоб ліси зберегти”), та наводив відомості О. Оглобліна про тиск імперського керівництва на українське сукняне виробницт­во — “на Україні промисел старий і розвинений” [14].

Завершуючи огляд економічної історії періоду існування україн­ських автономій (Гетьманщини, Слобожанщини та Запоріжжя), М. Волобуєв відзначав: “Минаючи переходові етапи, перейдемо до

XIX сторіччя. Цей час був періодом певного зм’якшення гостроти суперечностей руського та українського капіталів на українському ринку. Зміст та завдання колоніальної політики змінюються”. У XIX ст., на думку економіста, російській капітал та уряд мали вирішувати на українських теренах два головні завдання: 1) зберегти панівне становище російської промисловості на ринках Наддніпря­нщини; 2) забезпечити російським товарам “шляхи через Україну до південних та східних ринків” [15] (на важливість вивчення тра­нзиту російських товарів через українські терени вказував О. Огло - блін, він же висунув ідею боротьби на Україні двох транзитних шляхів — західноєвропейського та російського [16]).

Слід відзначити, що оцінки М. Волобуєва деяких явищ українсь­кої економічної історії певною мірою відрізнялися від оцінок Ог- лобліна та Слабченка. Так, М. Волобуєв вважав, що на початок XIX ст. Наддніпрянщина вже цілковито втратила свою “економічну неза­лежність” (“Попередні історичні довідки ілюструють процес посту­пової втрати українським економічним організмом своєї економі­чної незалежності. Той факт, що процес цей розгортався до того, як український капіталізм зміг утворити національну Державу, полег­шив справу ліквідації решток економічної самостійності”). І хоча при тому він зауважував: “проте помилково було б гадати, що єд­ність українського господарського терену було остаточно знище­но” [17], це все одно слабко ув’язувалося з поглядами М. Слабчен­ка. Адже останній наполягав на тому, що українське господарство було “об’єднаним” та інтегрованим до світової економіки більше ніж до загальноімперської. Саме тому Слабченко взагалі уникав вживання терміну “колонія” стосовно господарства України пер­шої половини ХІХ ст.

На думку М. Волобуєва, освоєння причорноморських степів до­зволило російському уряду посилити свій вплив на українську еко­номіку. “Зі зміцненням попереднього положення руського торго­вельного капіталу на Україні останній перестає жахатися експорт­ної Чорноморської торгівлі, не забуваючи однак про боротьбу з укра­їнським капіталом”, — відзначав М. Волобуєв, нижче стверджую­чи: “Підриваючи українську торгівлю, Москва розпочинає широку колонізацію півдня України... у царині чорноморської торгівлі зне­силений український торговельний капітал іде річищем російсь­кого під його проводом...” [18]. Що стосується М. Слабченка та

О. Оглобліна, то вони вважали, що освоєння Півдня не послабило, а навпаки посилило позиції українського господарства у його проти­стоянні російському тиску. Так, М. Слабченко відзначав, що завдя­ки експорту українська економіка стала більш інтегрованою до го­сподарства Європи та світу, а О. Оглоблін вважав, що через Чорне море завдяки імпорту та транзиту цілком могла утворитися спілка між західноєвропейським та місцевим капіталом, і ця небажана для російського уряду перспектива спонукала останній обмежува­ти зазначені види торгівлі.

М. Волобуєв, використовуючи відомості О. Оглобліна про пере­важання на Наддніпрянщині у 1832 р. росіян серед купців (52,6 % росіян та 22,2% українців) та власників промислових підприємств (44,6% росіян та 28,7% українців), розглядав це як один з проявів колоніального визиску України. Однак це також не узгоджувалося з поглядами цитованих ним українських істориків. Оглоблін та М. Слабченко вважали, що підприємці-неукраїнці, які осідали на землях цієї української господарської “автономії” XIX ст., швидко переймалися місцевими економічними інтересами, перетворюючись з буржуазії іноземної на українську. З кінця XVIII ст., на думку М. Слабченка, “заїзжий купець і підприємець російський кидає блу­кання до України, він переселяється туди, ліквідує свої справи на батьківщині і робить “своїм отечеством” далеку Україну” [19], за Оглобліним, на українських теренах російське купецтво “своєрідно українізується” [20].

Отже, погляди М. Волобуєва на минуле української економіки далеко не завжди були тотожними поглядам істориків, на праці яких він переважно спирався. Йому явно не вистачало конкретно - історичних знань, щоб зрозуміти те, що добре розуміли М. Слабчен - ко та О. Оглоблін. Однак М. Волобуєву вдалося зробити свій внесок у визначення стану української економіки індустріальної доби. Розглянувши відповідні приклади зі світової історії та звернув­шись до праць більшовицьких “класиків” (Леніна, Маркса, Сталіна та ін.), молодий економіст надав економіці Наддніпрянщини XIX ст. влучну характеристику — “колонія європейського типу”. При тому М. Волобуєв відзначав, що “колонія європейського типу — це капі­талістично оформлений господарський організм” й “відокремлен­ня її на капіталістичній основі поставило б її в лави імперіалісти­чних країн”. Окрім того, сутність визиску колонії “європейського типу” з боку метрополії мала, на думку Михайла Симоновича, свої особливості: “Суть наслідків колоніальної залежності для колонії “європейського типу” полягає передусім у відхиленні розвитку про­дуктивних сил на користь економіки метрополії” [21].

Налякані тим, що погляди Волобуєва знайшли підтримку на За­ході (рецензія у галицькому часописі “День”), українські комуніс­ти, виправдовуючись за появу “націоналістичної” статті, швидко дорівняли “волобуєвщину” до інших “націоналістичних ухилів” — “шумськизму” та “хвильовизму” (“Волобуєв у своїй статті... подає економічне обґрунтування хвильовизму-шумськизму” — стверджу­валося у передовиці вже наступного за статтею Волобуєва номера “Більшовика України”) й доклали максимум зусиль щодо розвін­чання “теоретичних збочень Волобуєва” [22].

“Критики” не могли обійти увагою і історичного екскурсу М. Во­лобуєва. Андрій Річицький, який першим “відповів” на статтю Волобуєва, відзначав: “До. “нещасної”, “децентралізованої” долі України в Союзі наш “страдник” підходить здалека, зі своєї істори­чної справки, себто з наклеєної купи цитат з проф. Оглобліна та проф. Слабченка” [23]. А. Річицький, зі свого боку, вважав, що доре­волюційна Україна була не “колонією європейського типу”, а зви­чайною економічною колонією, і через це ніяких взаємовигідних відносин із Заходом мати не могла. Показово, що Річицький спи­рався на працю “Капіталізм на Україні” відомого економіста про­фесора Сергія Остапенка, який хоч і був колись есером та, навіть, прем’єр-міністром Директорії УНР, проте, по-перше, наголошував на тому, що “стан капіталізму України”, навіть напередодні 1917 р., в цілому був “юнацьким, молодим” [24], по-друге, вважав, що україн­ське господарство традиційно було спрямовано не на Південь, а на Схід (так у рецензії на підручник з економічної географії України С. Остапенко заперечував положення К. Г. Воблого: “... на Україні можна зазначити... одну нитку, яка зв’язує всю її господарчу істо­рію: наша людність стихійно тяглася до Півдня, до теплого моря”, стверджуючи, що українська людність історично “тяглася на Схід і Південний Схід” до нових земель [25]).

Погляд на дореволюційну Україну як на звичайну економічну колонію на той момент цілком влаштовував партійне керівництво. Адже в такому разі Україна, будучи до революції “однобоким дода­тком російської економіки”, не могла претендувати на будь-яку економічну самостійність і в СРСР. Однак в тодішній провладній історіографії зароджувалися й інші підходи. Вже у 1927 — 1928 рр. студент Рувім Шпунт у своїх рецензіях на праці М. Слабченка на сторінках “Більшовика України” робив зауваження професору, що останній не побачив взаємної вигідності російсько-українських го­сподарських зв’язків. Р. Шпунт твердив, що насправді мала місце “обопільна залежність” двох економік, яка базувалася на природно­му “поділі праці” та наявності “внутрішньої історичної, потрібної не тільки для Росії, але й для України, залежності економічного розвитку України від економічного розвитку Росії” [26] (про реак­цію М. Слабченка на ці рецензії свідчать щоденники вченого, опуб­ліковані В. Зарубою [27]). Такий погляд на становище Наддніпрян­щини у складі Російської імперії пізніше став домінуючим у ра­дянській історіографії, бо згадувати про будь-який колоніальний економічний визиск України з боку “старшого брата” стало неба­жаним.

Інші “критики”, які взяли участь у цькуванні Волобуєва, його історичному екскурсу приділили значно менше уваги. Так, Є. Грін - чак звинувачував М. Волобуєва в тому, що той “підфарбовує, підсо­лоджує, підкрашує” економічне становище України в Російській імперії, та зауважував: “Волобуєв для того, щоб надати хоч деякої, хоч фальшивої, хоч показної наукової обґрунтованості своїй суто націоналістичній, ворожій нам позиції, робить далекі історичні до­слідження, теоретичні міркування. Він береться довести, що Украї­на за часів царату та імперіалізму зберегла свою економічну ці­лість, а тепер, за часів пролетарської революції, вона її, економічну цілість, втратила” [28]. Л. Перчик стверджував, що статті Волобує - ва притаманна “плутанина” у визначенні понять “колонія” та “на - півколонія”[29]. Здебільшого зазначені “критики” звертали увагу на оцінки Михайлом Симоновичем радянської економіки, адже, за справедливим твердженням С. Підгайного: “коли Москву врази­ли... загальнотеоретичні висновки М. Волобуєва, то ще більше її злякали практичні висновки, що їх зробив Волобуєв” [30].

Під тиском відвертого цькування М. Волобуєв змушений був вже 1928 р. написати покаянного листа, де заперечував всі свої висновки щодо наявності експлуатації УРСР у Радянському Союзі (“ті окремі факти, — йшлося щодо цього питання у листі, — що були в моєму розпорядженні, справили на мене гнітюче враження... і я зробив не­правильний висновок, розглядаючи ці факти не як виняток, а як пра­вило”), а також і теоретичні викладки стосовно характеристики до­революційної України як колонії “європейського типу” (“По-третє, визнаю за помилку, що диференціюючи окремі типи колоніальної залежності, я протиставив два типи колоній, в той час як мова могла йти лише про різницю в межах єдності. У зв’язку з тим я зробив і дальші неправильні висновки: не обмежуючись вказівками на особ­ливості укр. економіки, я протиставив її як щось протилежне іншим колоніям царської Росії” [31]). Зазначені “думки” молодий еконо­міст змушений був у більш розлогому варіанті висловлювати у спе­ціальній статті на сторінках двох номерів (№ 5-6 та № 7) “Більшови­ка Україні” за 193G р. Сторичним передумовам в ній було приділе­но небагато уваги, й посилався Волобуєв здебільшого на В. Леніна та М. Скрипника й жодного разу не згадав праць ані М. Слабченка, ані

0. Оглобліна, ані М. Яворського [32].

Отже, в цілому слід відзначити, що матеріали та теоретичні ви­сновки з праць М. Слабченка та О. Оглобліна становили головне підґрунтя для теоретичних міркувань історичної преамбули статті М. Волобуєва. Адже погляди обох зазначених істориків на минуле українського господарства другої половини XVII — XIX ст. якнай­краще відповідали завданням збереження єдності економіки УРСР та протистояння її подальшому визиску з боку Москви. Союзне керівництво швидко збагнуло небезпеку історико-економічних праць “вчених-марксистів”. На них, так само як і на М. Волобуєва, чекали репресії, а застосовані М. Слабченком та О. Оглобліним методоло­гічні підходи до вивчення минулого українського господарства були надовго усунуті з радянської історіографії.

Література:

1. Шаповал Ю. Текст як доля // Дві Русі /За загальною редакцією Л. !в - шиної. — K., 2GG3. — С. 25G.

2. Голубншш В. М. Волобуєв, В Драгобаєв та їх опоненти // Український збірник. — 1856 — K^ 5. — С. 7, 8.

3. Заруба В. !сторик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882 — 1952): Монографія. — Дніпропетровськ, 2GG4. — С. 356.

4. Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик Украї­ни. — 1928. — M 2. — С. 67-71.

Б. Голубншш В. М. Волобуєв, В Драгобаєв та їх опоненти. — С. 8.

6. Оглоблш A. П. Очерки истории украинской фабрики. Предкапиталисти- ческая фабрика. — K., 1925. — С. 4.

7. Оглоблін О. Проблема української економіки // Червоний шлях. — 1928.

— M 9-1G. — С. 166.

5. Оглоблін О. М. Є. Слабченко. Матеріали до економічно-соціальної істо­рії України XIX століття. Т. 1. ДВУ. 1925. С. 318 / / Записки історично - філологічного відділу ВУАН. — 1926. — Km VII — VIII (1926). — С. 561.

Q. Слабченко М. Проф. А. П. Оглоблин. Очерки истории украинской фаб­рики. Предкапиталистическая фабрика. Г. И. У. 1925// Записки істо­рично-філологічного відділу ВУАН. — 1926. — K^ VII — VIII (1926). — С. 558.

10. Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст. Одеса, 1925. — Т. 1. — С. IV.

11. Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик Украї­ни. — 1928. — № 2. — С. 51.

12. Там само. — С. 51, 54.

13. Там само. — С. 51, 52.

14. Там само. — С. 53,54.

15. Там само. — С. 55.

16. Оглоблін О. Нариси з історії капіталізму на Україні. — Харків-Київ, 1931. — С. 35-46.

17. Волобуєв М. До проблеми... — С. 57.

18. Там само. — С. 52.

19. Слабченко М. Матеріали... Т. 1. — С. 9.

20. Оглоблин А. П. Очерки истории... — С. 45, 46.

21. Волобуєв М. До проблеми.... — С. 63.

22. В багні націоналізму // Більшовик України. — 1928. — №4. — С. 9,10; Скрипник М. З приводу економічної платформи націоналізму // Біль­шовик України. — 1928. — № 6. — С. 45-47.

23. Річицький А. До проблеми ліквідації колоніальності та націоналізму // Більшовик України. — 1928. — № 2. — С. 87.

24. Остапенко С. Капіталізм на Україні // Червоний шлях. — 1924. — №3. — С. 210.

25. Остапенко С. Акад. Воблий К. Г. Економічна географія України. — Київ, 1922 // Червоний шлях. — 1923. — Т. 2. — С. 288-290.

26. Шпунт Р. Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ ст. Т. 1 і 2 // Більшовик України. — 1927. — № 2. — С. 100; Шпунт Р. Слабченко М. Боротьба за системи землеволодіння і форми господарства в Україні ХІХ — ХХ століття. — Одеса, 1927 // Більшовик України. — 1928. — № 3. — С. 34.

27. Заруба В. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині. (1882 — 1952). — Дніпропетровськ, 2004. — С. 244, 249, 250, 258.

28. Грінчак Є. Платформа українського націоналізму // Більшовик Украї­ни. — 1928. — № 6. — С. 32.

29. Перчик Л. Найновітніша “теорія” радянської економіки // Більшовик України. — 1928. — № 6. — С. 51.

30. Підгайний С. Український національний комунізм // Український збі­рник. — Мюнхен, 1957. — Кн. 10. — С. 133.

31. Волобуєв М. Лист до редакції журналу “Більшовик України” // Біль­шовик України. — 1928. — № 21-22.

32. Волобуєв М. Проти економічної платформи націоналізму (до критики Волобуєвщини) // Більшовик України. — 1930. — № 5-6. — С. 54-69.