Головна Історія Інтелігенція і влада ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ НАД СТУДЕНТСЬКО - ВИКЛАДАЦЬКОЮ ГРОМАДОЮ ОІІВТу (30-і роки XX ст.)
joomla
ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ НАД СТУДЕНТСЬКО - ВИКЛАДАЦЬКОЮ ГРОМАДОЮ ОІІВТу (30-і роки XX ст.)
Історія - Інтелігенція і влада

М. І. Михайлуца

Історія XX століття знає достатньо прикладів політичного теро­ру. Сталінський терор — явище архіпоказове. По-перше, він здійсню­вався соціалістичною державою. По-друге, був керований правля­чою партією ВКП(б), яка наголошувала на побудові “найгуманні - шого суспільства”. По-третє, проводився із залученням до протис­тояння у суспільстві мільйонів ідеологічно затьмареного трудящо­го люду. По-четверте, в боротьбі проти власного народу і за масшта­бами у світі це явище не мало аналогів.

Реальна практика духовного і фізичного насильства панувала роками, але апогею сягнула наприкінці 30-х років минулого сто­ліття. Особливо трагічними наслідками позначилася вона на відно­синах держави й інтелігенції. Ця проблема заслуговує на увагу й досконале вивчення як з історичного боку, так і з практично-вихов­ного також. Сучасна молодь повинна бути впевненою у “тріумфі історичної правди”.

Перші роки після здобуття незалежності вченими-істориками, культурологами, музейними та архівними працівниками було здійснено дуже широкий доробок у напрямку висвітлення причин, методів, масштабів та наслідків сталінських репресій. Було дослід­жено, а, точніше, повернуто з небуття, імена й долі багатьох сотень видатних представників української багатонаціональної інтелі­генції. Особливо це стосується республіканської еліти — видатних вчених, діячів мистецтва та театру, представників письменництва тощо. Однак, донедавна значно меншою мірою робилися спроби вче­них вивчити сторінки трагічної історії представників інтелігенції у регіонах країни, так би мовити у провінції. Сказане також тор­кається й проблеми політичних репресій у 30-і роки минулого сто­ліття серед вузівських викладачів та студентів Одещини. Щоправ­да, одеські дослідники, члени авторського колективу серії книг “Одеський Мартиролог”, що видавалися в 1997-1999 роках у рам­ках Всеукраїнської державної програми “Реабілітовані історією”, зробили певний внесок у цьому напрямку [1, с. 706-797]. Ми маємо на увазі науково-публіцистичні статті проф. О. В. Гонтара, істори - ка-архівіста, головного наукового співробітника ДАОО Г. Л. Малі - нову, історика-літератора В. О. Фабіанську, історика, співробітника УСБУ в Одеській області О. Б. Бриндака та ін. До пошукової робо­ти має відношення й автор цих рядків.

За результатом багаторічної праці авторського колективу під головуванням Л. В. Ковальчук, історика літератури, доцента ОНУ ім. Мечнікова, створено базу даних на 33012 чоловік, репресованих в Одесі та області. За далеко не повними даними (процес дослід­ження ще триває), в 30-і роки на Одещині серед вузівської інтелі­генції (викладачів, аспірантів та студентів) було репресовано 615 чоловік [1, с. 237]. Зазнав на собі такої ж страшної долі й Одеський інститут інженерів водного транспорту (далі — ОІІВТ, перша назва Одеського національного морського університету). Про репресова­них представників студентсько-викладацької громади цього спе­цифічного і єдиного в Україні (як і в колишньому СРСР) вузу й піде мова.

На початку 30-х років у Одесі активно втілювалась в життя орга­нами ДПУ-НКДБ постанова Одеського міськкому партії від 14 груд­ня 1933 року “Про ворожі елементи, що проникли у вузи”. У цій постанові викладач водного інституту Марков був ошельмований як “агент білогвардійської контррозвідки”, професор Т. М. Васили­шин був звинувачений у причетності до української контрреволю­ційної організації і зразу ж засуджений, був засланий на 20 років до виправно-трудових таборів ректор ОІІВТу М. Д. Демидов [2, с. 119­125]. І все ж зупинитися хочеться на двох дуже показових архівно - слідчих справах, нещодавно запропонованих нам працівниками архіву УСБУ в Одеській області.

Перша справа (№ 10180-п) була заведена на колишніх студентів та випускників інституту — Н. А. Роскішного, Ф. І. Труша, та С. І. Бе - резіна влітку 1937 року в апогей “сталінської вакханалії”. Приво­дом до арештів слугували довідки-доноси на кожного з них.

Н. Роскішний, на момент арешту — диспетчер портофлоту Одесь­кого порту, звинувачувався у тому, що, “навчаючись в період 1932­36 рр. в ОІІВТ організував групу контрреволюційно настроєних студентів — Березіна, Труша, Покидька, Яшина та ін., поміж яких систематично проводив контрреволюційну агітацію пораженського характеру, постійно намовляв зазначених осіб, що “Україна під гнітом московських більшовиків і честь кожного українця бороти­ся за її визволення” [3]. Свідки зазначали, що Роскішний, перебува­ючи у доброму настрої, співав “Ще не вмерла Україна!” (і якщо це правда, то йому тільки можна було аплодувати).

Вже 2.08.1937 р. було підписано постанову про обрання запо­біжних заходів щодо Роскішного. Через два тижні на допиті він буде відкидати звинувачення. Думаю, що слідчі, які вели справу, безжалісно перекручували зізнання арештованого і часто запису­вали те, що їм було потрібно чути. А потім приречений ставив підпис — і все. А ось Роскішний у протоколі своєю рукою напи­сав: “3 огляду на неточності моїх відповідей від підпису я відмов­ляюсь. Роскішний.”

У архівно-слідчій справі є акт від 20 серпня 1937 р. оперуповно - важеного УГБ УНКВД, в якому останній скаржився своєму началь­ству на арештованого Роскішного, що обвинувачений відмовлявся відповідати на запитання, стискував кулаки й викрикував: “Не­винного радянського фахівця посадили. Ви саджаєте невинних...”. Вражає непідробне обурення слідчого, коли Роскішний вимагав: “Дайте мені прокурора!”. Законність того часу! Цілком нормальне явище в наш час — 75 років тому було неможливим. Бо й сам прокурор був гвинтиком механізму беззаконня!

Коли 1936 р. заарештували у водному інституті “терориста” Калашнікова, Роскішний сміливо висловив думку, “що Калашніков заарештований НКВС тільки за те, що їм потрібні люди для побу­дови каналів”.

Одного разу, ще навчаючись у ОІІВТу Роскішний запитав у сту­дента Олейниченка:”Що б втратив народ, якби радянська влада про­валилась?” Це питання юнака пізніше подали як відкриту критику існуючого режиму. На нього чекав розстріл...

Іншою колоритною фігурою т. з. контрреволюційної групи в ОІІВТу був колишній студент (1932-1936), на момент арешту аспі­рант кафедри нарисної геометрії Труш Федір Іванович. Причиною його звинувачення була причетність до українського націоналістич­ного руху. Ще п’ятнадцятирічним, навчаючись на педагогічних курсах в м. Сенча, що на Харківщині, в 1919-1920 рр., він приєднав­ся до “петлюрівської організації “Просвіта”. У м. Гадяч, де студію­вав курси педагогіки протягом 1924-1925 рр., Труш товаришував з викладачем літератури А. П. Грабенком, якого заарештували за справою “СВУ”. Навчаючись вже в інституті, Труш заявляє про себе, як “переконаний український націоналіст-самостійник”, за що у 1930 році його буде заарештовано ДПУ, але за браком доказів (тоді ще на це звертали увагу) звільнено з-за грат. Однак пильне око каральної системи стежило за неблагонадійним аспірантом. Орга­нам було відомо про застережливі повчання Федора Івановича своїм товаришам, які на зборах, присвячених річниці Червоної Армії у 1933 р., висловлювали “контрреволюційні настрої“. За матеріалами архівно-слідчої справи Труш Ф. І., “працюючи на рабфаці ОІІВТу протягом 1935-1937 рр., був учасником антирадянської групи, про­водив терористичну роботу, був відвертим антисемітом”[4]. Дохо­дило до смішного — антисемітизм Труша проявлявся у тому, що він “тримав їх (студентів-євреїв) біля дошки перед всією аудито­рією без будь-яких на те причин”. Отже контрреволюціонер, теро­рист, націоналіст і т. п. Що ще треба для вироку!?

Нарешті, останній “активний” член контрреволюційної групи в ОІІВТу — Березін С. І. Звинувачення лягали у площину білогвардій­щини. Ніби в період громадянської війни Березін служив у армії Кол­чака й брав активну участь у масових розстрілах червоноармійців. Увійшовши до контрреволюційної групи Роскішного, вів розмови по­раженсько-терористичного характеру, перебуваючи на сільгоспробо - тах, агітував проти колгоспів та розповідав байки про те, що у Сибіру селянство приховало стільки зброї, що у будь-яку хвилину може вис­тупити проти радянської влади. Наочна фабрикація справи!

Обвинувальний вирок на трьох аркушах від ?.12.1937 р. за ст.54- 10 УК УРСР наголошував на тому, щоб слідчу справу за № 46160 у звинуваченні Роскішного М. О., Березіна С. І. та Труша Ф. І. на­правити на розгяд судової трійки при УНКВД УРСР в Одеській області. Як видно з попереднього, справа датувалася невідомим чис­лом грудня 1937 р., а вже 26 грудня (тобто максимум через три тижні) “трійка” винесла свій заключний вирок. Не багато часу зна­добилося, щоб вирішити долю приречених до смерті людей. Вирок був таким. Витяг з протоколу:

“1. Роскішного — розстріляти.

2. Березіна — розстріляти.

3. Труша ув’язнити у табір строком на 10 років, відраховуючи термін з 15.07.1937.”[5].

Весною 1938 р., коли “викриття та викорінення ворогів народу” сягнули свого апогею, оперативним відділом УНКВД в Одеській області було “розкрито контрреволюційну організацію” з 17 чо­ловік. До її складу входили “колишні білі офіцери, які перебували на службі як викладачі військових та цивільних вищих навчаль­них закладів м. Одеси”[6]. До членів цієї, так би мовити, небезпеч­ної для радянської влади організації були зараховані й викладачі Одеського водного інституту:

1. Де-Метц Михайло Георгієвич, доцент, викладач нарисної гео­метрії;

2. Морозов Петро Тихонович,

3. Ковальов Іван Іванович — обидва викладачі математики та фізики на рабфаці;

4. Ісакович Олександр Соломонович, викладач англійської мови.

Їм інкримінували безпосередню участь в контрреволюційній

Організації, що входила до складу закордонної — “Российский Обще­воинский союз (РОВС)”. Штаб її знаходився чи то у Франції, чи то в Болгарії. Напевно слідчі — фабрикатори справи, самі не могли визначитися з місцем перебування штабу видуманої ними контр­революційної організації. Ніби завербовані керівником штабу організації генерал-майором Ляліним (на той час вже був заареш­тований НКВД), змовники ставили на меті:

- скинути існуючий лад, реставрувати буржуазно-поміщицькі порядки;

- повернути інтелігенції й офіцерству привілейоване станови­ще, яке вони мали до революції;

- вербувати в організацію нових членів, які в потрібний момент повинні будуть брати участь у повстанні разом з іншими контр­революційними організаціями, троцькістами, націоналістами і т. п.;

- роззброїти одеську піхотну школу, захопити штаб корпусу і зброю.

Звинувачення, насправді, були цілком вигаданими. Вони буду­валися на неперевірених і дуже неконкретних зізнаннях арештова­них, часто “вибивалися” під фізичним та психологічним тиском представниками слідства (побиття, шантаж, позбавлення сну і т. д.).

Єдине, що об’єднувало арештованих (про це свідчать матеріали слідчих справ — М. М.) було дореволюційне минуле. Вони були військовими або мали військові армійські чини в імперіалістичну (Першу світову) або в громадянську війну:

Де-Метц М. Г. — з 1914 до 1919 рік був викладачем математи­ки в Одеському кадетському корпусі в чині колежського радника;

Морозов П. Т. — до 1917 року навчався в духовній семінарії, за Тимчасового уряду вчився в Одеському артилерійському училищі, а трохи згодом, служив у білій армії А. Денікіна;

Ковальов І. І. — був призваний до царської армії у 1916 р., навчався у Київському військовому училищі, і після отримання чину прапорщика, воював на німецькому фронті до 1917 року. У січні

1919 був мобілізований білими. З лютого 1920 р. був в Червоній Армії командиром взводу, викладачем курсів, завідуючим бібліо­текою в Одеському будинку РСЧА.

Винятком у цьому списку був лише Ісакович О. С. — юрист за фахом, який досконало володів англійською. Останнього, на той час, вже достатньо було, щоб невинну людину оголосити “ворогом наро­ду”, англійським шпигуном і т. п. А тут ще й робота юрисконсуль­том з 1922 до 1927 року в Індо-Європейському телеграфному това­ристві (Британське концесійне підприємство в м. Одесі в часи НЕПу — М. М.) була трактована слідчим як шпигунство на користь англійської розвідки “Сікрет інтелідженс сервіс”.

Висновки про надуманість звинувачень можна зробити на підставі матеріалів архівних справ №№ 5903-п, 20913-п, 10874-п, 15809-п. На нашу думку, простежується наступне:

По-перше, звичайно такі процеси були колективними, тобто по одній справі, статті карного кодексу проходило кілька осіб, а не кожний окремо.

По-друге, до надуманої організації зараховувалися зовсім різні люди за своїми поглядами, переконаннями та діями. Так, учасника­ми повстанської організації були і колишні білогвардійці-денікінці, і червоні, і петлюрівці. Очевидно, сам слідчий не орієнтувався в політичному їх протистоянні і воєнному протиборстві.

По-третє, мотивація слідчого є настільки примітивною, що навіть була б смішною, якби не була трагічною. Для прикладу — Де-Мет­ца М. Г. звинувачували у “невірному викладанні нарисної геометрії в період соціалістичного будівництва”, “шкідницькому викладанні дисципліни, в результаті чого студенти не орієнтувалися в проек­ціях корабля”, в “українському буржуазному націоналізмі”, коли він читав лекції українською мовою. Ф. І. Трушу приписували ан­тисемітські погляди, про що вже йшлося. А ось гроші, отримані за ведення спірних справ Індо-Європейського товариства колишнім адвокатом Ісаковичем у 1922-1927 рр., слідчий представив як сис­тематично отримувану платню за шпигунську діяльність на користь англійської розвідки.

Нарешті, у справах підслідних фігурують люди, що ніби завербу­вали Де-Метца та інших до вищезгаданої організації, однак більш поглиблене вивчення справ вказує на те, що “деякі вороги народу”, як доцент М. М. Васильєв, який “привів у організацію” Де-Метца, до карної відповідальності не притягалися взагалі. І в протоколах допиту свідків нічого компрометуючого не знаходимо. Навпаки, вони, ризикуючи своїм життям і становищем, виказують своє добре став­лення до заарештованих колег.

Наприклад, Гефтер Михайло Абрамович, який знав Де-Метца ще з 1900 року, заявив: “Нерідко зустрічався в Одеському будинку вче­них на наукових доповідях і концертах, знав його як хорошого пе­дагога”. На той час аспірант, а в 60-і роки ректор ОІІВТу О. О. Кос­тюков свідчив: “Знав його тільки з позитивного боку. Як про вик­ладача й людину, про нього говорили добре. Ввічливий, вимогливий, ніякої ворожості до радянської влади”.

Все ж найбільшу симпатію до Де-Метца висловив Коваленко Микола Гнатович (був ректором з 1971 до 1978 року — М. М.):

“Він був життєрадісним і дуже полюбляв їзду верхи. Пригадую випадок, коли Де-Метцу весною 1937 р., після закінчення лекцій­ного курсу студенти на знак пошани подарували букет живих квітів” [7].

Однак маховик репресивної машини був розкручений на повну силу як по всій державі, так і в Одесі...

Далі події розгорталися дуже стрімко. Обвинувальний висновок слідчим М. було складено 4 травня 1938 року і передано на розг­ляд трійки при УНКВС в Одеській області, а у витягу з постанови засідання судтрійки, що датована 6 травня, вже було винесено ви­рок — розстріляти. Постанову було виконано 4 червня 1938 р. в Одеській тюрмі.

А дочці М. Г. Де-Метца, — Ольгі Михайлівні, той самий слідчий М. повідомляв, що батько засуджений до 7 років таборів без права на листування. Вона не повірила вироку. Батько був чесною люди­ною, присвятив все своє життя науці, не міг вчинити навіть незнач­ного злочину перед своєю Батьківщиною. Вона писала запити до ГУЛАГу (“Главное управление лагерей” на чолі з Л. Берія — М. М.). Проте марно. Більше того, дочка на собі відчула, що значить вислів Сталіна — “Син за батька не відповідає!” У даному контексті дочка за невинного батька також понесла покарання — 10 років виправ­но-трудових таборів. Вона була засуджена 16 жовтня 1948 року.

І навіть після “хрущовської реабілітації” у 1958 році Ольга Михайлівна не дізналася правди про свого батька. їй повідомили, що батько помер від шоку в 1941 р., про що є запис у ЗАГСі. Тодішні половинчасті заходи, спрямовані на десталінізацію суспільства, не розставили усіх крапок над “і”. По справі Де-Метца було прийнято постанову президії одеського суду від 23 березня 1957 р. про при­пинення справи за недоведеністю звинувачень. Все ж підозра зали­шалася. Тільки перебудовчі “горбачовські” пошуки історичної прав­ди довершили справу. Вона була припинена 10 грудня 1988 р. на основі ст. 6 п. 2 КПК УРСР за відсутністю у діяннях М. Г. Де - Метца складу злочину (тобто реабілітація).

А доля інших так званих “ворогів народу” була такою.

О. С. Ісакович, попри те, що він, виявляючи свою лояльність до більшовиків ще до революції, видавав в Одесі ліву газету “Южное обозрение” (того часу в ній співробітничав відомий більшовик Вац­лав Воровський — М. М.), був засуджений 1 жовтня 1938 р. до ви­щої міри покарання (ВМП). А 9 жовтня — його розстріляли.

І. І. Ковальова чекала така ж участь. Як і колег, його розстріля­ли на підставі обвинувачульного висновку від 4 травня 1938 р. і рішення трійки.

Ф. І. Труш і П. Т. Морозов рішенням трійки при УНКВС в Одеській області були засуджені до різних термінів ув’язнення в таборах: Труш — до 10 років (26.11.1937), а Морозов — до 5 років (29.10.1939). Ось ще один доказ всевладдя слідчого, його перекона­ності у безвідповідальності за вчинене. До членів однієї “контрре­волюційної організації” слідчий зарахував людей, що були в різні часи засуджені.

Смерть Сталіна відкрила нову еру в радянській історії. Виснаж­ливий і нераціональний метод правління за допомогою терору і примусу неможливо було застосовувати протягом тривалого часу. Існувала очевидна необхідність загального послаблення жорстоко­го сталінського контролю. Настав час “відлиги”.

Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були реп­ресовані незаконно, все гучніше лунали вимоги їх реабілітації. Для багатьох це був шанс дізнатися правду про долю своїх рідних та друзів. Цікавим джерелом для розуміння завуальованих методів приховування демографічних наслідків репресій є заява на ім’я обласного прокурора від К. О. Волкович (дружини Березіна). В ній говорилося про отримання повідомлення від органів НКДБ, що її чоловік помер у таборі в роки війни. Подумати тільки — бідна жінка й знати не могла, що її чоловіка репресували за вищою кате­горією (тобто розстріляли) ще в 1937 р.

Аналогічна ситуація була й у випадку з М. О. Роскішним, який за офіційними документами помер 15 листопада 1945 р.

Таких прикладів було чимало. Тому й зараз назвати точну циф­ру смертних вироків дуже важко. Над цією проблемою й працюють члени редколегії “Одеський мартиролог”.

Отже, розглянута проблема може слугувати нам для певних вис­новків. По-перше, сталінська репресивна машина мала широку й дуже розгалужену систему всеохоплюючого терору щодо власного народу. Всі верстви суспільства стали жертвами політичного експе­рименту. По-друге, оскільки складова частка інтелігенції — вузівські викладачі, були носіями ідеології супротивної (а частіше — не­лояльної) офіційній, то кращі її представники були піддані каральній хвилі. По-третє, механізм фабрикації справ був настільки шаблон - но-продуманим, настільки ж і явно хибним, брехливим, що аж ніяк не відповідав дійсності, про що й свідчать архівні документи. По- четверте, маловідомі факти біографій вчених, викладачів вузів впер­ше вводяться в науковий обіг.

Перспективою подальших розвідок є продовження багатоплід­ної роботи фахівців “Одеського мартирологу”. Вона дасть можливість науковцям наблизитись до визначення причин цивілізаційного відставання нашого суспільства від європейського і світового співто­вариства. Бо це відставання має історичний зв’язок з винищенням інтелігенції як носія культурного і соціального прогресу.

Наприкінці розглянутої проблеми, яка є показовою для розумін­ня життя і діяльності інтеліґенції в умовах сталінського тоталіта­ризму, хочеться сказати, що як би не піддавали критиці сьогодні “горбачовську гласність”, все ж суспільство дізналося правду про ті трагічні 30-і. Суспільсто знайшло в собі сили сприйняти цей біль і, впевнений, знайде в собі сили для морального очищення й оздоров­лення. Про це треба пам’ятати.

Література:

1. Див.: Одеський мартиролог: Дані про репресованих Одеси і Одеської області за роки радянської влади. — Т.2. Проблеми тоталітаризму й історія репресій. Статті і нариси. — Одеса, 1999.

2. Гонтар О. В. Сталінські репресії проти Одеської інтелігенції // Інтелі­генція і влада: Зб. наук. праць. — Одеса: Астропринт, 2002. — Вип.1(2).

— Ч. І.

3. Архів Управління Служби Безпеки України (УСБУ) в Одеській області.

— Справа П-10180. — Арк. 165.

4. Там само. — Арк. 278.

5. Там само. — Арк. 321.

6. Там само. — Справа П-15809. — Арк.14.

7. Там само. — Справа П-5903. — Арк.75.


Похожие статьи