Головна Історія Інтелігенція і влада ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА КУПЕЦЬКОГО СТАНУ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ В КІНЦІ XVIII — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст
joomla
ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА КУПЕЦЬКОГО СТАНУ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ В КІНЦІ XVIII — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст
Історія - Інтелігенція і влада

Т. М. Шершун

Сьогодні, як і в минулому, в економічному житті держави спо­стерігається зіткнення інтересів влади та підприємців. Які ж шля­хи порозуміння та компромісів з урядом знаходили ділові кола у XIX столітті? Відповідь на це запитання спробуємо знайти у діяль­ності купецтва Російської імперії в кінці XVIII — першій половині

XIX ст.

Про правові умови існування купецтва Південної України є ві­домості у роботах багатьох авторів. В XIX ст. цікавий фактичний матеріал наводили А. Мітьков, Д. Мейєр, А. Скальковський, I. Дитя - тін, Г. Небольсин [1] та ін., а у XX ст. — С. А. Покровський, С. Я. Бо - ровой, М. К. Рожкова, П. Г. Риндзюнський, Б. Н. Міронов, П. Герлі - гі [2]. Однак спеціально це питання не досліджувалося. Значною мірою це пов’язано зі станом джерельної бази — вона обмежена і різнорідна. Однак деякі архівні джерела та матеріали “Повного зі­брання законів Російської імперії” [3] дають можливість охаракте­ризувати і проаналізувати зміну юридичного становища купецтва Південної України в кінці XVIII — першій половині XIX ст.

У досліджуваний період становий принцип лежав в основі тор­гово-промислового законодавства дореформенної Росії. Воно було направлене перш за все на збереження прав і привілеїв гільдійсь­кого купецтва, це законодавство чинило перешкоди розвитку се­лянської торгівлі та промислам, тобто реальним конкурентам ку­пецтва. Але з іншого боку це ж законодавство захищало права і привілеї іншого стану, який був опорою російського самодержавст­ва — дворянства. В нових умовах економічного розвитку ці два провідні стани держави зустрічалися у конкурентній боротьбі, і доля цієї боротьби була в руках уряду. Тому уряд, виступаючи в ролі арбітра, був змушений ставати на бік того чи іншого стану, саме ця риса російської дореформенної дійсності і ознаменувала собою не­однозначний, частіше суперечливий характер законодавства Росій­ської імперії та торговельного законодавства зокрема.

Згідно з законом від 1775 р. було запроваджено новий поділ міського населення Російської імперії на гільдійське купецтво, мі­щанство та цехових ремісників [4]. Міське положення 1785 р. під­твердило класифікацію 1775 р. і її підставу — розмір оголошеного капіталу та рід занять [5]. Гільдійське купецтво було звільнене від сплати подушного податку, отримало право відкупу від рекрутської повинності грошима, також купці перших двох гільдій були позбав­лені тілесних покарань і набули право їздити в кареті запряженою парою коней (до цього лише однокінкою — Т. Ш.). Міщанство не отримало таких значних привілеїв як купецтво. Тому з указаного часу можемо вважати, що відмінності між купецьким і міщансь­ким станами отримали соціальний характер, перехід купців у мі­щани та навпаки стало належати до вертикальної мобільності, між іншим, зникли відмінності між групами та станами стратифікова- ного суспільства Російської імперії [6]. Слід підкреслити, що нале­жність до купецького стану перестала бути спадковою, як це було раніше, купецькі привілеї купувалися, а не успадковувалися. Спла­тивши певну суму грошей, міщанин, ремісник або селянин міг стати купцем будь-якої гільдії, а збанкрутілий купець, який був не в змозі заплатити збір з капіталу, автоматично переходив у міщанство.

Як відомо, розподіл купців по гільдіях відбувався згідно з розмі­ром оголошеного капіталу, з якого знімався з 1775 р. одновідсот - ковий гільдійський збір, що замінив усі існуючі до цього часу при­ватні промислові збори [7]. Цікаво, що кожен купець добровільно повідомляв владі про розміри своїх прибутків, з яких і сплачував відсоток державі. Якщо хтось із купців виказував іншого, буцімто останній не сплачує податки у повному обсязі, такий купець міг ще сплатити штраф за наклепи. Тобто у випадку оголошення капіта­лів влада апелювала до чесності та до комерційної порядності кож­ного купця.

Розмір оголошеного капіталу, необхідний для зарахування в одну з купецьких гільдій, а також розмір гільдійського збору зро­стали протягом зазначеного періоду до 1824 р. З 1775 р. до 1807 р. мінімальний розмір оголошеного капіталу збільшився для купців першої гільдії з 10 000 до 50 000 карб., тобто виріс в п’ять разів; другої гільдії — з 1 000 до 20 000, у 20 разів; третьої гіль­дії — з 500 до 8 000 карб., в 16 разів. Гільдійський збір зростав ще відчутніше: за 1775-1821 рр. з купців першої гільдії — з 100 до 3 212 карб. (в 32 рази), другої гільдії — з 10 до 1 345 карб., в 13,5 рази, третьої гільдії з 5 до 438 карб., в 87,6 рази [8]. Устано­влений в 1775 р. збір із купецьких капіталів у 1% був збільше­ний, у 1812 р. він складав 4,75%, не враховуючи міських зборів. Навіть якщо не брати до уваги зростання цін в 1,3 рази та знеці­нення паперових асигнацій, що досягло у 1824 р. 400 %, то ціл­ком очевидно, що і реальний і майновий ценз запису в купецтво всіх бажаючих та реальна платня за перебування в цій привілейо­ваній частині міського населення протягом 1775-1824 рр. істотно зросли. Причому така тенденція особливо дається взнаки для за­пису у третю гільдію, так уряд прагнув захистити інтереси купец­тва, обмежуючи повальний вступ розбагатілого міщанства до гіль­дій. Однак, з іншого боку така політика уряду була не до вподоби більшості гільдійського купецтва, яке не хотіло сплачувати висо­кі стягнення держави. Досліджуючи чисельність купецтва по гі­льдіях у зазначений період, спостерігаємо зменшення кількості купців у І та II гільдіях та збільшення у III. Тобто вони свідомо оголошували менші розміри своїх капіталів з метою запису у ни­жчі гільдії та сплати менших податків. Тому в 1824 р. мінімаль­ний розмір оголошеного капіталу було збережено, однак промис­лове оподаткування купецтва зменшено у 1,4 рази, воно поверну­лося до рівня 1812 р. У 1839 р. усі купецькі збори з асигнацій переведено у срібло і вони лишилися без змін до 1863 р. [9]

Щоб заохотити найбільш заповзятливих купців, уряд у 1785 р. зі складу першої гільдії купецтва виділив особливу станову катего­рію — “іменитих громадян” — найбільш багатих торговців, банкі­рів, промисловців, це звання надавалося також науковій та худож­ній інтелігенції [10]. Але ніяких привілеїв це звання не надавало. У 1832 р. на зміну цьому званню уряд запровадив нове — “почесне громадянство”, його могли отримати купці I та II гільдій за сумлін­ну службу на державній чи громадський посаді або в разі постійно­го перебування у рядах однієї гільдії протягом 10-20 років та ве­дення лише оптової зовнішньої чи внутрішньої торгівлі [11]. На відміну від іменитих, почесні громадян отримали низку привілеїв: вони могли брати участь у міському самоврядуванні, носити шпагу та з’являтися при імператорському дворі [12]. Як бачимо, категорія “почесного громадянства” за привілеями та за соціальним стату­сом була ближча до дворянського стану, до того ж це звання було спадковим і тому приваблювало купців, які жадали отримати біль­ше особистих і майнових прав та привілеїв.

Це щодо загальних умов існування купецького стану та його місця в соціальній ієрархії Російській імперії, тепер розглянемо його внутрішньоправові умови та їх зміну протягом першої поло­вини XIX ст. Купці оголошували капітал у кінці року (у грудні — Т. Ш.) на майбутній рік, таким чином купець встановлював на рік вперед обсяги та напрямок своєї торгово-промислової діяльності згідно із сумою сплаченого ним податку, така процедура не могла позитивно позначатися на комерційній діяльності купців, що було великою перешкодою інтересам купецького підприємництва [13]. Адже важко прогнозувати на рік успішність своєї торговельної дія­льності, тому не рідко купці банкрутіли, не в змозі сплатити купе­цький збір на майбутній рік, отримуючи збитки протягом року.

Особливо виразно простежується суперечливий характер еконо­мічної політики уряду у “Додаткових постановах про улаштування гільдій та торгівлі інших станів”, виданий у 1824 р. [14], результат реформ міністра фінансів Канкріна. У цих постановах уряд суворо регламентував торгові права різних станів, обмежував привілеї гі­льдійського купецтва і дрібних промисловців та торговців із сере­довища селян та міщан.

З іншого боку непохитним у межах імперії лишалося право приватної власності на рухоме і нерухоме майно. Доходило до того, що дружина купця могла ще при житті чоловіка самостійно корис­туватися та розпоряджатися частиною власності чоловіка як своєю, яка юридично у відношенні права володіння вважалося її окремою власністю [15]. Так архівні матеріали свідчать, що іноді дружини купців виступали в ролі власниць торговельних кораблів або мага­зинів [16]. Крім того, дружини купців іноді виступали поручителя­ми своїх чоловіків, а інколи сплачували за них гільдійські збори

[17] . Система поруки була нелегким клопотом для купецтва, юри­дично кожен купець мав право укладати торгові угоди, брати відку­пи та підряди на заняття торгівлею місцевою роздрібною та опто­вою, володіння різного роду промисловими підприємствами [18]. Однак у реалізації цих своїх прав купці зустрічалися зі складними умовами життя у феодально-кріпосницькій державі з її нерозвине - ним і повільним товарообігом і так званим громадським “схва­ленням” індивідуального підприємництва або ж круговою порукою. У реальному житті, щоб укласти угоду кожен купець повинен був надати схвалення від міського товариства, і крім того, поручитися за себе. Також слід було довести як свою кредитоздатність, так і своїх поручителів [19].

Важким проявом домінуючої обмежувальної системи, що панува­ла в країні, було закріплення купців за містом, а в умовах малорозви - неного внутрішнього ринку це було економічно збитково і болісно вра­жало вітчизняне купецтво. Щоб поїхати до іншого міста у комерцій­них справах купець мав отримати паспорт, що дозволяв тимчасовий від’їзд із міста, однак він мав сплатити за весь строк своєї відсутності грошові податки до державного та місцевого бюджету [20].

Дослідники не раз підкреслювали, що на Півдні Російської ім­перії юридичні умови існування комерційного стану дуже сприят­ливі. Міста цього регіону користувалися низкою привілеїв: звіль­нені від постоїв, отримували державні субсидії на розбудову, право вільної торгівлі (порто-франко — Т. Ш.), гільдійські збори йшли до місцевої скарбниці, а не загальноімперської і т. ін [21]. До того ж, низку привілеїв отримало і саме купецтво: менший розмір гільдій­ських зборів, особливо на користь міста, вільну торгівлю у всіх чор­номорських портах імперії, право отримувати паспорти та торгове­льні свідоцтва у місцевої адміністрації [22]. Так, наприклад, саме на прохання місцевого купецтва в Одесі у 1808 р. було відкрито Комерційний суд, що був найпершим на теренах імперії, особливо його інститут “присяжних стряпчих” [23]. Переглядаючи його спра­ви, впадає в око незначна кількість банкрутств у порівнянні з кіль­кістю торговельних угод [24]. Пропорція невирішених справ скла­дає 1/3 загальної кількості судових справ на рік, що розглядалися цією установою. Дослідник XIX ст. Д. Мейєр цікавився юридич­ним аспектом торговельних операцій в Одесі, підкреслював, що про чесність одеських купців відомо у межах всієї імперії. Висловлюю­чи думку про чесність кіпців у веденні своїх справ, підкреслював, що вони ретельно дотримуються юридичного боку [25].

Особливості економічної політики царського уряду в цей період яскраво відображено у діяльності Комерційного банку (1818 — 1860 рр.) [26]. У країні склалися розбіжності між кредитною полі­тикою і об’єктивними потребами економічного розвитку. Реоргані­зація облікової контори, що в Одесі існує з 1806 р., в Комерційний банк у 1818 р. по суті представляла собою спробу пристосувати кредитну систему імперії до найнеобхідніших і життєво важливих потреб економіки регіону. Крім державних банківських установ були і приватні. Так перший банківський будинок виник в Одесі у 1801 р., він належав негоціанту Фурньє, відомого по торговельних справах у Тулоні, Неаполі, Палермо [27]. Дослідники схиляються до думки, що на середину 20-х рр. XIX ст. в Одесі існувало близько десяти банківських установ, що належали переважно купецтву [28]. Але приватні банки не могли задовольнити зростаючі потреби вну­трішньої торгівлі та промисловості. Відомо, що іноземні купці, які займалися торговельною діяльністю в Росії, проводили часто і ли - ховарсько-кредитні операції. Вони використовували нестачу обіго­вих коштів у російських купців та дорожнечу кредиту.

Ураховуючи все зазначене, можна зробити висновок, що правові умови існування купецького стану були достатньо сприятливими, хоча іноді суперечили соціально-економічним вимогам часу. Про­тягом зазначеного періоду, уряд провів низку змін у юридичному становищі купців, що в цілому відігравало позитивну роль у покра­щанні життя останнього.

Література:

1. Митъков А. Очерк торгово-юридической статистики Одессы // Труды Одесского статистического комитета. — Вып. 1. — Одесса: тип. П. Фра - нцова, 1865. — С. 311-316; Мейер Д. Юридические исследования относите­льно торгового быта Одессы. — Казань: изд. И. Дубровина, 1855. — 46 с.; Скалъковский А. Записки о торговых и промышленных силах Одессы (со­ставленные в 1859 г.) — С. Пб.: тип. Безобразова, 1865. — 182 с.; Скалъ­ковский А. — Коммерческое народонаселение г. Одессы // Одесский вес­тник. — 1854. — 17 января; Дитятин И. И. Устройство и управление городов России. Городское самоуправление в настоящее время. — Яросла­вль: тип. Г. В. Фалька, 1877. — 562 с.; Неболъсин Г. Статистическое обозрение внешней торговли России. — С. Пб.: тип. МВД, 1850. — 314 с.

2. Покровский С. А. Внешняя торговля и внешняя торговая политика Рос­сии. — М.: Межд. книга, 1947. — 401 с.; Боровой С. Я. Из истории кредитной политики России в период разложения крепосничества (Ком­мерческий банк) / / Сборник трудов одесского кредитно-экономического института. — Т. III. — М.: Котлякова, 1955. — С. 93-123; Боровой С. Я. Кредит и банки России. — М.: Политиздат, 1958. — 288 с.; Боровой С. Я. Некоторые особенности промышленного развития Южной Украины в дореформенный период / / Історія народного господарства та економіч­ної думки Української РСР. — Вип. 4-5. — К.: Наукова думка, 1970. — С. 113-117; Боровой С. Я. Особливості формування населення міст Пів­денної України // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. — 1982. — Вип. 16. — С. 63-98; Рожкова М. К. Эконо­мическая политика правительства // Очерки экономической истории России первой половины ХІХ века. Сборник статей. — М.: Изд-во соц.- экон. лит-ры, 1959. — С. 246-276; Рындзюнский П. Г. Гильдейская рефо­рма Канкрина 1824 года // Исторические записки. — 1952. — № 40. — С. 110-139; Рындзюнский П. Г. Городское гражданство в дореформенной России. — М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1958. — 559 с.; Рындзюнс - кий П. Г. Городское население // Очерки экономической истории Рос­сии первой половины ХІХ века. — М., 1959. — С. 276-359; Миронов Б. Н. Русский город в 1740-1860-е годы: демографическое, социальное и эко­номическое развитие. — Л.: Наука, 1990. — 272 с.; Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794-1914. — К.: Критика, 1999. — 382 с.

3. Полное собрание законов Российской империи. — Собрание І (далі ПСЗРІ-І). — С. Пб., 1830. — Т. 1-49.; Полное собрание законов Российс­кой империи. — Собрание ІІ (далі ПСЗРІ-ІІ). — С. Пб., 1848. — Т. 1-49.

4. ПСЗ-І. — Т. 19. — № 14 327.

5. Там само. — № 14 632.

6. ПСЗ-І. — Т. 23. — № 17 223.

7. ПСЗ-І. — Т. 19. — № 14 327.

8. Там само. — Т. 39. — № 30 115, § 35-39.

9. Миронов Б. Вказ. праця. — С. 162, 165.

10. ПСЗ-І. — Т. 22. — № 16 188, § 132-137.

11. ПСЗ-ІІ. — Т. 7. — № 5 284; т. 8. — № 6 674.

12. Там само. — Т. 11. — № 9 231.

13. Рындзюнский П. Г. Городское гражданство в дореформенной России. — М., 1958. — С. 300, 301; ПСЗ-І. — Т. 22. — № 16 188, § 92-106.

14. ПСЗ-І. — СПб., 1830. — Т. 39. — № 30 115.

15. Рындзюнский П. Г. Городское население... — С. 299; ПСЗ-І. — Т. 22. — № 16 188, § 109.

16. Державний архів Миколаївської області (ДАМО — далі). — Ф. 222. — Оп. 1. — Спр. 228. — Арк. 10 зв.

17. ДАМО. — Ф. 222. — Оп. 1. — Спр. 632. — Арк. 7-7 зв.

18. ПСЗ-І. — Т. 29. — № 22 418, ст. 11-17.; Т. 39. — № 30 115, § 1, 5, 7.

19. Там само. — Т. 28. — № 21 547.

20. Там само. — Т. 29. — № 22 418, ст. 11-17.; Т. 39. — № 30 115, § 1, 5, 7.

21. ПСЗ-І. — Т. 12. — № 15 935; Т. 34. — № 26 792; Т. 50. — № 30 486; ПСЗ-ІІ. — Т. 3. — № 2 560; Т. 5. — № 3 821; Т. 6. — № 4 361; Т. 7. — № 5 275; Т. 12. — № 10 063.

22. ПСЗ-ІІ. — Т. 10. — № 10 224; Т. 34. — № 34 691; Т. 36. — № 37 631.

23. Митьков С. — Вказ. праця. — С. 311; ПСЗ І. — СПб., 1830. — Т. 30. — № 22 886.

24. ДАОО. — Ф. 18. — Оп. 1. — Спр. 60. — Арк. 45, 98, 102, 138, 144.

25. Мейер Д. Вказ праця. — С. 12.

26. Боровой С. Я. Из истории кредитной политики России в период разложе­ния крепостничества (Коммерческий банк)// Сборник трудов Одесского кредитно - экономического института. — Т. III. — М., 1955. — С. 100; ПСЗ-І. — Т. 30. — № 22 886.

27. Скальковський А. Первое тридцатилетие г. Одессы.- Одесса, 1837. — С. 98.

28. Герлігі П. Вказ. праця. — С. 99.