Головна Історія Інтелігенція і влада ОДЕСЬКА МІСЬКА ДУМА 1917 р.: ВИБОРИ ТА СКЛАД
joomla
ОДЕСЬКА МІСЬКА ДУМА 1917 р.: ВИБОРИ ТА СКЛАД
Історія - Інтелігенція і влада

I. С. Дружкова

Сьогодні перед Україною, як і в 1917 році, постає вибір між конст­руктивним ходом розвитку і подальшим протистоянням у суспіль­стві, що може призвести до громадянської війни. Тому знову і зно­ву з’являються спроби аналізу політичної ситуації, подій, політич­них сил часу революції.

Останнім часом значне поширення серед істориків одержало вивчення регіональних аспектів революції в Україні 1917-1918 рр. Одеса була містом, де боротьба за найрізноманітніші ідеали держа­вності відзначалася особливою наполегливістю і своєрідністю, зок­рема, більш широкими політичними програмами у зв’язку з етніч­ною строкатістю регіону. Тому цілісне уявлення про революційні події 1917-1918 рр. неможливе без залучення матеріалу, що від­творює перебіг подій в Одесі. Метою статті дослідження діяльності міської думи в 1917 р.

Існує значна кількість робіт, присвячених формуванню і функціо­нуванню різних органів влади в 1917 р. Одразу ж після революції з’являються роботи учасників подій — Д. Дорошенка і В. Винничен - ка. Праця Д. Дорошенка вигідно відрізняється від багатьох інших тим, що автор намагався неупереджено підійти до досліджуваної теми [1].

У монографії Н. Полонської-Василенко авторка звертає увагу на недостатню кількість чиновників, які працювали в українських ор­ганів влади, і робить із цього доречний висновок, що це призводило до формування в різних місцевостях України власної адміністрації, яка часто не звертала уваги на постанови Центральної Ради [2].

Новий етап досліджень почався в радянській Україні в середині 1950-х рр. У 1950-70-х рр. українська радянська історіографія основну увагу зосередила на вивченні місцевих органів державної влади Української РСР. Окреме вивчення українських національ­них та інших органів влади фактично не проводилося, їх діяльність оцінювалася негативно, лише з боку їх протистояння радянській владі. Спеціальних досліджень по проблемі діяльності міської думи зазначеного періоду взагалі не існувало. В узагальнюючій роботі

C. Королівського, М. Рубача, М. Супруненко аналізувалася ситуа­ція, що склалася в Одесі після захоплення влади більшовиками в жовтні 1917 р. [3] У цей же час з’являється робота колективу авто­рів “Одеса. Нарис історії міста-героя”, у якій також знаходимо пев­ний фактаж, що свідчить про існування місцевих органів влади цього періоду [4].

Треба згадати також і видання “Історія міст і сіл УРСР. Одеська область”. Характерною рисою цієї роботи було твердження про вста­новлення двовладдя в Одесі після Лютневої революції — органів Тимчасового уряду і більшовицьких рад. На наш погляд, це не від­повідає ситуації того часу, оскільки робився перенос реалій столиці на всі інші міста, не придивляючись до специфіки їх політичного положення в зазначений період. Міська дума взагалі не згадувала­ся мов би і не існувала, більшість сучасних дослідників вважає таке твердження достатньо суперечливим [5].

Зазначені фактори спонукали багатьох дослідників сучасного періоду до вивчення цього періоду в історії Одеси. М. Раковський, роблячи наголос на дедалі більшому значенні регіонального підхо­ду у вивченні російських революцій, визначав нову методологічну базу для дослідження революційних процесів. Крім того, слід зга­дати дослідників, що працюють над цією проблематикою і сьогодні. Це Т. Вінцковський, І. Шкляєв, А. Мисечко та О. Шишко. Науко­вий інтерес представляють статті, присвячені українському руху в період революції та громадянської війни і його окремим діячам [6]. Аспекти розвитку українського руху в Одесі 1917-18 рр. знай­шли відображення в публікаціях та монографії Т. Винцковсько - го [7]. Роботи І. Шкляєва, написані окремо та в співавторстві з М. Раковським, присвячено як окремим “білим плямам” історії Одеси [8], так і загалом історії Одеси в цей період [9]. У 2004 р. автор видав свою нову працю, написану на підставі значної кілько­сті фактичного матеріалу, яка відзначається художньою майстерні­стю викладення реальних подій [10]. Наукових розвідок, присвяче­них окремо міській думі немає, тому потрібне подальше вивчення цієї проблематики.

Одразу ж після своєї появи Тимчасовий уряд намагався створи­ти нову систему керівництва державою через створення діючих ін­ститутів влади. В Одесі утворився орган Тимчасового уряду при міській думі — так званий “Громадський комітет”. Голова міської думи Б. Пелікан, відомий своїми реакційними поглядами, був від­правлений до в’язниці. Тимчасово виконувати обов’язки місь­кого голови був призначений кадет М. Брайкевич. Замість колиш­ньої царської поліції створювалася народна міліція [11].

Міський громадський комітет при міській думі складався з пред­ставників всеросійського земського союзу, “Всеросійського союзу міст”, “Військово-промислового комітету” та інших партій та орга­нізацій. Комітет проголосив себе міською владою та обрав зі свого складу міську управу та президію. Комісаром тимчасового уряду став Б. Веліхов [12]. В Одесі в громадському комітеті, як і по всій країні, переважали кадети, октябристи та інші партії.

Найбільшу активність і цей час в Одесі виявляли кадети. Вони спиралися на об’єднання торгово-промислової буржуазії, як комі­тет торгівлі мануфактурою, купецьку управу, Біржовий комітет, які мали розгалужену мережу. На початку квітня в приміщенні одесь­кої міської думи на загальних зборах кадетської партії головою був обраний журналіст Б. Веліхов (керівник обласного комітету кадетської партії, що поширював свій вплив на всю Херсонську, Бессарабську і Таврійську губернії). Паралельно формувався україн­ський національний рух на базі клубу “Українська хата” (заснова­ний 1910 р. “Просвітою”, вул. Князівська) [13].

Український рух в Одесі очолили діячі, які згодом відіграли важливу роль в історії Української державності 1917-21 рр. Так, Іван Львович Липа (1865-1923) народився в сім’ї міщан у Керчі, один із засновників “Братства тарасівців” (1892 р.) в Одесі прожи­вав з 1902 р., у 1917 р. — член ЦК партії соціалістів-самостійни - ків, публіцист і письменник (у 1917-18 рр. вийшло понад 20 його книг), депутат Центральної ради від Одеси, комісар Михайлівського району Одеси, а пізніше і всього міста. У 1918 р., у часи гетьманату П. Скоропадського, І. Липа був лікарем-інспектором Одеси; на по­чатку 1919 р. він назавжди залишив Одесу, одержавши в уряді Ди­ректорії УНР посаду міністра віросповідань, а в 1921 р. (уже в емі­грації) — міністра охорони здоров’я [14]. Помітну роль в організа­ції органів української влади в Одесі відіграв і Сергій Павлович Шелухін (1864-1938), уродженець Полтавської губернії, із дворян­ської родини, юрист, в Одесі працював з 1899 р., був членом Одесь­кого окружного суду, український поет і письменник, член місцевої організації “Просвіта”, у 1917 р. — голова революційного комітету в Одесі, член ЦК Української партії соціалістів-федералістів, депу­тат Центральної ради, де очолював фракцію “самостійників”, в часи Директорії УНР — міністр юстиції уряду В. Чеховського, представ­ник України на Паризькій конференції 1919 р. [15] Помер С. Ше - лухін в еміграції, як професор Українського університету в Празі в останні роки життя він написав чимало історичних і політичних праць [16]. Серед інших український діячів Одеси 1917 р., безумовно, важливу роль грав В. Чеховський — член УСДРП, редактор “Укра­їнського слова” (1917 р.), делегат Центральної ради від одеської “громади”, а також В. Голубович — член ЦК УПСР, від якої був делегований до Малої ради.

Для підтримки позиції буржуазних партій у квітні до Одеси приїздив міністр Тимчасового уряду О. Гучков (пішов у відставку після ноти М. Мілюкова від 18 квітня) [17]. А в травні Одесу відві­дав військовий міністр, майбутній прем’єр Тимчасового уряду О. Керенський.

Преса активно брала участь у формуванні громадської думки. Це впливало на її політичну спрямованість, причому кількість ви­дань не було доказом авторитету тієї чи іншої партії. Так кадети видавали три-чотири газети, а анархісти — сім, однак їхні друкова­ні органи то з’являлися, то зникали. Центральна рада видавала “Нову раду”, “Робітничу газету”.

Новий етап історичних подій був пов’язаний із підготовкою дер­жавного перевороту на чолі з генералом Л. Корніловим, його наслідком був корінний поворот у розвитку подій, що не обійшли і Південь України. Відбувся перелом у свідомості людей — розумін­ня того, що “корніловщина” може повторитися, можливі нові конф­лікти і потрясіння. Усе це викликало тривогу в суспільстві. Зрос­тання впливу лівих сил був небезпечним для існуючої влади.

У місті 6 (19) серпня 1917 р. пройшли вибори до міської думи на підставі положення про вибори Тимчасового уряду, по якому був скасований майновий ценз для виборців. Міським головою обрали В. Сухомліна, який займав цю посаду до жовтневих подій у Петро­граді, більшість голосів виборців отримав блок есерів. Якщо порів­няти список 120 гласних одеської думи на 7 листопада 1917 р. зі списком гласних цієї ж думи початку 1917 р. [18], упадає в око різка зміна складу депутатів. Жоден з гласних початку 1917 р. до нової думи не потрапив! Крім цього сильно змінився національний і соціальний склад депутатів [19].

Якщо говорити про етнічний склад гласних думи обраної вліт­ку 1917 р., то впадає в око значний відсоток депутатів-євреїв. У до­революційній думі гласних євреїв були одиниці. Тепер унаслідок зняття всіх заборон і політичного тиску, ця етнічна група могла взяти значно більшу участь у керуванні містом. На підставі прос­того лінгвістичного зіставлення по прізвищу та імені, євреїв було принаймні 33 особи, що складало 28% усіх гласних. Однак якщо враховувати і хрещених євреїв, які змінювали власні прізвища, на­приклад — С. Гутника, то, скоріше, ці показники були більше. Спи­сок становить інтерес і для гендерних досліджень, у думі в цей пері­од з’являються жінки, хоча й у незначній кількості, так з 120 глас­них було тільки 2 жінки (Піотровська Вікторія Миколаївна і Душ­ко Дар’я Никифорівна).

Серед гласних одеської міської думи 1917 р. були і відомі, зго­дом, політичні діячі. Наприклад, член партії кадетів, хрещений єв­рей Сергій Михайлович Гутник, які проживав у власному будинку (вул. Софіївська №21) [20]. Відомий банкір, він у 1910-12 рр. керу­вав одеським відділенням Сибірського торгового банку, а з 1915 р. до 1917 р. — юрисконсультом Одеського біржового комітету [21]. “Енциклопедія українознавства” стверджує, що в 1917 р. С. Гут - ник очолював Одеський біржовий комітет. Саме про нього писав у своїх спогадах лідер Директорії УНР В. Винниченко з властивою йому класовою ненавистю: “С. Гутник — кадет, феноменальний оде­ський спекулянт, голова Одеського біржового комітету, відомий на всю округу цинізмом і безсоромністю своїх біржових спекуляцій”. У період правління в Україні гетьмана П. Скоропадського С. Гут - ник займав (з травня по жовтень) посаду міністра промисловості і торгівлі в уряді Ф. Лизогуба. Він був із тих українських міністрів, які відверто проголошували про своє позитивне ставлення до розвит­ку капіталістичних відносин, чим викликали різку критику соціа­лістів (В. Винниченко називав Гутника “міністр спекуляції” і на­віть уживав його прізвище в загальному значенні, називаючи “гут - никами” представників буржуазії часів правління Скоропадсько­го) [22]. Серед успіхів С. Гутника на посаді міністра слід назвати організований у Києві 15-16 травня 1918 р. з’їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (“Прото - фіс”), у роботі якого взяло участь більш 1000 делегатів з усієї Укра­їни. Коли гетьман П. Скоропадський вирішив створити коаліцій­ний за участю представників українських соціалістичних партій кабінет, затверджений 25 жовтня 1918 р., така одіозна для лівих фігура, як С. Гутник, туди не увійшла. Пізніше С. Гутник, за відомо­стями “Енциклопедії українознавства”, емігрував за кордон [23].

Серед одеських гласних був і вищезгаданий Володимир Мойсе - йович Чеховський, який мешкав за адресою вул. Чорноморська №26. В. Чеховський (1876-1937) народився на Київщині, закінчив Київ­ську духовну академію. Він в 1907-17 рр. жив в Одесі, у 1915-17 рр. працював викладачем історії в Маріїнській жіночій гімназії. У пе­дагогічних колах користувався значною довірою і популярністю [24]. Був депутатом першої Державної думи [25]. В. Чеховський був активним членом одеської організації Української соціал-де - мократичної робочої партії. У 1917 р. В. Чеховський успішно зай­нявся політикою на всеукраїнському рівні. 6-8 квітня він був се­ред депутатів від Одеси на Українському національному з’їзді в Києві, де 7 квітня В. Чеховського включили до складу президії цього з’їзду, а 8 квітня він стає членом Української Центральної ради як представник від Одеси. Згодом він очолив представництво Центральної ради в Одесі. 11 листопада 1917 р. Генеральний Сек­ретаріат ЦР ухвалив: “Визнати, що вся Херсонщина, у тому числі й Одеса, входить у сферу компетенції влади Української Централь­ної Ради і Генерального секретаріату. Секретаріат разом з тим, в інтересах згоди з місцевою революційною демократією, визнає обла­сний революційний комітет в Одесі в складі 11 представників Оде­ської ради і 14 представників революційної демократії Одеси. Схва­лено: остаточно емісарами до Одеси відряджати Антоновича і Зо - лотарьова, політичним комісаром призначити Чеховського” [26]. Чеховський як комісар Одеси був на утриманні Центральною ра­дою. Так 4 грудня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату було заслухано “пропозицію голови Генерального секретаріату при­значити політичному комісару в Одесі Чеховському відповідну плат­ню. Ухвалили: призначити Чеховському 600 руб. на місяць” [27]. А 20 квітня 1918 р. на засіданні українського уряду “слухали кло­потання Міністерства внутрішніх справ про асигнування 3400 руб. для виплати комісару м. Одеси В. Чеховському. Ухвалили: асиг­нувати Міністерству внутрішніх справ суму, потрібну для виплати комісару м. Одеси м. В. Чеховському з 11 листопада 1917 р. по

13 квітня 1918 р. по 20 руб. на добу” [28].

Згодом В. Чеховський, який був близьким другом В. Винниченка, став прем’єр-міністром і міністром закордонних справ у першому уряді Директорії УНР. Після відставки (одночасно з відставкою В. Винниченка, за вимогою Антанти), у силу своїх украй лівих по­глядів, В. Чеховський пішов на співробітництво з більшовиками. У 1929 р. він був засуджений у справі “Союзу звільнення України” і розстріляний на Соловках у 1937 р. [29].

Серед гласних одеської думи 1917 р. були не тільки майбутні міністри Гетьманату й УНР, але й члени уряду Радянської Украї­ни. Наприклад, Олександр Ісаакович Хмельницький, який жив по вул. Гоголя №14 [30]. Народився в Одесі, голова одеського коміте­ту партії більшовиків О. Хмельницький (1889-1919) згодом був комісаром Одеського СНК (з 30 січня 1818 р.), членом президії ВУЦВК, а в 1919 р. був призначений першим народним комісаром юстиції в уряді Радянської України. 5 грудня 1920 р. на честь річниці з дня смерті О. Хмельницького одеські комуністи перейме­нували на його честь вул. Садову (з 1911 по 1917 р. вона мала ім’я П. Столипіна). Вулиця О. Хмельницького проіснувала в Одесі до 19 листопада 1941 р., коли румунські окупаційні влади знову по­вернули їй історичну назву, яку вона носить і донині [31].

В одеській думі 1917 р. виявилися не тільки відомі політики, але і видатні представники інтелігенції міста: учені, журналісти, діячі різних організацій і ін. Так Яків Юлієвич Бардах, доктор медицини, який проживав по вул. Карангозова у власному будинку № 6 був головою товариства одеських лікарів. С. Ю. Бардах народився в Оде­сі в 1857 р. заснував разом з Гамалією і І. Мечниковим Одеську бактеріологічну станцію, потім керував нею. У 1895-29 рр. читав курс мікробіології в Новоросійському (Одеському) університеті [32].

Михайло Васильович Брайкевич, інженер шляхів сполучення, що проживав на вул. Чорноморська у власному будинку, був головою одеського відділення імператорського Російського технічного това­риства (вул. Новосельського № 4). Крім того, він був віце-президе­нтом Одеського товариства образотворчих мистецтв, що знаходило­ся за адресою: вул. Преображенська № 4 [33]. У 1917 р. тимчасово виконував обов’язки міського голови, по партійній приналежнос­ті — кадетів.

Два депутати представляли РОПіТ, це були — Карл Едуардович Кірст, помічник юрисконсульта, та Андрій Миколайович Клепінін, начальник будівельної частини РОПіТ [34].

Андрій Петрович Самарін, який проживав за адресою Ольгієвсь - ка № 15, був головою дирекції Одеської громадської бібліотеки (вул. Тираспольська №35) [35]. В Одесі з 1902 р., медик за освітою. У 1911 р. стає співробітником медичного товариства при Новоро­сійськом університеті, приват-доцент. У 1917-1922 р. на чолі кафе­дри оперативної хірургії і топографічної анатомії. З 1922 р. пере­їхав до Воронежа [36].

Сергій Федорович Штерн, який проживав по вул. Єкатериненсь - кій №6, був одним із двох завідуючих “Одеського листка” (буди­нок Навроцьких на вул. Ланжеронівській) [37].

Ілля Микитич Яловников, який проживав на вул. Ришельєвсь - кій № 12, був товаришем голови одеського відділення імператорсь­кого Російського музичного товариства [38].

Болеслав Болеславович Гриневецький — випускник Варшавсь­кого університету 1875 року, з 1914 р. доктор ботаніки, в Одесі мешкав на Французькому бульварі № 87. Ординарний професор кафедри ботаніки Одеського університету, паралельно в 1915-19 рр. керував Ботанічним садом університету. У думу пройшов як пред­ставник польських організацій в Одесі. З 1919 р. викладав у Вар­шавському університеті, з 1952 р. став почесним членом Поль­ської академії наук [39].

Євген Самойлович Бурксер проживав на вул. Новосельського № 66. Він народився в Одесі в 1887 р., закінчив Новоросійський університет. Був членом Технічного товариства. Бурксер став пер­шим, хто досліджував радіоактивність одеських лиманів у 1911 р., організатор радіологічної лабораторії в Одесі. Згодом з 1919 р. член курортної колегії, а потім директором Одеського хіміко-ра - діологічного інституту (1926 р.). Помер у 1965 р. [40]

Андрій Опанасович Сапегін, який мешкав в Одесі за адресою вул. Єлизаветинська № 6. Він народився у Вознесенську в 1888 р., одержав освіту в Новоросійськом університеті, де і залишився пра­цювати. У 1917-1922 р. був професором. У 1918 р. почав працюва­ти в сільськогосподарському інституті, селекціонер, за свої роботи в 1929 р. став дійсним членом АН УРСР. Помер у 1946 р. у Киє­ві [41].

Ілля Веніамінович Шеришевський народився в Одесі в 1888 р. у сім’ї лікаря, жив на вул. Ремісничій № 29. Випускник Новоросій­ського університету, за свої студентські роботи з права був нагоро­джений медаллю в 1910 р. Член ЦК партії соціал-революціонерів (есерів), пізніше перейшов до більшовиків. З 1928 р. професор. Помер 1981 р. [42]

Це найвідоміші з діячів одеської думи, потрібно сказати, що вони зробили чимало для міста. З трьох політичних сил, в основному тільки дума займалася важливими питаннями міського життя. У то­му числі і проблемою нестачі грошей. Наприкінці 1917 р. насе­лення Одеси відчуло брак розмінних грошових знаків. Дефіцит гро­шей, особливо дрібних номіналів, став незадовільно позначатися на торгово-промисловому житті Одеси. Випущених в обіг після Лют­невої революції так званих “керенок” — казначейських знаків 20-ти і 40-крб. населення міста зовсім не визнавало. Обмінний курс ку­пюр 100 крб. (“катеринок”), а також 500-карбованцевих асигнацій становив відповідно від 5 до 25 крб. Дума і місцеве відділення Дер­жавного банку вживало всіляких заходів щодо пом’якшення кри­зи. Замість кредитних білетів на початку грудня 1917 р. було вирі­шено випустити в обіг купони 5% облігацій “Позики Волі” 1917 р., 4% білети Державної скарбниці (25, 50 і 100 крб.) і 5% відсоткові зобов’язання Державної скарбниці. Головуючим Одеським війсь­ковим округом наказувалося всім урядовим і громадським уста­новам, приватним особам, торговим і торгово-промисловим підпри­ємствам безперешкодно приймати до платежу зазначені цінності нарівні з кредитними білетами. Тоді ж представниками банків і банківських будинків було прийнято рішення про виробництво му­ніципальних міських грошей. І вже до середини січня 1918 р. були розклеєні оголошення про випуск в обіг міським управлінням тим­часових розмінних білетів, що заміняють державні кредитні. На підставі постанови міської Думи від 21 грудня 1917 р. перші роз­мінні білети були виготовлені вартістю 3, 5 і 10 крб. загальною сумою 5 млн. крб. Усі вони після проходження нумерації надхо­дили в одеську контору Державного банку. Надалі стали друкува­ти білети вартістю 25 і 50 крб., а також паперові “розмінні марки” у 15, 20 і 50 коп. [43]

Оцінюючи події післяжовтневого періоду, важливо відзначити, що в Одесі влада не просто копіювала центральну. Соціально-еконо­мічний розвиток міста, його традиції, проблеми національно-визво­льного руху — усе це поставило на порядок денний питання про консолідацію всіх демократичних сил.

Перехід влади до рук більшовиків у столиці колишньої імперії в жовтні 1917 р. виявився тією подією, яка призвела до створення нових органів влади на Півдні України і до запеклої боротьби між ними. Саме тому міською думою було розроблено положення про надання Одесі статусу “вільного міста”.

Оскільки влади Тимчасового уряду вже не існувало, то головним завданням думи й інших органів влади було створення на місцях сильної влади, що повинна була підтримувати порядок до Установ - чих зборів. Для цього періоду характерне співробітництво більшо­виків і керівників українського руху, у першу чергу спрямоване проти міської думи в Одесі. Однак подальший перебіг подій оголив істотні протиріччя між українськими і більшовицькими організа­ціями, у першу чергу у військовому питанні, в основі якого лежали політичні причини, а також у питанні організації влади.

У процесі боротьби за владу та ради, і органи Центральної ради практично не займалися господарськими проблемами міста, зали­шаючи ці питання на розгляд думи.

Можна говорити про те, що досягти співробітництва політичні сили не могли, та й не хотіли. У цей період більшовики починають готуватися до збройного повстання. Пов’язано це було з різким загостренням відносин між Центральною радою і Раднаркомом та початком війни між ними. У період більшовистського правління в січні — лютому 1918 р. дума тимчасово припинила своє існування.

Література:

1. Дорошенко Д. І. Історія України, 1917 — 1920 рр. Репр. Вид. В 2-х т.: Ужгород, Б. р. — Т. 1. — 437 с.; Т. 2. — 469 с.

2. Полонська-Василенко Н. Історія України 1900 -1923 рр. — К, 1992. — 136 с.

3. Королівський С. М., Рубач М. А., Супруненко М. І. Перемога Великої Жо­втневої соціалістичної революції на Україні. — К., 1967. — 392 с.

4. Одесса. Очерк истории города-героя. /Ред. кол. С. М. Ковбасюк. — Одес - са,1957. — 321 с.

5. Історія міст і сіл УРСР. Одеська область. — К., 1969. — 910 с.

6. Мисечко А. І. Товариство “Українська Хата” в Одесі //Записки історич­ного факультету /Одеський державний університет ім. І. І. Мечникова.

— Одеса, 1998. — Вип. 7. — С. 94-99.; Мисечко А. І. Липа — лікар, патріот, письменник // Юг. — 1996. — 22 сентября.; Шишко О. Г. До історії українського в Одесі: березень 1917 року // Записки історично­го факультету /Одеський національний університет ім. І. І. Мечнико­ва. — Одеса, 2003. — Вип. 13. — С. 95-105.

7. Винцковський Т. Місцеві органи влади і управління Центральної ради в Херсонській губернії (березень 1917 — квітень 1918 рр.). — Дрого­бич, 2002. — 169 с.; Винцковський Т. Діяльність місцевих органів вла­ди УНР на Херсонщини навесні 1918 року //Записки історичного фа­культету /Одеський державний університет ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1999. — Вип. 8. — С. 154-159.; Винцковський Т. Населення Півдня України в боротьбі за утвердження Української держави (лютий 1917 — січень 1918 р.) // Записки історичного факультету /Одеський держав­ний університет ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1997. — Вип. 4. — С. 80­85.

8. Шкляев И. Н. История Одесской ГубЧК. 1917-1922 гг. Монография. — Одесса, 2002. — 104 с.

9. Раковський М. Ю., Шкляев I. М. У революційні часи (1917-1920 рр.) // Історія Одеси. Кол. монографія. — Одеса, 2002. — 560 с.

10.Шкляев И. Н. Одесса в смутное время. — Одесса, 2004. — 160 с.

11.Раковський М. Ю. Шкляев I. М. У революційні часи (1917-1920 рр.) // Історія Одеси. Кол. монографія. — Одеса, 2002. — С. 278.

12. Одесса. Очерк истории города-героя. — Одесса, 1957. — С. 123.

13.Шишко О. Г. До історії українського в Одесі: березень 1917 року // Записки історичного факультету /Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 2003. — Вип. 13. — С. 95-97.

14.Баган О. Юрій Липа: людина і мислитель. — К. 1994. — С. 3; Мисеч - ко А. І. Липа — лікар, патріот, письменник // Юг. — 1996. — 22 сентября.

15.Малий словник історії України. — К., 1997, — С. 42

16.Шелухин С. Україна (Фрагменти) // Політологія. Кінець ХІХ — перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. — Львів, 1996. — С. 566-569.

17. Смагина С. М. Александр Федорович Керенский // История России.

IX - XXI века, от Рюрика до Путина. — М., 2003. — С. 440

18. Адрес-календарь Одесского градоначальства на 1917 год. — Одесса, 1917.

— С. 34-36.

19.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 1-2.

20. ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 1.

21.Адрес-календарь Одесского градоначальства на 1911 г. — С. 211.; Адрес - календарь Одесского градоначальства на 1912. — Одесса, 1912. — С. 227; Адрес-календарь Одесского градоначальства на 1915 г. — С. 302.

22. Виниченко В. Відродження нації. — Т. 3. — С. 39,44, 50.

23. Енциклопедія українознавства. — Т. 2 — С. 464.

24. Одесский листок. — 1918. — 1 января.

25. Енциклопедія Українознавства.

26. Українська Центральна Рада. — Т. 2. — С. 410.

27. Там само. — Т. 1. — С. 499.

28. Там само. — Т. 2. — С. 292.

29. Опера СВУ — музика ГПУ. Спогади свідків. — Кам’янськ-Шахтинсь - кий, 1992. — С. 41, 91.

30.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 2.

31. Майстровой Я. Улицы Одессы. Справочник по топонимии старой части города. — Курск, 1997. — С. 123, 178.

32.Адрес-календарь Одесского градоначальства на 1917 г. — Одесса, 1917.

— 73 с.; Преподаватели Одесского (Новороссийского) университета. Био­графический справочник. — Одесса, 2001. — Т. 2. — 488 с.; — Т. 2. — С. 72-74.

33.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Адрес-календарь Одесского градо­начальства на 1917 г. — Одесса: Одесское издание ведомостей Одесского градоначальства, 1917. — С. 95.

34.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Адрес-календарь Одесского градо­начальства на 1917 г. — Одесса: Одесское издание ведомостей Одесского градоначальства, 1917. — С. 64-65.

35.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Адрес-календарь Одесского градо­начальства на 1917 г. — Одесса: Одесское издание ведомостей Одесского градоначальства, 1917. — С. 97.

36.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Фурман Т. А. Самарін Андрій Петрович. Медик //Професори Одеського (Новросійського) університе­ту. Біографічний довідник. — Одеса, 2001. — Т. 4. — С. 55-56.

37.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Адрес-календарь Одесского градо­начальства на 1917 г. — Одесса: Одесское издание ведомостей Одесского градоначальства, 1917. — С. 103.

38.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Адрес-календарь Одесского градо­начальства на 1917 г. — Одесса: Одесское издание ведомостей Одесского градоначальства, 1917. — С. 99.

39.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Віннікова М. А. Греневецкий Болеслав Болеславович. Ботанік // Професори Одеського (Новоросійсь­кого) університету. Біографічний довідник. — Одеса, 2001. — Т. 2. — С. 308-310.

40.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Верезіна Л. П. Бурксер Євген Самойлович. Хімік-радіолог, член-кореспондент АН України // Профе­сори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний довідник.

— Одеса, 2001. — Т. 2. — С. 308-310.

41.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Васильева Т. Д., Коваленко С. Г. Сапєгін Андрій Опанасович. Ботанік. Академік АН УРСР // Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний довідник. — Одеса, 2001. — Т. 4. — С. 58-61.

42.ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 13.; Самодурова В. В. Шеришевський Ілля Веніамінович. Юрист // Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний довідник. — Одеса, 2001. — Т. 4. — С. 58­61.

43. Корченов В. Одесские пять копеек // Вестник. — 1999. — 28 сентября.