Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ПИТАННЯ ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ МІСЦЕВОЮ ВЛАДОЮ БУДІВНИЦТВА ОДЕСИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ
joomla
ДО ПИТАННЯ ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ МІСЦЕВОЮ ВЛАДОЮ БУДІВНИЦТВА ОДЕСИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. Г. Гончарук

Стрімкий економічний розвиток Одеси у першій ПОЛОВИНІ XIX СТ. (який іноді називають навіть “одеським феноменом”) продовжує цікавити дослідників минулого в нашій країні та за кордоном. Од­нак, говорячи про ці “десятиліття бурхливого розвитку”, історики здебільшого приділяють увагу зростанню обсягів зовнішньої торгівлі, збільшенню населення, стану промисловості тощо. Розбудова міста, яке протягом зазначеного періоду стало найбільшим населеним пунктом України, розглядалася здебільшого з архітектурної точки зору в роботах вчених-мистецтвознавців та краєзнавців В. Тимофі - єнка, В. Пилявського, В. Селінова та ін. [1]. Економічний аспект будівництва почав розглядатися в літературі порівняно недавно (зок­рема, в роботах відомого одеського історика В. Ващенка) [2]. Серед маловивчених проблем історії розбудови Одеси залишається пи­тання про правові умови, в яких здійснювалося будівництво, а та­кож про вплив органів місцевої влади та представників різних про­шарків населення на формування цих умов.

Як відомо, в першій половині XIX ст. розбудовою міста керував Одеський будівельний комітет. Створення цієї важливої установи було пов’язане з “пожалуванням” Одесі у 1800-1804 рр. низки важ­ливих доходів (винний відкуп, 1/10, а потім 1/5 частина митних зборів та інше), які, згідно з царським указом, мали використовува­тися “ні на що інше..., як на облаштування порту та набережної, на заведення та утримання шпиталів, фонтанів, водогонів, криниць й тому подібних громадських будівель” [3]. Для правильного вико­ристання зазначених доходів, згідно з указом царя, в Одесі було створено “Комітет для будівництва карантину і порту”, який зго­дом став називатися Одеським будівельним комітетом. У перші роки свого існування цей комітет мав такі широкі повноваження, що за словами А. Скальковського: “Під головуванням градоначаль­ника відав усіма справами міста, за винятком судової розправи” [4]. Можна згадати, що серед перших справ комітету була підготов­ка у 1802 р. “Записки про Одесу”, яка стала уособленням прагнень широкого загалу купецтва та інших верств торгово-промислового прошарку міста і передбачила шляхи розвитку міста на десяти­ліття вперед (в ній зокрема обґрунтовувалася необхідність надання Одесі прав порто-франко, пільг міжнародному транзиту, заснування біржі та комерційного суду, будівництва бульвару та сходів в центрі міста тощо) [5].

У відомстві комітету перебували практично усі будівельні ро­боти, що здійснювалися у місті, а також “поза містом, на землі, яка місту належить”[6]. До складу комітету увійшли представники вищої міської влади. Його головою був градоначальник (або військовий губернатор) Одеси, а членами — комендант міста, ка­рантинний та митний інспектори, “інженер-полковник, для нагля­ду за здійсненням робіт”, міський голова, два представники від купецтва (з часом кількість таких представників збільшилася) та ін. Штат архітекторів, інженерів та чиновників при комітеті поступово збільшувався. Так, у 1833 р. до нього входили два інспек­тори міських робіт, три архітектори, наглядач за казармами, пор­товий комісар, комісар по будматеріалах, портовий гідротехнік, землемір тощо [7]. У 1838 р. при комітеті була створена кресляр­ня [8]. Діловодство відбувалося за двома столами: перший — “з рахункової частини та відведенню місць” та другий — “з підряд­них та поточних справ”[9]. Пізніше було засновано третій стіл — “з мистецької частини” [10]. Діяльність Одеського будівельного комітету мала величезний вплив на хід будівництва міста. Його роботу схвально оцінювали як багато з сучасників, так і дослід­ників історії міста. Архітектори, інженери й інші чиновники ко­мітету внесли значний внесок в утворення неповторного архітек­турного обличчя Одеси. Необхідно також додати, що Одеський бу­дівельний комітет був зразком для утворення подібних комітетів у Миколаєві, Кишиневі, Ізмаїлі та інших містах.

Казенне будівництво в Одесі зазначеного періоду здійснювалося переважно за рахунок доходів самого міста (одеський міський бюд­жет був одним з кращих в імперії). Генерал-губернатор краю, згідно з “Положеннями про доходи та видатки міста Одеси” від 1824 р., міг затверджувати та фінансувати з доходів міської казни будівельні проекти вартістю до 5 тисяч карбованців [11], а одеський градона­чальник, згідно з “Положеннями...” від 1833 р., міг аналогічно за­тверджувати проекти вартістю до 1 тисячі карбованців [12]. Як свідчать архівні документи, керівництво краю іноді використовува­ло ці свої права і для фінансування більш дорогих будівель, відпус­каючи на них кошти як на декілька окремих проектів (як це робив М. С. Воронцов при будівництві Купецької біржі у 1835 р.) [13].

Казенне будівництво здійснювалося двома засобами: підрядом (приватною особою, яка подавала відповідну заставу та несла повну матеріальну відповідальність за здійснення проекту) та “господарсь­кими розпорядженнями” (під керівництвом чиновника, якому ви­ділялася частка від зекономлених для держави коштів). Найбільш поширеним засобом був підряд. Контракти з підрядчиками сумою понад 10 тисяч крб. мали затверджуватися Сенатом, проте губерна­тор О. Ф. Ланжерон, ремствуючи на те, що “чекати дозволу від Се­нату два чи три місяці незручно” дістав 5 червня 1817 р. для одесь­кої влади право самостійно укладати контракти вартістю до 50 ти­сяч крб. [14]. Підрядчики під час торгів нерідко значно зменшува­ли заплановану вартість будівель, зберігаючи місту значні кошти для здійснення інших проектів. У першій половині XIX ст. в Одесі сформувалася певна група досвідчених підприємців, які займалися здісненням будівельних проектів (серед них найзначнішими та найвідомішими у різні часи були: А. Шостак, В. Поджіо, С. Андро­сов, I. Потапов, I. Орлов, Д. Латті, Я. Россі, С. Томазіні, К. Бутирсь - кий, С. Калашников та інші) [15]. На жаль роль будівельних підряд­чиків в історії розбудови Одеси в літературі висвітлена ще слабо.

Після виконання підрядчиком робіт призначалася комісія “з обізнаних осіб, які не брали участі у виконанні робіт” для прийнят­тя будівлі [16]. Такі комісії складалися переважно з трьох осіб: архітектора, інженера та міського голови (або іншого представника від купецтва). Нерідко прийняття будівель завершувалося судови­ми процесами між підрядчиками та представниками міської влади, що могли тягнутися роками. Були випадки, коли розпочате підряд­чиком будівництво доручали завершити комусь з чиновників — членів будівельного комітету. Так, відомий архітектор Ф. Боффо продовжував будівництво Купецької біржі на Приморському буль­варі через те, що перший підрядчик цього будівництва — дворянин Й. Копш не зміг його здійснити. А комісія з трьох членів будівель­ного комітету: інженер-полковника Г. С. Морозова, портового гідро­техніка Б. В. Фан-дер-Фліса та міського архітектора Г. I. Торрі - челлі завершувала спорудження Бульварних (Потьомкінських) сходів після того, як від цього будівництва відмовився підрядчик губернський секретар Г. Завадський. Таким чином, здібні архітек­тори та інженери робили свій внесок у розбудову міста, не тільки складаючи проекти та кошториси будівель, але й постійно працюю­чи у складі різних комісій з прийняття будівництва, а іноді і безпо­середньо керуючи його здійсненням.

Місцева адміністрація усіляко сприяла і приватному будівницт­ву. Для його здійснення були розроблені досить зручні правила. Бажаючий збудувати житло, або іншу споруду (крамницю, магазин, фабрику, влаштувати хутір тощо) писав прохання до Будівельного комітету про закріплення за ним місця під будівлю. Якщо місце було не зайняте, його затверджували за прохачем фактично без­коштовно (згідно з межовою інструкцією — 3 копійки за один квад­ратний сажень площі)[17] й видавали дозвіл на будівництво — так званий “квиток”. При цьому одержувач “квитка” був зобов’яза­ний у зазначений термін збудувати дім згідно з рекомендаціями градоначальства, а пізніше — згідно із спеціально затвердженим у Будівельному комітеті планом будівлі. Якщо власник будівлі спо­руджував її вчасно та відповідно до плану, то він отримував “відкри­тий лист” на “вічне” (тобто приватне) володіння місцем та спору­дою і на термін 5 років від завершення будівництва звільнявся від сплати податків [18].

Якщо особа, яка отримала місце під забудову, не виконувала умов зазначених у “квитку” (не вкладалася у термін, або суттєво пору­шувала план), місце передавалося іншому бажаючому. Місцева вла­да вела активну боротьбу із випадками продажу наданих для будів­ництва місць. У “квитках” вказувалося, що за такі дії одержувач не тільки позбавлявся “місця” під забудову, але й піддавався штра­фу та судовій відповідальності “як порушник супроти уряду” [19]. Проте цих заходів, вочевидь, було недостатньо. Тому 1828 р. М. Во­ронцов наказав збирати з кожного, хто отримував місце під забудо­ву, п’ять відсотків проектної вартості майбутньої споруди. Якщо будівництво виконувалося вчасно, одержувачу “місця” надавали “відкритий лист” та повертали залишену у заставу суму з відсотка­ми (на час будівництва її мали віддавати до “Комерційного бан­ку”). У випадку порушення умов договору одержувач “квитка” втрачав не тільки місце під забудову, але й залишену у заставу суму [20].

Із зростанням міста “пустопорожних мест" ставало все менше. Тому згідно із “Височайше затвердженими положеннями про дохо­ди та видатки Одеси" від 1834 р. перед тим, як надати дозвіл на забудову, комітет мав провести торги серед усіх бажаючих зайняти місце. Якщо бажаючих не було, місце віддавали прохачу на вище­зазначених умовах [21]. Обов’язкові терміни для приватного будів­ництва з часом змінювалися. У 1820-х рр. для більшості будівель вони складали 2 роки [22]. Згідно із затвердженими імператором “Положеннями..." від 1834 р., для кам’яної споруди — 5 років, а для дерев’яної (таких в Одесі було небагато) — 3 роки [23]. Місце­ва влада іноді вносила корективи до зазначених правил. Це, зокре­ма, стосувалося забудови тих районів в центрі Одеси, що їх треба було забудувати якнайшвидше. Так, у 1841 р. роздача місць під “Красні крамниці" (сьогодні, так званий “Пале-рояль") на Теат­ральній площі проходила за умов їх спорудження протягом лише одного року [24].

Неабияку увагу місцева влада надавала належному архітектур­ному вигляду приватних будинків. Для цього посилювався конт­роль за приватним будівництвом з боку архітекторів та інженерів Будівельного комітету [25]. Згідно з розпорядженням градоначаль­ника Гур’єва від 1823 р., всі роботи, що стосувалися фасадів бу­динків, які виходили на вулиці, мали здійснюватися виключно з дозволу Будівельного комітету та під наглядом штатних архітек­торів. За дотриманням цього правила стежила поліція і поруш­ників чекав штраф (5% вартості здійснених робіт) та зруйнування незаконно збудованого (якщо у порушенні виявлялися винними чиновники, які не належним чином стежили за дотриманням за­конності, штраф стягувався не з домовласника, а з них) [26]. Незва­жаючи на ці заходи, у 1840 р. Одеський будівельний комітет, звер­таючись за допомогою газети до громадян, мусив констатувати: “Місцеве начальство міста Одеси помітило, що деякі з мешканців, всупереч існуючим правилам, дозволяють собі робити різного роду будівлі без дозволу Будівельного комітету і тим спотворюють ву­лиці, виходячи за лінію., створюють різного роду ґанки, сходи та інше, так що тротуари, створені для пішоходів, втрачають своє при­значення”. При цьому наголошувалося, що “ніяке, навіть найменше будівництво, що здійснюється з боку вулиці, не може бути дозволе­но жодним (міським) архітектором”, а виключно Одеським буді­вельним комітетом. Порушникам цього загрожувало зруйнування за їх кошт незаконних будівель та “подальше стягнення передбаче­не законом” [27].

Зовнішній вигляд, міцність та безпечність приватних будівель Одеси вельми турбували навіть генерал-губернатора. У 1829 р. М. Во­ронцов заборонив залишати проміжки між будинками, які споруд­жувалися вздовж вулиць Одеси (своє рішення князь аргументував тим, що “такий вигляд будівель, по-перше, потворить місто, по-друге, спричинює в ньому нечистоти й поганий запах, бо в проміжках між домами бруд й мокрота, адже сонячне світло туди не може потрапи­ти”) [28]. А 6 січня 1830 р. Михайло Семенович наказав Будівель­ному комітету стежити, щоб у центральній частині міста ( “в усій 1-й частині”, а також по вулицях: Рішельєвській, Італійській, Хер­сонській, Софіївській, Дворянській та Преображенській, площах Ста­рого і Нового базарів, Соборній і Карантинній та на Олександрівсь - кому проспекту) “доми знов будувалися не інакше як у 2 чи більше поверхів” і “вжити заходів задля запобігання надалі будівництву одноповерхових будинків на вищезазначених вулицях” [29]. Вплив цих та інших розпоряджень керівників краю та міста на форму­вання архітектурного вигляду Одеси важко переоцінити.

Таким чином, слід відзначити, що правові умови, які створюва­лися протягом першої половини ХІХ ст. загалом сприяли розбу­дові Одеси та формуванню неповторного архітектурного вигляду міста. Провідну роль в організації будівництва відіграли видатні керівники краю-генерал-губернатори та градоначальники. Важли­вим було й те, що розбудова Одеси велася під контролем таланови­тих архітекторів та інженерів, а також представників від міської громади (переважно купецтва). Завдяки розглянутим вище захо­дам формувався сприятливий клімат для інвестування в будівниц­тво коштів, зароблених громадянами міста, завдяки зовнішньотор­говельним операціям (експорту зерна, безмитному імпорту інозем­них товарів тощо). На жаль, через брак документів залишаються майже невивченими механізми організації будівництва на рівні підрядчиків та інших приватних виконавців робіт, умови наймання робочої сили, постачання матеріалів тощо. Можливо, ці питання будуть висвітлені у подальших дослідженнях.

Література:

1. Тимофеенко В. И. Одесса. Архитектурно исторический очерк. — К., 1983.

— С. 5-44; Селінов В. Архітектурні пам’ятки старої Одеси. — Одеса, 1930. — С. 3-22.

2. Ващенко В. П., Петухов Г. Е. Начало формирования на Юге Украины буржуазии в строительстве (конец XVIII — 1861 г.) // Тезисы област­ной историко-краеведческой конференции. — Одесса, 1991. — С. 34-36; Ващенко В. П. Десятиріччя бурхливого розвитку // Історія Одеси. — Одеса, 2002. — С. 109.

3. Державний архів Одеської області (далі ДАОО). — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 2.

4. Скалъковский А. Первое тридцатилетие истории города Одессы. — Одес­са, 1837. — С. 137.

5. Наследие Ф. П. Де-Волана — из истории порта, города, края. — Одесса,

2002. — С. 214, 216, 218.

6. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 29. — Арк. 1, 2; ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 27.

7. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 1947. — Арк. 11.

8. ДАОО. — Ф. 1. — Оп. 191 (1838 р.). — Спр. 60. — Арк. 3-6.

9. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 58.

10. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 2. — Спр. 1118. — Арк. 1.

11. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 324. — Арк. 21.

12. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 1947. — Арк. 3, 4.

13. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 4а. — Спр. 6. — Арк. 128, 139, 145, 152, 164, 188, 202, 207, 224.

14. Полное собрание законов Российской империи. — Собрание 1. — С. Пб., 1830. — Т. 34. — № 26905. — С. 371.

15. Гончарук Т. Г. Підрядчики у будівництві Одеси в кінці XVIII — першій половині XIX ст. // Одесі — 200: Матеріали міжнародної науково-тео­ретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста. — 4.1. — Одеса, 1994.

— С. 18-20.

16. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 324. — Арк. 26.

17. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 1947. — Арк. 2.

18. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 145. — Арк. 4, 119, 120.

19. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 145. — Арк. 119, 120.

20. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 2. — Спр. 164. — Арк. 1, 2, 4.

21. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 1974. — Арк. 2.

22. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 281. — Арк. 119, 120, 276.

23. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 1974. — Арк. 2.

24. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 2609. — Арк. 1.

25. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 300. — Арк. 1,2; ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 1428. — Арк. 1.

26. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 300. — Арк. 3; ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 2. — Спр. 164. — Арк. 30.

27. Одесский вестник. — 1840. — 2 октября; 5 октября.

28. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 982. — Арк. 1.

29. ДАОО. — Ф. 59. — Оп. 2. — Спр. 164. — Арк. 8.