Головна Історія Інтелігенція і влада ЗДОБУТКИ НРУ НА ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ 1999 РОКУ ЯК НАСЛІДОК РОЗКОЛУ В ЙОГО ЛАВАХ
joomla
ЗДОБУТКИ НРУ НА ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ 1999 РОКУ ЯК НАСЛІДОК РОЗКОЛУ В ЙОГО ЛАВАХ
Історія - Інтелігенція і влада

С. Л. Овсієнко

Українська інтелігенція бере активну участь у політичному житті країни: обговорює та аналізує законопроекти та рішення держав­них органів влади, висловлює свою думку, створює різні політичні організації для позитивного впливу на суспільно-політичні проце­си в державі, реалізації власних політичних цілей. Політичний імідж партії залежить від багатьох чинників, в тому числі від наявності достатньої кількості висококваліфікованих представників інтелек­туальної еліти держави. Щоб реалізувати свою програму, політич­на партія мусить потрапити до владних структур. Це можливо зро­бити завдяки перемозі у президентських чи парламентських вибо­рах.

До недавнього часу лідер націонал-демократичного табору — На­родний рух України від початку свого існування брав активну участь у тих чи інших виборах, практично завжди ставлячи завдання пе­ремогти. Для дослідника цікавим було зупинитися на аналізі участі розколотого Руху у президентських виборах 1999 р., оскільки дана проблема пов’язана з дисертаційним дослідженням автора “Роз­кол Народного руху України в 1999 р. та його наслідки”.

Така проблема в загальному вигляді ще не аналізувалася в істо­ріографії. Проте окремі її аспекти: проблема висування Рухом

Претендентів в кандидати у Президенти, проблема єдиного канди­дата від націонал-демократичних сил на президентських виборах 1999 р., проблема розколу та участі Руху у президентських виборах та деякі інші, були в деякій мірі проаналізовані в науковій літера­турі, наприклад, в роботах, які уклав Г. Василишин, “Якщо не я, то хто ж?...” та “Я б обрав життя, яке прожив...” Але дослідження в них велися без грунтовних наукових висновків [1; 2]. Власну точку зору щодо виборчої політики Руху напередодні президентських виборів 1999 р. подає в своїй публіцистичній роботі “За справедли­ву Україну” С. Хмара [3].

Таким чином, автор статті намагається ретельніше, спираючись на зазначені вище праці дослідити та проаналізувати, використову­ючи джерельну базу, президентську виборчу кампанію Руху до та під час розколу, акцентувати увагу на вплив розколу на результати президентських виборів для НРУ та націонал-демократичних сил загалом, зробити об’єктивні висновки.

29 березня 1998 р. в Україні відбулися парламентські вибори, на яких Рух зайняв друге місце за кількістю депутатів, котрі потрапи­ли до парламенту.

Ще не завершилося обговорювання перипетій зазначених ви­борів, як перед Рухом постала проблема підготовки до виборів Пре­зидента, котрі мали відбутися восени 1999 р.

30-31 травня 1998 р. відбувся VII з’їзд НРУ, на якому голова НРУ В. Чорновіл повідомив, що на президентських виборах Рух вперше висуне власну кандидатуру або підтримає висування від усіх об’єдна­них націонал-демократичних сил. На запитання: “Чи має Рух намір підтримати Л. Кучму?” — лідер партії сказав, що неможливо одно­часно підримувати і свого кандидата, і Л. Кучму [1, с. 97].

Проте, як повідомляє О. Кулик, свого часу В. Чорновіл зробив са­мостійну заяву, що “президентські вибори — не наше весілля” [4].

Восени 1998 р. в партії точилися дискусії щодо претендента на кандидата в Президенти від Руху: В. Чорновіл вважав Г. Удовенка (колишній міністр закордонних справ) тим, котрий мав стати об’єд­нуючою кандидатурою для всіх націонал-демократичних сил; Г. Філіпчук (член фракції НРУ у Верховній Раді) запропонував на вибори формулу: “Голова Руху плюс кандидат в Президенти”; час­тина крайових організацій Руху вбачала Ю. Костенка (колишній міністр екобезпеки) цим кандидатом; пропонував себе на дане місце Б. Бойко (колишній голова облради та облдержадміністрації Тер­нопільщини); інші крайові організації хотіли бачити кандидатом у Президенти лідера партії.

Дискусії відбувалися на тлі важкої внутрішньої ситуації в НРУ: розпочалося перегрупування сил довкола двох центрів тяжіння (“опозиція”, неформальним лідером якої був Ю. Костенко, та при­бічники В. Чороновола), проміжним результатом якого став 1-й (12­13 грудня 1998 р.) етап IX з’їзду Руху.

На з’їзді голова НРУ прочитав доповідь “Про напрямки подаль­шої діяльності НРУ в контексті майбутніх президентських виборів”, в якій виклав свою точку зору щодо президентських виборів, кан­дидата у Президенти від Руху, кандидатур Ю. Костенка та Б. Бой­ка. Він обґрунтував потребу висувати саме Г. Удовенка на місце претендента в кандидати у Президенти, який у союзі з лідером мав стати кандидатом для продовження переговорів з іншими політич­ними силами. Щодо кандидатур Ю. Костенка та Б. Бойка, то вони, на його думку, не підходять, оскільки першого використовували певні сили для створення колотнечі у фракції та у партії, а другий як галичанин, якого Україна ще не дозріла обирати, незручний для узгодження з іншими партіями [5, с. 560-561].

IX Збори НРУ прийняли ухвалу “Про участь НРУ у виборах Президента України в 1999 р. та визначення претендента в канди­дати від НРУ”, з якої можна дізнатися, що у президентський мара­фон вступив тандем “Чорновіл — Удовенко” [6].

Підтримувати зазначений тандем погодилася партія “Реформи і порядок”, яка об’єдналася з Рухом в блок.

Рухівці, що підтримували на з’їзді Ю. Костенка, програли, але зголосилися підтримувати рішення IX з’їзду НРУ та агітувати за них.

Але президентська виборча кампанія Руху була зірвана. Цей процес почався з того, що “опозиція” не дотримала свого слова і почала публічно розголошувати свою незгоду щодо рішення IX з’їзду Руху, заявляючи, що Г. Удовенко, який з 16 січня 1999 р. був єди­ним претендентом в кандидати у Президенти, буде непрохідною постаттю. Наступним ударом по виборчій кампанії Руху став по­чаток розколу в партії (19 лютого 1999 р.).

Обидві протиборствуючі сторони готувалися до проведення з’їздів. Одразу почалася боротьба за з’ясування легітимності проведення того чи іншого з’їзду.

Перед X позачерговим з’їздом “опозиція” планувала визначити єдину кандидатуру на президентські вибори від націонал-демокра - тичних сил, адже кандидат від Руху Г. Удовенко залишився з В. Чор - новолом. Провід, більшість членів якого становила “опозиція”, зая­вив про підтримку попереднього рішення з’їзду про кандидатуру на виборах, хоч Г. Удовенко і проігнорував запрошення Проводу. Г. Філіпчук зазначав, що Г. Удовенка поважає, але ця кандидатура навряд чи об’єднає і Рух, і націонал-демократичні сили загалом [7].

28 лютого 1999 р. “костенківці” провели X позачерговий з’їзд НРУ, на якому широко звучала ідея об’єднання всіх демократич­них сил правого спектру: потенційні союзники Руху намагалися запропонувати свою платформу об’єднання [8].

На форумі прізвище кандидата в Президенти чітко не називалося.

7 березня 1999 р. відбувся 2-й етап IX Зборів НРУ, на якому було підтверджено рішення 1-го етапу IX Зборів щодо кандидатури Г. Удовенка [9].

На з’їзді В. Чорновіл зазначив, що кандидатура Г. Удовенка була дуже небажаною для тих кандидатів, які планували відколоти час­тину правого електората та для тієї частини рухівської опозиції, яка мала свої наміри стосовно президентських виборів. На його думку, якщо “опозиції” не вдалося висунути піддатливішого кан­дидата, то вона вирішила унеможливити рухівську виборчу кампа­нію взагалі [10].

В. Чорновіл був проти трансформації єдиного кандидата від на - ціонал-демократичних сил на кандидата від демократичних, так як у такому випадку ним могли бути і Є. Марчук, і П. Лазаренко, і

О. Мороз [11].

Голова НРУ висловив думку, що Ю. Костенко абсолютно непрохід­на кандидатура, а також те, що у середовищі “опозиції” були такі, що орієнтувалися на Є. Марчука, Л. Кучму та О. Мороза. Але, за його словами, найсильніша кандидатура — це Г. Удовенко [12].

Після зазначеного з’їзду В. Чорновіл та його частина Руху роз­горнули діяльність з підтримки свого кандидата. Але вона прохо­дила паралельно з подіями, що були пов’язані з розколом в партії.

В. Чорновіл та Г. Удовенко їздили по місцевих організаціях Руху, вирішуючи одразу дві проблеми: І) проблему розколу; 2) проблему виборчої стартегії. Під час одної з таких поїздок в автокатастрофі трагічно загинув В. Чорновіл (25 березня І999 р.).

Вважалося, що смерть В. Чорновола, як не прикро, стане каталі­затором для вирішення всіх проблем між обома частинами Руху, приведе до їх об’єднання, а, отже, до спільного проведення виборчої кампанії. Але цього не сталося: Мінюст України визнав легітим­ним з’їзд “чорноволівців”, а з’їзд “костенківців” — ні.

30—ЗІ березня І999 р. Провід (ЦП) “легітимного” Руху провів засідання, на якому в. о. голови партії був обраний Г. Удовенко [ІЗ].

З цього часу виборча кампанія обох частин НРУ перебувала під впливом такого явища як розкол, який перекинувся в крайові органі­зації. Продовжувалося з’ясування стосунків між керівними орга­нами обох частин (“костенківці” направляють в суди апеляцію щодо невизнання Мінюстом легітимності їх з’їзду).

“Легітимний” Рух чекав проведення наступного з’їзду у травні І999 р. На ньому повинно було відбутися остаточне затвердження кандидатури Г. Удовенка як голови НРУ та претендента в кандида­ти у Президенти.

“Нелегітимний” Рух, навпаки, на черговому засіданні Ради голів державницьких націонал-демократичних партій України (З0 березня

І999 р.) виступив з пропозицією визначення спільного кандидата в Президенти від цих сил [І4].

В квітні ЦП “нелітимного” Руху рекомендував висунути канди­датом у Президенти свого лідера Ю. Костенка. Як повідомляла Інтерфакс-Україна, “костенківці” продовжуватимуть переговори з правоцентристськими партіями щодо підримки єдиного кандидата, котрий міг протистояти як лівим, так і тодішній законодавчій владі [І5].

Виборча кампанія обох частин НРУ переривалася різними судо­вими інстанціями, які для вирішення легітимності того чи іншого з’їзду зупиняли юридичне існування обох частин партії. За цей час жодна сторона не мала права висувати претендентів на президентські вибори. Так зробив Київський міський суд, а недовзі і Верховний Суд України.

І 2 травня лідери НДП А. Матвієнко та однієї з частин НРУ

Ю. Костенко підписали декларацію про наміри розпочати перего­вори зі створення коаліції демократичних сил, до якої, за словами Ю. Костенка, могли б приєднатися НРУ (Удовенка) та ПРП [16].

14-15 травня в Україні відбулася хвиля партійних з’їздів.

На X Зборах НРУ Г. Удовенко заявив, що Рух буде йти власним шляхом на президентських виборах [17]. З’їзд висунув голову НРУ Г. Удовенка претендентом в кандидати у Президенти.

На XI з’їзді “нелегітимного” Руху претендентом на посаду Пре­зидента був висунутий Ю. Костенко (до речі, на голосуванні були кандидатури його та Г. Удовенка). Крім цього, зважаючи на мож­ливі правові проблеми реєстрації, Ю. Костенко був висунутий і збо­рами виборців [18]. Так і сталося, оскільки Верховним Судом 30 чер­вня було прийняте рішення щодо невизнання легітимності X поза­чергового з’їзду НРУ [19].

Проблема об’єднання двох частин НРУ турбувала націонал-де­мократів. Всі вони орієнтувалися на Рух, про що засвідчила велика кількість їх представників, присутніх на рухівських з’їздах. Проте намагання “примирити” Рух і врятувати ситуацію з націонал-де- мократією виглядали не надто реальними.

Ю. Костенко вважав, що на ці вибори вже не вийде зібрати на­ціонал-демократів під один прапор, хоча після висунення канди­датів переговорний процес міг бути продовжений [20].

Г. Удовенко не бачив собі альтернативи й запевнив, що йтиме до переможного кінця.

О. Лавринович сказав, що окремо Рух вибори програє [21].

Переговори націонал-демократів продовжувалися, але їхня впев­неність щодо об’єднання та висування єдиного кандидата далі дек­ларацій не йшла. Брали участь у переговорах “костенківці” (фак­тично у всіх) та “удовенківці” (спочатку).

24 травня НРУ (У) звернувся до націонал-демократів з пропози­цією об’єднання на базі політичного блоку НРУ та ПРП [22].

Деякі представники демократичних сил заявляли, що кандида­тури Г. Удовенка та Ю. Костенка на виборах — 1999 непрохідні, тому демократичні сили мали ставити на Л. Кучму та Є. Марчука.

У липні 1999 р. Центрвиборчком офіційно затвердив Ю. Кос­тенка та Г. Удовенка кандидатами в Президенти: першого — від зборів виборців, другого — від НРУ. Обидва кандидати розпочали передвиборчі зустрічі з громадськістю та пресою. Г. Удовенко у своїх промовах справляв бліде враження, оскільки в його тверд­женнях була відсутня чітка позиція щодо діючої влади та невизна­ченість у підходах до вирішення соціально-економічних проблем. Щодо коаліції націонал-демократів та висунення єдиного кандида­та Г. Удовенко заявив, що не могло бути й мови про подібну коалі­цію. На запитання про готовність штабу Ю. Костенка об’єднатися з демократами напередодні виборів, він відповів, що був в принципі не проти об’єднаних зборів демократів, які мали відбутися 2 серпня, але за умови лідируючої ролі його частин Руху.

4 вересня 1999 р. співголова Всеукраїнського об’єднання демо­кратичних сил “Злагода”, прем’єр-міністр України В. Пуствойтен - ко заявив аби лідери обох частин НРУ та Партії зелених України зняли свої кандидатури на президентських виборах, оскільки пови­нен був бути один кандидат від демократичних сил — це Л. Кучма [23]. Всі відмовилися.

31 жовтня 1999 р. відбувся 1-й етап виборів, який засвідчив про повну поразку Руху. За Г. Удовенка проголосувало 1,22% виборців, а за Ю. Костенка — 2,17% [24].

Таким чином, президентські вибори засвідчили всю слабкість Руху та всього націонал-демократичного табору. Причинами тако­го результату для Руху стало: 1) розкол в партії, в результаті чого обидві частини займалися більше проблемами з’ясування стосунків один з одним як в крайових організаціях Руху, так і в судах;

2) рухівські кандидати не змогли б перемогти поодинці так як, за висловлюваннями різних аналітиків та політиків, були “непрохід­ними”; 3) вони не змогли б перемогти і разом, оскільки, по-перше, постійно звинувачували один одного в період виборчої кампанії; по-друге, навіть єдиний Рух не міг перемогти, оскільки за останні роки багато втратив як в іміджі, так і серед власного електорату; по-третє, в суспільстві через ЗМІ набула розголосу теза про “черво­ну загорозу”, альтернативою якій був лише Президент Л. Кучма.

Ці вибори програв і Рух, і націонал-демократичний табір. На­ціонал-демократи та Рух могли б перемогти лише у випадку їх об’єднання та висунення єдиного кандидата від цих сил, але вони вкотре не змогли це зробити, бо цьому заважали: по-перше, амбітність, принциповість та зверхність лідерів правого табору, в тому числі і представників Руху (особливо “удовенківської” частини, яка про­довжувала гегемоністськи ставитися до інших, не бажаючи розгля­дати інші кандидатури, крім власної); по-друге, розкол Руху, так як поява на політичній арені фактично двох рухівських партій сплу­тала всі задуми, адже важче стало домовлятися і визначитися з ким співпрацювати (причина — судові з’ясування); по-третє, “чер­вона загроза” та підтримка Л. Кучми як єдиного реального канди­дата, що міг протистояти цій загрозі (офіційна думка влади та про - владних ЗМІ). Розмови націонал-демократів далі декларацій не пішли. На виборах частина з них підтримала рухівських канди­датів, частина — Є. Марчука (радикальніші, які не бажали бачити при владі Л. Кучму), а близько 20 партій даного напрямку — Л. Куч­му (через вищезазначені причини, а також, можливо, через страх залишитися без фінансової підтримки).

Після виборів Президента України в житті Руху та всього на - ціонал-демократичного табору розпочався новий етап, під час якого до наступних парламентських виборів у 2002 р. потрібно було зро­бити правильні висновки. Для Руху — це подолання наслідків роз­колу: об’єднатися, збільшити електорат, підвищити політичний імідж, згуртуватися з націонал-демократами.

Для наступних досліджень варто звернути детальнішу увагу на аналіз проблем стосунків розколотого Руху та націонал-демократів напередодні виборів-1999, дослідити вплив результатів даних ви­борів на подальшу ситуацію в колись “єдиному” Русі та інше.

Література:

1. Якщо не я, то хто ж?.. // Вячеслав Чорновіл. Політика та правда жит­тя/ Уклав Г. Василишин. — К.: Аверс, 1998. — Ч.2. — 124 с.

2. Я б обрав життя, яке прожив...// Вячеслав Чорновіл. Політика та прав­да життя/ Уклав Г. Василишин. — К.: Аверс, 1999. — Ч.3. — 138 с.

3. Хмара С. За справедливу Україну. — К.: Інститут національного державознавства, 1999. — 112 с.

4. Кулик О. Хто й по що з іменем Чорновола // День. — 1999. — 13 трав­ня.

5. Чорновіл В. Пульс української незалежності / Під ред. С. Головко. — К.: Либідь, 2000. — 624 с.

6. Ухвала ІХ Всеукраїнських Зборів НРУ “Про участь НРУ у виборах Прези­дента України в 1999 р. та визначення претендента в кандидати від НРУ” (13 грудня) // Поточний архів Миколаївської крайової організації НРУ.

7. Якубенко В. Рух піде “у владу” і без Чорновола? // День. — 1999. — 23 лютого.

8. Коробова Т., Гаврилова І. Рух Руху: від партії особистості — до партії особистостей // День. — 1999. — 2 березня.

9. Ухвала IX Всеукраїнських Зборів НРУ “Про єдину кандидатуру від НРУ на виборах Президента України” (7 березня 1999 р.)// Архів Централь­ного Проводу НРУ.

10. Доповідь В. Чорновола на IX Всеукраїнських Зборах НРУ (7 березня

1999 р.) Про кризову ситуацію в НРУ // Там само.

11. Там само.

12. Вілкей В. Що відбувається в Русі? // Народна газета. — 1999. — бере­зень. — № 10.

13. Ухвала ЦП НРУ Про обрання виконуючим обов’язки Голови НРУ Г. Удо­венка // Архів Центрального Проводу НРУ.

14. Щодо перспектив консолідації правоцентристських сил: події, версії, оцін­ки // Тижневий інформаційно-аналітичний огляд. — 1999. — 28 берез­ня — 3 квітня.

15. Від кожного Руху — по кандидату // День. — 1999. — 20 квітня.

16. Правоцентристські партії: чим закінчиться пошук узгодженого кан­дидата? // Там само. — 1999. — 9 — 15 травня.

17. Доповідь в. о. голови НРУ Г. Удовенка на X Всеукраїнських зборах НРУ (14 травня 1999 р.) // Архів ЦП НРУ.

18. Шульгач Т. “Переговорний процесс” у нацдемів закінчиться після ви­борів? // День. — 1999. — 18 травня.

19. Шульгач Т. “Невизнаний” Рух продовжить “юридичну боротьбу” // День.

— 1999. — 3 липня.

20. Шульгач Т. “Переговорний процесс” у нацдемів закінчиться після ви­борів? // День. — 1999. — 18 травня.

21. Там само.

22. Звернення НРУ “Об’єднуймося, побратими!” (24 травня 1999 р.) // Архів ЦП НРУ.

23. Скрябін Д. Прем’єр сказав Руху: треба! // День. — 1999. — 4 вересня.

24. Попередні підсумки виборів Президента України 31 жовтня 1999 року // Архів МКО НРУ.