Головна Історія Інтелігенція і влада ПРО РОЛЬ ЛІВОРАДИКАЛЬНОЇ ІНТЕЛІГЕНТНОЇ ВЕРХІВКИ УПЛСР (БОРБИСТІВ) В “САМОЛІКВІДАЦІЇ” ПАРТІЇ У 1920 РОЦІ
joomla
ПРО РОЛЬ ЛІВОРАДИКАЛЬНОЇ ІНТЕЛІГЕНТНОЇ ВЕРХІВКИ УПЛСР (БОРБИСТІВ) В “САМОЛІКВІДАЦІЇ” ПАРТІЇ У 1920 РОЦІ
Історія - Інтелігенція і влада

P. І. Вєтров

Питання про ліквідацію УПЛСР (борбистів) і входження її до КП(б)У в 1920 р. є дуже важливим в науково-теоретичному і прак­тично-політичному значенні. Раніше радянська історіографія по­яснювала сходження з політичної арени УПЛСР (борбистів) вна­слідок її “ідейно-політичного банкрутства”, що примусило лідерів цієї партії піти “добровільно” на “самоліквідацію” своєї партії і вступати потім до КП(б)У [1; 2]. Сьогодні сучасна українська істо­ріографія зображує ліквідацію партії борбистів тільки внаслідок підступної політики більшовиків, які штучно примусили цю пар­тію під тиском політичних репресій піти на так звану “самолікві­дацію” заради встановлення однопартійної комуністичної тоталі­тарної системи влади в Україні [3; 4]. Тому потрібно знову, хоча б у стислому вигляді, розглянути це питання і, разом з тим, з’ясува­ти, яку роль в ліквідації УПЛСР (б) зіграла ліворадикальна інтелі­гентна верхівка партії.

В березні 1920 р. остаточно зійшла з політичної арени найбільш численна і найвпливовіша українська націонал-комуністична пар­тія — УКП (боротьбистів). Тепер більшовики почали цілеспрямо­вану діяльність з метою поглинення УПЛСР (борбистів), яка займа­ла тоді друге, після боротьбистів, місце у лівому таборі прокомуніс­тичних, прорадянських партій в Україні.

Навесні 1920 р. УПЛСР (борбистів) нараховувала 7700 членів партії. Ця цифра, безумовно, вірна. Спочатку таку цифру навів до­слідник П. Бачинський [5], а потім В. Полушкина [6], а всі інші дослідники лише повторювали її. Але треба розглянути ці дані в “розгорнутому” виді, тобто по губерніям та регіонам. А в цьому разі вимальовується цікава картина. Так, згідно з архівними дани­ми, в Катеринославській губернії нараховувалось 1400 борбистів, Київській — 1250, Одеській — 1200, Херсонській — 1100, Харківсь­кій — 750, Полтавській — 700, Чернігівській — 450, Подільській — 425, Волиньській — 175 і в Донбаській — 250, тобто всього разом 7750, або близько 8 тисяч членів партії [7]. Разом з тим треба від­мітити, що іноді з міст самі борбисти повідомляли про значно біль­шу чисельність своїх організацій. Так, з Полтави повідомляли, що в губернії нараховується 1300 членів партії борбистів [8].

Крім того, майже у всіх партійних організаціях борбистів, де були постійні члени партії і чисельність яких завжди враховувала­ся, були ще й так звані співчуваючі, або кандидати, чисельність яких не завжди враховувалась. Вони складали, як правило, одну третину від чисельності місцевих організацій. Тобто, можна припустити, що загалом чисельність борбистів була значно більшою — майже 10 тис. чоловік. Таким чином, в Центрально-Східному регіоні та Півдні України, де населення в значній мірі було зрусифіковано, борбисти були дуже впливовою політичною силою.

Треба сказати, що питання про ліквідацію, або, точніше, входжен­ня борбистів до КП(б)У вирішувалося, на наш погляд, значно легше і простіше, ніж це було відносно партії боротьбистів. Це пояснюва­лось слідуючими основними факторами.

По-перше. Борбисти, на відміну від боротьбистів, ніколи не напо­лягали на самостійності України. Навпаки, борбисти завжди стоя­ли за створення єдиної всеросійської радянської соціалістичної республіки, а національне питання, зокрема про автономію України, було для них фактично другорядним. Тому в питанні про державне будівництво вони значно співпадали з більшовиками.

По-друге. Борбисти, на відміну від боротьбистів, ніколи не гово­рили про те, що тільки їхня партія є основною компартією в Украї­ні, на базі якої повинно статися об’єднання всіх комуністичних сил. Навпаки, вони добре розуміли, що основною, головною Компартією в країні є КП(б)У, в яку тепер повинні ввійти і інші компартії, в тому числі і партія борбистів. Це також значно полегшувало рішення питання про об’єднання УПЛСР(б) з більшовиками.

По-третє, ліві російські есери завжди тісно співпрацювали з більшовиками, активно підтримували їх, особливо в період Жовтне­вої революції і встановлення радянської влади в Україні. Не випа­дково, що 9 грудня 1917 року за наполяганнями особисто В. Леніна 7 провідних лідерів лівих російських есерів були включені до РНКо - му, в тому числі двоє — М. Алгасов і В. Карелін — лідери лівих есерів Харкова.

Ліві російські есери брали також активну участь у роботі 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад, який відбувся 11-12 грудня 1917 р. в Харкові. Разом з більшовиками 4 лівих російських есера увійшли до складу ЦВК, а лівий есер Є. Терлецький був обраний до складу більшовицького уряду радянської України. Ліві російські есери також рішуче боролися проти німців, Гетьманату, Директорії, брали активну участь в роботі II та ІІІ-го Всеукраїнських з’їздів Рад, зав­жди входили до складу ВУЦВК, співпрацювали з більшовиками в центральних та місцевих органах радянської влади, навіть в ВУНК. Тому вони фактично були другою, після більшовиків, правлячою радянською партією.

По-четверте. Відомо, що борбисти зіграли велику роль в спіль­ній з більшовиками боротьбі проти денікінщини за відновлення радянської влади в Україні. Не випадково, що саме в цей період, в грудні 1919 р. представник лівих борбистів В. Качинський, разом з лівим боротьбистом Г. Гринько, був включений до складу Всеукр - ревкому, головою якого був більшовик Г. Петровський. Все це ще більш зближало борбистів з більшовиками, закріплювало погляди ліворадикальної верхівки про необхідність з’єднання партій в єди­ну компартію на базі головної, правлячої — KП(б)У.

Разом з тим не можна забувати, що між борбистами та більшо­виками існували й принципові розбіжності. Так, лідери борбистів

В. ^чинський, М. Алексеев, Є. Терлецький, визнаючи радянську владу, відверто протиставляли диктатурі пролетаріату “диктатуру трудящих, трудових класів”. Вони також засуджували підпорядку­вання наркоматів УСРР загальноросійським центрам тощо. Але це не заважало їм проводити політику на об’єднання з більшови­ками.

З березня 1920 р. ÖK KП(б)У в присутності членів ÖK партії лівих борбистів Є. Терлецького і В. Смолякова розглянув питання про подальші стосунки цих двох партій і вирішив ввести представ­ника борбистів до складу Раднаркому України, при умові, що пар­тія борбистів буде брати активну участь в радянському будівництві [9]. Тим самим більшовики остаточно прив’язали партію борбис - тів до себе.

Ось чому цілком закономірно, що саме навесні 1920 р. в самій партії борбистів, особливо її лівої, інтелігентної верхівки, значно поширилися погляди на те, що вже настав остаточно той час, коли необхідно об’єднатися з більшовиками, здійснивши при цьому “лі­квідацію” своєї партії на основі її “саморозпуску” та організовано­го вступу до KП(б)У.

Не випадково, що керівні органи партії борбистів: ÖK партії, газета “Борьба”, які були майже повністю в руках лівих есерів, вже відкрито почали обговорювати питання про об’єднання з більшови­ками. Так, наприкінці квітня 1920 р. в постанові Одеського губко - му партії лівих соціалістів-революціонерів (борбистів) підкреслю­валось, що: “Відхід з історичної сцени партії боротьбистів поставив нас лицем к лицю з комуністами-більшовиками, а ми, — казали вони, — партія зовсім невелика”. Тому і “нам потрібно тепер вирі­шувати питання про об’єднання з більшовиками” [10]. В резолюції загальноміської конференції Одеси, яка відбулась в квітні 1920 р., підкреслювалось: “Єдина партія, з якою наша партія повинна пра­цювати у тісному контакті, є партія міського пролетаріату — партія комуністична — KП(б)У”. Разом з тим вказувалося: “Но тільки коли KП(б)У стане робітничо-селянською, а не тільки робітничою, — в цей момент стане можливим злиття наше з партією комуністів - більшовиків” [11].

Питання про об’єднання борбистів з більшовиками обговорюва­лося y всіх губкомах УПЛСР. Так, Катеринославський губком по­відомляв ЦК: “Питання про злиття партії л. с-р. борбистів з парті­єю більшовиків жваво обговорюється y всіх організаціях і знахо­дить багато прихильників” [12].

Враховуючи ці позитивні зрушення, які почалися в УПЛСР (бор­бистів), IV конференція КП(б)У в березні 1920 р., вирішуючи питан­ня про ставлення до інших політичних партій і, перш за все, до боротьбистів, яких було вирішено прийняти до партії більшовиків, також торкнулася питання про ставлення до партії борбистів. У виступі Х. Раковського було сказано, що “питання про борбистів для нас стоїть в трохи іншій площині, ніж про боротьбистів” [13]. Він, безумовно, мав рацію, тому що партія борбистів, і особливо її ліворадикальна, інтелігентна верхівка, ЦК партії стояли на відвер­то радянських, пробільшовицьких позиціях, були за об’єднання з більшовиками.

Тому в прийнятій конференцією КП(б)У резолюції з даного пи­тання говорилось, що: “Водночас необхідно залучення до партії всіх тих небагаточисельних елементів борбистів, які насправді порива­ють з контрреволюційною думкою про створення народничества і протиставлення села місту і цілком переходять на комуністичну платформу” [14].

Безумовно, рішення IV конференції КП(б)У про прийняття боро­тьбистів до партії зробили свій певний вплив на членів УПЛСР(б). Тому в квітні 1920 р. в керівних колах партії борбистів, її місцевих парторганізаціях почалось жваве обговорення питання: входити, або ні, до лав КП(б)У. Обговорення цього питання значно посилило й прискорило внутрішню диференціацію серед борбистів, різко поси­лило ліве крило партії, яке розгорнуло кампанію за самоліквідацію партії і вступ до КП(б)У.

На початку травня 1920 р. відбулась дуже важлива Рада партії борбистів, яка одностайно (підкреслено нами — автор) вирішила питання про “необхідність самоліквідації партії” і взяла політичний курс на здійснення цього і підготовку вступу до КП(б)У. В постанові Ради партії підкреслювалось, що: “в процесі революції соціалістич - не народничество не тільки нотерніло організаційний крах, але й остаточно втратило свою ідеологічну нрограмну єдність”. Разом з тим Рада вказувала на великий ріст внливу KП(б)У серед трудового селянства, вбачала саме в цьому головну вимогу для курсу нарти на самоліквідацію й встуну до нарти більшовиків [15].

Також Рада нарти занрононувала розглянути це нитання у всіх місцевих нарторганізаціях. Так розгорнулася широка дискусія се­ред борбистів. ÖK нарти борбистів розіслав циркуляційний лист до всіх губнарткомів, в якому нанолягав на необхідності самолікві­дації і встуну до KП(б)У. При цьому ÖK нарти борбистів нронону - вав місцевим нарторганізаціям нідтримати рішення Ради нарти, і, більш того, неретворити злиття на масове. Остаточне рішення цього нитання, говорилось в листі, відбудеться на зЧзді нарти [16]. Безу­мовно, таке тверде, і нри цьому одностайно, одноголосно нрийняте рішення Ради нарти борбистів нро “самоліквідацію” і встун до нарти більшовиків відразу ноклало ночаток жвавому обговорюванню цьо­го нитання у всій нарти. Так, вже 16 травня 1920 року на нленумі губкому нарти борбистів в Одесі була заслухана “доновідь нро Раду нарти, яка одноголосно вирішила нитання нро самоліквідацію і злит­тя з KП(б)У” [17].

В зв’язку з цим слід сказати, що майже все вище керівництво нарти, нерш за все ïï нровідні ліворадикальні лідери, члени ÖK М. Алексеев, В. ^чинський, Б. ^мков, Є. Терлецький та багато ін­ших, а також голови значнoï більшості губернських та міських нар - тійних організацій борбистів добре розуміли, що настав тенер той час, коли нотрібно остаточно з’єднатися з більшовиками, увійти до лав KП(б)У. Тому самі ліві лідери нарти борбистів активно нрона - гували таку лінію, контролювали діяльність місцевих нарторгані- зацій, надаючи дономогу тим, хто ще коливався, й рішуче нерерива - ли діяльність тих, хто був нроти об’єднання, входження до нарти більшовиків.

В зв’язку з цим треба відмітити, що серед борбистів була також відносно невелика, але дуже енергійна груна, або течія нравих, нред - ставники якoï рішуче вистунили нроти ліквідації свoєï нартії і встуну до KП(б)У. Очолили нраве крило нартії лідери кшвських борбистів В. Арнаутов, С. Мстиславський і Я. Браун. Вони створи­ли незабаром на нротивагу лівому Політбюро ÖK борбистів своє так зване Організаційне бюро, яке звернулось з листом до всіх чле­нів партії борбистів, закликавши їх зберегти свою окрему незалеж­ну партію. Вони почали діяльність з об’єднання всіх правих елемен­тів, об’явивши бойкот ЦК партії, закликаючи не підкорятися його рішенням, з’їзду партії [ІЗ]. Спочатку правим елементам вдалось

4 липня І920 р. отримати перемогу на загальному зібранні Київсь­кої організації, яка визнала самоліквідацію партії “контрреволю­ційним кроком”, засудила політику Політбюро і призвала делега­тів з’їзду відстоювати збереження партії. Таку ж саму позицію за­йняла спочатку Херсонська, а потім і Одеська організація борбис - тів [19]. Але значна більшість інших місцевих парторганізацій, під тиском свого ЦК, висловилась на партійних конференціях, які від­булися в травні-червні 1920 р., за самоліквідацію партії та входження до КП(б)У.

Так, наприклад, відмічалось, що в Катеринославі “на чолі губко - му партії стоять товариші, які виступають проти злиття партії з КП(б)У”. Однак незабаром сюди був присланий представник ЦК партії борбистів, який провів відповідну роз’яснювальну роботу про необхідність злиття партій. Тепер “питання про злиття партії вже знаходить багато прибічників” [20]. Також повідомлялось, що в “Полтавській губернії, де зареєстровано більш 1300 членів партії борбистів, значна більшість місцевих партійних комітетів вислови­лись за злиття з більшовиками”. Полтавська губернська конферен­ція борбистів 11 липня, а Харківська — 12 липня 1920 р. одностай­но висловилися за ліквідацію партії і входження до КП(б)У. У “Че­рнігівській губернії, де нараховується більш 400 борбистів, майже всі стоять за об’єднання” [21].

Більш важко вирішувалося це питання в Одесі, де значна части­на керівництва губкому борбистів була проти об’єднання. Так, в протоколі засідання губкому партії відмічалось: “Вже для всіх низів партії стало зрозумілим, що Рада партії стала на шлях зближення з компартією більшовиків і злиття з нею, що означає ліквідацію самостійної партії. А ми, — говорилось в документі, — “проти тако­го рішення” [22].

Тоді, як вірно вказує дослідник О. Бриндак, ЦК партії борбистів прислав до Одеси свого відомого діяча, члена ЦК партії М. Алексе­ева, який провів відповідну роз’яснювальну та організаційну робо­ту. Вже через кілька днів на новій партконференції, на якій вже не було представників противників об’єднання, загальні збори міської конференції борбистів майже одностайно прийняли резолюцію про підтримку рішення Ради партії про злиття з КП(б)У [23]. Тому в протоколі засідання вказувалося, що в губернії: “Якщо раніше ви­ступали проти, то тепер виступають за злиття з більшовиками” [24]. Теж саме сталося і в Київському губкомі, де, зламавши опір правої частини, було також прийнято за пропозицією лівих рішення про “злиття партії борбистів з КП(б)У” [25].

Завдяки рішучій і послідовній діяльності провідних лівих ліде­рів ЦК УПЛСР (борбистів) майже всі губернські та великі міські комітети партії однозначно висловилися за самоліквідацію своєї партії і вступ до КП(б)У. Таким чином, ми бачимо, що саме ліві лідери борбистів підготували всю партію, всі її місцеві організації до самоліквідації і вступу її лівої частини до КП(б)У.

Разом з тим слід сказати, що більшовики уважно слідкували за тими процесами, які проходили всередині партії борбистів. Вони оказували значну допомогу лівим борбистам, робили певний тиск на керівництво партії, підштовхуючи його уперед з метою приско­рення ними відповідного кроку в справі “самоліквідації партії”. Так, 15 квітня ЦК КП(б)У прийняв рішення про припинення фі­нансування УПЛСР (борбистів), а в червні 1920 р. почав переговори з ЦК борбистів про остаточну ліквідацію їхньої партії і про умови вступу кращої, її лівої, революційної частини до КП(б)У [26].

Останнім кроком на шляху самоліквідації партії борбистів став

IV з’їзд УПЛСР (борбистів), який відбувся 15-18 липня 1920 р. На з’їзд прибули 82 делегати від всіх губернських парторганізацій: Харківської, Катеринославської, Донецької, Полтавської, Чернігівсь­кої, Одеської, Миколаївської, а також Києва та Поділля. Спробу зі­рвати роботу з’їзду намагався зробити В. Арнаутов. Але з’їзд одно­стайно проголосив про припинення політичної діяльності і самолі­квідацію партії борбистів: “... вже настав час консолідації всіх ре­волюційних сил під прапором Комуністичної партії більшовиків, і з’їзд постановляє влитися в Комуністичну партію” [27].

Так самі ліві борбисти припинили політичну діяльність своєї партії. Це був кінець партії, але сам процес самоліквідації повинен був завершитися до 1 вересня за рахунок саморозпуску місцевих організацій і вступу їх членів до KП(б)У. Тобто місцеві організації ще існували, але єдиної політичної партії, ЦK вже не було.

Зрозуміло, що рішення з’їзду про самоліквідацію партії і вступ до KП(б)У обговорювалось потім в Одеському і всіх губкомах пар­тії борбистів [28].

Сам процес ліквідації партії борбистів проходив так само, як і партії боротьбистів. При губкомах створювалися так звані “лікві­даційні трійки” у складі 2 більшовиків і 1 борбиста. Ці ліквідацій­ні трійки повинні були протягом одного місяця — в серпні — роз­глянути заяви колишніх борбистів і вирішити питання: приймати їх до партії більшовиків чи ні.

Як свідчать факти, значна більшість борбистів була прийнята до рядів KП(б)У. “Співчуваючі” партії борбистів переводилися канди­датами у члени KП(б)У [29]. Видатні ліві лідери партії борбистів зайняли відповідальні місця в партії більшовиків. Так, Є. Терлець - кий був введений до складу Ц^ а М. Алексеев — кандидатом у члени ДО Ш(б)У [З0].

Треба також сказати про те, що в квітні-червні 1920 р. відбулось значне скорочення чисельності організацій борбистів. Це було по­в’язано, перш за все, з ідейно-політичною та організаційною кри­зою партії, а також з партійною мобілізацією не тільки більшови­ків, але й борбистів на польський фронт. Все це призвело до дуже значного скорочення чисельності організацій борбистів в цей пері­од. Так, згідно з підрахунками О. Бриндака, Одеська партійна орга­нізація за цей період скоротилася більш ніж вдвічі — з 1З00 до 600 чол. [З1]. Якщо в Kиївській організації борбистів в травні 1920 р. нараховувалось 1250 чол., то в липні їх зосталося всього 120 чол., в Kатеринославській організації — відповідно 1000 і 260; Полтавсь­кій — 700 і 142 [З2].

Треба сказати, що більш-менш точних даних про кількість бор­бистів, які в цей період увійшли до KП(б)У, сучасні дослідники, на жаль, не наводять. Але по окремим містам ці дані є. Так, О. Брин - дак вказує, що Одеську губернську організацію KП(б)У поповнили 142 члени та 90 кандидатів з числа колишніх борбистів [ЗЗ]. В Донецькому регіоні на момент входження до партії більшовиків налічувалось 198 чоловік, і майже всі увійшли до лав KП(б)У. Те ж саме явище було у Харкові, ^теринославі, Херсоні та інших міс - тах [34]. В зв’язку з цим можна зробити висновок про те, що ті борбисти, які залишилися в партії на момент об’єднання, майже всі увійшли до партії більшовиків. В цілому їх нараховувалось біля 1000 чоловік [35].

Що стосується правих борбистів, які мали значний вплив у Киє­ві, Одесі та Катеринославі, і які не бажали виконувати рішення

IV з’їзду партії про “самоліквідацію партії”, то вони були майже всі заарештовані НК, чекістами [36].

Так остаточно зійшла з політичної арени партія борбистів: ліва течія майже вся увійшла до КП(б)У, праві залишки опинилися під жорновами чекістів. Так КП(б)У все швидше перетворювалась в монопольну однопартійну політичну силу в Україні.

Література:

1. Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелко­буржуазных партий на Украине. — Киев, 1978. — 315 с.

2. Полушкина В. А. Осуществление КП(б)У ленинской тактики по отноше­нию к партии борьбистов //Из истории Гражданской войны и интервен­ции 1917 — 1922 гг. — М., 1974. — С. 123-134.

3. Бриндак О. В. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встанов­лення однопартійної системи в Україні в 20-ті роки XX ст. — Одеса,

1998. — 183 с.

4. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. — Тернопіль, 2000. — 482 с.

5. Полушкина В. А. Названа праця. — С. 125.

6. ЦДАГО України. — Ф. 61. — Оп. 20. — Спр 194. — Арк. 128.

7. Державний архів Одеської області (Далі — ДАОО). — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 29.

8. Комуніст (орган ЦК КП(б)У) — 1920. — 8 березня).

9. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 11.

10. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 18.

11. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 33.

12. Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17­23 березня 1920 р. Стенограма (Публікується вперше). — К., 2003. — С. 160.

13. Там само. — С. 467.

14. Борьба (Київ). — 1920. — 14 травня.

15. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 26-28.

16. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 11.

17. Полушкина В. А. Названа праця. — С. 133.

18. Там само.

19. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 29, 33.

20. Там само. — Арк. 30-32; Борьба — 1920 — 15, 16 июля.

21. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Сир. 1. — Арк. 26.

22. Вриндак О. Названа праця. — С. 108.

23. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 33.

24. Там само. — Арк. 30.

25. Курас И. Ф. Названа праця. — С. 288-289.

26. Борьба — 1920 — 21 липня; Полушкина В. А. Названа праця. — С. 132­134.

27. ДАОО. — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 28.

28. Вриндак О. Названа праця. — С. 109.

29. Ветров Р. I., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті XX ст. (1900 — 1925 рр.) — Дніпропетровськ — Дніпродзержинськ, 2001.

— С. 189.

30. Вриндак О. Названа праця. — С. 99.

31. Курас И. Ф. Названа праця. — С. 289.

32. Вриндак О. Названа праця. — С. 108.

33. Остапенко Я. М. Ліквідація більшовиками опозиційних політичних партій в Україні (1920 — 1925 рр.) — Дис... канд. іст. наук. — Харків, 2000. — С. 74-76.

34. Там само. — С. 74-76.

35. Всероссийская перепись членов РКП. Итоги партпереписи 1922 года на Украине. — Харьков, 1922. — С. 44-45.

36. Маймескулов Л. Н., Рогожин А И., Сташис В. В. Всеукраинская чрезвы­чайная комиссия. — Харьков, 1920. — С. 219.