Головна Історія Київського національного лінгвістичного університету МОНАРХІЧНІ ІДЕЇ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ Х-ХХ СТОЛІТЬ
joomla
МОНАРХІЧНІ ІДЕЇ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ Х-ХХ СТОЛІТЬ
Історія - Київського національного лінгвістичного університету

І. БУТРИК

Житомирський державний педагогічний університет ім. І. Франка

Монархія є однією з форм державного правління, характерною ознакою якого є одноосібна влада, яка передається в спадок по праву крові. Перші держави в історії людської цивілізації виникали саме як монархії. Монархічна форма правління в своєму історичному розвитку пройшла ряд етапів: деспотична, ранньофеодальна, станово-представницька, абсолютна, конституційна.

Предметом дослідження пропонованої статті обрано розвиток монархічних ідей в суспільно-політичній, філософській думці України від часів Старокиївської держави і до

ХХ ст. Такі хронологічні рамки зумовлені логікою розвитку історичного процесу в Україні, державність якої пережила ряд складних етапів, зумовлених як внутрішніми, так і міжнародними чинниками. Поруч з утвердженням і розвитком української державності йшов процес філософського осмислення проблем державного правління і державної розбудови; в діяльності визначних українських політиків здійснювалися конкретні кроки по втіленню цих ідей у практику українського державного будівництва.

Актуальність теми дослідження зумовлена практикою державного будівництва України, пошуками вдосконалення форм державного правління. Набагато ефективніше це можна зробити з урахуванням багатовікового досвіду розвитку державних ідей в Україні, в тому числі монархізму, який реалізує “організацію консервуючого і оберігаючого громадський лад та порядок, дисциплінованого державного апарату”1. Джерельною основою підготовки цього дослідження стала наукова література та опубліковані документальні матеріали, в яких відображено погляд українських мислителів, політиків на монархічну форму правління різних періодів вітчизняної історії. Автор ставив за мету простежити еволюцію монархічних поглядів протягом нашого державотворення, боротьби за власну державність, національні особливості українських монархічних поглядів.

Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток політичної думки. Разом з християнським вченням сюди стали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких осмислювались актуальні питання тогочасного життя: об’єднання земель і зміцнення державності Русі. Проникнення у світогляд і свідомість християнської моралі ставало визначальним у проповідях філософів, літописців.

Християнська віра служила міцним фундаментом єдиновладдя: “Яко бог єдин, так і государ єдин”. Таку позицію можна простежити у творах митрополита Іларіона, який вважав, що історія Київської держави - це перш за все історія її “самодержавців” від язичницьких володарів Ігоря і Святослава до Володимира і Ярослава. В єдиновладді Іларіон вбачав єдиний засіб об’єднання і сили держави, її територіальної цілісності2. Цієї думки дотримувався також літописець Нестор, який розробив основну ідею церковної доктрини - династичне володарювання - і розписав її в “Повісті врем’яних літ”. Метою автора літопису була пропаганда ідеї єдності Київської держави, стремління “довести усіма засобами необхідності єднання князів”. Такий висновок, звичайно, правильний, але не варто забувати, що центром гуртування давньоруських князів літописець визнає не великокнязівську владу, а “духовний дороговказ”, який за Нестором може вивести країну з тієї політичної кризи, до якої, на його погляд, привела управительська централізація3.

Про утвердження Володимира на київському столі Нестор урочисто писав: “І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно”. Він стає верховним володарем у країні. Історики характеризують державу часів Володимира як ранньофеодальну монархію. Володимир розпочав князювання з того, що посадив своїх дружинників намісниками у багатьох містах Руської землі, повернув землі племінних княжінь хорватів і дулібів (981), відновив владу Києва над княжіннями радимичів та в’ятичів (981-984). А релігійна реформа 988 р. привела до ідеологічної централізації держави, усталення її рубежів. Реформи батька продовжив Ярослав, який до того ж глибоко розумів згубність для Русі міжкнязівських чвар. Саме він прийняв закон про престолонаслідування за старшим сином. Традиції Ярослава Мудрого продовжили його нащадки, серед яких варто виділити Володимира Мономаха, який укріпив єдиновладну монархію, вмів тримати князів у покорі, не порушуючи проголошених за його ініціативи рішень Любецького з’їзду 1097 р.: кожен володіє власною отчиною. Єдність Старокиївської держави підтримував син і наступник Володимира Мономаха Мстислав, який також зробив значний практичний крок у напрямку українського монархізму. Про ефективність такої форми державного правління, як монархія, свідчить і діяльність правителів Галицько-Волинського князівства: Романа, Данила, Юрія, Лева.

Монголо-татарська навала та інші міжнародні та внутрішні чинники середини ХІІ - першої половини ХІУ ст. докорінно змінили розвиток української державності. Українські землі ввійшли до складу сусідніх держав, насамперед Литви. Але державна традиція не забувалася, державна ідея та її теоретичне осмислення не припинились. Правове становище українських земель у складі Великого князівства Литовського забезпечувало їх досить високий рівень самоврядування, що дало підстави історикам називати цю державу Литовсько-Руською. В умовах Великого князівства Литовського були продовжені літописні традиції давньої Русі. У багатьох літописах того часу, які дістали назву західно-руських і більшість з яких написані староукраїнською мовою, наявні прояви монархічної ідеї: патріотичне возвеличення князів литовських династії Гедиміновичів, які водночас були місцевими українськими династами, протиставлення їх московським князям та польським королям.

Помітним у суспільно-політичній думці цього часу є праці Станіслава Оріховського, написані ним у середині ХУІ ст. - “Напучення королеві польському Станіславу-Августу”, “Лист до Павла Розумія від 15 серпня 1549 р.”, “Політія Королівства Польського”4. С. Оріховський вважав себе українцем (сам називав себе Роксоланом) і водночас “зразковим підданим” короля. У першому творі мислитель змальовує ідеальний образ монарха, який має бути мудрим, прагнути до правди і справедливості, гуртувати громадян, а в часи війни захищати кордони. Правити король повинен відповідно до закону, який є “розумом держави”

і справжнім правителем вільної держави, а король - це посередник закону. С. Оріховський підкреслює, що король одноосібно керувати державою не може, а повинен мати помічників - порадників з середовища шляхти.

Важливою віхою в історії України була Люблінська унія 1569 р., після якої розпочався активний наступ польських феодалів на українські землі, полонізація та покатоличення українського населення. У відповідь на посилення польсько-католицької експансії після Люблінської унії формується активна опозиція національно-патріотичних сил, очолюваних князем Василем Костянтином Острозьким. Найрадикальніші її представники обґрунтували ідеал самостійної держави з монархічною формою правління.

Серед мислителів-полемістів виділяється вихованець Острозької школи, філософ Христофор Філалет з Волині, який висловив ідею обмеженої монархії та вважав, що відносини між монархом і народом мають будуватися на законах і добровільній згоді. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі і не є абсолютною і щодо “тіла” людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах монарх не має права вершити беззаконня над народом. Отже, суспільно-політична думка ХУІ-ХУІІ ст. свідчить про дальший розвиток ідей щодо форми державного правління, у тому числі й монархічних.

Оригінальним проявом монархічних ідей стали праці Йосипа Верещинського, римо - католицького єпископа. У його “Оголошенні, на сеймики” пропонуються реальні шляхи створення на Задніпров’ї рицарської школи на зразок ордену мальтійських хрестоносців, а з нею військово-адміністративної держави. Й. Верещинський першим висловив думку про утворення на основі козацьких полків окремих адміністративно-територіальних одиниць, які об’єднувалися б у козацьку державу у формі князівства або герцогства з підлеглістю польському королю. Подібна ідея стала основоположною для козацького державотворення під час укладення Гадяцької угоди 1658 р., центральним пунктом якої було утворення Великого князівства Руського. Цей проект козацької держави на Задніпров’ї знайшов свою конкретизацію і розширення у творі Й. Верещинського “Війську Запорізькому пресвітлий виказ.” (1596). Тут привертає увагу форма князівського правління і те, що на чолі цієї держави і козацького народу мав стати князь, котрий зі своїм полком перебував би в Переяславі, гетьман у Лубнах, а полковники - в різних містах, розташованих понад Дніпром на українських та білоруських землях5.

Погляди на місце королівської влади в суспільстві, ставлення короля до народу знаходимо у “Вірші на жалобний погріб славного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича. К. Сакович вважав, що козаки мають зберігати вірність королю польському - “є король, а крім нього не знаєте пана”, а той повинен відповідати образу ідеального правителя6. Характеризуючи загалом політичну думку в Україні ХУІ-ХУІІ ст., можна відмітити, що цей період вражає багатоманіттям національно-патріотичних ідей, серед них помітне місце займала й ідея монархізму.

Правовий статус вищих органів державної влади доби Богдана Хмельницького був зумовлений формою української держави. Існувало специфічне поєднання республіканської та монархічної форми правління. Політичний режим був авторитарний, форма державного устрою - унітарною. Встановився формальний титул голови держави - Гетьман. Але аналіз правового статусу цієї державної інституції дає можливість говорити про існування ознак республіканської форми правління. Це передусім “відсутність легально закріпленого інституту правлячої династії”, глава держави мав у сфері особистих та громадянських прав звичайний статус громадянина, до того ж і обмежений термін своїх повноважень7.

Визвольна боротьба на чолі з Богданом Хмельницьким розпочалася під гаслами козацького автономізму, але з часом (дослідники вважають, що це сталось після Зборівської угоди 1649 р.) Хмельницький прийшов до усвідомлення ідеї необхідності розбудови окремої незалежної держави. За даними ксьондза Щилніцького, “Хмельницький має задум абсолютно і незалежно від жодного монарха панувати і всі ті землі мати у володінні, що починаються від Дністра і йдуть до Дніпра і далі аж до Московського кордону”. Ознаками монархічної форми правління доби Б. Хмельницького можна вважати відсутність правової відповідальності глави держави за дії, вчинені ним за час перебування на своєму посту, відсутність парламенту - вищого представницького законодавчого органу8.

В. Липинський, який на науковому ґрунті розвинув теорію монархізму в Україні, вважав, що ідеї абсолютизму були властиві Б. Хмельницькому і були спрямовані на трансформацію гетьманської влади. Після 1649 р. Б. Хмельницький пристосовує монархічну ідею, яка народилася в нього в умовах Речі Посполитої, до конкретно історичних умов в

Україні, “забезпечення будуччини державності української Гетьман бачив тільки дідичній і міцній гетьманській владі, в створенню і скріпленню абсолютної української монархії”9. Про це свідчить низка історичних фактів:

• намагаючись надати гетьманству спадкового характеру, Б. Хмельницький до козацького реєстру 1648 р. другим після себе вніс ім’я свого сина Тимоша10;

• під час переговорів з іноземними послами Б. Хмельницький неодноразово титулував себе “єдиновладцем і самодержавцем руським”, “володарем і князем”11;

• польський посол П. Ласка свідчив, що в тих краях і в церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім Гетьмана з Військом Запорізьким12;

• укладаючи Зборівську угоду, Б. Хмельницький намагався внести статтю про довічний характер влади Гетьмана, у 1654 р. цю норму зафіксувала українсько-московська угода;

• у 1657 р. Гетьман ініціював скликання Ради старшин, яка прийняла рішення про передачу влади Гетьмана синові Юрію;

• в останні роки свого життя Б. Хмельницький порушив давні права та вольності, перебрав на себе повноваження загальної військової ради, ради старшин, він самостійно призначає та усуває з посад генеральних старшин та полковників13;

• Б. Хмельницький привласнив право розпоряджатися загальнодержавним земельним

фондом14.

Б. Хмельницький добре розумів потреби часу і те, що абсолютизація влади правителя була тоді загальноєвропейською тенденцією. Намір Гетьмана перетворити свою владу на монархічну, його курс на переростання республіки у спадковий гетьманат повністю відповідав тодішнім національним інтересам. Згубність протилежного шляху виразно продемонстрували події сумної згадки Руїни, коли позбавлена сильної і авторитетної особи Гетьмана Україна, за образним висловом, “сама себе звоювала”15.

Якщо ж розглядати причини невдачі Гетьмана щодо утвердження монархічної влади в Україні, то серед головних можна визначити такі:

• монархічні тенденції в добу гетьманування Б. Хмельницького не були закріплені законодавчими актами;

• у суспільстві наростало протистояння між монархічно-державною ідеологією Г етьмана, що починала формуватися, та ідеологією народних мас, котрі сприймали монарха поза Україною;

• спроби утвердити монархію трималися виключно на авторитеті Гетьмана, що не давало йому можливості повною мірою впроваджувати монархічну ідею і його політика в той період до певної міри носила характер “конспірації”;

• Гетьман не зумів побороти козацького анархічного традиціоналізму, котрий поєднувався з соціальним фактором повстання16.

Слушною є думка, що в Україні в той час могла сформуватися не чиста “дідична” монархія, а різновид авторитаризму Президента (Гетьмана) в формі, яка принципово відрізнялася б від польської анархічної шляхетської демократії і московського східного деспотизму17 і водночас протистояла б українському традиційному отаманству18.

Після приходу до влади Івана Виговського утверджується олігархічно-республіканська форма правління. Та все ж і він, так само як і наступні Гетьмани, зрештою прийшов до думки про необхідність зміцнення гетьманської влади, надання владі монархічних рис, запровадження її спадковості. Так, Гетьман П. Дорошенко, якого історик Д. Дорошенко назвав “найбільш конституційним гетьманом, який додержувався старих козацьких традицій”, не лише прагнув “вічного гетьманства” і передачі влади після його смерті “синові і онукові його неодмінно”, а й виношував плани стати “удільним князем, володарем всієї України”19.

Н. Полонська-Василенко, спираючись на праці М. Грушевського, О. Оглоблина, І. Крип’якевича, П. Окиншевича, показала етапи розвитку ідеї спадкової гетьманської влади. Дотримуючись принципів, закладених В. Липинським, авторка в своїй праці “Історія України” дослідила промонархічно-династичну політику українських гетьманів другої половини ХУІІ ст. Особливий акцент вона робить на спробі Д. Многогрішного назвати своїм наступником брата Василя у 1671 р., а відносно І. Самойловича дотримується думки, що останній за часи свого 15-літнього гетьманства по черзі оголошував спадкоємцем булави власних синів Семена, Григорія, Якова. Наступна спроба передати гетьманство у спадок належала Гетьману Івану Мазепі, який прагнув встановити в Україні єдиновладдя. Оскільки він не мав власних нащадків, то покладав особливі надії на своїх племінників - Івана Обидовського, а після його смерті на Андрія Войнаровського.

Серед інтелектуалів ХУІІ - початку ХУІІІ ст. послідовним монархістом можна вважати Феофана Прокоповича. Саме він розробив теорію просвітницького абсолютизму, де монарх - верховний носій державної влади і всі його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорія просвітницького абсолютизму визнавала таким володарем лише освіченого мудрого властителя-філософа на троні.

Одним з тих, хто прагнув встановити на Україні гетьманську монархію у ХУІІІ ст., був Кирило Розумовський. Н. Полонська-Василенко на основі документів, що знаходились в архіві її батька, констатує: у 1763 р. було складено петицію царському уряду про закріплення гетьманства за родом Розумовських20, хоча поруч засновувалося Генеральне зібрання з певними конституційними функціями парламентського характеру21.

За цією петицією Україну було поділено на 20 повітів, у кожнім з яких мав бути земський суд. З судовою реформою змінювалася система чинів гетьманської держави22. Цікаво, що К. Розумовський до аристократії приписував і козаків. Такий тип держави, що її пропонував К. Розумовський, мав в Європі статус герцогства. Про те, що Україну планувалося перетворити на герцогство, свідчить й “Історія Русів” - пам’ятка української політичної думки початку ХІХ ст. Герцоги чи князі були у такого типу утвореннях спадковими володарями, отже К. Розумовський планував перетворити Україну на шляхетську

• 23

європейського типу державу з спадковим гетьманом на чолі. Але його планам не судилося здійснитися. 10 листопада 1764 р. указом Катерини ІІ гетьманство в Україні було скасоване.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на якому було проголошено Гетьманом України П. Скоропадського. Це означало організаційне відродження українського консерватизму і відновлення “власними силами його точки опори: Гетьманства”24.

Влітку 1920 р. у Відні було створено Український Союз хліборобів-державників (УСХД). Засновником організації був В. Липинський, чиї монархічні ідеї формувалися ще в дореволюційний період і зрештою вилилися в струнку теоретичну державницьку концепцію майбутнього розвитку української держави в післяреволюційний час. В основі Союзу була покладена монархічна ідея в її національній формі - Гетьманстві. До складу згаданої організації ввійшли відомі на той час українські політики та вчені - Д. Дорошенко, М. Кочубей, С. Шемет, П. Сідлецький та інші однодумці В. Липинського. Майбутня українська держава, за В. Липинським, це дідична трудова монархія з обов’язковою передачею гетьманської влади у спадок25. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символом єднання усіх соціальних верств суспільства.

Гетьманська влада спирається на традиції, започатковані Б. Хмельницьким. Гетьман, який очолює трудову монархію як форму української державності, репрезентує державно-національну традицію, єдність нації, керує урядовим апаратом та адміністрацією з метою розбудови та зміцнення держави. Його влада не є диктаторською, самодержавною, вона обмежена законом, який виробить провідна верства, що представляє всі класи. Монарх у своїх діях керується законом і водночас у межах закону забезпечує свободу народу. Навколо Гетьмана об’єднується вся Україна, він дає можливість різним політичним угрупуванням співпрацювати в ім’я зміцнення держави. “При монархії, - зазначає вчений, - найвище місце

репрезентації держави зайняте раз і назавжди Гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище

«26

місце претендувати не може” .

В. Липинський обґрунтовує необхідність 5 основних підвалин, на яких має базуватись українська монархія: аристократія; класократія; територіальний патріотизм; український консерватизм; релігійний етос. Ці п’ять пунктів вчений визначає, спираючись на проведену ним диференціацію типів державного будівництва, усвідомлення різниці між націоналізмом

• • • • 27

“творчим і руйнівним”, націями “поневоленими і недержавними” .

Завдяки В. Липинському та його послідовникам Гетьман П. Скоропадський набув неабиякого авторитету і сприймався в консервативних колах як єдиний претендент на гетьманство майбутньої дідичної української монархії. У монархічних виданнях широко пропагувалася діяльність П. Скоропадського в часи існування гетьманської Української Держави у 1918 р. Поступово ідея монархізму почала завойовувати прихильників у середовищі української еміграції в країнах Європи, США, Канади, Латинської Америки. Праці В. Липинського, особливо “Листи до братів хліборобів”, стали своєрідним “Євангелієм” для багатьох українців як за кордоном, так і в Україні. Зокрема, М. Хвильовий, прочитавши “Листи.”, зізнався, що його полонили ідеї В. Липинського, підкреслив, що вони зможуть відродити Українську державу28. Із захопленням відгукнулися про його державотворчу концепцію В. Стефаник, А. Шептицький.

Особливо привабливими були монархічні ідеї для молоді. Зокрема в Берліні під впливом ідей В. Липинського було створене українське студентське товариство “Мазепинець”. Як згадував І. Лисяк-Рудницький, частина молоді, не визнаючи ідеології націоналізму, що тоді бурхливо розвивалася, вбачала в монархізмі вихід із складного становища для України, мріяла врешті на засадах гетьмансько-монархічної ідеології будувати Українську державу29. З метою пропаганди гетьмансько-монархічної ідеології в середовищі української еміграції в різних країнах Європи, США, Канаді виходили часописи, зокрема “Хліборобська Україна”, “Бюлетень гетьманської управи”, “Нація в поході”, “Гетьманець”, “Запорожець” та ін. У 1928 р. у Берліні П. Скоропадський відкрив Український науковий інститут, який значну увагу приділяв дослідженню української державності.

Протягом 1926-1927 рр. почалися розходження між В. Липинським і П. Скоропадським. Про причини конфлікту між ними писав сам В. Липинський у комунікаті

• • 30 •

під назвою “Розкол серед гетьманців” . Між В. Липинським та П. Скоропадським ще до цього конфлікту були суперечки щодо типу монархії: В. Липинський був прихильником західного англійського зразка монархії царствуючої, але не правлячої, П. Скоропадський виступав за монархію “східного, московського чи балканського типу”.

Побіжний огляд політичної думки в Україні Х-ХХ ст. свідчить, що розвиток монархічної ідеї, незважаючи на складнощі розгортання державотворчих процесів, йшов у ногу з політичними реаліями, відображав практику державного життя, а іноді і випереджав її. Монархічна ідея в Україні найшла своє втілення як у конкретній діяльності правителів - князів та гетьманів, так і в працях філософів, мислителів, діячів культури, представників церкви. Основним лейтмотивом цієї ідеї було намагання досягнути консолідації суспільства, забезпечення загального блага. І саме монархічна ідея багатьма розглядалася як важливий засіб досягнення стабільності і правопорядку в державі. Актуальність цієї філософсько- політичної концепції зумовлюється реаліями сучасних процесів розвитку української держави. В умовах незалежності України досвід попередніх мислителів та практиків державного будівництва стане, безперечно, в пригоді для багатьох політиків-професіоналів. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1 Липинський В. Покликання “варягів”, чи організація хліборобів. - Нью-Йорк, 1954. - С.8.

2 Замалеев А., Зоц В. Мыслители Киевской Руси. - К., 1981. - С.48.

3 Там само. - С.68.

4 Українська література ХІУ-ХУІ ст. - К., 1988. - С.56.

5 Шевчук В. Козацька держава: Етюди до історії українського державотворення. - К., 1995. -

С.382-384.

6 Українська література ХІУ-ХУІ ст. - С.89.

7 Шевчук В. Вказ. праця. - С.137-138.

8 Там само. - С.137; ДзейкоЖ. Правовий статус вищих органів державної влади періоду гетьманщини // Розбудова держави. - 1993. - №3. - С.48.

9 Липинський В. Україна на переломі 1657-1658 р. - К.; Відень, 1920. - С.188.

10 Крип ’якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького // Записки НТШ. - Львів, 1931. - Т.151. - С.145.

11 Степанков В. Проблеми встановлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького // Український історичний журнал. - 1995. - №4. - С.22.

12 Там само.

13 Документи Богдана Хмельницького / Під ред. І. Крип’якевича. - К., 1961. - С.179-180.

14 Козаченко А. Про державну владу Богдана Хмельницького: окремі питання // Право України. - 1998. - №2. - С.91.

15 Губський Б. Богдан Хмельницький: від державної ідеї до української козацької держави // Хроніка 2000. - 2001. - №45-46. - С.41.

16 Українська література ХІУ-ХУІ ст. - С.229, 231.

17 Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою // Сучасність. - 1973. - №9. - С.150.

18 Сікора І. Концепція “дідичного гетьманату” Вячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимності політичної системи // В’ячеслав Липинський. Історико-політична спадщина і сучасна Україна. - К.; Філадельфія, 1994. - Т.1. - С.129.

19 Історія України / Під ред. В. Смолія. - К., 1997. - С.113.

20 Верба І. В’ячеслав Липинський у науковій спадщині Наталі Полонської-Василенко // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - С.194.

21 Енциклопедія українознавства. - Т.7. - Париж; Нью-Йорк, 1973. - С.2556.

22 Путро О. Гетьман К. Розумовський і судова реформа в Україні-Гетьманщині // Український археографічний щорічник: Нова серія. - Вип.2. - К., 1993. - С.60.

23 Шевчук В. Вказ. праця. - С.275-295.

24 Липинський В. Покликання “варягів”, чи організація хліборобів. - С.53.

25 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Нью-Йорк, 1954. - С.80.

26 Липинський В. Лист до Л. С., члена “Ініціативного гуртка українського селянсько - хліборобського союзу” від 16.ІІ.1924 р. // Поступ. - Львів, 1927. - Річник 1. - С.137.

27 Потульницький В. В. Липинський - політолог // В’ячеслав Липинський. Історико - політологічна спадщина і сучасна Україна. - С.108.

28 Пизюр Є. В’ячеслав Липинський і політична думка Західного світу // Сучасність. - 1969. - №9. - С.104.

29

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - Т.2. - К., 1992. - С.78.

29 Осташко Т. В. Липинський і П. Скоропадський: причини і наслідки конфлікту // В’ячеслав Липинський в історії України. - К., 2002. - С.113-124.