Головна Історія Київського національного лінгвістичного університету УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА ТА ЇЇ СУСПІЛЬНІ ОРІЄНТИРИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ (КІНЕЦЬ ХІХ - ПОЧАТОК ХХ ст.)
joomla
УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА ТА ЇЇ СУСПІЛЬНІ ОРІЄНТИРИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ (КІНЕЦЬ ХІХ - ПОЧАТОК ХХ ст.)
Історія - Київського національного лінгвістичного університету

С. ГЕРАЩЕНКО

Запорізький державний університет

Одним з пріоритетних напрямків сучасної історичної науки є розробка проблем, що становлять підвалини національного відродження України новітньої доби. Особливого значення у зв’язку з цим набуває період кінця ХІХ - початку ХХ ст., під час якого відбулися суттєві зрушення в суспільній свідомості. Збагнути процес утвердження української модерної нації неможливо, якщо розглядати національний рух, не помічаючи участі у ньому представників усіх тогочасних соціальних верств. На думку І. Лисяка-Рудницького, варто брати до уваги “всякі інші сили”, все те, що мало відношення до модерної України1, безпосередньо чи опосередковано впливало на її розвиток. Народницька, а згодом і радянська історична наука розглядала український національний рух насамперед під кутом зору участі в ньому т. зв. трудящих мас, наголошуючи на “безбуржуазності” української нації (характерний підхід істориків народницької школи), або (йдучи за канонами радянської історіографії) заперечувала роль “непролетарських класів”, ігнорувала національну еліту. У пропонованій статті розглядається суспільна позиція українського шляхетства, нащадків козацько-старшинських родин, наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., його місце й роль у націотворчих процесах. Зазначена тема не була предметом спеціального дослідження і залишається практично не вивченою.

Складний і тривалий шлях, яким пройшло українське шляхетство від часів його інкорпорації у “дворянство всеросійське”, на початку ХХ ст. позначився участю багатьох його представників у діяльності загальноросійських партій та об’єднань консервативного спрямування. Неохоче сприймаючи ліберально-демократичні перетворення, що прийшли разом із революцією 1905-1907 рр., а точніше ті форми і методи, якими вони впроваджувалися у життя, українське дворянство виявило політичну активність не в національному русі, що мав здебільшого соціалістичне забарвлення, а в консервативному середовищі, яке в Україні репрезентували переважно російські правомонархічні партії та об’єднання. Зазначені структури стояли на позиціях збереження територіальної цілісності Російської імперії, вороже ставлячись до спроб розв’язання національних і соціально - економічних проблем у ліберальному і соціалістичному контексті.

Це дало привід багатьом політикам, а також дослідникам історії України розглядати українське дворянство поза процесом національно-визвольних змагань, вбачати у ньому ренегатів і зрадників. Такий підхід характеризує народницьку історіографічну концепцію, суть якого, за словами М. Грушевського, полягала у тому, що в оцінці конфліктів “народу і влади вина завжди лежить по стороні влади, бо інтерес трудового народу - се найвищій закон всякої громадської організації”2. У центрі народницького концепту стояв народ, під яким малися на увазі насамперед селянські маси як вирішальний чинник історії. До чільних істориків цього напряму належали М. Костомаров, О. Лазаревський, В. Антонович, М. Грушевський.

З інших позицій оцінювали місце й роль аристократичних верств у національному русі представники консервативно-державницької школи української історіографії

В. Липинський, Д. Дорошенко, О. Оглоблин, М. Слабченко, С. Томашівський, І. Крип’якевич та ін. В їх працях головною рушійною силою історичного процесу вважалась еліта. Незважаючи на те, що остання була значною мірою зрусифікована або спольщена, українське національне відродження стало можливим завдяки саме зусиллям української еліти, репрезентантами якої були нащадки козацько-старшинських родин.

Значний внесок зробили у розробку зазначеної проблеми зарубіжні дослідники, у тому числі українські. Вони вивчали українське національне відродження в європейському контексті, акцентуючи увагу на спільних та відмінних рисах у націотворенні всіх “бездержавних” народів, зокрема чехів, словаків, поляків.

Необхідно зазначити, що українське національне відродження, як і європейське, розвивалося за трифазовою моделлю, запропонованою чеським дослідником М. Грохом. За цією схемою національний рух започаткували нащадки української козацької старшини, яка внаслідок історичних обставин стала на службу російському самодержавству. В народницькій літературі їх вважали остаточно зрусифікованими, а тому нецікавими для українського національного відродження. Цілком інакше пояснював їх суспільну поведінку канадський дослідник Павло Магочій. Він розробив теорію, суть якої полягає в існуванні для

ф з

кожної людини так званих “численних лояльностей” та “взаємовиключних свідомостей” . Переносячи це на ґрунт досліджуваної проблеми, П. Магочій стверджував, що у такій багатонаціональній державі, як Російська імперія, є цілком нормальним, коли окремі представники українського населення вважали себе водночас і малоросом (українцем), і великоросом (росіянином), тобто не втрачали своєї лояльності до Російської імперії, зберігаючи водночас любов і до рідного краю. Подібна лояльність була природною частиною “ієрархії численних лояльностей” (у даному разі подвійна лояльність), що наявна в національному відродженні багатьох інших народів. Згодом на місце “ієрархії численних лояльностей” приходить “структура взаємовиключних свідомостей”. Тобто певна частина населення усвідомлює, що неможливо бути росіянином з Малоросії (України) або поляком з

України. Треба бути або росіянином, або українцем. Однак “ієрархія численних лояльностей” та “структура взаємовиключних свідомостей” перебуває в постійній взаємодії, й кожна з них, залежно від обставин, може стати домінуючою.

Спробуємо показати, як відбувався конфлікт між “ієрархією численних лояльностей” і “структурою взаємовиключних свідомостей” у представників українських аристократичних верств.

З ліквідацією Гетьманщини та наступом царизму на залишки української автономії, з другої половини ХУІІІ ст., представники козацької старшини починають вести боротьбу за відновлення власної державності, чинять спротив русифікаторській, колоніальній політиці Російської імперії. На думку О. Оглоблина, тим самим українська еліта “проявляла свої національно-державницькі ідеї”4. Започаткувавши академічну фазу українського національного руху, вона “кинула зерно, з якого виріс український національний рух у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.”5

Історіографія, присвячена процесам інкорпорації української козацько-старшинської верстви протягом кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. у російське дворянство, є досить численною. Серед праць, присвячених цій проблематиці, можна виділити роботи

О. Оглоблина6, Ю. Охримовича7, Д. Дорошенка8, І. Лисяка-Рудницького9, З. Когута10,

В. Кравченка11, С. Гелея12, В. Потульницького13, В. Свербигуза14 та багатьох інших дослідників, які показали державницькі прагнення українських козацько-старшинських родів. Натомість період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. все ще залишається малодослідженим. Це пов’язане з пануючою серед багатьох дослідників, головним чином народницької історіографії та її новітніх послідовників, думкою, що українська еліта стала остаточно зрусифікованою або спольщеною. Тобто наприкінці ХУІІІ - у першій половині ХІХ ст. і протягом наступних десятиліть політична активність українських аристократичних верств, їхні автономістські прагнення остаточно зійшли нанівець, так і не призвівши до бажаних наслідків. Така точка зору є надто спрощеною, оскільки більшість представників української еліти, незважаючи на політику русифікації та подальшу інкорпорацію її в імперські державні структури, не залишалась байдужою до долі своєї Батьківщини.

Безумовно, в другій половині ХІХ ст. нащадки української старшини, як власне і представники новонародженої української буржуазії, не проявили так відкрито свої автономістські симпатії, як у попередні десятиліття. Умови життя неминуче штовхали їх до тих чи інших форм співробітництва з Російською імперією, лояльності до офіційної влади. Проте українське шляхетство шукало інші можливості для боротьби, намагалося легальними засобами допомогти своїй Батьківщині, прагнучи зменшити тиск імперських владних структур на Україну. Однією з найпоширеніших форм боротьби проти русифікаторської політики самодержавства стала робота у створених на початку 60-х років ХІХ ст. земствах.

В Україні земства тривалий час діяли тільки у лівобережних губерніях. Певний час земства “розглядались як щось окреме, а то й протилежне українському національному рухові”. Досить влучно охарактеризував ставлення до цих установ народницької та радянської історіографії О. Моргун: “Земство панська установа, в земстві сидять дворяни - землевласники і розмовляють по-російському”. Така трафаретна наліпка і таке “класово витримане” тавро, насамперед, вирішували, якого погляду на земство потрібно триматися “правовірним” марксистам і демократам - природного, негативного, зневажливого або ворожого, та й усе15. Тепер перед дослідниками з’явилася можливість, використовуючи різні джерела, нові методологічні підходи, більш об’єктивно підійти до висвітлення ролі земських установ в українському національному русі.

Від самого початку своєї діяльності земства показали себе досить активними, діючи в різних площинах: політичній, економічній, культурній. У земствах, як і в колишніх шляхетських зібраннях, українське дворянство одразу виявило свої традиційні автономістські прагнення. Підтвердженням цього став секретний донос російському урядові, в якому повідомлялося, що українці “прагнуть вільної республіки з Гетьманом на чолі”16, причому кандидатом на гетьмана називали відомого земського діяча, українського дідича, дворянина В. В.Тарновського. В багатьох урядових документах кінця 80-х рр. зазначалося, що “протиурядова опозиція звила собі міцне гніздо у земстві”17.

Протягом 80-х років земства клопоталися про зняття заборон з української мови, боролися за її впровадження в навчальні заклади тощо. В земствах у той час перебували високоосвічені представники українського шляхетства, які працювали у різних галузях громадської, наукової, культурної, літературної та політичної діяльності. Активну участь земські установи брали у створенні та фінансуванні губернських архівних комісій, що займалися збиранням історичних документів та їх виданням. Офіційна пропаганда такої діяльності була заборонена урядом і вважалася “українофільством”, тому в рамках наукових досліджень земці знайомили громадськість зі славетними сторінками історії України різних періодів, особливо козацької доби. Серед найбільш відомих земців можна виділити П. Дорошенка, М. Василенка, І. Шрага, Ф. Уманця, братів Сергія та Володимира Шеметів, Ф. Лизогуба, Г. Милорадовича та багатьох інших.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. відбувався процес політизації українського національного руху, який висував на порядок денний політичні питання, у тому числі майбутнього державного статусу України (автономія, самостійність). Однак домінуюча соціалістична спрямованість молодого покоління, провідників українських політичних


партій стала на заваді об’єднанню всіх національних сил. Найбільш типову думку цієї частини українців висловив один з активних членів Української соціал-демократичної робітничої партії К. Арабажин, який, дорікаючи старшому поколінню українофілів за їх аполітичність, надання переваг культурницькій діяльності, писав: “Нехай українофіли витягають свої святощі, як Іван Никифорович Довгочхун, котрий від часу до часу вивітрював на дворі свої широчезні шаровари, жупан, в котрий вже не влізти, рушницю, з котрої давно не можна стріляти, нехай вони тішаться сією роботою і думають, що вона чогось варта, - українці-соціалісти мають свою широку, вільну дорогу, повний обермок пекучих справ, невідложних обов’язків”18. Радикалізм української молоді відштовхнув від політичного життя заможні верстви населення, консерватизм яких був націлений якщо не на збереження існуючого ладу, то хоча б на поступову його зміну. Тому чимало представників українського шляхетства нерідко знаходило собі притулок у російських правих партіях та об’єднаннях.

Досить показовою в цьому відношенні є доля братів Андрія й Миколи Стороженків - українських дворян, істориків, громадських діячів, нащадків славетних козацько - старшинських родів Полтавщини, які беруть свій початок ще з часів Хмельниччини. Андрій Володимирович Стороженко - відомий історик і славіст, переяславський маршалок, земський та дворянський діяч Полтавщини. Працюючи разом з братом Миколою в “Київській старовині”, у Київській археографічній комісії, займаючи провідні позиції в Історичному товаристві Нестора-літописця, він видав чимало праць з історії українського козацтва ХУІ-ХУШ ст. Проте після 1905 р. А. Стороженко опинився у стані т. зв. “реакції”, підтримуючи основи самодержавного ладу. Протидія революції була настільки сильною, що

А. Стороженко, розірвавши зі своїм українофільським минулим, вступив до виразно чорносотенної організації в Україні - київського “Клубу російських націоналістів”.

Подібна доля спіткала його брата Миколу. Здобувши історичну освіту у Київському й Петербурзькому університетах, він продовжив свою наукову та громадську діяльність на Батьківщині. Протягом 80-90-х років М. Стороженко працював співробітником “Київської старовини”, досліджуючи історію Лівобережної України ХУІІ-ХІХ ст. Він був активним діячем Київської археографічної комісії, за дорученням якої проводив важливі історико - археографічні дослідження в Київському центральному архіві. Все своє життя, як справжній патріот України, М. Стороженко приділяв багато уваги громадській діяльності. Він був почесним мировим суддею і гласним Пирятинського земства (1889-1914 рр.), гласним Київської міської думи (1902-1909 рр.). Крім того, протягом 1909-1919 рр. обіймав посаду директора І Київської гімназії. Тісні зв’язки з представниками української культури й науки дозволили Миколі Стороженку зберігати вірність традиціям свого старовинного дворянського роду. Серед його близьких друзів найпомітніше місце займали В. Антонович,

5

до історичної школи якого він належав, П. Куліш, брати Рудченки, О. Левицький, В. Горленко та багато інших. Однак події революції 1905-1907 років наклали свій відбиток на подальшу долю М. Стороженка. З того часу його діяльність була також пов’ язана з київським “Клубом російських націоналістів” і заснованим у 1910 р. “Галицько-Руським товариством”, головою якого він став19. Проте й за таких умов М. Стороженко у глибині душі залишався українцем. Про це свідчить діяльність вченого після повалення російського самодержавства. “Його українські статті в перших виданнях Української Академії Наук, - зазначав О. Оглоблин, - його українське листування (1918-1919 рр.) і пізніших років українською мовою дуже цікаве. Спогади (писані українською мовою. - С. Г.), його близькі зв’язки з українським науковим світом на еміграції - все це було не тільки чесним завершенням довгого життєвого шляху українського вченого й українського патріота на свій лад, але й виявом остаточного розриву українського консерватизму з російським легітимним, і Російською імперією й російським націоналізмом, що з ним зв’язано було ім’я і діяльність братів Стороженків у Києві до 1917 р.”20

Участь у подібних організаціях відповідала подвійній лояльності цих людей, що було характерним в умовах Російської імперії, а особливо після 1907 р., коли Україна опинилися перед загрозою анархії, яку несла з собою революція. Іншими словами, представники українського дворянського консерватизму ХІХ - початку ХХ ст. “свою щиру відданість українським культурно-науковим справам поєднували з не менш щирою й лояльною відданістю російській царській династії, й, кінець кінцем, Російській імперії”21. Тому “для людей типу братів Стороженків шлях від українофільства “Київської старовини” до

київського “Клубу російських націоналістів” після 1905 р. зовсім не здавався шляхом

22

“зради” . У часи столипінської реакції, демонструючи свою лояльність до існуючої влади, брати Стороженки водночас зробили чимало на ниві української науки та культури. Так, завдяки їх коштам від 1908 р. почав виходити “Малоросійський родословник”, автором якого був В. Модзалевський (до 1914 р. було видано 4 томи). А в 1902 р. саме А. Стороженко взяв активну участь у виданні праць П. Куліша. Ось як про нього відгукувався Василь Горленко в листі до Г. Барвінок: “То є особа ідеальна, за всіма ознаками своєї освіти добросовісності, знань взагалі і знання Куліша і розуміння його праць; особа багата, яка можливо візьме на себе безплатно цю роботу. Ця особа Андрій Володимирович Стороженко”23.

Трохи більше пощастило Василю Петровичу Горленку - також представнику українського дворянського консерватизму, який зближував його з братами Стороженками. Його ім’ я було більш-менш знане в історіографії, однак недостатньо для такої визначної постаті, про яку О. Лазаревський писав: “Горленко найкращий майстер з теперішніх наших

• „24

літературних митців.


Народився він у с. Ярошівці, на Прилуччині, в родовому маєтку, який його предок Дмитро Горленко отримав у 1701 р. від І. Мазепи. Вихованець Сорбонни, він, за влучним висловом О. Оглоблина, був “європеєць цілою своєю культурою, всіма клітинами своєї української душі, тонкий і вражений естет, він начебто не витримав задухи російської реакції й її соціальних та національних антагонізмів. Він не міг бути ні на боці грядучої української революції, ні, тим більше, з тими, хто намагався знов загнати його улюблену Батьківщину до в’язниці народів”25.

В. Горленко (помер у 1907 р.) залишив помітний слід в українській культурі. “Інстинктивний мазепинець”, як він сам себе називав26, був помітною фігурою у “Київській старовині”, маючи найщиріших друзів в особі М. Костомарова, П. Куліша, Г. Барвінок, М. Заньковецької, П. Мирного, О. Левицького та багатьох інших українських діячів. Він був автором численних творів з історії культури України та її зв’язків із західноєвропейським світом. Французький письменник Дені Рош називав його “найновішим, найоригінальнішим і найшляхетнішим нащадком давніх українських отаманів”. “Я гадаю, - писав він, - що добре знав силу й щирість його духу, я вважаю, що він був цілковито достойний, щоби поховали покритого славною червоною китайкою, яка певно покривала труну кількох його предків і

27

якою покрили численні земляки в останню хвилину труну Шевченка” .

Епістолярна спадщина В. Горленка дозволяє предметно ознайомитися з переживаннями, уподобаннями, ідеалами та поглядами тієї частини українського дворянства, яка походила від давніх козацько-старшинських родів. Попри зовнішню лояльність до існуючої влади, що в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. залишалося необхідною умовою існування для всієї дворянської верстви, в приватних листах можна відчути біль, з яким ці люди переживали трагічні події, пов’язані з репресіями проти всього українського. Так, наприклад, у листі до А. Стороженка від 24 березня 1894 р. В. Горленко висловлювався за необхідність реформ. Негативно ставлячись до Російської імперії, називаючи її “огидною Москвою” і критикуючи Міністерство земельних справ та всю систему управління

державою, він писав, що такий стан буде існувати, “поки це недоладне сполучення, зване

• • 28 • • •

Росією, не розпадеться на свої природні частини” . В іншому листі до О. Левицького від

3 червня 1892 р. Горленко писав: “Північна столиця завжди викликала у мене негативне враження, в ній не вистачає ні світла, ні тепла, ні повітря, все в ній штучне, фальшиве й

29

умовне” .

Не дивно, що саме у цьому середовищі створена монографія “Іван Мазепа”, в якій український гетьман уперше отримав позитивну оцінку як державний діяч і як особистість. Її автором був нащадок старовинного козацько-старшинського роду, український історик, громадський діяч, член Глухівської повітової земської управи Федір Уманець30.

Характеризуючи цю книгу, В. Горленко в одному з листів до М. Стороженка від 20 грудня 1897 р. наголошував, що про Мазепу вперше після 1709 р. розказано з симпатією, а також обіцяв написати про цю працю свій відгук у дві газети “з метою популяризувати думки книги й захитати дикий погляд, що встановився на розумного й талановитого Гетьмана”31. Виконуючи свою обіцянку перед М. Стороженком, В. Горленко так висловився у “Новом времени” про працю Ф. Уманця: “Вона являє собою нову спробу, не позбавлену цікавості й новини реабілітувати пам’ ять людини, що його ім’ я на Батьківщині перевернулося в лайку і образу”32. В умовах урядових заборон на українське слово, переслідувань українського руху наприкінці ХІХ ст. такі думки і заяви були занадто сміливими й могли дорого коштувати їх автору.

Однак для сучасників і найближчих нащадків В. Горленко залишився не зрозумілою до кінця постаттю. Полтавський земець з виразними українофільськими симпатіями протягом другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст., під час революції 1905-1907 років, опинився у чорносотенному таборі. Колишній активний співробітник українських видань почав працювати на часопис “Новое время” - україножерне видання. Чим була зумовлена ця еволюція в бік реакційного консерватизму з російською націоналістичною основою? К. Грушевська, визначаючи заслуги В. Горленка як українського етнографа, літературного критика, писала: “Український патріот і постійний співробітник російського реакційного часопису, індивідуальність цікава і цінна - але не суцільна, Горленко, як людина, що зависла поміж двох генерацій і між двома таборами, в час, коли така невиразність була особливо шкідлива, не знайшов усіх потрібних передумов для того, щоб вияснити свою ролю в культурнім українськім житті та довершити намічену працю, тому й вийшов з сього життя не як своя людина, а як випадковий гість”33. Приблизно так само характеризував його український радянський літературознавець О. Дорошкевич, пояснюючи еволюцію Горленка у бік чорносотенства його класовою сутністю: “Тонкий, надзвичайно глибокий критик, прекрасний знавець чужоземного та українського мистецтва, зразковий стиліст, Горленко проробив типову для українського лівобережного панства еволюцію: він почав свою життєву кар’єру з ґрунтовного замилування українською старовиною, перенісши це замилування минулим на його культурне епігонство в сучасному, а закінчив - консервативною, класовою позицією українського поміщика. І надзвичайно логічно, надзвичайно поступово відбувався цей процес у Горленковій психіці. Що збільшувалася активність міського пролетаріату, й революціонізувалося меланхолійне українське село, то більше злітали романтичні чари з українського поміщика і надто яскраво з культурного вбрання визирало його класове обличчя”34. У той час, зауважує О. Дорошкевич, В. Горленко робить “рішучу ревізію своїх колишніх національно-культурних поглядів. Він наближається до своїх “друзів” типу Андрія

8

Стороженка, відомого чорносотенця й українофіла, рішуче відмежовуючись од сучасного

35

йому українського руху, повного неприємних соціально-політичних вимог.

Сам В. Горленко пояснював, що головною причиною його ухилу вправо стали події 1905-1907 рр. Обурюючись тогочасними українськими соціалістичними партіями, в одному

з листів до О. Левицького В. Горленко писав: “Виставляти дірявий і дешевий червоний прапор, а під нього - синій, говорити необдумані, швидкостиглі і напівграмотні дієслова - є божевіллям, яке межує з моральним злочином”36.

Як український поміщик В. Горленко не міг працювати в тогочасних україномовних виданнях, адже всі вони на той час були радикального соціалістичного спрямування: “.всі малоросійські видання, до того ж, яскраво соціалістичні. Невже це обов’язково для малоросіянина”. На нашу думку, соціалістична спрямованість української преси і національного руху взагалі стала каменем спотикання для українських діячів типу

В. Горленка. Тому, мабуть, М. Міхновський, розуміючи, що успіх національної справи залежить від об’єднання всіх прошарків українського суспільства навколо єдиної мети, у часи столипінської реакції закликав Є. Чикаленка, Б. Грінченка та інших представників української інтелігенції, які займалися культурно-просвітницькою діяльністю, зокрема

37

видавничою, підтримати політичний курс Столипіна. Не погоджуючись із Є. Чикаленком, М. Міхновський навіть відмовився співпрацювати з ним у справі видання газети “Рада” і мріяв видавати власну газету консервативного спрямування.

Така еволюція в бік російського чорносотенства і націоналізму була трагедією для українського національного руху і стала особистою драмою для більшості українських поміщицьких родів. Підсумовуючи свій життєвий шлях, В. Горленко писав: “Вообще я изломанный, искалеченный плод истории, обломок дворянства, с некоторыми сносными, но и со многими несносными его сторонами. Трагически сознаю все это, но не могу уже

38

перемениться” .

Відомий діяч УСДРП В. Дорошенко акцентував свою увагу на тому, що “перед революцією українська ідея знаходила, наприклад, ґрунт серед поміщицтва, навіть досить заможного, але виступ українських лівих партій з далекоідучими аграрними вимогами наполохав їх, українство в їх очах стало однозначно з революцією, з “безмежним” поділом землі і таке інше. Загрожені в своїх класових інтересах, вони почули себе ближчими до чужої держави, що їх боронить, як до рідного народу. Тільки одиниці можуть знестися понад класовий егоїзм, а не цілий шар. Також цілком зрозуміле, що майже все, що є захованого і охранительного на Україні, стоїть поза українським табором, адже скрізь цей елемент надто користає з держави (поміщицтво, купецтво тощо), або надто залежить від уряду, як от чиновництво, духівництво, щоб рвати з ним”39.

Вступ до партій та об’єднань чорносотенно-консервативного напрямку здебільшого зовсім не свідчив про те, що українське дворянство стало ворожим до національної справи. Скоріше це був прагматичний крок, здійснюючи який, українське шляхетство намагалося захистити свої соціально-економічні інтереси та зберегти політичну стабільність, наголошуючи на неготовності суспільства сприйняти ліберальні свободи західноєвропейського зразка та впроваджувати відповідні реформи швидкими темпами. Це розуміли й прихильники таких перетворень - представники українських соціалістичних партій. Недарма М. Ковалевський погоджувався з думкою, висловленою одним зі священиків Чернігівщини, що “наш народ ще дуже темний і мало свідомий. Треба ще покоління цілі працювати над усвідомленням цієї темної селянської маси, щоб зробити з нашого народу свідому своїх інтересів націю. Всяка революція прибере у нас дику і руїнницьку форму, бо розбудить темні інстинкти мас”40. Підтвердження цих слів знаходимо в “Спогадах” Є. Чикаленка - відомого громадсько-політичного діяча, головного редактора газети “Рада”, члена УДРП, який до того ж мав значні земельні володіння на Херсонщині та Полтавщині. Зокрема, він зазначав, що “.літом того 1905 року кругом поміщицькі панські садиби горіли

і щоночі видно було освітлене вогнем небо, то з одного, то з другого боку”41.

Отже, хитання від українофільства у другій половині ХІХ ст. у бік російських правих після 1905 р. для української шляхти не було остаточним та настільки згубним, як це намагалися показати представники народницької історіографії. Під час української революції й визвольних змагань 1917-1920 рр. багато тих, хто перебував колись у складі правомонархічних партій та об’єднань, повернулися до своєї Батьківщини і стали діяльними в справі розбудови української державності. Чимало з них взяли участь у роботі гетьманського уряду П. Скоропадського. Показовою в цьому відношенні була еволюція національної свідомості серед представників українських заможних верств, що входили до повітових земств Полтавщини. Наприклад, за свідченням М. Ковалевського, заможний землевласник Михайло Коваленко, який раніше належав до націоналістичної партії “Всеросійський національний союз”, навесні 1915 р. вніс пропозицію про запровадження української мови у школах Полтавщини. “Михайло Іванович Коваленко, - писав М. Ковалевський, - виголосив блискучу патріотичну українську промову, в якій доводив необхідність українізації народного шкільництва і натякнув на великі жертви, які український народ поніс у цій війні і на його право задоволення місцевих потреб, які виникають з історичної минувшини і етнічних особливостей України”42. “Промовляючи в обороні української школи, Коваленко виступив як експонент пануючої соціальної верстви середніх і великих землевласників, тобто тієї верстви, яка найбільше піддалася русифікації на Лівобережжі і польонізації на Правобережжі. Промова Коваленка була ніби барометром

10


настроїв, які починали охоплювати цю соціальну верству України”43. З цього навіть член партії есерів М. Ковалевський робить висновок, що консервативні елементи в Україні хоча й відійшли від національного руху, представленого переважно українськими соціалістами, однак не втратили свого українського інстинкту, що позначилося на їх активізації у 1917­1920 рр. У середовищі представників української шляхти все частіше відбувалася боротьба, в якій місце “ієрархії численних лояльностей” заступала “структура взаємовиключних свідомостей”. Поява організованого гетьманського руху і проголошення Української Держави у 1918 році стали заключною фазою цього процесу.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1 Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. - Львів, 1991. - С.12-13.

2 Цит. за: Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. - К.; Нью-Йорк; Торонто, 1995. - С.57.

3 Магочій П. Українське національне відродження: Нова аналітична структура // Український історичний журнал. - 1991. - №3. - С.97-107.

4 Оглоблин О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959. - С.196.

5 Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. - К., 1997. - С.54.

6 Оглоблин О. Студії з історії України. - С.43-113; його ж. Люди старої України. - Мюнхен, 1959.

7 Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки (від початку ХІХ ст. до Михайла Драгоманова) // Вишкільний курс: Матеріали до історії розвитку суспільно - політичної думки в Україні ХІХ-ХХ століття. - 1977. - Ч.3. - С.77-93.

8 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: історія, політологія, право. - К., 1996. - С.43-214.

9 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - К., 1994. - Т. П. - С.125-129.

10 Когут З. Російський централізм і українська автономія. Лівобережжя Гетьманщини 1760­1830. - К., 1996.

11 Кравченко В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження. - Харків, 1996. - С.19-116.

12 Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України ХІХ ст. - Львів, 1996. - С.3-18.

13 Потульницький В. Світогляд українського Лівобережного панства в другій половині ХІХ ст. // Київська старовина. - 2000. - №4. - С.32-38; його ж. Український консерватизм як ідеологічна і соціально-політична передумова становлення 2-го українського Гетьманату: основні напрямки і концепції (1789-1914) // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка, філософія” / Гол. ред. Ю. І.Терещенко. - К., 2000. - Вип.4. - С.68-117.

14 Свербигуз В. Старосвітське панство. - Варшава, 1999. - С.84-246.

15 Моргун О. Українські діячі в земствах // Український історик. - 1969. - Ч.1-3. - С.56.

16 СарбейВ. 130-річчя з дня народження В. В.Тарновського // Український історичний журнал. - 1967. - №4. - С.120-121.

17 Свербигуз В. Старосвітське панство. - С.245.

18 Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1933. - Ч.2. - С.315.

19 Сборник Клуба русских националистов. - К., 1913. - Вып.3. - С.23-26.

20 Оглоблин О. З невиданих листів Василя Горленка до Миколи Стороженка (1893-1905) // Україна. - Париж, 1953. - Ч.10. - С.559.

21 Там само. - С.558.

22 Там само.

23 Забіяка І. Епістолярна спадщина В. П.Горленка як історико-культорологічне джерело: Дис... канд. істор. наук. - К., 1998. - С.136.

24 Борщак І. Українець-європеєць Василь Горленко (1853-1907): З невиданих документів з ілюстраціями // Україна. - 1953. - Ч.10. - С.857.

25 Оглоблин О. З невиданих листів Василя Горленка до Миколи Стороженка (1893-1905). - С.557.

26 Там само. - С.559.

27 Борщак І. Українець-європеєць Василь Горленко (1853-1907). - С.152.

28 Оглоблин О. З невиданих листів Василя Горленка до Миколи Стороженка (1893-1905). -

С.562.

29 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І.Вернадського (далі - ІР НБУВ). - Ф.81. - №53467.

30 Довідник з історії України / За ред. І. Підкови, Р. Шуста. - К., 1999. - Т.3. - С.479.

31 Оглоблин О. З невиданих листів Василя Горленка до Миколи Стороженка (1893-1905). -

С.569.

32 Там само.

33 Грушевська К. Українські народні думи. - К., 1927. - Т.1. - С. СХІІІ.

34 Дорошкевич О. Естет і поміщик // Життя і революція. - 1925. - №11. - С.61.

35 Там само. - С.66.

36 ІР НБУВ. - Ф. Ш. - №53517.

37 Чикаленко Є. Щоденник 1907-1914 рр. - Львів, 1931. - С.149.

38 Рудинська Є. Листи Василя Горленка до Панаса Мирного (1883-1905). - К., 1928. - С.11.

39

Дорошенко В. Українство в Росії: Новіші часи з портретами. - Відень, 1917. - С.69.

39 КовалевськийМ. При джерелах боротьби. - Інсбрук, 1960. - С.61.

40 Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). - Нью-Йорк, 1955. - С.395.

41 Ковалевський М. Вказ. праця. - С.184.

42 Там само. - С.185.