joomla
ДЕРЖАВНИЦЬКА КОНЦЕПЦІЯ В. ЛИПИНСЬКОГО
Історія - Київського національного лінгвістичного університету

Д. ГАВРИЛЮК

Національний педагогічний університет імені М. П.Драгоманова

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського. Він жив у той час, коли ідея національної державності перебувала на периферії політичних інтересів української інтелігенції. Вихована на марксистській літературі, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтелігенція бачила в державі насамперед “машину придушення”, продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло “земля та воля”. В той час як усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду модним на той час ідеям політичного істеблішменту, “потойбічність” і “нереалістичність” своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці. В. Липинський вважав неприпустимою поведінку еліти, яка прагнула знайти собі союзника поза межами України і захопити з його допомогою владу в країні.

Особливістю і позитивним елементом консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього - це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів, що проживають в Україні, насамперед своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить з історичних традицій та народних звичаїв, зокрема, з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.

Липинський був проти “необмеженої влади держави над суспільством”. Це є одним із парадоксів концепції вченого, оскільки він доводив необхідність перетворення України у сильну державу, але водночас ставився до такої держави з певною недовірою і, таким чином, виступав то в ролі консерватора-авторитариста, то в ролі консерватора-ліберала. Суть справи в тому, що своя держава є все-таки меншим злом, ніж її відсутність1. У цьому контексті слід вбачати паростки розуміння правової держави, завданням якої є здійснення правопорядку і сила якої полягає в знятті суспільних протиріч, про що свого часу напише видатний австрійський науковець Фрідріх фон Хайєк у роботі “Дорога до рабства”.

Досить поширеною є думка про те, що сучасна неовеберівська школа та її інтерпретації щодо ролі держави, інституцій, еліт та ідеології у формуванні нації збігаються з аналізом та поглядами Липинського. Він у свою чергу досить скептично ставився до “славних демократичних традицій українства”, вбачаючи у них лише штучність, а саме - тиск творців демократичної ідеології на маси. Але глибоку розчарованість практикою демократичного будівництва та народницькою елітою, її нездатністю впоратися з проблемами державного будівництва - організацією армії, служби безпеки, поліції, адміністративного апарату, неспроможністю керувати масами, можна зрозуміти лише виходячи з основних концептуальних засад теоретичної доктрини В. Липинського.

Ключем до політичних поглядів В. Липинського є поняття енергії суспільного перетворення - сили волі, тобто “хотіння влади”, яке стає першим імпульсом до політичної акції, до відтворення громадського руху3. Друга складова суспільних перетворень - відчуття спільності бажань у суспільстві, що є проявом чогось більшого, ніж одне суб’єктивне хотіння, веде до появи віри. Історичний досвід, традиція трактуються як сила інерції, своєрідна статика громадського життя - тобто абсолютно справедлива сила результатів попередньої вільної творчості предків, їх добрих та злих діл, яка впливає на динаміку громадського життя, отже, на суспільно-політичну творчість4. На думку В. Липинського, суспільний розвиток визначається суспільним ідеалом і залежить від: усвідомлення свого інтересу; традиції; діяльності провідної верстви5. На противагу розвиткові, стагнація, соціальний фаталізм проявляються у нездатності до самовиховування, до самовдосконалення, до свідомого вибору методів політичної творчості і є наслідком нездатності до організації своєї нації, нездатності нації до окремого політичного життя6.

Рушійною силою суспільного розвитку є провідна верства, яку В. Липинський характеризує через сталість та динаміку, стани, організаторів і організованих. Організатори є активною меншістю, організовані - пасивною більшістю. Таким чином, прикметою провідної верстви є віра, що збільшує її активність.

У цьому контексті важливе значення має його розуміння інтелігенції. В. Липинський називає інтелігенцією категорію людей, які зовсім втратили органічний зв’язок з будь-яким матеріально-продукуючим класом, тобто декласувалися за способом життя і мислення. Основні прикмети цієї верстви - сильно розвинута чутливість; взаємна злоба та ненависть, нахил до романтизму на фоні браку освіти і відсутності почуття відповідальності7. Інтелігенція поділяється на групи. Одна служить громаді (нації, державі, класу), інша - використовує громаду у своїх інтересах. Інтелігенція не може бути провідною верствою, тому що вона, за його визначенням, живе з паразитарного роз’єднання нації. Її якості - “брак самопошани і нахил до підроблювання себе під колір юрби”8. Але структурно вона виступає як посередник між елітою та масами.

У цьому контексті політична культура набуває ознак категорії, здатної пояснити ті або інші історичні особливості. Так, якщо політична культура є виявом усвідомлення власного інтересу класом, станом або індивідом, то політичну культуру, за В. Липинським, можна диференціювати за типами й видами, де вид політичної культури залежить від фахової приналежності: політична культура правлячої групи (шляхта, хлібороби і найкращі провідники всіх станів); підданська політична культура (всі інші представники тих чи інших станів та інтелігенція); політична культура індивіда, яка класифікується за типами (політична культура войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника-продуцента або непродуцента). Трьом видам політичної культури відповідають методи політичної організації суспільства, оскільки політична культура формує політичну організацію і водночас формується нею. Види культури визначають і трансформацію типів політичної організації суспільства. З іншого боку, рівень політичної культури визначається станом політичного життя держави. Коли нація є кволою внаслідок відсутності власної держави, політична культура відсутня взагалі. Види культури визначають трансформацію типів політичної організації суспільства, як результат - політична культура нації залежить від її провідної верстви. І саме тому “політична культура одної нації не може бути механічно перейнята нацією іншою”9.

Чим більший досвід політичного життя у збірній пам’яті нації, чим більш розвинений волюнтаризм (свідома воля, яка визначає вибір найкращих методів здійснення бажань та вміння керувати на підставі науки), тим більший ступінь інтелігентності нації, тобто тим більше розвинена серед провідної верстви здатність спокійно обсервувати громадянські явища10. Взаємопов’язаність слабкої традиції та відсутності державного досвіду виявилися в особливостях історичного досвіду України, до яких В. Липинський відносив: 1) слабкий розвиток рідної історії; 2) брак історичних легенд; 3) брак пошани до справ, імен предків;

4) великий нахил до денаціоналізації і різного роду зміновіхівства серед провідної верстви;

5) велику піддатливість на чужонаціональні, поступові та революційні доктрини; 6) слабкість консерватизму.

Але це все зовсім не заперечувало того, що українство як сила здатне синтезувати досвід Сходу і Заходу й повести Україну шляхом незалежності. Самовизначення України, за В. Липинським, полягає не у виборі альтернативи “або Схід, або Захід”, а в пошуку українським політичним класом власного шляху.

До причин недержавності України В. Липинський відносив сукупність таких факторів: 1) географічне становище (розташування на шляху між Азією та Європою, на межі двох різних культур - візантійської та римської - і відсутність природних кордонів від сусідніх держав); 2) родюча земля, яка не потребує постійного та методичного, довготривалого зусилля (“чим більше сприяючі природні умови, в яких живе нація, тим менше спільного, громадського зусилля мусить робити вона для опанування природи”11; 3) неусталеність раси через брак патріотизму, панування емоційності над волею та інтелігентністю.

Такі особливості відтворюються на кожному наступному етапі, окреслюючи специфічність України, що виявляється в тому, що активна верства, не здобувши незалежної авторитарної влади, винищує сама себе; останки верстви, рятуючись від власної анархії, кличуть чужоземні влади; еліта і народ утворюють два полюси політичної системи, що виявляється в існуванні трьох верств - двох панських і однієї народної12.

Останнє є найважливішим і виявляється у неорганізованості місцевого громадянства через існування декількох мов, слабкість органічних (родових, класових, професійних і т. ін.) зв’язків і занепад почуття законності. Саме тому місцева влада для свого існування мусить мати не лише матеріальну підтримку, яку повинні давати продуценти, а й моральну - через організацію ідеології громадянства.

На думку Липинського, еліта має володіти “матеріальною силою” та “моральним авторитетом у своєї нації”. З огляду на це вчений вважає необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого завжди спричиняла поразку всіх українських державних творень і визвольних прагнень. Консерватизм, за Липинським, - це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади, приборкувати і скеровувати в потрібне русло різного роду бунтарів. На думку вченого, обов’язковою передумовою успіху в справі побудови незалежної і міцної української держави має бути поворот до українства традиційних консервативних соціальних верств, які до 1917 р. стояли на ґрунті російської або польської національно-культурної чи політично-державної свідомості.

Вузловими пунктами своєї конкретної української політичної програми вчений називає поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Українську націю можна найкраще об’єднати на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян - українців, росіян, поляків, євреїв, вірменів та інших народів. Почуття любові до рідного краю - української землі, яка годує всіх її мешканців, як до органічної цілості - є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’ язку людей, що зветься нацією, вважає Липинський 13.

Крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тобто певну суму історичного досвіду, здобутого її попередніми поколіннями в боротьбі за існування й переданого “з молоком матері, з вихованням поколінням наступним. Оця сума певних суспільних вартостей, творить те, що ми називаємо культурою. Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без об’єднуючої спільної традиції і культури не може існувати група людей, біля якої має об’єднатися і зорганізуватися нація”14. Усвідомлення національно-політичного архетипу для сучасного покоління українців - запорука їх стабільного буття в перспективі.

Аксіологічною домінантою для Липинського спершу є держава, а потім - нація. Власна державна організація є немов би завершенням діяльності нації в політичному просторі і має бути джерелом буття нації. Отже, “до української нації через українську державу” - таке політичне кредо В. Липинського. Народ набуває статусу нації у тому разі, коли він свідомо мобілізує свої ресурси для досягнення цієї мети15.

Політика - це постійна боротьба, тому основними категоріями політичної соціології є сила, влада, воля. Основні тези соціології В. Липинського: у суспільному житті відтворюється біологічний закон нерівності й “асиметрії природного життя”; соціальні верстви, групи та класи органічно виростають із потреб соціального життя; соціальні групи беруть на себе функцію організації, захисту й управління; народ створює державу для захисту свого права на володіння землею; держава потребує господаря, котрим може бути лише монарх (гетьман).

Політико-соціологічна концепція В. Липинського підпорядкована вирішенню практичного завдання - побудові незалежної української держави. Важлива роль при цьому належить ідеології. Теоретичні міркування В. Липинського щодо ідеології можна звести до таких тез: ідеологія - історичне явище, пов’ язане з матеріальним буттям; ідеологія завжди пов’ язана з певною соціальною групою; головною функцією ідеології є інструментальна функція, її завдання - бути могутнім ефективним засобом національного відродження; ідеологія повинна протистояти ірраціональним прагненням народу.

Розглядаючи природу соціальних законів, В. Липинський виділяє принципи суб’єктивності та волі. Історія твориться не за об’єктивними законами, а згідно з інтересами соціальних груп, зусиллями елітарних груп. Еліта - це активна меншість, яка створює держави та нації. В’ячеслав Липинський, на відміну від К. Маркса, вважав, що до класу люди належать, будучи поєднаними виконанням однієї суспільної функції У суспільствах існує вертикальний і горизонтальний поділи на класи. Вертикальний поділ дає промисловий, хліборобський, фінансовий класи та інтелігенцію. Окреме місце посідає клас, пов’язаний з комунікаціями, - телеграфні та поштові службовці, водії, залізничники. Горизонтальний поділ поділяє суспільство на стани: організатори й організовувані. Суспільство, поділене на класи та стани, постійно перебуває в процесі боротьби, конфлікту.

В’ ячеслав Липинський вважав, що клас - це органічна, згуртована група, що містить різні колективи працівників. Завдяки об’ єднанню сумісною діяльністю об’ єктивно формуються спільні психічні переживання, що переходять із покоління до покоління. Головним класом у суспільстві В. Липинський вважає клас хліборобів (всіх, хто працює на землі, незалежно від масштабів землеволодіння). Він є носієм державної ідеї, і саме на нього український мислитель покладає надію щодо створення незалежної української держави. Промисловому класові, до якого він зараховує і робітників, і підприємців-капіталістів, також відведено певне місце в соціальній структурі. Основною рушійною силою суспільства є “правляча верства” (еліта), головними ознаками якої є сила й авторитет. Еліта здатна організувати суспільство, може перебороти деструктивні суспільні тенденції, створити та захистити національну державу.

В. Липинський пропонує власну типологію еліти, що є суттєвим внеском у політичну науку. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: “демократія”, “охлократія” і “класократія”16 і відповідні типи організації еліт. Охлократичний тип характеризує таку організацію національної еліти, коли немає класового поділу суспільства, а існує політично безформний і економічно та класово недиференційований натовп. Джерело його - зовнішні кочівники, декласовані й непродуктивні члени суспільства. Класократичний - спосіб організації національної еліти, за якого в суспільстві існують класи, що володіють засобами виробництва. У такому суспільстві існує громадянська мораль і віра в закони, що заохочує трудову активність, зумовлює високий рівень розвитку техніки й духовної культури. Демократичний спосіб з’являється тоді, коли розпадаються органічно об’єднані класи та виникає хаотичний конгломерат демократично рівних індивідів. Розпад класів супроводжується втратою суспільної моралі та віри, котру витісняє раціональність, що перероджується в утилітаризм.

У розумінні В. Липинського держава не може існувати, тим більше утворитися, без аристократії. На його думку, аристократія не може постати без стихійної волі до влади, до сили, до ризику, до самопожертви, до панування. Заслуга В. Липинського в тому, що він обов’язковим і обмежуючим чинником до ідей сили бачить мораль. Ідеї Парето щодо циркуляції еліт в історії були творчо використані в політичній концепції В. Липинського, на думку якого, процес неперервного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів.

В. Липинський зауважує, що державна влада в умовах “демократії” або ж потрапляє безпосередньо до рук “багатіїв-плутократів”, або опиняється в руках найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розпорошеність в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої “демократії” В. Липинський вважав Українську Народну Республіку. Принципи, покладені в основу демократичного методу організації еліт, В. Липинський назвав хаотичними. Він зазначав, що у демократичній системі керівною верствою, тобто елітою, є купці, фінансисти та інтелігенція, які керують хаотичним

...17

методом парламентарної демократії.

Демократичний тип взаємовідносин передбачає таку організацію державного життя, яка не потребує авторитету релігії. Остання розглядається як “справа приватна”, справа совісті кожного громадянина, “до якої державі нема ніякого діла”. Політики, котрі представляють цей тип, переконані, що для організації державного життя і керування людьми достатньо світських - раціональних та матеріальних - засобів і завоювання громадської думки більшості. Такі державці, як правило, за світоглядними орієнтаціями бувають вільнодумцями, за моральними - індивідуалістами, за політичними - республіканцями і демократами. Демократичний спосіб організації соціального життя не потребує організуючої і стримуючої віри.

Творячи республіканські форми державного устрою, наголошує В. Липинський, демократія розвиває нестримну активність численної, але неорганізованої демократичної аристократії. Демократія не володіє механізмами стримування такої “поступовості” провідної верстви, її жадоби до багатства і влади. Наслідком подібного правління є хаос. Повна дезорганізація суспільного організму не настає доти, доки існують залишки консервативних інституцій і доки маси, перебуваючи під впливом політичного маніпулювання, піддаються необмеженій активності демократів. Для політиків цього типу, зазначає В. Липинський, суть правління полягає в тому, аби за допомогою підконтрольних їм засобів пропаганди завойовувати собі популярність серед більшості населення.

Місце релігії, церкви і духовенства в таких державах посідають наука, преса та партійна інтелігенція. Остання своєю організованістю поступається духовенству і репрезентує не одну релігійну (чи громадську) віру, а багато різних “ вір”, що конкурують між собою за вплив на “народну більшість”. Релігія при цьому відіграє таку ж роль, як і будь - яке інше переконання чи світська “віра”, тому вона не виконує соціально-організуючу функцію і політики намагаються обмежити сферу її вияву, позбавити суспільство організуючих впливів релігії. Вони прагнуть розглядати релігію як “приватну справу” і таким чином позбутися вищої відповідальності за свої дії18. На відміну від охлократичного суспільства, в демократичному - релігія не освячує встановлені порядки. Політики, власне, цього й не прагнуть, бо воліють уникати моральної відповідальності за свої дії. Однак у них є потреба завоювати симпатії у керованих і хоч якось виправдати своє правління. Та для цього в демократичному суспільстві часто використовується не організована й авторитетна релігія, а різноманітні світські віри або квазірелігії.

До держав “охлократичного” типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну, в її традиційному розумінні, а й ідеологічну - в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю “охлократії” є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи - з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово - бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою. Охлократія для Липинського - це суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, котра необмежено панує над цим громадянством. Охлократичний тип державного життя - це такий стан, коли політики “намагаються зробити з релігії послушне знаряддя в своїх руках”. Така державна влада є одночасно і найвищою духовною владою19.

Уживаючи слова “обмежувати і контролювати”, вчений якраз і наголошує на одному з виявів функції релігії - бути організаційним чинником соціального життя. Однак релігія не може виконувати роль організуючої соціальної сили, коли вона має підпорядкований державі статус. За приклад таких відносин релігії і держави слугує стародавня Іудея, стародавній Єгипет, мусульманські країни, більшовицька Росія і багато інших держав. Причина таких відносин релігії і держави криється не лише у прагненнях політиків, а пояснюється самою природою охлократичного методу організації соціального життя. Тут нечисленна організуюча верства складається з тих войовничих елементів, які не належать до класу виробників матеріальної продукції і не створюють нових матеріальних цінностей. А тому визнання своєї влади більшістю така верхівка досягає шляхом репрезентації не тільки войовничої сили, а й сили надлюдської, духовної, містичної - однаково, чи це буде релігійний містицизм ісламу, чи раціоналістичний містицизм комунізму.

Охлократія змушена поєднувати в собі дві влади, два авторитети, оскільки “одинока сила - сила меча, не сполученя з матеріяльною силою продукції - тільки тоді авторітетна, коли вона в очах пасивних мас репрезентує одночасно і віру, і владу духовну: коли меч охлократичний не єсть ножем звичайного різуна грабіжника, а “свяченим” мечем пророка, збіраючого для себе дань і правлячого масами во імя віри, для її поширеня, на її оборону”20. Якщо за такої організації соціального життя переважає духовний елемент, тоді державу очолює духовний вождь, коли ж світський елемент - то керівник держави все одно стає і духовним керівником. Однак за умов охлократії ці дві влади, перебуваючи в одній управлінській структурі, взаємно не обмежуються, їх функції нерозривно поєднані між собою.

Якщо ж аристократія приходить до керівництва шляхом відбору найдостойніших представників різноманітних станів і класів, то такий суспільно-політичний лад, за В. Липинським, - це класократія, яка і є найкращим методом організації національних еліт. Вона і є найприйнятнішою для України, оскільки В. Липинський вважає “класократію” формою державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, “законом обмежена і законом обмежуюча” конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається у спадок і є легітимною.

Класократія також характеризується тим, що релігія посідає в державі належне місце, а політики вважають, що світська влада має бути у тих суспільних груп, які володіють матеріальною силою. Водночас вони переконані, що виконати належним чином організаційне, державне завдання можна лише за умови дотримання приписів релігії, визнання і підтримки авторитету духовної влади. Їх управлінський принцип - “у громадському житті не можна обійтися без церкви і Бога”. Державці такого штибу, на думку В. Липинського, розуміють, що досягти необхідної організації суспільного життя неможливо лише терором або свободою. Свободу він тут розглядає як використання в корисливих цілях матеріальних інтересів людини, її інстинктів та розуму. Втім, поділ двох влад має глибшу причину, аніж бажання політиків. Вона коріниться у природі класократичної організації соціального життя. Адже йдеться про суспільство, де аристократія, крім сили меча, пише В. Липинський, володіє ще й матеріальною силою. Обмеження цієї класократичної сили релігійною мораллю, спільною для аристократії і для широких мас, слугує основою ритму, гармонії і законності у взаємовідносинах між активною меншістю і пасивною більшістю. Звідси, наголошує вчений, і відокремлення духовної влади від світської, яке властиве класократіям21.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу суспільного життя. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. “Класократія” в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці “Релігія і Церква в історії України” пише: “Вихід з нашої анархії лежить не в

“переконуваннях”, а в політичній акції і в організації та зміцненню наших безмірно слабих та

«22

неорганізованих, консервативних, здержуючих, національних сил” .

Цікавим є думки В. Липинського про вразливість політичної еліти, а саме, що особливо небезпечним для українського суспільства є штучне протиставлення політичною елітою геополітичних векторів держави. Йдеться про політичну орієнтацію тієї чи іншої групи українських політиків, яка, за визначенням В. Липинського, прагне “знайти собі по-за межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданости і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками. Але - ж ці земляки теж мають свої орієнтації”23. Зауважимо, що ці слова вченого датуються 1926 роком. “Одсепаруватись од Польщі, але так, щоб не утопитись в руськім морі - ось проблєм, - пише В. Липинський, - остаточного розвязаня якого не знайшло українство в протязі тисячі літ”24. У нас є всі підстави стверджувати, що у наші дні ця проблема набула ще більшої гостроти. До того ж, щоб у надзвичайно складній як внутрішній, так і геополітичній ситуації реалізувати нові завдання суспільної модернізації, до якої прагне Україна, потрібно мати, крім Бога в серці, ще й елементарні здібності та уміння щодня вирішувати найскладніші і часто ніким не передбачувані питання державотворчого процесу. Колись, пише про це В. Липинський, наші політичні провідники більше співали і поетизували, ніж займалися тяжкою працею. І ця риса відтворюється й у нинішній дійсності.

Про негатив “недержавності” В. Липинський пише: “Хвороба недержавности має своє джерело не в причинах зовнішніх - вона не травматичного походженя, як хвороба поневолености - а викликана вона причинами внутрішніми, органічними, без усуненя яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніщі союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні “орієнтації”, абсолютно нічого не поможуть”25. Чи не вдаються і нині взнаки симптоми цієї “внутрішньої” хвороби? Чому нехтують цим національно-патріотичні сили? Чому недостатньою мірою враховується найуразливіша сторона нашого народу - цивілізаційний розкол нації? “Духовна межовість”, за висловом В. Липинського, належить до одного з найвиразніших недержавотворчих чинників. Відомою є й позиція авторитетного сучасного американського вченого С. Хантінгтона, який відносить держави, що знаходяться в зоні цивілізаційного зламу, до найменшою мірою дієздатних. Чому нечисті на руку політики намагаються штучно загострювати у власних інтересах і цю найскладнішу для українського суспільства проблему?

Інша складова послаблення дієздатності держави, на якій також акцентував увагу В. Липинський, - неповага до авторитетів. Це явище має своє пояснення. Багато років поневолення призвели до стереотипів, за якими влада стала синонімом чужої влади. Звідси акцентований індивідуалізм, в якому переважає емоційна складова. Це повністю суперечить російським стереотипам. Москва завжди хотіла мати свого самодержця, царя чи диктатора типу Сталіна. Йдеться про родову ознаку російської ментальності, яка повною мірою виявляється і в наші дні. На противагу цьому, як підкреслював В. Липинський, всі українські політичні авторитети, всі найкращі місцеві державотворчі люди опоганювалися в оцінці

українського громадянства. Знову ж таки ми бачимо в сучасному політичному процесі

• ... ... .. .. -26

експлуатацію і цієї етнопсихологічної риси української ментальності.

Неоціненими є дослідження В. Липинським взаємодії політики та релігії. Щоб якнайповніше розкрити значущість релігії, В. Липинський розвиває теорію еліт і диференціації суспільства. Егоїстичний інстинкт, який однаково властивий і керівникам, і керованим, з метою побудови держави необхідно стримувати. Найпридатнішим політичним способом для цього стримування є, згідно із соціологічною концепцією вченого, правова, тобто обмежена одним всенаціональним законом монархія, яка водночас сама всіх обмежує цим законом. Однак цього недостатньо з огляду на нетривкість результатів людської діяльності. Необхідний однаковий для всіх Божий закон та авторитет духовної влади. “Тільки релігія і церква, - стверджує дослідник, - в стані своєю владою духовною, владою “не од мира цього”, примусити сильніших та здатніших вживати свою більшу силу та здатність не тільки для себе, а й для добра слабших. І тільки вона, обмеживши владу сильніших обов’язуючими всіх законами громадської моралі, в стані привчити слабших

27

авторитет влади визнавати” .

Саме за таких взаємовідносин між духовною і світською владами релігія повною мірою реалізує свою здатність бути організуючим чинником соціального життя. Це виявляється в тому, що вона обмежує егоїзм правителів і примушує їх використовувати свої владні переваги на користь підлеглих, а також стримує руїнницькі, анархічні інстинкти підлеглих і допомагає їм визнавати авторитет влади. Лише завдяки цьому можливе функціонування суспільства.

Зрозуміло, що такого організуючого та об’єднуючого соціального впливу релігія не могла мати ні за першого, ні за другого типів взаємовідносин з політикою. У першому випадку, стверджує В. Липинський, вона сприяє тим егоїстичним зловживанням правлячої верстви, які руйнують державу, а через це втрачає авторитет і позбувається свого впливу в разі краху світської влади. У другому випадку релігія не спроможна бути організуючим чинником громадського життя, оскільки світська влада позбавила її авторитету.

Безавторитетність духовної влади, наголошує В. Липинський, в обох випадках призводить спочатку до невпорядкованості соціального мислення, а згодом - до дезорганізації громадського і державного життя. За умов, які український історіософ визначає як третій тип відносин двох влад, релігія і Церква опікуються духовними та моральними справами, і в цій царині держава мусить визнавати їх авторитет. Таку позицію держава демонструє шляхом покори духовній владі у сфері зазначеної компетенції, вона також дбає про моральну і духовну санкцію своєї діяльності, визнає настанови Церкви у духовній сфері обов’ язковими для всіх громадян і не використовує авторитету Церкви і релігії тоді, коли для досягнення своїх цілей їй бракує власних сил.

Існує виразне розмежування функцій цих двох влад, і їх носії посідають лише свої позиції: войовники-продуценти, образно кажучи, не займають амвони, а інтелігенція не претендує на непосильне для неї політичне керівництво. Духовна влада контролює та обмежує діяльність державної влади з огляду на дотримання різними суб’єктами правових відносин - і правлячими, і підпорядкованими групами - єдиної громадської моралі. Це - основи відносин релігії і політики, церкви і держави, громадянства і влади, культури і сили, ідеї і меча. Поділ влади на світську і духовну є значною мірою умовним, адже друга перебуває на утриманні першої, і важко говорити про її повну незалежність.

У функціонуванні держави релігія сприяє налагодженню відносин між активною меншістю і пасивною більшістю, в чому і реалізується її соціально-організуюча роль. Ця роль якнайповніше виявляється при класократичному типі соціальних відносин. Легітимізація релігією соціальних відносин має історичне виправдання і соціальну цінність лише в умовах класократії. Липинський як політик робить чіткий висновок: українська незалежна держава постане тоді, коли до неї йти двома споконвічними державотворчими шляхами - шляхом Церкви і шляхом Меча. Їх уособлення в сучасну йому добу він вбачав у діяльності А. Шептицького і П. Скоропадського.

Запропонований Липинським принцип поділу духовної і світської влади, незважаючи на певну нечіткість формулювання, виявився досить плідним. І сьогодні можна констатувати, що Церква і держава йдуть у нас шляхом обопільного визнання своєї автономії

і самостійного значення. Водночас роль релігії як чинника легітимації існуючої політичної системи, соціальної інтеграції в сучасному суспільстві стає дедалі меншою.

Розглядаючи теоретичну спадщину українського консерватора, не варто оминати його роздуми про досить проблемне зараз питання в Україні, а саме - українську ідею. Український месіанізм ХІХ ст., за оцінкою В. Липинського, є відбитком чужих настроїв28. Лише кілька десятиліть - і М. Фрідмен у своїй роботі “Чотири кроки до свободи” застерігає східноєвропейські країни (до яких, до речі, належить Україна) від копіювання західноєвропейських моделей розвитку. Мусимо погодитися, що копіювання українськими мислителями гегелівської ідеї покликання народів сформулювало українську ідею на кшталт “русской идеи” в Росії та інших аналогічних - у слов’янському світі. Взагалі потрібно зауважити: стратегія копіювання, яка здебільшого притаманна Русі-Україні, деформувала в минулому і продовжує деформувати цивілізаційний вектор її розвитку. Національна ідея у формі заперечення (“ні Європі”, “ні Росії”) виявилася ще менш конструктивною. Х. Ортега-і - Гасет відзначав, що нові народи не мають “ідей”. Будемо вбачати в цьому історичний шанс України.

Україна повинна не просто брати найкраще із вже існуючих моделей розвитку, а й виробити свою, унікальну і значно відмінну від інших. Ми мусимо звертатися до нашої історії, щоб побачити причини суспільних, політичних, економічних, соціальних, культурних викликів, на які тільки зараз ми можемо дати обґрунтовану відповідь. Тільки тоді, коли ми будемо знати свою історію, ми матимемо перспективи на добре майбутнє. Коли ж це станеться, усвідомлення української ідеї постане в площині українського державотворення. Все залежить від нас. Політиками, як і народом, не народжуються, ними стають. Якщо ми полишимо “отаро-егоїстичний” спосіб діяльності, ми дійсно станемо громадянами, які гордо скажуть: “Я - українець, моя країна - Україна, а ви - росіяни, європейці і азіати - моє товариство”.

В’ячеслава Липинського по праву вважають засновником державницької школи в українській історіографії. До появи його праць українська історіографія перебувала під панівним впливом народницької концепції історії, провідними представниками якої були Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександр Лазаревський, Михайло Грушевський. Принагідно слід зазначити, що такі історико-ідеологічні трактати, як “Історія Русі”, а також “История Малой России” Дмитра Бантиша-Каменського і “История Малороссии” Миколи Маркевича не мали державницького спрямування. У центр своєї уваги представники народницької концепції ставили народ, під яким розуміли переважно селянські маси. Вони вважали, що відродження народу і визволення його з неволі можна досягнути шляхом підпорядкування йому інтересів інших суспільних груп. Вважаючи народні низи рушійним чинником історії, вчені народницького напрямку упереджено ставилися до держави, у тому числі своєї, вбачаючи у ній лише фактори насильства і визиску.

В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко та ін., на відміну від представників народницької школи, вважали, що держава, особливо національна, відіграє творчу роль в організації, забезпеченні розвитку та обороні (захисту) суспільства. Державницька концепція була поширена в Англії, Німеччині, Росії, а також у польській історичній науці (зокрема, краківська державно-консервативна школа). Її підтримало також багато талановитих учнів

Михайла Грушевського на чолі з Іваном Крип’якевичем, а саме: Мирон Кордуба, Микола Чубатий, Іван Джиджора, Василь Герасимчук. Крім того, істориками-державниками були Василь Кучабський, Наталія Полонська-Василенко, Павло Чижевський, Андрій Яковлів, Дмитро Дорошенко та ін. Усіх згаданих вчених, а також переважну більшість сучасних впливових українських зарубіжних істориків можна певною мірою вважати послідовниками державницької школи. Ще до Першої світової війни В. Липинський утвердився в думці щодо необхідності творення української держави. У трактаті “Меморіял до Українського Комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі” (грудень 1912 р.) він сформулював концепцію самостійної української держави, заснованої на демократичних засадах, незалежно від її конституційної форми. Згодом, удосконалюючи цю тезу, він переконливо доводив, що без держави немає нації, а є народ лише в його етнічному

•29

значенні.

Загалом ідеї В. Липинського ще не знайшли широкої підтримки в суспільстві. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають його думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарним є політико- плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є також його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, він розглядав політику не як спосіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації30.

В. Липинський - перший український філософ-державник, що визначав формулу української державності через консенсус та консолідацію: “Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу ми хочемо мати патріотизм - любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціялізм, - зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм - зненависть місцевих “Українців” до місцевих “не-Українців”31.

В. Липинський писав, що лише самостійна українська держава може забезпечити всебічний і повнокровний розвиток нації, поставити на відповідну висоту українську мову й культуру. Ще в 1918 році В. Липинський зазначав: “Нація для нас - це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави, а не “пролетаріат” і не мова, віра”, і що “говорити українською мовою і репрезентувати народ - це замало для того, щоб збудувати українську державу”. Липинський ніби застерігає деяких сьогоднішніх політиків від того, щоб “прикривати свою духовну пустку і своє політичне руйнівництво: отже зрадництво, хиткість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар’єризм, здекласованість - фанатичними вигуками про “Неньку Україну”, про “рідну мову”, про “ми Українці”, про клятих “Московітів і Ляхів” і т. п. Борони Вас, Боже, від такого роду “націоналізму”, який може

32

принести тільки те, що вже приніс: руїну України.

Заповіт В’ячеслава Липинського нащадкам - у “ірраціональному кодексі честі”. Кожна соціальна верства - селянин-хлібороб чи поміщик-землевласник - має свій моральний кодекс, сутність якого - у служінні вірою і правдою рідній землі. Цей імператив повинен передаватися у спадок, не підлягаючи критичному, раціоналістичному аналізу, а тим паче переглядові.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА: 22

Липинський В. Релігія і Церква в історії України. - С.123.

23 Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. - С.65.

24 Там само. - С. ХХУ.

25 Там само. - С.419.

26 Гальчинський А. Конституційна реформа: у пошуку нового консенсусу // День. - 2004. - №67. - С.24.

27

Липинський В. Релігія і Церква в історії. - С.19-20.

27 Клепко С. Ф. Парадокси української ідеї // Національна ідея в духовній культурі України

Подпись: 29ХІХ-ХХ ст.: Мат-ли Всеукр. наук. конф. - Полтава, 1993. - С.30.

ПеленськийЯ. В’ячеслав Липинський - засновник державницької школи в українській історіографії // Український історичний журнал. - 1992. - №2. - С.139-140.

30

Політологія. - С.111.

30 Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. - С. ХУІ.

31 Липинський В’ячеслав // Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. - К., 2002. - С.125.


Похожие статьи