Головна Історія Київського національного лінгвістичного університету КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД У ФОРМУВАННІ СВІТОГЛЯДУ СТУДЕНТА-ЛІНГВІСТА
joomla
КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД У ФОРМУВАННІ СВІТОГЛЯДУ СТУДЕНТА-ЛІНГВІСТА
Історія - Київського національного лінгвістичного університету

Н. ЧЕХУН

Київський національний лінгвістичний університет

Анотація

У статті розглядаються актуальні проблеми сьогодення - діалектики культури і мови через впровадження культурологічного підходу у вищій освіті, який формує у студентів здатність цілісного сприйняття і розуміння світу культури через мову.

Ключові слова: культура, мова, культурологічне мислення, культурні смисли, міжкультурне спілкування, лінгвокультурологія.

Аннотация

В статье рассматриваются актуальные проблемы современности - диалектики культуры и языка путем внедрения культурологического подхода в высшем образовании, который формирует у студентов способность целостного восприятия и понимания мира культуры через язык.

Ключевые слова: культура, язык, культурологическое мышление, культурные смыслы, межкультурное общение, лингвокультурология.

Summary

The article deals with today’s urgent issues which are culture and language dialectics through implementation of cultural approach in higher education. This approach creates in students the ability of perceptual unity and understanding of cultural world through language.

Key words: culture, language, cultural thinking (thought), cultural meanings, cross-cultural communication, lingvistic culture studies.

Сучасне суспільство висуває високі вимоги до людини у всіх сферах її життєдіяльності. Людина третього тисячоліття, яка живе у новому інформаційному просторі, має бути компетентнішою, освіченішою, інформованішою, володіти всебічно розвинутим мисленням та інтелектом. Зміни у житті світового співтовариства, глобалізаційні процеси розширили можливості міжкультурної комунікації. Лінгвістична культура людини, яка професійно володіє іноземною мовою, має пріоритетне значення, а її формування є необхідною умовою реалізації ідей особистісно орієнтованої освіти. Сучасна тенденція вивчення іноземної мови в контексті діалогу культур вимагає від фахівця володіння нормами міжкультурного професійно орієнтованого спілкування. Формування особистісно зорієнтованої парадигми, сучасного культурологічного мислення, забезпечення повноцінного міжкультурного спілкування, необхідність урахування універсальних і специфічних характеристик поведінки, спілкування детермінує введення культурологічної й, зокрема, лінгвокультурологічної компоненти в навчально-пізнавальну, науково - дослідницьку, практично-діяльнісну підготовку майбутнього вчителя іноземної мови. Існує необхідність у наповненні лігнвокультурологічним змістом соціально-гуманітарних, психолого-педагогічних дисциплін, інтегрованих філологічних курсів. Таким чином, докорінні суспільні зміни останніх десятиліть позначилися на змісті, характері й методології всіх гуманітарних наук.

Відчувається гостра потреба об’єктивного наукового аналізу реального стану людських відносин у всіх сферах суспільства, зокрема - економічній, соціальній, культурній. Ці відносини позначені не лише процесами суспільної дезінтеграції та соціальної мутації в Україні, з її спрощеним типом демократії, обмеженістю особистісних ресурсів української людини, а й бідністю публічного існування сучасної людини взагалі, глибокою моральною кризою людства з її найважливішою складовою - мовою. У цій науковій парадигмі наші гуманітарні науки зазнають труднощів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру, що пов’язані із застарілістю своєї інституційної, інструментальної, методологічної бази.

Ми навіть ще не маємо цілісної картини української національної культури як узагальненого вираження творчих зусиль українського народу, його обсягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії. Складається враження, що далася взнаки і слабкість нашої культурології як синтетичної, комплексної науки і як можливої теоретичної основи окремих гуманітарних дисциплін, яка перебуває ще в стадії методологічного та інституційного становлення. Необхідні колективні зусилля щодо визначення морально-духовних координат з їх проекцією на світовий духовний досвід.

Протягом тривалого часу відбувалося активне накопичення ідей та осмислення можливостей культурологічного підходу: сформувались і вже використовуються в педагогіці два наукові напрямки. Один з них - педагогічна культурологія, який пояснює зміст і форми розвитку педагогічної культури з позицій культурології. Інший напрямок - культурологія освіти, що сформувався на ґрунті філософії освіти, антропології та педагогіки і пояснює освіту як сферу саморозвитку людини у просторі її культурних практик1.

Намагаючись осмислити культуру як наповнену людиною часову протяжність, філософ вимушений міркувати про сутність культури як соціального явища. Любов до смислу має визначати смисл сучасної освіти. Дослідження сутнісних властивостей культури, її форми і змісту, характер її змін і розвитку, роздуми про людську духовність і специфічність людських процесів, які можуть бути віднесені до культури, аналіз філософсько-історичного і історико-філософського контекстів культури, осмислення процесу смислотворення в філософській свідомості культури, якісні та кількісні характеристики культури, дослідження закономірностей розвитку духовних течій і культурних процесів - все це складає предмет роздумів про культуру. Одне з завдань - з’ясувати необхідність зв’язку між культурою і мовою, втілення культурологічного змісту мовними засобами, і для розуміння цієї гармонійності слід залучити культурологічний підхід.

Тривалий час феномен мови розглядався переважно як знаряддя комунікації і пізнання. Однак мова не тільки є засобом відображення реальності, але й інтерпретує її, створюючи особливу реальність для людини. Зміна орієнтирів у науці загалом відбувається під впливом філософії. З того часу, як на межі ХІХ-ХХ ст. у філософських напрямках на перший план висувається мова, лінгвістика суттєво зміцнює свої позиції і посідає центральне місце в системі гуманітарного знання. Саме в цей час з’являються такі напрямки, як герменевтика, феноменологія, комунікативна філософія і комунікативна лінгвістика. Відповідно змінюється і погляд на культуру - вивчати її поза лінгвістикою стає вже неможливим.

Таким чином, в умовах гуманітаризації та гармонізації сучасної освіти не викликає сумнівів необхідність поєднання культури і лінгвістики в єдиний науковий простір, де культура і мова взаємопов‘язані та взаємовпливають одне на одне. Якщо культурологія досліджує самосвідомість людини стосовно природи, суспільства, історії, культури та інших сфер її соціального і культурного буття, а мовознавство розглядає світогляд, що відображається в мові у вигляді ментальних моделей мовної картини світу, то в центрі уваги лінгвокультурології знаходиться людина як носій мови і культури певного народу.

Фундаментальні основи соціолінгвокультурологічного підходу в Європі були закладені видатним німецьким науковцем В. фон Гумбольдтом, котрий визначав світогляд народів через їх мови. «Мова, - наголошував науковець, - це об’єднана духовна енергія народу, що дивовижним чином закріплена у відповідних звуках і в цьому вияві та через взаємозв’язок своїх звуків і зрозуміла всім мовцям»2. На формування нового напряму в антропологічній лінгвістиці вплинули праці відомих вчених Ф. Боаса, Ф. де Сосюра, Е. Сепіра, Б. Уорфа, Ф. Буслаєва, О. Шахматова та ін.

У 90-ті роки ХХ ст. з’являються школи лінгвокультурології, очолювані

В. Воробйовим, Є. Верещагіним, В. Костомаровим, В. Красних, В. Телією. Дослідження культурологів, лінгвокультурологів, педагогів сприяють вихованню толерантної національно-мовної особистості майбутнього вчителя-мовника, формуванню його культурознавчої, лінгвокультурознавчої компетенції.

Культурознавча компетенція реалізується у знаннях матеріальної і духовної культури, історичного розвитку української нації, фольклору, традицій, звичаїв і обрядів рідного народу, а також в уміннях використовувати культурознавчі знання у професійній діяльності. Важливо набуті вміння застосовувати для характеристики феномену української культури, історії її розвитку, місця в системі світової культури, оцінювати досягнення культури на основі знання історичного контексту їх створення, бути здатним до діалогу культур, вміти висловлювати і обґрунтовувати власну позицію щодо питань, що стосуються ціннісного ставлення до історичного минулого. «Культурознавча компетенція передбачає також знання

і вміння, необхідні для здійснення мовної діяльності іноземною мовою переважно в соціокультурній сфері спілкування, набуття знань у гуманітарній галузі, ознайомлення з національною літературою та іншими видами мистецтва»3. Важливо не лише засвоїти систему знань культурних цінностей, а й розкрити те спільне, що об‘єднує культури різних народів і людей, котрі спілкуються різними мовами, і на цій основі формувати лінгвокультурологічну компетенцію.

Ще М. Вебер зазначав, що метод культурології полягає у єдності розуміння і пояснення. Як система смислів з відповідною внутрішньою логікою, культура пізнається шляхом раціональної реконструкції культурно-історичного процесу. Водночас культура звернена до людської суб’ єктності, тому потребує розуміння як цілісної інтуїтивно - смислової причетності до того, що є об’ єктом пізнання.

Отже, пізнавальна модель аналізу культури передбачає кілька етапів. Починається культурологічне дослідження з гуманітарної проблематизації матеріалу, яка має описово - емпіричний характер. Вона передбачає виявлення парадоксальних елементів культурної системи: способу життя, мови, поведінкових і пізнавальних моделей, цінностей, антропологічних уявлень. Культурологічна проблематика, що спирається на роботу з текстом як джерелом культурних смислів, визначає специфіку гуманітарного мислення.

У такому контексті постає потреба в осмисленні чужої культури, що вимагає здійснення компаративного аналізу культур. Наступним етапом є синтез окремих культурних елементів в єдине ціле, виявляється неповторна конфігурація культурних універсалій, з’ясовується унікальність культури. Ця самобутність культури виростає з внутрішнього почуття цілого, яке віддзеркалюється в його частинах, у тому числі і в мові.

Ще одним етапом культурологічного аналізу є виявлення того, що може суперечити її парадигмі, проте виявляє в аналізі внутрішні зв’язки з цілим культури. На заключному етапі культура проникає у масштабні динамічні трансформації загального цивілізаційного розвитку. Головне завдання аналізу культури полягає у тому, щоб відтворити загальний світ думок і почуттів, світ людяності, «єдиний космос», ті рушійні сили, відмінності, взаємодії, ту ментальну активність, які потрібні для її виникнення. Отже, вищим досягненням культурологічного аналізу є повнота розуміння, що спирається на повноту пояснення.

Культурологія створює певне методологічне підґрунтя для цілісного розгортання проблем сучасного мовознавства, що зумовлено інтенсивними змінами в системі мовознавчих дисциплін. У межах антропоцентричної парадигми (антропоцентрична лінгвістика) мову досліджують у зв’язку з буттям людини, особлива увага приділяється ролі мови у створенні духовної культури суспільства та участі духовної культури у формуванні мови.

Важливими з методологічного погляду є застосування у мовознавстві теорій і поняттєвого апарату суміжних наук (культурології, філософії, соціальної теорії, когнітивної психології), які демонструють плюралістичність у сучасній освіті. Тож, може, варто виходити з гадамерівського постулату про те, що розуміння вище і ширше за метод, що метод є функцією розуміння, а не навпаки.

У зв’язку з цим слід зазначити, що серед величезної кількості робіт, які написані у руслі міжкультурної комунікації, відсутні роботи з проблем формування лінгвістичної культури фахівців, що є однією з найважливіших аспектів професійної підготовки у вузі. Це свідчить про наявність протиріч між підвищенням уваги до проблеми вивчення культур при вивченні мов згідно з сучасними вимогами, що висуваються до фахівців у галузі мови, і недостатньою теоретичною розробкою даного питання. У педагогічних вузах при підготовці фахівців здебільшого акцент робиться на володінні педагогічною майстерністю, знанні методики викладання іноземних мов. При підготовці лінгвістів та перекладачів також передусім увага приділяється мовним навичкам. Однак розкриття національно-культурних особливостей життя країн, мова яких вивчається, недостатньо для глибокої всебічної підготовки кваліфікованих фахівців-мовників. Удосконалення мовних навичок неможливе без формування знань про конкретні соціально-культурні умови функціонування мови.

Для більш плідного діалогу з представниками інших країн важливим є знання особливостей їх характеру та світосприйняття, які зумовлені походженням, історією країни, системою освіти, моральними принципами, лінгвістичною політикою. У зв’язку з цим постає проблема: яким чином фахівцю з іноземних мов слід формувати «лінгвістичну культуру», яка являє собою «ієрархічне, багаторівневе, поліструктурне утворення, що ґрунтується на складному механізмі породження сприйняття мовленнєво-мисленєвої дії як здатності аналізувати культуру носіїв мови, що вивчається, та їх ментальності через лінгвістичні та екстралінгвістичні фактори, формувати національну мовну картину іншої культури в процесі засвоєння іноземної мови, а також асимілювати дану культуру для плідної міжкультурної комунікації, тобто вести діалог з представниками цієї культури, беручи до уваги всі норми, правила, цінності, які встановлені та прийняті в ній, і діяти адекватно очікуваним

4

культурним моделям» .

Поняття лінгвістичної культури є складовою світогляду сучасної людини, яка не може обійтися без формування її власної культури, її власного світу, реалізації особистісної позиції. Саме культура як спосіб існування людини уявляється як загальний і прийнятий спосіб мислення, не спадкова пам’ ять колективу, а соціально спадкова сукупність практичних навичок та ідей, що характеризує спосіб життя; ціннісний відбір, який здійснює суспільство; систему правил, норм, звичаїв, ціннісних настанов, що визначають відношення «людина - світ». У широкому смислі культура є сукупність проявів життя, досягнень і творчості особистості, народу, нації. Культура - це специфічна форма існування родової людини в просторі та часі. Навички та вміння людини, тобто її родові властивості, які проявляються в процесі її діяльності, трансформуються у світ за допомогою культури. Тим самим культурна діяльність людства є спосіб її самобудівництва і самоздійснення. Культура в певному смислі еквівалентна суспільству, і тому її вивчення сприятиме вивченню суспільства за допомогою мови. Органічний зв’язок мови з культурою і суспільством робить її найважливішим компонентом національного духу.

Вивчення мови - найбільш плідний шлях до розгадки таємниці людини і характеру народів. Саме за допомогою мови є можливість викривати найглибші сфери всього багатоманіття світу.

Студенту-лінгвісту слід розуміти, що мова - це частина культури, її продукт та її підґрунтя. Мова не існує поза культурою. Мова складає важливу частину культури народу, який живе в певний час і в певному місці. Мова є найбільш масовим з усіх винаходів, яке створено завдяки зусиллям багатьох поколінь. Будь-який культурний стереотип, будь-який одиничний акт соціальної поведінки включає комунікацію (мову) в якості складової. Мова, таким чином, суто соціалізована частина культури. Отже, культуру можна визначити як те, що дане суспільство робить і мислить, мова же є те, як суспільство мислить5. Культура, як відомо, є виключно людським феноменом, оскільки її творцем є людина, а тому саме в людині шукають ключ до розуміння феноменів культури. Чим більше ми шукаємо інтерпретації поняття «культура», тим більше ми розуміємо, що першоджерело культури - у мисленнєвій діяльності людини. Культура по відношенню до духовного життя виступає як необхідний матеріал думки, як те, що опановане і наявне, як зміст. Мислення тим самим є становлення культури.

У сотнях інтерпретацій поняття «культура» наполегливо проступає думка про те, що ядром культури є смисли (Л. Баткін), культура - світ цінностей (П. Сорокін). Сьогодні не здається перебільшенням репліка Л. Баткіна: «В культурі немає нічого, крім смислів (і способів їх передачі)»6. Предмет чи вчинок стає культурним феноменом, якщо він набуває смислу, виробництво смислів і творить культуру, а найкращий спосіб розуміння і розкодовування смислів можливий через мову. Така універсальність мови визначена її цілісністю і системністю. У мові немає нічого одиничного, кожний окремий її елемент проявляє себе лише як частина цілого.

Свою культуру ми розуміємо тоді, коли зіштовхуємося з іншою культурою. Мандри в інші країни роблять кожного з нас стихійним культурологом, який робить спроби пізнання іншої культурної реальності. Щоб стати явищем культури, смисли повинні якось себе проявити, матеріалізуватися, об’єктивуватися. Так смисли реалізуються в культурних кодах. Це можуть бути слова, символи, міфологеми, ідеологеми, стереотипи поведінки, ритуали, знаки.

Вивчення словарного складу мови дає нам об’єктивні дані, які дають змогу спостерігати за базовими цінностями культури, яку обслуговує конкретна мова. Ретельний лінгвістичний аналіз може служити основою досконалого вивчення різних культурних моделей, а використання універсальної семантичної метамови дозволяє представити результати такого вивчення так, що вони здаються зрозумілими навіть людям, які не належать даній культурі і не знайомі з даною мовою.

Отже, світогляд студента-лінгвіста має бути спрямований на ознайомлення і залучення до цінностей, культурних настанов, принципів, правил і норм поведінки тієї культури, мову якої вони вивчають, оскільки мова є умовою і продуктом людської культури. Загальні закони культурного розвитку людства так само, як і закони людської мови взагалі, внаслідок місцевих умов проявляються різночасово і своєрідно, і тому конкретна історія кожної культури і створена цією культурою мова мало схожі на інші. Мова в якості пережитку здатна зберегти сліди культурного розвитку. Мова - один з продуктів духовної творчості даного культурно-історичного колективу - народу - стоїть в одному ряду з писемністю, наукою, мистецтвом, державою, правом, мораллю, але при цьому займає особливе положення, оскільки вона одночасно складає умову всіх інших культурних утворень. У мови та історії народу як носія цієї мови відношення дуже складні. Мова - не лише дзеркало історії народу, але і частина цієї історії, одне з творінь народної творчості. Суто лінгвістичне питання про характер та причини мовної генези може бути вирішене з урахуванням культурної історії народу.

Будь-яке вивчення мови (саме це і є фахом тієї категорії студентів, яку ми розглядаємо) своїм предметом має культуру. Мова, історія, культура є нерозривними, і тому мають розглядатися комплексно. Конкретна мова як індивідуальне і неповторне історичне явище належить індивідуальній культурній системі, і вивчати її слід у всій повноті своїх життєвих проявів, відносин і зв’язків. Навіть якщо лінгвіст вивчає конкретну мову з суто лінгвістичною метою і не прагне за допомогою мови наблизитися до явищ культури, які знаходять у мові своє вираження, він вже вивчає відповідну культуру, причому найважливіший аспект її історії. Для того, хто вивчає відповідну культуру, безпосереднім завданням є вивчення конкретної мови, що пов’язана з культурою.

Саме культурологія як філософська дисципліна здатна формувати у студентів здатність цілісного сприйняття і розуміння світу культури через мову, яку вони вивчають. Неважко помітити, що байдуже або легковажне ставлення до мовного розвитку з боку молоді (особливо тієї частини, фахом якої є мова) великою мірою зумовлене поверхневим розумінням сутності мови, зведенням її ролі, її функцій до однієї - комунікативної. Це дійсно важлива, але не єдина функція мови. Нині загальновизнаним є те, що мова має і гносеологічну, і культуротворчу функції, є засобом консолідації суспільства; що кожна національна мова є унікальною загальнолюдською цінністю як неповторний спосіб пізнання світу. Мабуть, тому уже у другій половині ХХ ст. у методиці викладання іноземної мови проблема взаємозв’язку мови і культури стала принципово важливою, оскільки викладачі відчули недостатність передачі лише лінгвістичної інформації. Актуальним було питання про так звані фонові знання, які в сумі складають обсяг країнознавства. Основною метою країнознавства вважають здібності сприйняття іншої культури, здібності емпатії (від грец. «співпереживання»), а також формування певних навичок і стратегій поведінки при контакті

з іншими культурами.

Наприкінці ХХ ст. проблема «мова і культура» зміщується в центр уваги дослідників і стає одним з пріоритетних напрямків у розвитку науки про мову. Загальна антропологічна направленість сучасної лінгвістики спрямовує свою увагу на когнітивний та культурологічний аспекти. Тепер зв’ язок мови і культури вивчається спеціально і вважається вважливим напрямком у науці. Культурологи розробляють тематики щодо мовних аспектів культури, оскільки будова і походження мови можуть визначати дуже багато. Так, японські вчені саме в особливостях мови схильні бачити коріння своєї національної специфіки.

Сьогодні, щоб відбутися в якості фахівця-лінгвіста, слід вивчати взаємодію лінгвістичних, етнокультурних та етнопсихологічних факторів у функціонуванні та еволюції мови. Це є важливим чинником вирішення питання мови й етносу, мови і культури, мови і народної ментальності, мови і міфології. Культура - основний виразник творчої потенції етносу та основна мета історичного розвитку. Так що генерування культури й поглиблення культурної самосвідомості - чи не найважливіше у самоствердженні нації, в національному відродженні. Етнолінгвістичний аналіз виявляє роль мови у формуванні та функціонуванні народної культури, народної психології і народної творчості, а також передбачає всі аспекти вивчення мови як соціального явища, з’ ясовується сутність мови крізь призму людської свідомості, менталітету, побутової та обрядової поведінки, міфологічних уявлень та міфологічної творчості. Лінгвокультурологічний аналіз виявляє здатність знаків відображати сучасну культурну самосвідомість народу як основу його ментальності і виражати його в живому слововжитку в текстах різного типу. Для цього аналізу характерним є синхронна орієнтація, тобто дослідження і опис взаємодії мови і культури в аспекті сучасної культурно - національної самосвідомості та її знакової презентації. Завданням лінгвокультурологічного підходу є виявлення культурно-мовної компетенції суб’єктів лінгвокультурної спільноти. Вона демонструє студентам, яким чином мова в різних формах її існування, на різних етапах її історії впливала і впливає на історію народу, на становлення того чи іншого етносу в сучасному суспільстві, аналізує користування мовою в різних мовних ситуаціях, на різних етносоціальних щаблях і групах.

Актуальність проблеми «мова і культура» спрямовує зусилля лінгвіста рухатися від мови до культури, тлумачити мову як умову, частину, носія головних смислів і засобів їх інтерпретації, вивчати зв’язок і взаємозалежність між мовою і людиною, етносом, суспільством, метою якого є побачити людину, яка творить мову, крізь призму її мови, виявляти, яким чином образ людини відображається і зберігається в мові.

Етнічна ментальність яскраво відображується і в словниковому складі мови, і в її граматичній будові. Слово, на думку багатьох дослідників, не лише засіб передачі інформації, але й інструмент думки і акумулятор культури. Здатність акумулювати в собі культурні смисли і є властивістю живої мови.

Для студента-лінгвіста, якого у тому числі готують і до роботи перекладача, акумулятивність - важке випробування його майстерності, оскільки необхідно не лише знайти еквівалент слова в іншій мові, але, головне, передати накопичені словом культурні смисли в іншу мову. Тому коли говорять про екологію мови, то підсвідомо відчувають можливу втрату культурного змісту слова, яка забезпечує цінність даного слова.

Лінгвіст завжди має усвідомлювати зв’язок мови та образу мислення. У лінгвістиці, яка ґрунтується на вивченні основ мовних явищ, має відношення до всіх видів нашої діяльності, яка зв’ язана з мовленням та досягненням взаєморозуміння - це можуть бути будь - якого роду міркування і аргументації при укладанні мирової угоди, підписанні різних договорів, в оцінці наукових теорій, при викладенні наукових результатів. Усюди, де в справах людей досягаються домовленість чи згода, незалежно від того, чи використовуються при цьому математичні або ж інші умовні знаки, ця домовленість досягається за допомогою мовних процесів або не досягається зовсім. З одного боку, у мові знаходять відображення ті риси позамовної дійсності, які представляються релевантними для носіїв культури, які користуються цією мовою; з іншого боку, опановуючи мову, зокрема, значення слів, носій мови починає бачити світ під кутом зору рідної мови і гармонізує з концептуалізацією світу, яка є характерною для відповідної культури. У цьому смислі слова, які включають у себе лінгвоспецифічні концепти, одночасно відображають або формують образ мислення носіїв мови.

Наявність лінгвоспецифічних слів може бути пов’язана ще з існуванням особливих звичаїв і суспільних настанов, характерних для культури, яка користується відповідною мовою, а також з особливостями системи цінностей, яка є прийнятою в даній культурі. У мові знаходять своє відображення і одночасно формуються цінності, ідеали і настанови людей, тобто те, як вони думають про світ і про своє життя в цьому світі, і відповідні мовні одиниці представляють певне пояснення аспектів культури.

Говорячи про зв’язок мови і культури, маємо на увазі вплив культури на мову, і вся увага приділяється мові як акумулятору культурних смислів, хоча сама проблема «мова і культура» допускає взаємовплив - участь мови у створенні духовної культури і участь духовної культури у формуванні мови. Мова є продуктом, складовою і умовою культури. Мову і культуру об’єднує людський дух, але дух сам по собі будується культурою і виражається в слові. Мова - це сама можливість існування культури.

Величезний культурологічний апарат, що уклався на сьогодні, є світовим надбанням, але потрібні особисті творчі зусилля і талант, щоб адаптувати його до реалій саме цієї культури і саме в цей час. Культурологія є однією з наук, яка формує ціннісне ставлення до життя. Люди використовують цінності в якості стійких культурних орієнтирів, з якими вони співвідносять своє звичайне життя і професійну діяльність. Цінності займають свого роду проміжне положення між неоднорідним багатоманіттям індивідуальних суджень, поведінки, уявлень і соціально обов’ язковими діями, які відповідають нормативним приписам. Діяльність людини залежить від рівня духовно-моральнісних цінностей. Вона органічно зв’ язана з вихованням індивідуальної, особистісної культури людини. Якісний рівень індивідуальної культури людини має відповідати рівню духовного розвитку суспільства. Необхідною її рисою є почуття нового, вміння, здатність бачити це нове, прагнути до нього, боротися за нього. Почуття нового грає важливу роль і в формуванні соціального обличчя лінгвіста, його творчого характеру та інтелектуалізації, його ставлення до праці.

На початку ХХІ ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою; повторенням навчального процесу на індивідуальному рівні. Якщо охарактеризувати портрет сучасного вчителя-мовника як «людини культури» і педагога-творця, ми маємо портрет людини, яка усвідомила свої національні корені й шанує виховні цінності інших народів, вміє розпізнати, випестувати в кожному учневі його неповторно-індивідуальний талант, захопити «живим», емоційним, пристрасним словом рідної мови і через неї формувати толерантну особистість з розвиненим почуттям розуміння й поваги до інших культур.

Період студентства характеризується дослідниками як період визначення своєї «мовної сутності», неповторної індивідуальності, зростання наукової та загальнокультурної інформативності, оволодіння певним комплексом соціальних ролей, активної діяльності, прагнення до творчого пошуку, формування свідомості, ідеалів, розвитку самосвідомості. Тому мета виховання національно-мовної особистості майбутнього вчителя-мовника засобами лінгвокультурології досягається, якщо при опануванні кожної дисципліни у навчальному закладі звертається увага на естетику слова, розвивається мовлення, культурологічне мислення, інтелект, пам’ять, мовне чуття, мовний смак. Мовна картина світу рідного народу яскравіше сприймається у зіставленні з мовною картиною іншого народу: студенти краще усвідомлюють своєрідність рідної культури, її спільні і відмінні риси порівняно з культурами інших народів світу.

Таким чином, культурологічний підхід як сукупність методологічних та методичних принципів тлумачення освіти з позицій культури заклав основи для інтеграції багатьох інноваційних ідей і створення культурно цільової моделі освіти, яка базується на розвитку творчого потенціалу студентства. Культурологічний підхід може стати базою оновлення освіти. Відхід від навчання, яке спирається на знання, уміння, навички, і направленість на розвиток у студентів універсальних культурних компетенцій (на рівні вимог) допомагає вибудувати інноваційний зміст освіти і досягти необхідного рівня культурної грамотності в її сучасному розумінні.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1 Антропологический, деятельностный и культурологический подходы // Тезаурус. - М.,

2005. - №5. - С.75.

2 Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. - М., 1984. - С.164.

3 Воробьев В. В. О статусе лингвокультурологии // IX Международный Конгресс МАПРЯЛ. Русский язык, литература и культура на рубеже веков. - Т.2. - Братислава, 1999. - С.125- 126.

4 Борщева В. В. Формирование лингвистической культуры студентов: на материале английского языка. - Саратов, 2005. - С.188.

5 Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии. - М., 1993. - С.204.

6 Баткин Л. М. Итальянское возрождение: Проблемы и люди. - М., 1998. - С.192.


Похожие статьи