Головна Історія Київського національного лінгвістичного університету ХРИСТИЯНСЬКИЙ ФАКТОР КОНСЕРВАТИВНОГО СВІТОГЛЯДУ О. НАЗАРУКА
joomla
ХРИСТИЯНСЬКИЙ ФАКТОР КОНСЕРВАТИВНОГО СВІТОГЛЯДУ О. НАЗАРУКА
Історія - Київського національного лінгвістичного університету

У. КОШЕТАР

Національний авіаційний університет

Пропонована стаття присвячена участі О. Назарука у формуванні ідеології українського консерватизму, його впливу на утвердження християнського вчення, легітимного вирішення суспільно-політичних проблем у Галичині, вироблення державотворчої ідеології.

“Християнсько-консервативний” напрямок української історичної науки в 20-30-ті роки ХХ ст. представлений працями В. Заїкіна1, В. Залозецького2, М. Козака3, М. Кочубея4,

І. Кревецького5, І. Крип’якевича6, В. Кучабського7, В. Липинського8, О. Назарука9, С. Томашівського10 та ін. З розбудовою незалежної держави в Україні починається новий етап у висвітленні консервативної ідеології та політичної практики, а також християнського суспільного руху. Суттєвий внесок у вивчення цих проблем належить Ю. Терещенку11,

К. Галушку, Т. Осташко, Я. Пеленському, В. Потульницькому, М. Томенку, Ф. Турченку,

12

М. Швагуляку.

Осип Назарук є однією з визначних постатей української історії першої половини ХХ ст. Він виявив себе як непересічний політичний діяч, активний учасник гетьманського руху, а також яскравий публіцист, один з творців і популяризаторів консервативно-державницької ідеології. Саме на цій ниві проявився публіцистичний талант О. Назарука як журналіста і редактора “Нової Зорі” - друкованого органу Української християнської (католицької) організації. І. Лисяк-Рудницький вважав його “мабуть, найблискучішим журналістом”13 того часу і зазначав, що статті та брошури Осипа Назарука становитимуть у майбутньому

14

найважливіше джерело для вивчення галицької політичної думки міжвоєнного періоду.

Осип Назарук народився 31 серпня 1883 року в Бучачі. Громадську діяльність почав з організації шкільних драгоманівських гуртків (1899-1904 рр.), внаслідок чого йому було заборонено навчатись у гімназіях Галичини. Вивчав право у Львівському та Віденському університетах і отримав звання доктора юридичних наук. У 1905 році стає членом управи Української Радикальної партії. І. Лисяк-Рудницький відзначав, що в той період О. Назарук “здобув ім’я невтомного агітатора й успішного вічевого промовця”15. Він редагував газету “Громадський Голос” та іншу радикальну пресу, писав статті та брошури на політичні теми і був яскравою постаттю в провідних колах галицького громадянства, якому, за словами

І. Лисяк-Рудницького, “бракувало широких інтелектуальних горизонтів, справжньої культури на європейському рівні”16. Більшість діячів національної демократії та радикальної партії обмежувала свою діяльність розбудовою просвітніх та господарських закладів, брала участь у боротьбі з проявами польського шовінізму. Аналізуючи причини кризових явищ в українському демократичному русі міжвоєнного періоду (зазначимо, що на той момент О. Назарук вже належав до консерваторів), І. Лисяк-Рудницький констатував відсутність у цьому середовищі “високорозвиненої, ідейно насиченої та теоретично обґрунтованої демократичної свідомості”17 та проникнення тоталітарної ідеології.

Під час Першої світової війни О. Назарук керує пресовою квартирою Українських Січових Стрільців (1915 рік), працює співробітником “Вісника Союзу Визволення України”, публікує збірник воєнних репортажів “Слідами Українських Січових Стрільців”18, а в 1918 році очолює комісаріат УСС на Поділлі. З жовтня 1918 року він - представник Української Національної Ради ЗУНР, за дорученням якої приїздить до Києва з тим, щоб отримати у гетьмана Павла Скоропадського збройну допомогу у війні з Польщею.

О. Назарук бере участь у антигетьманському повстанні в Білій Церкві як член

Стрілецької Ради Січових Стрільців та радник при командуванні Окремого Загону СС, а

після перемоги Директорії входить до складу уряду УНР і обіймає посаду голови

Українського телеграфного агентства та Головного управління преси і пропаганди19. На

думку Петра Солухи, повстання Директорії набуло самостійницького та національно-

українського змісту саме завдяки Осипові Назаруку, який відповідно виправив складену

С. Петлюрою відозву про повстання. “Не будь тоді при тому О. Назарука, повстання пішло б

під іншим прапором та іншими гаслами. Наша народня республіка зобов’язана О. Назарукові,

що він зробив її українською, а не іншою й тому вона мусила випускати декларації, видавати

закони і накази, щоб перекричати самостійність й українізацію, що залишив їм Гетьман”, -

зауважує П. Солуха20. Подібну тезу висловив С. Шемет, спираючись на спогади самого

О. Назарука. “В першій відозві повстанців, - зауважує він, - не було й гадки про ніяку

самостійність України: се вложив у відозву галичанин О. Назарук, що 5 листопада 1918 р.

виїхав зі Львова на Україну, висланий туди українською владою в Галичині й попавши між

повстанцями просто соромився, що вони хочуть робити повстання без такого клича, тільки

во ім’я лайки на Гетьмана тай порадив їм прийняти в відозву клич про самостійність

21 .

України” . Неспроможність Директорії утримати владу зневірила галицького діяча в демократично-республіканському устрої та державотворенні на так званих соціалістичних засадах. І. Лисяк-Рудницький наголошував, що набутий у той час О. Назаруком політичний досвід сприяв його світоглядним змінам, утвердженню у переконанні щодо “необхідності сильної влади, зосередженої в руках однієї людини. Це був початок ідейної революції, яка через кілька років довела, на гетьманські позиції” . Невдовзі він виїздить до США, де активно працює над створенням гетьманських “Січей”.

У 1927 році Осип Назарук повертається до Галичини, де активно працює в “Новій Зорі”, протегованій станіславівським єпископом УГКЦ Григорієм Хомишиним. Від середини 30-х років О. Назарук “виступав як речник і провідник ідеї консолідації українських громадсько-політичних сил”23, брав участь в організації скликання Всеукраїнського Національного Конгресу. В зв’язку з радянською окупацією Західної України та загрозою арешту він переїжджає в жовтні 1939 р. до Варшави. 31 березня 1940 р. помер у Кракові. Наведена стисла біографія дозволить краще зрозуміти ідеологічні метаморфози О. Назарука, що врешті привели його до сповідування клерикально-монархічної ідеології.

У листі до В. Липинського від 1 березня 1924 року він вдається до метафоричного опису українського суспільного середовища, демонструючи тонкий психологізм авторського розуміння ситуації, усвідомлення складності державницької роботи носіїв монархічної ідеї. О. Назарук зазначає: “У нас степ духовий, безмежний, страшний як за часів Тугайбея, де виколюють очі, обрізують вуха, саджають на паль і тішаться, як людина сконає. Діється це не днями, а цілими віками. Ще й плюють на неї і на палі шкіру з неї стягають та сіллю посипають. Садизм невольників в оргії! Довгий, безконечний.”24 Він стверджує, що лише надзвичайне бажання упорядкувати суспільне життя, дисципліна, поборювання анархії та усвідомлення попереднього політичного досвіду, здебільшого прикрого, але не менш від того цінного, наверне українську інтелігенцію до монархічної ідеї.

У листі до В. Липинського від 10 квітня 1924 року О. Назарук чітко формулює свої політичні погляди: “Я не демократ, бо думаю, що демократії ніколи не було й нема. Одиночну форму влади уважаю найрозумнішою. Вірність їй - конечною”25. Порівнюючи монархічну владу та охлократичну диктатуру, він вважає себе послідовником першої і посилається на свої літературно-історичні розвідки, присвячені князю Ярославу Осмомислу, Роксолані. Україна, в його баченні, являє собою типову державу, очолювану диктаторами здебільшого карикатурного штибу, “типова країна руїни”26, що може підштовхнути здекласовану (за визначенням В. Липинського27) інтелігенцію (до якої відносив себе, до речі,

і Осип Назарук) до підтримки охлократичної влади.

Критично оцінюючи свою участь в антигетьманському повстанні О. Назарук зауважує, що, незважаючи на свої політичні уподобання, в разі запровадження в Україні республіканського устрою він не буде причетним до його повалення, хоча і не довірятиме йому. Вчений пояснював у листі до В. Липинського від 10 квітня 1924 року: “Вам се може видасться слабістю думки, але життє політичне завдало мені стільки болю, що я не мав би відваги ще раз експериментувати”28. Така позиція свідчить, що О. Назарук намагався


дотримуватися легітимізму у політичній діяльності. Світогляд його формувався на ґрунті розуміння значення традиції, дідичності, освіченості та досвіду одноосібного керування державою, аграрного реформування на користь середньої земельної посілості, а не латифундій.

О. Назарук був далеко не поодиноким представником українського політикуму новітньої доби, чиї ідеологічні погляди докорінно змінилися протягом життя.

С. Томашівський у листі до М. Грушевського від 31 жовтня 1898 р. писав: “Добродію мій!.. У Вас завтра поважні мови й гарячі речі: се початок нового віка для України-Руси; у мене завтрашній день також важкий: завтра складаю в тутешній церкві святочну присягу на те, що безумовно слухатиму цісаря, котрого не знаю, та що боронитиму вітчину, котрої не люблю. В нагороду покладено перед нами не лавровий вінець культурної праці, лише залізну кулю, що радикально лечить голову від таких хоріб, що звуться ідеалами”29. У цьому контексті показовим для розуміння ставлення майбутнього галицького консерватора до акцептації монархічного устрою був лист від 3 січня 1899 р. до зазначеного респондента.

С. Томашівський зауважував: “Дякую ще за протекцію на археографічній комісії: користуючись нею, як дасть Бог скинути цісарські пута.”30 Це була позиція, характерна для багатьох галицьких діячів, служба яких в австро-угорських державних установах зрештою привела до усвідомлення необхідності формування власної консервативно-монархічної позиції. Власне це було притаманним і самому В. Липинському, який залишався на посаді посла України в Австрії і після повалення Гетьманату. Лише трагічна смерть полковника Болобчана, зумовила демісію лідера українських консерваторів.

На думку О. Назарука, позитивне ставлення українського народу до монархічного устрою можливо сформувати під впливом таких факторів: а) усвідомлення історичних реалій, що вказують на існування могутньої української держави лише за часів визнання національної монархічної влади; б) використання політичного досвіду багатьох європейських країн (Швеції, Данії, Норвегії), що свідчить про переваги монархічного устрою; в) розуміння зв’язку між швидкими темпами економічного та політичного розвитку Японії та вшануванням і підтримкою японським народом “своєї старої династії, що править Японією до двох тисяч літ”31; г) ознайомлення з трагічними наслідками - масовим голодом і терором, що були спричинені діями інтелігенції, спрямованими на ліквідацію монархії як в Китаї, так і в Росії.

Вчений зазначав, що пропагування монархізму в тогочасному українському “занархізованому” суспільстві необхідно поєднувати з чітким означенням легітимної династії, якою є Гетьманський Рід Скоропадських. “Династія, - писав О. Назарук, - значить рід, родина, сім’я. Ось живий зародок і центр держави, зв’язаний поправді з минувшиною, з історією - і тим самим з теперішністю й з будучністю”32. Гетьман Павло, незважаючи на нетривале перебування на чолі держави внаслідок історичних обставин, уособлював собою постать, що відновила українську традиційну владу. Спираючись на досвід гетьманського руху в США, О. Назарук доводить, що монархічна влада буде стабільною за умов існування організації, представники якої мають вірити в династичну ідею та втілювати її, незважаючи на контрагітацію частини інтелігенції чи політикуму. Несподівану для багатьох представників інтелігенції прихильність до гетьманської монархічної влади продемонстрували “Січі” у США та Канаді, які складалися переважно з робітників, очолюваних елітою з власного середовища.

Залученню робітництва до цих організацій сприяла ідеологічна та пропагандистська кампанія, яка роз’яснювала причини ліквідації української державності, зумовлені, крім усього іншого, поширенням атеїстичного світогляду та нехтуванням національними консервативними традиціями. Гетьманська пропаганда за кордоном розглядалась О. Назаруком як вдалий експеримент, що засвідчив потужну підтримку з боку українського робітництва монархічної ідеї в умовах, коли, здавалося, для її поширення не було жодних підстав. Він згадував: “Приблизно в рік після виголошення згаданого циклю викладів, українське робітництво в Детройті під гетьманськими прапорами і транспарантами урядило таку демонстрацію в тім міліоновім місті, що трамваї мусіли поставати, заки перейшов їх похід”33. Успіх монархічної ідеї в українському робітничому середовищі давав О. Назаруку певні підстави для звинувачення саме інтелігенції у схильності до деструкції та анархії. У листі до В. Липинського від 2 січня 1925 року він писав: “Цілий народ наш хорий, а інтелігенція се його гангрена. Як не буде добре обдуманого пляну організованого рятунку, -

„ „ . . „34 ,г

сей нарід очевидно розложиться й увійде до сусідів. У даному контексті доречно згадати, що, складаючи в 1934 році бібліографічний опис праць, присвячених Ісусу Христу, О. Назарук наголошує на необхідності створення призначеної суто для інтелігенції модерної монографії, яка б подавала життєпис Спасителя на тлі історичної епохи з обов’язковим та ґрунтовним аналізом суспільних відносин і характеристикою Його найближчого оточення35. О. Назарук вважав, що поява такої книжки позитивно вплине на вироблення оптимальної суспільної позиції інтелігенції завдяки адекватним історичним аналогіям у процесі студіювання євангельського сюжету.

Процес виховання шанобливого ставлення інтелігенції до релігії та церкви взагалі і до греко-католицької зокрема, на думку галицького політика, є досить складним і тривалим у часі, на шляху якого було чимало перешкод. Прикладом може бути святкування 10-ліття Союзу Українських Адвокатів (СУА)36 і реакція з цього приводу “Нової Зорі” 22 вересня

1934 року. З нагоди цього ювілею мало відбутися церковне свято в Успенській церкві у

Львові. З 319 представників СУА до храму прибуло тільки 20, до того ж від самого початку прийшло 3, а решта, 17 - спізнилась37. “Нова Зоря”, яка від 27 вересня 1934 р. почала публікацію матеріалів, присвячених ювілею, констатувала, що присутні на початку Служби Божої адвокати, “а саме всі три - члени Головного Відділу, між ними президент”38, а серед остаточно присутніх “були два б. (бувші. - У. К.) радикали й один навіть теперішній радикал та дві жінки адвокатів і одна вдова по адвокаті”39. З огляду на відсутність у минулому будь - якої організації адвокатів, зазначалося в статті, важко говорити про якесь незмінне ставлення цього професійно об’єднаного загалу до церкви. Наголошувалося на об’єктивних причинах деградації останнім часом цього стану і шляхах його подолання. “Нема сумніву, що Церква й духовенство можуть в значній мірі причинитися до поправи долі адвокатів а бодай до того, щоб їх доля не погіршувалася в занадто приспішенім темпі, - писала “Нова Зоря”. - Та з другої сторони адвокати мусять відповідно поставитися до нашої Церкви, бо се річ очевидно неможлива, щоби священик поручав людям іти до такого адвоката, котрого не видно в Церкві або котрий навіть веде згіршаючу агітацію проти Церкви”40. Отже, в умовах такої загрози адвокатському прошарку, поставала необхідність, поряд з матеріальною підтримкою, опертя на тривкий моральний ґрунт, що в тогочасній історичній ситуації могла забезпечити лише українська греко-католицька церква. Хаос та руйнація в суспільстві, як про це свідчив багатовіковий досвід, міг бути подоланий тими верствами, які звернуться за підтримкою до католицької (греко-католицької) церкви, що утверджувала ієрархію, організацію та упорядкований світогляд.

З часом у “Новій Зорі” з’явилася стаття “Недуга проводу. На маргінесі ювілею Союза Українських Адвокатів”. Автор публікації, за підписом “Не-адвокат”, мав на меті репрезентувати широкому загалу, і насамперед греко-католицькому духовенству, критичний погляд на діяльність українського проводу в Галичині на початку XX ст., що був представлений значною мірою адвокатами. Суперечливість ситуації полягала в тому, що останні походили переважно з родин греко-католицьких священиків. У статті, зокрема, зазначалося, що їх діяльність у зазначений період обіймала всі сфери народного життя, а головно - політичну та національну. “І вони довели до цілковитого розвалу і розкладу під кожним оглядом, в якім тепер находиться наш нарід, - зауважував автор. - А причина цему ся, що вони майже всі заняли становище чуже, або просто вороже до віри, релігії й Церкви”41. Він вважав, що радикалізм, сектантство і так званий “сельробізм”, поширені в значній кількості повітів Галичини (Снятинському, Коломийському, Городенському, Станіславівському, Товмацькому, Богородчанському, приналежних до Станіславівської єпархії), були пов’язані з діяльністю проводу, що опинився в руках адвокатів, уражених атеїзмом. “Переїхатися по Єпископі, гузяти на “попів”, навіть прилюдно на зборах і вічах - се належало до “доброго тону”, се найлегший спосіб зискання популярності, се наймаркантніший доказ патріотизму”42, - відмічалося у статті. Відповідальність за тогочасний стан української нації, на думку автора, лежала і на інших прошарках суспільства, зокрема вчителях та духовенстві. Завдання останнього полягало в створенні умов для позитивного духовного розвитку українського народу та середовища, що сформувало б конструктивний провід. Водночас зауважувалося, що деякі представники цих верств вже починають розуміти, що на галицькому ґрунті греко-католицька церква є фактором стабілізуючим суспільство та “найсильнішою інституцією і рішаючим чинником в

• „43

культурнім розвою народів.

О. Назарук наголошував, що організоване суспільне життя вимагало дисциплінованості, точності та поваги до проводу, тоді як адвокати, що представляють українську інтелігенцію, “легковажать собі не тільки свій провід, легковажать також Бога.., й те що в’яже чоловіка з Богом, релігію”44. Причина такої позиції інтелігенції, за визначенням О. Назарука, полягала насамперед у відсутності чітких, однозначних та твердих поглядів, спричинених відсутністю віри. Останнє формувало скептицизм та цинізм, що призводило до соціальної апатії та духовної кризи.

О. Назарук вбачав корені байдужості інтелігенції до віри в поширенні наприкінці XIX - на початку XX ст. ліберальної, радикально-поступової, соціалістичної та атеїстичної ідеології, а також ту обставину, що в цей період греко-католицька церква займалася переважно “низшими верствами народу”45. Вона залишила інтелігенцію поза постійною послідовною працею над релігійним усвідомленням, до того ж не зуміла застосувати методи душпастирства, адекватні цій верстві. Але головна причина духовної кризи інтелігенції крилася, з погляду вченого, в поширенні на той час хибної ідеї, що поступ, освіченість та культура не сумісні з релігією. На його думку, поширення атеїзму в галицькому суспільстві досягло апогею, коли українську націю очолили переважно адвокати за професією. “Творцями і найбільшими подвижниками байдужого і ворожого відношення до Церкви, релігії і Бога, - писав О. Назарук, - були в нас Драгоманів, Франко, але популяризували ту отруту серед народу адвокат Д. Трильовський, що від к. 19 ст. до війни і в часі війни були фактичними Керманичами Українців в Галичині”46. На противагу деструктивній ролі лібералізму О. Назарук наводить взірцевий приклад ієрархії цінностей у Британії, які могли б послугувати Галичині: 1) Бог; 2) Король; 3) Традиції в поєднанні з перспективою розвитку нації. Цей досвід лежав в основі могутності Британської імперії, і його, вважав О. Назарук, необхідно запозичити та осягнути українським націоналістам й інтелігенції, незважаючи на відправну світоглядну строкатість.

Він наголошує, що з 30-х років XX ст. починаються поступові позитивні зміни в суспільстві у ставленні до греко-католицької церкви. Представники української інтелігенції беруть участь у реколекціях, читають католицьку пресу, працюють у католицьких організаціях, і це надавало, на його думку, можливість греко-католицьким церковним колам,

47

використовуючи спеціальні впливи та методики, опанувати духово інтелігенцію. О. Назарук вважав, що “коли світська інтелігенція буде тісно співпрацювати з Церквою тоді щезнуть. ріжні секти зпоміж народу, бо не буде кому бунтувати народу проти Церкви”48.

Він усвідомлював небезпеку асиміляції, яка руйнувала духовний світ нації. Разом з етнічними особливостями втрачались культура (у філософському розумінні цього поняття) та моральні вартості народу. Єдине, що на першому етапі лишалося проявом самоідентифікації, - це збереження обрядової приналежності, пантеону святих, виявів гостинності до подорожніх49. Зазначаючи згубність асиміляційних процесів, що загрожували українському народові, О. Назарук називав єдино можливим шляхом порятунку - навернення до традиційної релігії та церкви. У цьому зв’язку він порушує проблему відносин церкви і держави, адекватності релігійної конфесії державницьким змаганням української нації. Галицький консерватор констатує, що греко-католицький єпископ Будка був залучений до діяльності “Січей” у США та Канаді на ґрунті визнання Гетьманства. Така прихильність до українського неомонархізму була неодноразово продемонстрована й іншими представниками уніатського кліру. О. Назарук у листі до В. Липинського від 2 січня 1925 р. фактично порушив питання, чи можливе поширення греко-католицизму в Україні, хоча й зауважував, що Гетьманство має бути у всім традиційне, отже, і “православіє не може покидати”50.

В. Липинський мав чітку позицію в цьому питанні і намагався “прищепити” її О. Назаруку. Він наголошував на необхідності обов’язкового розмежування церковної та світської діяльності. У листі-відповіді О. Назаруку 29 січня 1935 р. він зазначає: “Повторяю: діла церкви - це діло священиків, а не людей меча. Як священик не на своїм місці, коли бере оружжя, так державник не на своїм місці коли виходить на амвони”. Тому, на його думку, “Січі” повинні провадити свою діяльність виключно на політичному ґрунті, під державницьким гаслом “гетьманська Монархічна Україна”, не послуговуватись “гаслами віросповідними”. Водночас для В. Липинського справи церковні не були байдужими і він усвідомлював необхідність дбати “про здорв’я своєї церкви”. Але, як він вважав, “це треба робити в церкві зі своїми священиками, а не в Січовій організації, чи іншій політично - державницькій організації, в якій ми єднаємось для кесаревого державницького діла”51. Попри те, що В. Липинський належав до римо-католицької конфесії, він був рішучим противником “форсування у нас католицизму”. На його думку, православна церква при всіх своїх організаційних хибах “на Великій Україні має велику силу традиційності. З тим треба рахуватись і це в інтересі Держави треба берегти”. Він вважав, що в релігійній політиці на Великій Україні були важливими “церковна організація православ’я і українізація римо - католицтва”52. Він рішуче виступав проти поширення на сході уніятської церкви, яка була традиційною саме на західноукраїнських теренах, там мала свою “організаційну велич” і там мала об’єктивні підстави для подальшого розвитку.

В. Липинський високо цінував діяльність О. Назарука, якого відрізняла від інших діячів гетьманського руху динамічна активність і працездатність.

О. Назарук доклав чимало зусиль до еволюції і розбудови “Січей” і переходу їх на гетьманські позиції. Про це свідчить перебіг п’ятого Січового З’їзду, що проходив у Філадельфії 30-31 травня 1924 року. За дорученням Головного виділу Січової Організації О. Назарук готує реферат, в якому висувалося завдання ліквідації принципу виборності в організації. Натомість мало запроваджуватися призначення старшин (за виключенням скарбника, щоб уникнути можливі звинувачення у вилученні та некоректних витратах грошей). Результат був нечуваний - делегати з’їзду, здебільшого своїй робітники, майже одноголосно прийняли рішення про скасування виборності в гетьманських січових організаціях Америки та Канади. Це було важливим кроком на шляху залучення робітництва до державотворення на монархічних засадах. Саме з цією метою О. Назарук пише статтю “Що таке Монарх? Або чи хочете мати свою державу?” За умов значної території держави та ворожого оточення, на його думку, навіть найкращий президент врешті-решт змушений буде звернутися до зовнішньої допомоги, наслідком чого буде залежність від чужих держав. О. Назарук наголошує, що президентське правління в розвинених країнах можливе завдяки попередній діяльності монархічних урядів, тобто успадкуванню вдало створеного апарату,

53

який складається з національних чиновників, поліції, війська, пошти, а також злагодженої вперше в історії не тільки надає рівні права жінці, а й залучає її до керування державою. За правом спадкоємності може жінка отримати владу, що є принциповою засадою.

О. Назарук вдається до цікавої аналогії в поясненні значення монархізму для українського народу. Християнська церква, яка супроводжує українця від народження до останнього подиху, є опосередкованим втіленням справи монарха Володимира Мономаха щодо прийняття християнства. Діяльність монархів та церкви переплітаються в процесі поширення писемності та культури. Навіть націотворчий процес був пов’язаний з закладанням основ Вищою Силою (Богом) та подальшим розвитком під впливом Монарха та Його Династії. Отже, монархічний лад є основою державницького поступу та втіленням ладу і дисципліни.

Виходячи з тогочасних умов, вчений пропонує запроваджувати “неомонархізм”. “Наша ідея се не старий монархізм, котрий упав і дальше паде, - писав Осип Назарук. - Наша ідея се й не старе, виборне Гетьманство. Наша ідея нова, але виросла з досвідів давньої та з найновішої страшної практики, котру за нашої памяти переживає український нарід”57. Сучасна монархія повинна спиратися на представництва фахів, станів, класів, а не на парламентарно-демократичні. Відновити втрачену державність зможе український народ, очолюваний монархом - Гетьманом - як представником народу та гарантом порядку, дисципліни, справедливого суду. Вчений закликає українців до послуху, жертовності, довіри до керманича, освіченості, організованості, релігійності, оскільки це безпосередньо пов’язано з втіленням державницької ідеї.

Велике значення надавалось традиції. На думку О. Назарука, саме значна частина інтелігенції, що є атеїстичною, несе провину за її забуття. Лише одиниці розуміють вагу

• • • • • • 58

історії та традиції, які становлять “основу душі і думки народу” . Українська преса та видавництва повинні поширювати не безпідставну критику та радикальні погляди, а систематично вчити свій народ шанувати “святу і дорогоцінну спадщину”59 та популяризувати економічні та політичні досягнення попередніх поколінь. Учений зазначав, що завдяки передплаті, листам від організацій робітники можуть впливати на характер публікацій, надаючи їм консервативного спрямування. “Виховувати і вчити нарід можна

тільки на тім, що було (на традиції), а не на тім, що “має бути” (на фантазії)”, - зауважує

• 60 ^ • •

він. Ґрунтовні статті з просвітньою метою в змозі написати значна кількість талановитих

українських вчених - знавців історії та традиції, а друкуючи свої матеріали в пресі діаспори та отримуючи гонорари, ще й зможуть подолати свою нужденність. Саме вони навчать свій народ сприймати та використовувати історичний досвід, шанувати сьогочасні надбання, навчать “розуміння правди, що тільки ті покоління творили й будували, котрі мали в собі послух, а не “критику”, дисципліну супроти своєї Влади, а не лайку і - велику віру в Бога та глибоку пошану для релігії, а не атеїзм”61.

Певним взірцем для українців, як вважає О. Назарук, могло слугувати відродження монархізму в Франції. Його ідеологом став письменник Шарль Моррас, якого підтримувало більш ніж три чверті французької молоді, що об’єдналася в сильну воєнну організацію62, та значна частина письменників і вчених. Для тогочасного французького суспільства ідеологічні пріоритети розподілилися таким чином: представники старшого покоління були переважно республіканцями або соціалістами, натомість молодь і люди середнього віку - роялістами. Отже, доходить висновку вчений, український монархічний рух - це національна тенденція та складова європейського поступу водночас. У цьому процесі важливе місце посідало вшанування релігії, церкви та духовенства. Прикладом духовного оновлення нації (насамперед для українства) можуть стати французькі священнослужителі, які належали до найбіднішої верстви, заробляючи на життя шевством, кравецтвом та ін., але, незважаючи на тяжкі матеріальні умови, сприяли відродженню віри та релігії, оскільки мали організацію, дисципліну, що було зумовлено наявністю целібату.

Своєрідним підсумком популяризації українського монархізму серед робітництва, оскільки саме ця верства, на думку вченого, “матиме в справі відбудови і вдержання української держави дуже великий голос”63, є стаття О. Назарука “Слово до робітників”64, що була написана в 1939 році. Автор визначає переваги монархізму і окреслює коло його опонентів. Умови тогочасного моменту вимагали трансформації монархічної ідеї від абсолютизму на користь такої форми, в якій “український робочий народ мав би запевнений свій голос і співучасть у правлінні, свободу совісті і віри, преси і зборів та організацій”65, тобто із збереженням демократичних прав і свобод. Але вчений застерігає проти запровадження виборчої процедури для визначення монарха, посилаючись на аргументи, пов’язані з історичними уроками поневолення України та Польщі Російською імперією. Остання, на думку О. Назарука, мала переваги над поневоленими поляками та українцями завдяки збереженню і охороні принципу спадкового престолонаслідування, який і закріпив залежність поневолених країн. І це попри той факт, що “у Московщині навіть бояри не вміли ні читати ні писати в тім часі, коли на Україні жінки простих козаків молилися в церкві з книжечок, що виразно описують чужі подорожні”66. Люди, які агітують за вибори українських гетьманів, вважав О. Назарук, спираються на неадекватне сприйняття рідної історії (запровадження давньою козацькою старшиною виборності гетьманів стало наслідком занепаду української гетьманської держави) або належать до платних агентів, які “знають що з виборів вийде руїна і повиходять отамани і край наш спливе кров’ю”67, тобто свідомо прагнуть розкладу та здичавілості українського суспільства.

У листі до В. Липинського від 13 червня 1924 року О. Назарук розмірковує над практичним втіленням у життя гетьманської концепції державності. Він вважає, що державна можлива лише за умов: 1) наявності міцної монархічної організації, що має чітко окреслені мету та завдання, поступово реалізуючи які можна керувати народом у постреволюційний період; 2) проведення земельної реформи на основі парцеляції, якій не підлягатимуть державні латифундії, що приведе до створення максимальної значної середньої земельної власності. При цьому викуп землі запроваджується з подвійною метою: збільшити державну скарбницю та запевнити селян, що внаслідок товарно-грошових операцій їм остаточно належатиме отримана земельна ділянка; 3) прийняття закону, який затвердив би максимальну поміщицьку посілість. Родові маєтки необхідно зберегти з огляду адміністративної, військової служби шляхти та індивідуального, а не державного виховання її (шляхти) дітей; 4) проголошення спочатку воєнної диктатури і лише після стабілізації

ситуації передача влади гетьманові; 5) сприяння розвитку релігії та церкви, “бо вона тільки

68

держить маси у спокою і навіть інтелігенцію уморальнює.

У книзі “Греко-католицька церква і українська інтелігенція” О. Назарук присвячує цілий розділ поясненню причин, які спонукали його змінити ставлення передусім до релігії, віри та церкви. Він вважав за необхідне зробити це, оскільки на початку своєї політичної діяльності належав до української радикальної партії і був атеїстом. О. Назарук писав, що належить до покоління, яке поважно “відносилося в практиці життя до того, що думало в

69

теорії, то єсть до своїх поглядів та переконань, покоління, яке мало руїну в душі, що як наслідок і призвело до державного занепаду (руїни). Людина, яка змінює світогляд у певний момент свого життя, в більшості випадків змушена балансувати на межі фанатизму, відстоюючи нове кредо, оскільки стає об’єктом закидів минулих та теперішніх однодумців. Осип Назарук не був винятком, і саме тому можна констатувати його надзвичайну емоційність, певний максималізм у висловлених ідеях та діях. Він зазначав, що зміна поглядів та їх втілення - річ дуже важка, але необхідна, бо є однією з причин поспіху як всього людства, так і особистості.

Розглядаючи проблему атеїзму, властивого більшій частині української інтелігенції (90%, на думку вченого), О. Назарук зауважує, що віра в Бога сприймається нею як прояв неосвіченості. Такий погляд є наслідком закорінення ідеї вседозволеності та її виправдання, а скута цими рамками людина позбавляє себе свободи волі в розумінні вчення церкви. Від останнього залежить, відповідає вона чи ні за свої вчинки, і це здебільшого використовують радикально налаштовані політичні лідери, які не схильні поважно ставитися до цінності життя пересічної людини.

Відповідальність пов’язана з вірою в Бога, в надприродний ідеал досконалості, що є взірцем наслідування і причиною внутрішнього стримування перед безславними вчинками. В іншому випадку з’являється суспільний тип анархіста, стримувальним чинником для якого буде лише поліція і то до моменту поглинання цієї державної структури в результаті кількісного збільшення представників названого типу до меж тотального. Осип Назарук зазначав: “Тоді очевидно кінчиться всяка суспільність і наступає конечний поворот до здичіння - т. є. стану гіршого ніж дикість, стану упадку, потовчення й розтовчення та занархізованого розпорошення під оглядом наперед моральним, опісля інтелектуальним і вкінці матеріальним”70. Воля людини формується завдяки вихованню в родині, навчальних закладах, суспільстві, до цього долучається власний досвід та оточення. Названі складники впливають на свідомість та підсвідомість людини та є факторами мотивації вчинків. Віруюча людина опиняється перед свободою вибору, але в межах Божих заповідей.

На користь релігійного світогляду О. Назарук наводить тезу німецького економіста Рошера, яка пов’язує рівень, що досягло в своєму розвитку людство, з постійною опікою з боку Провидіння71. Але нерозуміння цього впливу не говорить про його відсутність, оскільки людина не усвідомлює сутності багатьох речей та їх проявів. Вона може змінювати свій внутрішній світ і розвивати подібність до Бога та віру, без якої, на думку вченого, “очевидно мусить бути знищено все”72. О. Назарук пояснює, що історичний досвід доводить причинно - наслідкові зв’язки між державною руїною та безбожністю. Навіть поганство, хоч це нижчий рівень порівняно з християнством, на той момент відповідало розвиткові суспільства і безперечно сприяло зародженню віри.

Вчений чітко визначає основні етапи особистого пізнання віри та навернення до греко-католицької церкви: 1) аналіз особистого життєвого досвіду; 2) спостереження за подіями та усвідомлення їх причин та наслідків; 3) вивчення предметної області (наприклад, читання творів німецького августинця Томи Кемпійського, а з 1928 року і мовою оригіналу)73; 4) відчуття так званого ірраціонального чинника, який віруюча людина називає

• 74 • •

пізнанням Бога. Усе це надавало Осипові Назаруку моральних сил, контемплятивності.

У його листах до В. Липинського натрапляємо на відповідні зауваги: “Треба буде сьогодні вечором читати Тому Кемпійського, а то задушуся від думок і почувань”75, а також : “Читаю пильно Тому Кемпійського - та й сим держуся внутрішньо. Без нього важко булоб за який-такий спокій!”76. Книжки цього мислителя він неодноразово радив читати

В. Липинському та навіть надіслав “п. Гетьманови і Данилові Павловичові по одному примірнику” і далі писав: “А добре булоб, щоб обидва таки добре вчиталися в сей твір! Заощадять Собі багато прикростей, коли щовечора читатимуть”77.

На світогляд О. Назарука вплинула також релігійна атмосфера, що панувала в Канаді та США, де він перебував з 1923 по 1927 рік. Він писав: “З початку разило мене, мов дотик гарячого приску, св. Письмо, яке я зустрічав у кожній кімнаті кожного готелю в Новім

• • 78 • • • •

Світі” . Пізніше, завдяки спостереженню за місцевим життям, О. Назарук усвідомлює значення релігії та церкви. Вчений доходить висновку, що церква в Америці не отримує допомогу від держави, а існує за рахунок (у матеріальному сенсі) своєї господарської діяльності та коштом громади і являє собою основу “людського Духа й культури”79. Твори цілих поколінь митців-атеїстів, на його думку, виглядають безідейними, беззмістовними та безцільними навіть порівняно з виробами первісних, але віруючих авторів. Наступним важливим моментом релігійної еволюції О. Назарука була впевненість у тому, що лише католицька церква є дійсно Вселенською та пріоритетною по відношенню до інших релігійних громад. Вона єдина, “котра в кожнім своїм слові має зміст, почавши від слів: “любов до Бога”, в котрі вкладає зміст: послух заповідям Його”8°.

О. Назарук намагається проаналізувати саме явище “Церква” та сформувати неупереджений погляд на його значення, наголошуючи на цілковитому походженні від Бога. Спочатку вчений виокремлює передумови існування, що полягають у певному особистому інтересі та проявах жертовності (хоча б у деяких періодах історичного існування), що в подальшому матимуть тенденцію до ланцюгової видозміни: “сердечне заінтересування”, “прояви правдивого заінтересування”, “оборона її (церкви. - У. К.) кров’ю” та усвідомлення неможливості існування поза церквою81. Прослідковує параболічну тенденцію, тобто чергування: спад - піднесення - спад, релігійності серед народів, які мають значний ареал розселення, і зазначає, що навіть у не найсприятливіші для релігії періоди завжди є харизматичні персоналії “які не скидають з себе, віри своєї”82.

Вчений виокремлює функції, які виконує церква. Вона здійснює зберігаючу функцію і з її занепадом пов’язана деградація нації та особистості. “Упадку церкви, релігії не переживає довго ніяке плем’ я, - писав О. Назарук. - Тай душа одиниці стає подібна до страшної безплідної пустині, по якій бродять лише гарячі пристрасті як самум, що так само як самум безоглядно руйнують людину”83. Церква сприяє духовному та матеріальному розвитку людства, оскільки упорядковує народне життя та стримує його деструктивні прояви завдяки вихованню спільноти на основі Заповідей Божих. О. Назарук на прикладі більшовицької Росії доводить, що навіть за умови політики, спрямованої на викорінення релігії, суспільство не опиниться в стані суцільного безладу, доки не втратить пошани до

84

церкви і виконуватиме головні релігійні постулати.

О. Назарук вбачає одними з вагомих консолідаційну та регулятивну функції католицької церкви, які для українців виконувала греко-католицька церква. “Се Божим Провидінням дана нашому народові найцінніша оборона і підстава кристалізації його

85

правдивої сили” , - зауважує О. Назарук. Він наголошує, що навіть у важкі часи роз’єднаності галицького духовенства, що було спричинене агітацією з боку двох політичних сил - москвофілів та народовців, греко-католицька церква була єдиною структурою, яка сприяла порозумінню між представниками прозахідних та східних поглядів і протидіяла розповсюдженню соціалістичної ідеології. За Збручем, де вплив УГКЦ на населення був незначний, прихід більшовиків до влади призвів до репресій, штучного голоду та геноциду. “А коли в 1919 році, - писав О. Назарук, - стотисячна галицька армія попала під гарячий ґрунт більшовизму і коли московсько-більшовицька агітація бунтувала ту нашу армію і підбурювала її на вимордовування власних офіцерів, то на 100 тисяч галицьких хлопців - уніятів не знайшовся ні один убійник інтелігентного брата свого”86. Він вважав це вагомим наслідком праці греко-католицької церкви, яка охороняла суспільство від руїнницьких впливів та деморалізації.

Здобутком УГКЦ, на його думку, є той факт, що галицькі села лишалися осередками національної свідомості, патріотизму та моральності. О. Назарук підкреслював естетичну функцію греко-католицької церкви - стимулювання розвитку сакрального та вжиткового мистецтва. Вона також виконує виховну функцію, завдяки якій постає тип людини, що зберігає гідність у несприятливих обставинах, витримує психологічний тиск, стає на захист нужденних, поборює прояви аморальності в приватному та публічному житті. О. Назарук демонструє позитивне мислення, оскільки без афектації говорить про наявність атеїстично налаштованих людей та цілі осередки, що мають на меті ліквідацію греко-католицької церкви “на підставі виразно політичній: національній або партійній”87. Зазначає, що саме вони, поза своєю волею, є чинником національної консолідації навколо церкви, а також фактором, що опосередковано впливає на парафіян, які (завдяки цьому негативному впливу) постають перед необхідністю захисту та розбудови церкви. О. Назарук стверджував, що з УГКЦ “не може рівнятися щодо вартості і глибини своєї ніяка інша людська організація”88. Церква поруч з організацією сьогочасного життя людини здійснює зв’язок з вічністю. На його думку, силу та міць церковній організації надає збереження західної традиції89.

Пропагуючи окцидентальний (західний) шлях розвитку греко-католицької церкви, він пояснював, що з цим не пов’язана так звана “латинізація”. На думку О. Назарука, в лоні УГКЦ відбувається процес відбору та асиміляції таких проявів та установ західного варіанту християнства, “які ні по формі, ні по суті не мають в собі нічого чужого нашій Церкві, а навпаки, скріпляють її та прикрашують її нутро і її поверхню разом з обрядом”90. О. Назарук звертає увагу на важливу відмінність між православною та католицькою церквами. Остання протягом свого існування систематично відстоювала релігійну, організаційну незалежність від світської влади. Він проаналізував історичні події, свідком яких був, і сформував концепцію, яка надає можливість порівняння категорії впливовості на плин та висліди явищ з боку тієї чи іншої християнської конфесії.

Він звертається до трьох важливих зон розселення українців: 1) територія на схід від р. Збруч, тобто радянська Росія з рештками впливу православ’я, що в минулому ґрунтувалося на принципі цезаропапізму. Там є характерною руйнація релігійного життя, яке не може бути остаточно викоренене, виходячи з психологічно-мотиваційних коренів населення, вихованого на православній традиції. Суспільність розподілена на два ворогуючі табори, а внаслідок відсутності “одностайного релігійного життя, зв’язок людської спільноти може бути спертий лише на брутальній силі”91; 2) Галичина з пріоритетом греко-католицького світобачення; 3) Волинь та Холмщина, які зберегли вплив православ’я. О. Назарук порівнює стан у двох останніх зонах, беручи за критерій вплив на населення церкви. Він зазначав, що організація, національна свідомість та моральна сила у галичан вища саме завдяки греко- католицизму. “У Галичині на терені нашої греко-католицької або уніятської Церкви, - писав О. Назарук, - знаходиться головна кріпость духа всеї української нації, головна підойма її, головний кристалізаційний центр і найважніший акумулятор її сили”92. Високим рівнем розвитку моральної сили галичани завдячують, на думку галицького політика, не політичним партіям, не просвітнім, кооперативним, воєнно-спортивним організаціям, а католицькій та греко-католицькій релігії та церкві. А визначальним фактором формування духовного світобачення був “зв’язок аж до крові, аж до жертви свого життя включно, який існує між народною масою та її Церквою”93.

Важливим для створення основ свідомого, розважливого патріотизму українців Галичини став культ св. Йосафата94. Церква пропагувала в його особі найкращі риси, притаманні релігійному та громадсько-політичному діячу. Взірцеві приклади мали налаштовувати народні маси на конструктивне вирішення проблем, що виникають, спричиняють моральне переродження та створюють підґрунтя для об’єднання загальнонаціональної спільноти. Але необхідно пам’ятати і про інші чинники впливу: церковні відправи, кількість парафіян та практикуючих греко-католиків, навчання катехізису, відповідна релігійна література і преса. Отже, О. Назарук вважав, що українська греко-католицька церква - це релігійна організація, яка упорядковує громадське життя та поєднує його з моральними та національними ідеалами, а також є єдиною силою, яка навіть за умови ліквідації національних світських організацій, пресових органів, літератури буде виступати в якості духовного та суспільно-політичного проводу95. Греко-католицька церква формує душу українського народу, вчить вшануванню національного чинника, демонструє приклади самопожертви. Завдяки єднанню на цій основі українського народу унеможливиться його розбиття як “релігійної, церковної і національної спільноти”96. Вчений акцентував увагу на взаємозалежності розвитку греко-католицької церкви та української нації.

З середини 1919 р. О. Назарук входить до близького оточення президента Є. Петрушевича, а у період з 1920 по 1922 рр. працює в уряді ЗУНР у Відні як співробітник його пресового органу “Український Прапор” та часопису “Воля”.

Наприкінці 1922 р. О. Назарук за дорученням Є. Петрушевича виїздить до Канади, де займається збиранням коштів у фонд Національної оборони. Під час перебування в США редагує чиказький тижневик “Січ” та газету “Америка”. Водночас займається організацією гетьманських “Січей” у Філадельфії. На той момент О. Назарук остаточно відходить від соціалізму та радикалізму і всі сили спрямовує на утвердження клерикально-монархічної ідеї. Пізніше він так характеризує ці зміни: “Ту засадничу зміну пережив я в роках 1922­1927, поза українською національною територією, в далекій Канаді і в Злучених Державах Північної Америки. На тім. ґрунті виріс і вернувся до краю зовсім інакший чоловік: віруючий в Бога монархіст, католик, противник радикалізму і соціалізму, консерватист”97.

О. Назарук у 30-ті роки саме завдяки усвідомленню ролі УГКЦ стає ідейним

98

противником інтегрального націоналізму. На думку сучасного дослідника В. Лісового, історична ситуація зумовила пріоритетність інтегрального, а не ліберального націоналізму в ідеологічному просторі Західної України 20-40-х років XX ст. Він звертає увагу на твердження І. Лисяка-Рудницького, який відносив інтегральний націоналізм до тоталітарних рухів, оскільки ОУН розуміла майбутню незалежну Україну як “диктаторську, однопартійну державу”, свою ідеологію репрезентувала як обов’язкову і загальну. Націоналістичний рух

99

намагався керувати всіма напрямами громадського життя - від політики до культури.

О. Назарук вважав, що цей політичний напрям, “вироджуючись у поганство, стає одним з

ТТ ”100

головних ворогів християнської Церкви” .

Але скасовуючи теоретичні засади зазначеної ідеології, О. Назарук виявляв загальнонаціональний солідаризм, демонстрував моральний, позапартійний підхід, коли цього вимагали обставини. У 1933 році він як адвокат стає на захист члена ОУН Миколи Лемика, якого звинуватили у вбивстві службовця радянського консульства у Львові. При розгляді “Заміток по справі.”101 важливою є промова О. Назарука на захист підсудного. Текст в остаточному варіанті позбавлений акцентів на тому, що підслідний є представником

українських націоналістів - автором викреслено словосполучення “у справі ОУН” та

102

належить “до ОУН” . О. Назарук вважав, що захистити М. Лемика можливо, звернувши увагу не на приналежність останнього до впливової на той час в українських колах ультрарадикальної організації, а наголошуючи на тому, що цей вчинок є виявом протесту українців проти більшовицького геноциду в підрадянській Україні. У відповідно відредагованому тексті промови він писав: “Іменем всієї оборони заявляю, що приналежність підсудного до якої-небудь організації не грає в сім процесі ніякої ролі, бо весь 40 млн.

український нарід без огляду на партії та політичні угрупування уважає вчинок Миколи Лемика, - не пересуджуючи його законної кваліфікації, - за вислів стихійного протесту всеї української нації проти небувалого нищення основ її життя московським Комінтерном”103. Отже, очевидна перемога Назарука-християнина над Назаруком-монархістом, а точніше яскравий приклад діяльності людини з державницько-клерикальними поглядами.

Часопис “Нова Зоря” від 29 жовтня 1933 року з посиланням на польську пресу (газету “Вєк Новий”) надає подробиці арешту М. Лемика, під час якого обвинувачений, маючи “в руці револьвер з чотирма набоями і в кишені три запасові магазини з набоями і маючи забезпечений відступ, послушно підніс руки до гори”104 та не став чинити збройний опір поліції. Подання наведеної інформації в зазначеній формі найімовірніше мало на меті формування у читацької аудиторії сталої думки, “що кривавий замах був актом демонстрації, спрямованим виключно проти Совітської Росії”105, тим самим формуючи громадську думку про лояльність терориста до Польської держави. У 82 числі часопису “Нова Зоря” зазначається: “по інформаціям з українських кругів до оборони Лемика зголосяться всі українські адвокати, що живуть у Львові, без огляду на їх політичні переконання, від адвокатів-соціялістів через УНДО до безпартійних, за виїмком радянофільських кругів і КПЗУ”106. “Нова Зоря” від 2 листопада 1933 року в рубриці “Політичні вісті” повідомила, що Миколу Лемика, який виконав замах “на секретаря світського консулату, Маїлова... суд у

107

Львові засудив на досмертну тюрму” .

Ставлення О. Назарука до ідеології націоналізму збігалося з приватними міркуваннями деяких представників греко-католицького кліру, які протягом значного часу були свідками практичної діяльності виразників зазначеного політичного напряму. Цікаві історичні паралелі виникають при зіставленні поглядів О. Назарука та К. Шептицького з цього приводу. Їх різнило не лише походження, соціальний статус але проголошення переконань з різницею в 20 років та різні історичні умови - Другої Речі Посполитої і радянської окупації. Так, у листі Климентія Шептицького Раднику конгрегації при Ватикані Кирилу Королевському від

15 серпня 1946 року зазначалося, що діяльність УПА є одним з проявів нещасть для

• 108 - сг « • •

українців. У листі наголошувалося, що молодь захопили слова надмірного націоналізму і за ці теорії (вона) заплатила своїм життям чи свободою”109. К. Шептицький писав, що повстанська армія, вилучаючи у сільського населення продовольство, по-перше, створює привід для репресій з боку радянської влади, по-друге, не зважає на життя тих, хто відмовляє у постачанні провізії, тобто “є багато випадків, коли крім чоловіків вбивають також їх сім’ї, дружин та дітей”110.

На думку автора листа, приводом для винищення греко-католицької церкви став факт, “що багато представників греко-католицького духовенства стали священиками повстанської армії”111. К. Шептицький передбачав у зв’язку з цим трагічне майбуття української нації, яка без божої опіки опиниться серед “смертників історії”112. “Майбутнє? - писав він. - Воно здається буде дуже темним та невпевненим. Голод - хвороби - різанина й безкінечна партизанська війна до повної поразки повстанців, які не усвідомлюють до якої міри їх

• • *113

“націоналізм” являється руйнуванням української нації” . Але “Карна справа по обвинуваченню Шептицького Климентія Івановича” надає інформацію про допомогу монахів ордену Студитів представникам ОУН-УПА, а саме лікування, надання захисту від переслідувань воякам та членам їх сімей. К. Шептицький заявляв, що застерігаючи ченців та чорниць від втручання в політичні справи, вважав вищезазначену допомогу виключно проявом християнського сумління.

Отже, монархічно-клерикальна концепція Осипа Назарука формувалася в період національного відродження початку XX століття і є важливим елементом тогочасної ідейної еволюції частини українського соціуму, вивчення якої сприятиме прищепленню так необхідних сучасному українському державотворенню традиціоналістських рис.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1 Заїкін В. Вячеслав Липинський (18.rV.1882 - 14.УІ.1931) // Богословія. - 1931. - Т.9. - Кн.1-2. - Ч.4. - С.397-398; його ж. Головні моменти історії української державності. - Варшава, 1923. - 13 с. та ін.

2 ЗалозецькийВ. Оформлення консервативного світогляду // Дзвони. - 1933. - Ч.4. - С.175- 180; його ж. Християнська релігія і консервативна ідея // Дзвони. - 1937. - Ч.3. - С.85-89 та ін.

3 КозакМ. З життя і діяльности В’ячеслава Липинського // Дзвони. - 1935. - Ч.10. -

С.470-479; його ж. Клясократична ідея та криза сучасних державних систем // Дзвони. - 1936. - Ч.6-7. - С.251-260.

4 Кочубей М. До питання сучасної класократичної держави // Бюлетень Гетьманської управи. - 1929. - Ч.2. - С.170-173; його ж. Нариси в справах державно-будівничих // Дзвони. - 1938. - Ч. 12. - С.535-538; 1939. - Ч.1-2. - С.50-56; Ч.3. - С. 112-119.

5 Кревецький І. Українська історіографія на переломі // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. - Львів, 1924. - №134-135. - С.161-184.

6 Крип’якевич І. Степан Томашівський // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. - Львів, 1931. - Т.151 - С.225-230.

7 Кучабський В. Значення ідей Вячеслава Липинського // Дзвони. - 1932. - Ч.6 - С.403-419.

8 Липинський В. Релігія і церква в історії України. - К., 1995. - 96 с.; його ж. Листи до братів - хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму / Ред. Я. Пеленський. - К.; Філадельфія, 1995. - 472 с. та ін.

9 Назарук О. Вячеслав Липинський відновитель державної ідеології України: Про монархізм Український і Француський. - Чікаго, 1926. - 31 с.; його ж. Ідеологічні основи української католицької народної партії. - Львів, 1931. - 64 с. та ін.

10 Томашівський С. Історія церкви в Україні. - Філадельфія, б. р. - 159 с.; його ж. Наша чільна партія у власному зеркалі: Критичні замітки. - Львів, 1929. - 62 с.; його ж. Під колесами історії. - Нью-Йорк, 1962. - 111 с. та ін.

11 Терещенко Ю. І. Причинки до історії галицького консерватизму // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка, філософія” / Гол. ред. Ю. І.Терещенко. - К., 2000. - Вип.4. - С.11-68; його ж. В’ячеслав Липинський і Вільгельм Габсбург: на політичних перехрестях // Молода нація: Альманах. - К., 2002. - С.91-126; його ж. В’ячеслав Липинський та Іван Франко // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка, філософія” / Гол. ред. Ю. І.Терещенко. - К., 2006. - Вип. 11-12. - С.3-10 та ін.

12 Галушко К. Ю. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських “правих”. - К., 2002. - 288 с.; Осташко Т. Вячеслав Липинський: від посла Української держави до УСХД // Молода нація: Альманах. - К., 2002. - С.56-90; Пеленський Я. Гетьманат Павла Скоропадського: Міфи та дійсність // Останній Гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського 1873-1945. - К., 1993. - С.5- 12; ПотульницькийВ. В. Липинський і проблема політичної культури // Останній Гетьман. -

С.123-137; Томенко М. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії // Політичні студії. - Вип.2. - К., 1995. - 103 с.; Турченко Ф., Заліська Н. В’ячеслав Липинський - ідеолог української демократичної хліборобської партії // В’ячеслав Липинський: Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - К.; Філадельфія, 1994. - С.171-180; ШвагулякМ. Степан Томашівський і західноукраїнський консерватизм // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип.3-4. - К., 1997. - С.309-338 та ін.

13 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - К., 1994. - Т.2. - С.73.

14 Там само. - С.55.

15 В’ячеслав Липинський. Архів. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського / Ред.

І. Лисяк-Рудницький. - Філадельфія, Пенсільванія, 1976. - С.17.

16 Лисяк-Рудницький І. Вказ. праця. - С.395.

17 Там само.

18 Назарук О. Слідами Українських Січових Стрільців. - Львів, 1916.

19 Див.: Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К., 1993. - С.277.

20 Солуха П. Російська мова, Гетьман Павло і наша не державність // Державницька думка: Квартальник української державницької ідеології, культури і громадського життя. - Філадельфія, 1952. - Ч.6. - С.32.

21 Шемет С. Переоцінка фальшивих уявлень // Нова Зоря. - Ч.32. - 1938. - 5 травня. - С.5.

22

В ’ячеслав Липинський. Архів. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. - С.18.

22 Швагуляк М. М. Спомини Осипа Назарука // Назарук О. Зі Львова до Варшави. Утеча перед совітами в пам’ятних днях 2-3 жовтня 1939 року. - Львів, 1995. - С.8.

23 Там само. - С.59.

25

В ’ячеслав Липинський. Архів. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. - С.87.

24 Там само.

25 Там само. - С.88.

26 Там само.

29

Центральний державний історичний архів України, м. Київ. - Ф.1235. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.89зв.

27 Там само. - Арк.98.

31

В ’ячеслав Липинський. Архів. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. - С.496.

28 Там само. - С.497.

29 Там само. - С.500.

30 Там само. - С.256.

31 Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі - ЦДІАЛ України). - Ф.359. - Оп.1. - Спр.155. - Арк.98.

32 Адвокати і церква: Замітки католика на тлі одної точки ювілею Союза Українських Адвокатів // Нова Зоря. - Ч.73. - 1934. - 27 вересня. - С.2.

33 ЦДІАЛ України. - Ф.359. - Оп.1. - Спр.155. - Арк.119, 123.

34 •

Адвокати і церква. - С.2.

35 Там само.

40

Там само.

36 Недуга проводу: На маргінесі ювілею Союза Українських Адвокатів // Нова Зоря. - Ч.79. - 1934. - 18 жовтня. - С.1.

37 Там само. - С.1-2.

38 Там само. - С.2.

39 ЦДІАЛ України. - Ф.359. - Оп.1. - Спр.155. - Арк.123.

40 Там само. - Арк.127.

41 Там само. - Арк.132.

42 Там само. - Арк.137.

48

Там само.

43 Назарук О. Зі Львова до Варшави. - С.45.

44 Там само. - С.257.

45 Листи Вячеслава Липинського до Осипа Назарука (1921-1930). - Львів, 2004. - С.88-89.

46 Там само.

47 Назарук О. Що таке Монарх? Або: чи хочете мати свою державу? // Назарук О. В’ячеслав

Липинський відновитель державної ідеології України. - С.16-17.

48 Там само. - С.21.

49 Там само. - С.17.

50 Там само. - С.18-19.

51 Там само. - С.16.

52 Назарук О. Яке Значіннє Традиції? // Назарук О. Київ. Значіннє Традиції. - Чікаго, 1926. -

С.26.

53 Там само. - С.27.

54 Там само. - С.29.

55 Там само. - С.28.

56 Назарук О. В’ячеслав Липинський відновитель державної ідеології України. - С.26.

57 ЦДІАЛ України. - Ф.359. - Оп.1. - Спр.127. - Арк.1.

58 Там само.

59 Там само. - Арк.2.

60 Там само. - Арк.55.

61 Там само.

62 В ’ячеслав Липинський. Архів. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. - С.160.

63 Назарук О. Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція: Загальний огляд сучасної української кирині на церковній области в краю і на еміграції. - Львів, 1929. - С.128.

64 Там само. - С.132.

65 Там само. - С.131.

66 Там само.

67 •

В ’ячеслав Липинський. Архів. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. - С.464.

68 Назарук О. Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція. - С.135.

75

В ’ячеслав Липинський. Архів. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. - С.268.

69 Там само. - С.344.

70 Там само. - С.368.

71 Назарук О. Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція. - С.135.

72 Там само. - С.136.

73 Там само.

74 ЦДІАЛ України. - Ф.359. - Оп.1. - Спр.142. - Арк.1.

75 Там само. - Арк.2.

76 Там само.

77 Там само. - Арк.3.

78 Там само. - Арк.4.

79 Там само.

80 Там само. - Спр.141. - Арк.6.

81 Там само. - Спр.142. - Арк.8.

82 Там само. - Спр.141. - Арк.34.

9G Там само. - Арк.35.

91 Там само. - Арк.81.

92 Там само.

93 Там само.

94 Там само. - Арк.82.

95 Там само. - Арк.83.

96

Там само.

97

Цит. за: В’ячеслав Липинський. Архів. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава

Подпись: 98 99 Липинського. - С.53; Осип Назарук. Ерема кай аноніма. - Львів, 1936. - C19-2G. Лисяк-Рудницький І. Вказ. праця. - С.253.

Подпись: 1GG 1G1 Лісовий В. С. Культура - ідеологія - політика. - К., 1996. - С.293-294.

Назарук О. Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція. - С.136. ЦДІАЛ України. - Ф.359. - Оп.1. - Спр.365. - Арк.2.

102 т,

Там само.

103

Там само.

103 По замаху в консуляті // Нова Зоря. - Ч.82. - 1933. - 29 жовтня. - С.5.

105

Там само.

104 Всі львівські адвокати боронитимуть Лемика? // Нова Зоря. - Ч.82. - 1933. - 29 жовтня. -

С.5.

105 Політичні вісти // Нова Зоря. - Ч.83. - 1933. - 2 листопада. - С.7.

106 Галузевий державний архів Служби безпеки України. - Ф.74978 ф. п. - Т.1. - Арк.280.

109

Там само.

107 т,

Там само.

108 Там само.

109 т,

Там само.

110 Там само.


Похожие статьи