Головна Історія Київського національного лінгвістичного університету ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ І ПРАВА ОПОЗИЦІЯ (АНАЛІЗ ПОВОЄННОЇ ТА НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ)
joomla
ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ І ПРАВА ОПОЗИЦІЯ (АНАЛІЗ ПОВОЄННОЇ ТА НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ)
Історія - Київського національного лінгвістичного університету

М. СТОПЧАК

Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного інституту

Анотація

На широкому історіографічному і фактичному матеріалі досліджено провідні тенденції в нагромадженні знань стосовно взаємин Директорії і правої опозиції в роки Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. у повоєнній та сучасній вітчизняній історіографії. Виявлено, систематизовано і охарактеризовано основні групи історіографічних джерел із зазначеної проблеми. Виділено коло проблем, що потребують подальшого вивчення, переосмислення та наукової інтерпретації.

Ключові слова: історіографія історії України, історіографічний процес, історичні джерела, Директорія УНР, права опозиція, Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр., українське державотворення.

Аннотация

В статье на многообразном историографическом и археографическом материале исследованы ведущие тенденции и основные этапы накопления знаний, касающиеся взаимоотношений Директории УНР с правой оппозицией в годы Украинской национально­демократической революции 1917-1920 гг. в послевоенной и новейшей отечественной историографии. Выявлены, систематизированы и охарактеризованы основные группы историографических источников по данной проблеме. С учетом историографического опыта предложена схема дальнейшего углубленного и комплексного исследования рассматриваемой проблемы.

Ключевые слова: историография истории Украины, историографический процесс, Директория УНР, правая оппозиция, исторические источники, Украинская национально­демократическая революция 1918-1920 гг., украинское государственное строительство.

Summary

Based on the diverse historiographic material and study of early texts, the author of the article researches major trends and stages of accumulating knowledge as to relationships of Directory of the Ukrainian People’s Republic with the Rightwing Opposition in the years of Ukrainian national-democratic revolution (1917-1920) in the postwar and modern home historiography. Defined, systematized and characterized are major groups of historiographic sources on the given problem. The scheme of further in-depth and complex investigation into the given problem based on acquired historiographic experience is suggested.

Key words: historiography of Ukraine’s history, historiographic process, Directory of the UPR, the Right Opposition, historical sources, Ukrainian national-democratic revolution of 1918­1920, Ukrainian state development, diplomatic relations.

В українській історіографії дедалі більша увага приділяється суспільно-політичним процесам, які були визначальними для всієї доби Директорії. З огляду на це певний інтерес викликає проблема політичного протистояння між правими поміркованими партіями й організаціями та лівим крилом українського політикуму, яке призвело до низки кризових явищ в українському суспільстві. У пропонованій статті автор поставив за мету проаналізувати праці українських учених повоєнного та новітнього періоду, які вивчали причини та наслідки внутрішніх суперечностей в українському республіканському таборі, викликані боротьбою між соціалістичним крилом, який уособлював Головний отаман

С. Петлюра та соціалістичні уряди Б. Мартоса й І. Мазепи, і політичними групами правої орієнтації.

Характеризуючи правий табір, який після відставки уряду С. Остапенка склав опозицію до уряду Б. Мартоса, один із сучасних дослідників Директорії В. Лозовий зазначає, що він не був однорідним. «Радикальну частину складали сили, які виступали за збройне повалення влади Директорії і за встановлення «правої» диктатури», - наголошує він. До цієї групи В. Лозовий відносить передусім Українську партію соціалістів-самостійників (УПСС) та хліборобів-демократів (УДХП). Хоча документальних підтверджень про наміри УДХП повалити владу Директорії збройним шляхом не існує. Іншу частину, за його словами, складали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) разом з культурно-освітніми та земськими діячами, які навколо неї гуртувалися. Ця частина правої опозиції сповідувала легальні методи боротьби1.

Як відомо, у другій половині березня 1919 р. у Кам’янці-Подільському українські ліві партії намагались нав’язати свою волю політичному проводу держави шляхом утворення ними т. зв. Комітету охорони республіки, який очолив, спираючись на місцевий Трудовий конгрес, В. Чехівський - відомий прихильник досягнення домовленостей з радянською Росією. Перебіг цього протистояння докладно описує О. Любовець - автор монографії про українські політичні партії та політичні альтернативи. Вона вважає, що з цими подіями пов’ язане посилення протистояння між лівою та правою течіями українського національного руху, яке одночасно ускладнювалося посиленням суперечностей між лідерами УНР та ЗУНР. У події 20-28 березня 1919 р. в Кам’янці, за її словами, були втягнені всі чільні діячі усіх українських політичних партій і зрештою вони продемонстрували повну неспроможність українських провідників досягнути між собою згоди та виробити єдину концепцію державного будівництва в країні2.

Інший сучасний дослідник Директорії УНР В. Яблонський, коментуючи сам факт виникнення Комітету охорони республіки та його спроби зміни влади в УНР, доходить висновку, що головною його метою була трансформація політичного курсу країни3. У той час, як «члени Директорії Є. Петрушевич, О. Андрієвський, інші прихильники правої орієнтації збирали сили для ліквідації самозваного комітету», С. Петлюра під тиском лівих політичних партій оголошує про зміну кабінету. Внаслідок такої послідовності подій і після консультацій голови Директорії з представниками УСДРП та УПСР і постав уряд на чолі з

Б. Мартосом. В. Яблонський схиляється до думки, що прихильники правої орієнтації взагалі нічого не знали про зміну кабінету4.

В. Верига у своїй праці, аналізуючи події в Україні навесні 1919 р., зазначав, що в цей час до військових поразок УНР на фронтах додалося загострення суперечностей між «лівим» та «правим» політичними таборами в українському суспільстві, їх неспроможність подолати вузькопартійні інтереси та об’єднатися для творення єдиної міцної української держави. На думку дослідника, поглиблення кризи значною мірою провокувалось лівими соціалістичними партіями, лідери яких постійно звинувачували уряд С. Остапенка у занадто правому й угодовому щодо Антанти курсі5. Українські соціалісти-революціонери та соціал - демократи в цей період уперто поширювали думку, що з більшовиками треба миритися і що тільки це врятує Україну. Всі спроби правого політичного табору продовжити переговорний процес з Антантою та пошуки шляхів об’єднання державотворчих сил не мали успіху.

Сучасний дослідник В. Солдатенко, аналізуючи причини протистояння між правим та лівим крилом українського політичного проводу, звинувачує правих у небажанні «погодитись із закріпленням проводу соціалістичних (хоч би й поміркованих) партій, з перспективою переходу влади на місцях до Трудових рад, на які вони не мали впливу»6. У свою чергу В. Лозовий бачить два фактори, які впливали на розходження між правими та лівими у баченні майбутнього УНР. Поряд із тим, що «праві опозиціонери вважали «класовий трудовий» принцип формування влади проявом більшовизму», він виділяє і принципові розбіжності у соціальній політиці, передусім - незгоду правих на реалізацію лівими політики «соціалізації» землі7. За його словами, праві вважали її «згубною для сільського господарства України» і такою, що не відповідає «нормам цивілізованого господарювання», яка поряд із прагненням лівих провідників націоналізувати деякі галузі промисловості та обмежити вільну торгівлю, могла призвести до «економічного хаосу»8. Т. Геращенко у зв’язку з цим зазначає, що «усупереч модним тоді соціалістичним гаслам, праві пропонували цілком відмінну, альтернативну модель суспільного розвитку країни, в основі якої лежали реформи»9. Як і більшість сучасних українських учених, В. Солдатенко та В. Лозовий вважають, що ця позиція правих сил збігалася з позицією провідників ЗУНР10.

В. Верстюк, у свою чергу, констатує, що у самій Директорії «особливо посилилися суперечності» між представниками різних політичних таборів після прийняття до її складу Є. Петрушевича11.

За словами В. Яблонського, «віднайти спільний знаменник партіям, які ще два місяці тому займали досить різні позиції з головних питань внутрішньої та зовнішньої політики, було необхідною умовою подолання кризи в УНР»12. Проте, як наголошує М. Стахів, «провід Директорії і кабінет засадничо не шукали повної консолідації з усім українським суспільно - політичним світом, а, навпаки, ставилися дуже холодно до так званих «правих» партій і суспільних кіл, які в істоті речей були тільки поміркованими демократами, а не “правими”»,

• • • 13

натомість «влада Директорії старалася згори накинути курс сильно на “ліво”» .

Після того, як дві найвпливовіші партії (УСДРП та УПСР) знову прийшли до влади, а представники правого табору, які перед тим виявилися неспроможними її ефективно реалізувати, були фактично відсторонені від будь-яких впливів на провід, розкол між обома політичними таборами ще більше поглибився. Навесні 1919 р. це протистояння визначалося дилемою - мир з більшовиками і війна з Польщею чи продовження війни з більшовиками і замирення з польською стороною.

Спроби загравання з більшовиками та орієнтація на місцевих занархізованих отаманів, низький рівень кваліфікації багатьох урядовців, небажання лідерів лівих партій знайти порозуміння з поміркованими політичними силами, відчуження т. зв. буржуазних елементів, а фактично фахівців, у тому числі військових, загальний безлад, який супроводжував діяльність надто слабкого державного апарату, призвели до поглиблення кризи в суспільстві, протистояння між різними політичними таборами і зрештою до втрати української державності. В. Верстюк висловлює припущення, що уряд Б. Мартоса сподівався укласти союз із повстанцями й політичними течіями, котрі очолювали цей рух (українськими лівими есерами й соціал-демократами-незалежниками)14.

Один з найголовніших аспектів проблеми протистояння в політичному проводі УНР доби Директорії - військовий - розглядає В. Верига15. Спираючись на спогади сучасників, він докладно простежує перебіг подій, пов’язаних з виступом отамана В. Оскілка. Причини цієї акції дослідник пояснює невдоволенням правих сил політикою С. Петлюри і призначеного ним лівого кабінету на чолі з Б. Мартосом. Новий уряд, за його словами, «висловився за такий лад, який пропагували російські большевики в Україні, але щоб його здійснювали самі українці, а не москалі». Ця відозва, як підкреслює В. Верига, була видана за згодою тільки

С. Петлюри й А. Макаренка, без порозуміння з рештою членів Директорії16. Тобто праві українські політичні сили, представлені в Директорії О. Андрієвським та Є. Петрушевичем, були відсторонені від можливості вплинути на вироблення політичного курсу.

Як наголошує В. Верига, новий уряд, на думку українських самостійників, обрав тактику запровадження такого ладу в Україні, що його пропагували російські більшовики. Останні ж прагнули здійснювати його силами самих українських «лівих». Декларація кабінету Б. Мартоса від 12 квітня 1919 р., яка проголосила курс на примирення з «російськими більшовиками-комуністами» за умови, що вони визнають самостійність УНР і не втручатимуться у її справи, була узгоджена тільки з С. Петлюрою й О. Макаренком (невдовзі до них приєднався і Ф. Швець), без порозуміння з рештою членів Директорії і

. . . . . . . 17

зокрема - з представником Української партії соціалістів-самостійників О. Андрієвським.

Я. Штендера у своїй праці «Засуджений до розстрілу», посилаючись на статтю генерала П. Єрошевича «Оскілківський переворот, власне виступ Української Партії Самостійників», стверджує, що в квітні 1919 р. визрівали наміри змінити С. Петлюру на посаді Головного отамана18. На той час наказний отаман О. Осецький, начальник штабу Дієвої Армії А. Мельник та командир корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець виступали за примирення з більшовицькою Росією і розгортання боротьби з Польщею. При їх підтримці деякі міністри з уряду Б. Мартоса навіть розпочали переговори з цього приводу з головою Раднаркому УСРР Х. Раковським у Києві. Цьому ж питанню була присвячена і Державна нарада 11 квітня 1919 р. у Здолбунові. На ній, за словами Я. Штендери, все вище військове керівництво країни висловилось за примирення з більшовиками, оминувши обговорення цього питання в широкому контексті і проблему війни з Польщею19. С. Петлюра на цьому зібранні утримався від голосування, що демонструвало з одного боку його політичну позицію негативного ставлення до більшовицької Росії, з іншого - прагнення залишитися на посаді і в зв’язку з цим згоду йти на компроміс з лівими політичними силами.

Пробільшовицька орієнтація державного проводу УНР викликала невдоволення у правих українських політичних колах, які прагнули якнайшвидше запровадити єдине командування в армії, скероване на стабілізацію військових справ, розбудувати і зміцнити державний апарат, а вже згодом змагатися за партійно-політичні програми. Як підкреслює В. Верига, на ситуацію у війську «негативно впливали міжпартійна гризня та часті зміни

2G

урядів УНР» . Після того, як ліві відмовилися співпрацювати з урядом С. Остапенка, праві - не визнали уряд Б. Мартоса, який вважали речником плану замирення з РСФРР. Новий кабінет викликав занепокоєння у військових, які гуртувалися головним чином у Рівному навколо командуючого Північною групою Армії УНР отамана В. Оскілка. На думку

В. Вериги, Північна група була «єдиною і останньою складовою частиною Армії УНР, яка не тільки утримувала свої позиції на Волині, але й мала деякі тактичні успіхи»21.

Спроба державного перевороту, яку здійснив В. Оскілко, знайшла відображення у спогадах багатьох учасників національно-визвольних змагань, зокрема О. Вишнівського («Повстанський рух і отаманія»), І. Білоуса («Отаман В. Оскілко і Перший Галицький Стрілецький полк ім. от. Оскілка»)22 та ін. І. Білоус пише, що В. Оскілка захопили у політичний круговорот політика уряду УНР та заплановані переговори з більшовиками. Одночасно його підштовхувала до цього кроку і партія соціалістів-самостійників, до якої він належав. З іншого боку, відсутність ясної позиції Головного отамана С. Петлюри щодо ліквідації більшовицького фронту та переговорів з московським урядом стала останнім поштовхом до такого кроку23. Той самий автор, який за наказом В. Оскілка, як стверджують Б. Мартос, І. Мазепа та ін., був висланий до Здолбунова для арешту С. Петлюри, у своїх спогадах свідчить, що він не мав наказу арештувати Головного отамана, а мав лише знайти

24

порозуміння між С. Петлюрою і В. Оскілком.

На державницькому спрямуванні виступу, метою якого було припинити міжпартійну боротьбу в керівних структурах УНР і позбавити українських соціалістів влади, як відомо, вказував сам В. Оскілко у книжці «Між двома світами». Він наголошує, що ставши перед дилемою «або поставившись пасивно щодо планів соціалістичного табору, тим приложити руку до концепції федерації з Москвою», або «усунувши соціалістів силою від влади і, впровадивши в життя план замирення з Польщею і нав’ язавши контакт з Західною Європою, повести національну боротьбу лише з москалями-большевиками, врятувавши цим українську державність від катастрофи», український національний табір обрав другий шлях25.

Аналізуючи наміри В. Оскілка, Т. Геращенко у своїй статті зазначає, що лише тоді, коли лідери правих політичних партій зрозуміли, що новий уряд був створений з представників соціалістичних партій, які стали на радянській платформі, виключно самим

С. Петлюрою, і тільки згодом до нього приєднався член Директорії А. Макаренко, виникла

ідея здійснення перевороту, проведення якого покладалось на В. Оскілка і підпорядковані

26

йому військові частини. За словами дослідниці, праві дійшли висновку, що «країна швидкими темпами наближалася до катастрофи». Відповідальність за це праві покладали на уряд Б. Мартоса та Головного Отамана. Т. Геращенко зазначає, що «вичерпавши легітимні методи боротьби, опозиція все більше переконувалась у необхідності усунути від влади лівих»27. Дослідниця, залучивши нові документи, докладно аналізує перебіг подій, пов’ язаних з виступом В. Оскілка. На її думку, поряд з уже відомими факторами, які призвели до спроби перевороту, неабияке значення мало й звільнення начальника штабу Північно-Західного фронту генерала В. Агапієва, «який користувався величезним авторитетом». Його відставка новим Наказним отаманом О. Осецьким, якого фахові військові, зокрема В. Оскілко, вважали «соціалістичним демагогом» та «інтриганом», лише прискорила розвиток подій28. Аналізуючи їх перебіг, Т. Геращенко зазначає, що кадрові перестановки у війську мали торкнутися і самого командувача Північної групи військ Армії УНР В. Оскілка. І Р. Млиновецький, і В. Прохода підкреслюють, що цей «абсурдний» крок, до якого намагався вдатися С. Петлюра, викликав обурення серед правої опозиції та

29

військових.

Однією з найбільших помилок В. Оскілка О. Вишнівський вважає розповсюдження чуток, що нібито уряд УНР разом з місцевими більшовиками заарештував у Здолбунові Головного отамана С. Петлюру. Крім того, у виданій В. Оскілком відозві підкреслювалося, що «через хиби і зраду в штабі вищого командування ми, крок за кроком, утратили майже всю Україну, залишивши самий куток на Волині, і той мусили б здати через зраду»30. В. Верстюк вважає, що акція В. Оскілка був спрямована безпосередньо проти С. Петлюри, оскільки в одній із своїх відозв він пропонував проводити далі державну працю й обрати негайно нового голову Директорії з правами тимчасового президента. На цю посаду він пропонував

31

Є. Петрушевича.

Невдала спроба державного перевороту, здійснена В. Оскілком у Рівному, ще більше дезорганізувала українську армію. Вояцтво було поставлене перед необхідністю постійно кардинально міняти ставлення до свого військового командування. Адже лише протягом кількох днів В. Оскілко офіційною урядовою пропагандою в уяві загалу був перетворений з талановитого військового командира на зрадника і оголошувався поза законом. На думку

A. Гриценко, внаслідок виступу В. Оскілка було завдано великої шкоди українській справі. Дослідниця вважає, що «стягуючи сили до Рівного, отаман оголив український фронт, що, власне, призвело до його ліквідації й остаточної втрати Директорією та урядом УНР території»32. Цю ж тезу проводять у своїх дослідженнях О. Любовець і В. Солдатенко, підкреслюючи, що ««оскілківщина» остаточно зліквідувала український фронт і призвела до цілковитої втрати українським урядом території.»33. Натомість Т. Геращенко вважає, що «не слід перекладати всю відповідальність за ліквідацію Північно-Західного фронту та військові поразки Армії УНР навесні 1919 року лише на опозицію». За її словами, В. Оскілко не знімав жодної частини з фронту для участі в перевороті, а «використовував лише резервні підрозділи, що перебували у Рівному»34.

Водночас певним успіхом політичної акції отамана слід вважати відмову уряду УНР від спроби замирення з радянською Росією. Але осягнення цього рішення відбулося занадто дорогою ціною - втратою не лише території, але і довіри до влади переважної більшості військових. У свою чергу О. Любовець, оцінюючи наслідки виступу В. Оскілка, вважає, що він завершив «фактичний розкол верховного органу влади на дві частини, і в територіальному, і в політичному» вимірах, «який таїв у собі загрозу виникнення у подальшому двох центрів керівництва, що призвело б до ще більшого хаосу»35. Усвідомлення цього, на думку В. Яблонського та О. Любовець, спонукало С. Петлюру вжити

36

заходів до концентрації влади у своїх руках.

Оцінка військовими істориками наслідків перевороту В. Оскілка також є неоднозначною. Так, колишній начальник штабу Коростенської групи В. Прохода вважає, що в тій ситуації залишається неясним, «хто спричинив цей бунт і жалюгідну ліквідацію Північно-Західного фронту Оскілко чи Наказний Отаман Осецький»37. У свою чергу,

B. Верстюк зауважує, що «уенерівське партійне життя 1919 р.» ще вимагає всебічного вивчення. Зокрема, на його думку, «залишається не до кінця з’ясованою причетність партії соціалістів-самостійників до спроби державного перевороту» В. Оскілка38.

Спроба перевороту В. Оскілка докладно описана і проаналізована у праці М. Стахіва «Україна в добі Директорії УНР». Вважаючи отамана «середньою фігурою» з огляду на його військові здібності і освіту та недостатню впливовість серед військової старшини, вчений водночас не заперечує його організаційний хист і вміння «тримати свою військову частину вкупі у боєвім порядку, чого не було в інших групах окрім Корпусу Січових Стрільців»39.

Аналізуючи склад ініціаторів виступу, М. Стахів не лише називає праві партії і насамперед УПСС, членом ЦК якої був отаман, а й припускає, що «фактично натискало на Оскілка в напрямку перевороту конспіративне Братство Самостійників, яке мало одного видного члена в оточенні Оскілка»40. Не виключаючи особистої зацікавленості отамана у разі перемоги перевороту очолити державний провід, учений вважає, що «план для перевороту дозрів в Оскілка остаточно в моменті, коли Наказним Отаманом замість Грекова, покликано не його, а ген. Осецького, який тоді не був у добрих взаєминах з самостійниками - соціалістами і зокрема з Оскілком»41.

Оцінюючи шанси В. Оскілка та його політичних однодумців здійснити державний переворот, М. Стахів зазначає, що «по невдачі і ліквідації його перевороту» складається враження, що В. Оскілко «в тім часі вже був зламаний у своїм національно-патріотичнім дусі і з цього зламання не піднісся вже ніколи». Одночасно М. Стахів зовсім по-іншому оцінює політичний настрій військових чинників, підлеглих отаманові, які брали участь у виступі. Вони, на його думку, «так вірили в конечність його виступу, як вірив полковник

42

О. Жуковський і інші його військовики в акцію Комітету Охорони в Кам’янці» . М. Стахів не виключає, що В. Оскілко взагалі вагався, чи проводити виступ, чи ні. На користь цієї думки свідчить той факт, що В. Оскілко, маючи схвалення ЦК УПСС задуму проведення державного перевороту, не поспішав з акцією, яку розпочав лише після другого рішення ЦК

28 квітня 1919 р. Аналізуючи перебіг перевороту, М. Стахів заперечує будь-які припущення, що Є. Петрушевич і Державний Секретаріат ЗО УНР «стояв у будь-якім порозумінні з В. Оскілком, або підтримував хоча б тільки морально переворот Оскілка43.

М. Стахів наголошує на антидержавному спрямуванні виступу В. Оскілка, який автор розглядає як «протидержавний переворот» з метою встановлення власної диктатури. Він, зокрема, стверджує, що «поклики Оскілка своїм змістом поза всяким сумнівом вказують, що він поводився як диктатор, який буде сам диктувати державний лад у випадку своєї перемоги»44. Вчений не лише публікує документи, видані В. Оскілком під час перевороту, але

і докладно аналізує їх у спеціальному розділі, показуючи їх слабкість і називаючи «примітивною агітацією в свою користь»45. Звертаючи увагу на деякі висловлювання отамана, М. Стахів припускає, що той став жертвою провокації. Окремо зупиняється він і на ставленні Директорії та уряду до ініціаторів перевороту та їх прихильників. З огляду на те, що після невдалої спроби здійснити переворот у Кам’янці-Подільському лідери трьох лівих партій (соціалістів-демократів, соціалістів-революціонерів і «незалежних») спочатку були заарештовані, а невдовзі звільнені за наказом С. Петлюри, а незабаром навіть покликані до складу нового кабінету, вирішено було піти на компроміс і з правими партіями. Через нетривалий час вони були звільнені з-під варти. Сам же В. Оскілко з кількома найближчими прибічниками емігрували до Польщі, де були використані польським військовим командуванням і польським урядом для антиукраїнської кампанії.

Таким чином, особисті амбіції представників лівих політичних сил, небажання об’єднання з правими національними силами лише поглиблювали боротьбу ворогуючих політичних угруповань і розбрат у суспільстві. Після невдалої спроби державного перевороту під проводом отамана В. Оскілка уряд УНР, вбачаючи в особі П. Болбочана можливого претендента на нового диктатора, який мав реальний авторитет у військових колах, вирішив «запобігти» можливому новому «замаху». Наступною трагедією у черзі невмотивованого поборення правих політичних сил став розстріл П. Болбочана, який в свою чергу спровокував подальше загострення стосунків між правими та лівими силами в українському національно-визвольному русі.

Суттєві доповнення у висвітленні цього питання здійснені у монографіях Я. Штендери «Засуджений до розстрілу» та В. Сідака, Т. Осташко, Т. Вронської «Полковник П. Болбочан: трагедія українського державника». В останній, поряд з важливими проблемами військового будівництва в Україні за доби Директорії, розглядається також низка питань, пов’язаних із суспільно-політичним та громадсько-партійним життям у цей період46. Автори цієї праці, зокрема, підкреслюють, що «за часів Директорії УНР П. Болбочан, відстоюючи державницьку позицію, не бажаючи миритися з радикальним соціалізмом її лідерів, які вели до деструкції у військовій справі та суспільно-політичному житті в цілому, виступав проти політичного курсу її проводу» і «лише за підозрою у намірах здійснити переворот він був

47

розстріляний» .

Факт використання авторитету полковника П. Болбочана представниками правого крила українського політикуму знайшов своє відображення у спогадах багатьох учасників національно-визвольної боротьби (С. Шемета, В. Андрієвського, Б. Мартоса). Ф. Турченко у ґрунтовній монографії про провідника українського самостійництва М. Міхновського зазначає, що на зборах УДХП і керівництва новоорганізованого «Союзу хліборобів - власників» у січні 1919 р. було вирішено відрядити М. Міхновського до Запорізького корпусу. Йшлося про те, щоби запропонувати П. Болбочану поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час налічувалось близько 3 тис. У разі ж досягнення домовленості УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» могли зібрати ще близько 40 тис. осіб. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення48.

Як відомо, М. Міхновський прибув до Запорізького корпусу напередодні першого арешту П. Болбочана і ледь сам уникнув ув’язнення. Ф. Турченко також наголошує, що арешт відомого й авторитетного в армії командира остаточно деморалізував фронт49. Наведені вченим факти засвідчують, що консервативні елементи не прагнули діяти самостійно, всупереч уряду, а попри все намагалися запропонувати свої послуги й взяти участь у протидії більшовицькому наступу. Однак ці наміри не зустріли підтримки Директорії.

Слід зазначити, що у багатьох публікаціях про П. Болбочана по-різному висвітлюється проблема його контактів з представниками правих українських партій - УПСС та УДХП. Вони не залишали надій скерувати республіканський провід на послідовнішу боротьбу з більшовизмом, досягнення з цією метою порозуміння з Антантою та розбудову української армії на принципах професіоналізму та регулярності. Саме С. Шемету, В. Андрієвському,

О. Макаренку належить ініціатива у просуванні на відповідальні військові посади талановитих воєначальників-професіоналів (О. Греківа, О. Шаповала, П. Болбочана, З. Натієва та ін.), які, на їхню думку, були в змозі розбудувати регулярну національну армію, забезпечити в ній військову дисципліну та зліквідувати анархію. Ці військові були далекі від більшовицької орієнтації і намагались вплинути на державний провід з тим, щоб припинити загравання з більшовиками та скерувати політику Директорії у послідовно державницьке русло50. В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська наголошують, що представники правих партій прагнули досягнути порозуміння з лідерами Директорії, залучити до державотворчої праці фахових спеціалістів різних галузей суспільного життя, в тому числі і військових. 15 березня 1919 р. один з провідників Української демократично-хліборобської партії С. Шемет звертається до Головного отамана С. Петлюри з листом, в якому закликає зважити на «реальні обставини» і міжнародне становище, «котре вимагає аби негайно ми показали себе здібними припинити анархію і будувати нормальну правову державу»51.

Як відомо, невдала спроба державного перевороту, здійснена В. Оскілком у Рівному, попри наміри останнього врегулювати становище, ще більше дезорганізувала українську армію. В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська, аналізуючи наслідки виступу отамана В. Оскілка, наголошують, що вояцтво було дезорієнтоване політичними маневрами свого військового командування і не мало можливості оцінити їх реальний зміст. Значна частина українського війська, дислокованого у Рівному, не брала участі у спробі перевороту В. Оскілка. Воно не підтримало отамана, але водночас і не захистило уряд, що вже само по собі було симптоматичним. Дослідники вважають певним успіхом політичної акції отамана припинення спроб уряду УНР укласти мир з радянською Росією, хоча за це було сплачено занадто велику ціну - втрачено значну частину підконтрольної території та довіру до влади значної кількості військових52.

Виступ В. Оскілка не тільки налякав його політичних опонентів, але й змусив їх шукати шляхів до упередження спроб державного перевороту в майбутньому. У зв’язку з цим можна солідаризуватися з точкою зору Я. Штендери, що навіть «натяк на повторення такого випадку поставив членів уряду в оборонне становище, і навряд чи будь-хто, пов’ язаний із дійсною чи видуманою змовою, включно з полковником Болбочаном, міг

53

сподіватися заходів про помилування» .

В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська дослідили правову розв’язку повстання В. Оскілка, простеживши діяльність державної слідчої комісії для розслідування повстання 29 квітня 1919 р., створеної 30 квітня 1919 р. наказом Директорії. За їхніми словами, протягом чотирьохмісячної діяльності комісії до відповідальності у справі було притягнуто 24 особи, з них лише 3 - цивільних. Через брак доказів комісія визнала неможливим «притягнення до відповідальності інших осіб», 7 вересня 1919 р. усі докази у «справі повстання В. Оскілка» були передані до надзвичайного суду54.

Аналізуючи роботу комісії, В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська висловлюють припущення, що «затягування термінів розгляду окремих питань, відволікання уваги на другорядні речі засвідчує, що Директорія та уряд досить лояльно поставилися до ініціаторів перевороту та їх прибічників». На їхню думку, це був пошук певного компромісу з правими партіями після невдалої спроби лівих партій здійснити переворот у Кам’ янці-Подільському

22 березня за допомогою т. зв. Комітету охорони республіки, коли лідери українських соціалістів-демократів, соціалістів-революціонерів і «незалежних» спочатку були заарештовані, а невдовзі звільнені за наказом С. Петлюри, а незабаром навіть включені до складу нового уряду. Як зазначають автори монографії про П. Болбочана, «мирне» вирішення справи над причетними до повстання В. Оскілка засвідчувало, що влада «лояльно» сприйняла цей виступ «як реакцію правих політичних сил на спроби лівих здійснити державний переворот у Кам’ янці-Подільському з метою приведення до влади лідерів, які виступали за порозуміння з радянською Росією»55.

Принагідно зауважимо, що в день арешту П. Болбочана відбулась подія, яка, на думку деяких дослідників, могла прискорити прийняття головним отаманом рішення про його безпрецедентно суворе покарання56. Саме 9 червня 1919 р., коли був виданий наказ про арешт Болбочана, в західноукраїнському містечку Заліщики президент ЗУНР Є. Петрушевич був проголошений диктатором ЗО УНР. Начальним вождем Української галицької армії було призначено талановитого українського військового О. Греківа. Обидві особи, як вже зазначалось, сприймались як можливі конкуренти С. Петлюри та ймовірна загроза існуючому уряду УНР. Як зазначають автори монографії про П. Болбочана, у донесеннях агентів Політичного департаменту МВС УНР нерідко імена Є. Петрушевича та О. Греківа згадувались у контексті подій, пов’язаних з П. Болбочаном57. Як наголошує О. Павлишин, Є. Петрушевич вказував на некомпетентність С. Петлюри у військових справах і переконував

58

наддніпрянський провід передати командування Армією УНР О. Греківу.

Зупиняючись докладніше на одній з нарад представників УДХП та УПСС, яка відбулася в Станіславові вже після повстання В. Оскілка, Я. Штендера, В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська доводять, що жодної змови УПСС та УДХП не було, тому і П. Болбочан не міг зробити зізнання про змову і намір правих сил вчинити державний переворот59. На користь цього свідчать і слова О. Андрієвського, які наводить Я. Штендера: «Українці і ліві, і праві вважали Петлюру за слабовольного, безхарактерного, дрібночестолюбного, мало освіченого», вони «мирилися з тим, що сяк чи так у опінії мас він став вождем», і бажали лише «визволити його від впливів непевних елементів, вирвати його з рук соціалістичних фанатиків, дати йому на поміч добрих людей»60. На нашу думку, останнє формулювання

О. Андрієвського найкраще характеризує наміри та настрої не лише самого автора, але й П. Болбочана та тих, хто був записаний надзвичайним військовим судом у провідники начебто підготовленого державного перевороту.

Висвітлюючи слідство, яке проводила спеціальна Державна комісія, призначена Директорією, автори монографії про П. Болбачана звертають увагу, що воно було відверто заангажованим. У полі зору слідчих опинилися передусім представники правих партій - УПСС, колишній військовий міністр УНР в урядах В. Чехівського та С. Остапенка М. Білінський та член УДХП журналіст М. Чудінов (Богун). Перший вважав «свій арешт політичною помстою партії», до якої належав, про що і писав у листі до міністра юстиції УНР. Відсидівши чотири тижні у в’язниці, М. Білінський за відсутністю фактів його причетності до політичного заколоту був звільнений з-під арешту 9 липня 1919 р. Однак і після розстрілу П. Болбочана, за словами В. Сідака, Т. Осташко, Т. Вронської, не припинилися репресії проти представників правих партій. Продовження слідства у справі П. Болбочана, на їхню думку, свідчило, що представники влади були незадоволені відсутністю доказів державної зради та суттєвих свідчень проти осіб, яких вони звинувачували61.

Невдоволений наслідками розслідування справ про повстання В. Оскілка та П. Болбочана, республіканський уряд у серпні 1919 р. намагається знайти докази підготовки державного перевороту представниками правих партій більш радикальними методами. Як зазначають Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська, за наказом міністра внутрішніх справ І. Мазепи був проведений обшук у приміщенні Українського університету в Кам’ янці-Подільському, де збиралася невелика група членів УПСС та УДХП (О. Андрієвський, М. Білінський, І. Кобза,

І. Липа та ін). Водночас, проаналізувавши документи державної слідчої комісії у справі П. Болбочана, вони зазначають, що переконливі аргументи звинувачення П. Болбочана у спробі державного перевороту фактично відсутні. Натомість дії П. Болбочана та інших військових у цій справі, на їхню думку, слід кваліфікувати як «протест проти втручання

партійних лідерів у військове керівництво» і «намагання зберегти Запорізьку групу від

62

впливів партійних провідників лівоесерівського напрямку» .

Подальше протистояння між правими та лівими політичними таборами в українському політикумі, в яке був втягнутий і провід Директорії, більшість дослідників пов’ язують з переїздом галицького проводу до Кам’ янця-Подільського. Причому, на думку

В. Яблонського, після переходу галицької армії на територію, підконтрольну УНР, поглиблення конфлікту між правим - диктаторським керівництвом ЗО УНР та правлячими в уряді УНР лівими соціалістами набуло певної гостроти63. На думку В. Лозового, суперечності між наддніпрянським і західноукраїнським урядами в цей період «базувалися на різниці ідеологічних, соціально-економічних засад державотворення та зовнішньополітичних пріоритетів», що нарівні з «яскраво вираженою політичною активністю правоопозиційних уряду УНР партій» та іншими факторами привели до «відмови від класових засад» у процесі розбудови української держави»64.

Українським «двовладдям» називає протистояння у Кам’янці-Подільському між урядами УНР та ЗО УНР сучасна вітчизняна дослідниця А. Гриценко. Вона підтримує точку зору П. Христюка, який дещо однобічно звинувачує західноукраїнських провідників у небажанні зберігати єдину спільну з наддніпрянцями «юридичну і фактичну самостійність» і прагненні диктатора ЗО УНР Є. Петрушевича «мати вільні руки для збереження незалежності свого “Галицького князівства” з допомогою “великих держав”»65. За словами А. Гриценко, «питання про умови перебування на території Наддніпрянської України галицького війська й урядових інституцій у липні 1919 р. активно дебатувалися». Вона зазначає, що незадовго перед переходом УГА з диктаторським урядом р. Збруч урядом І. Мазепи була запропонована низка правил, яких мали дотримуватися галичани у Великій Україні, що суттєво обмежували юрисдикцію західноукраїнської влади, а саме: «повного невтручання у розпорядження адміністрації УНР», «права галицького командування на арешти членів будь-яких військових груп, а також осіб галицького походження, які до війська не належать, лише в межах», «заборонялися мобілізації на цих теренах осіб галицького походження, а тим більше - наддніпрянців, навіть добровольців»66. Крім того, за словами А. Гриценко, Українська галицька армія одразу була обмежена місцем дислокації: Волочиськ-Проскурів і далі на північ, залишатися на території Кам’янецького та Проскурівського повітів їм не дозволялося. Дослідниця висловлює припущення, що якби в цей період обом «гілкам українського руху» вдалося досягнути консолідації, яка «відповідала загальним інтересам української справи», «можливо іншим був би і перебіг київських подій»67. Проте слід констатувати, що комплекс вимог, які висував провід УНР до галицької армії та уряду Є. Петрушевича, об’єктивно не міг сприяти порозумінню обох сторін.

У своїй роботі А. Гриценко висвітлює ще одну трагічну сторінку українського національного руху - створення правою опозицією Українського національно-державного союзу (УНДС), до якого, крім правих українських партій (УПСС, УДХП, УНРП), за словами автора, приєдналися «представники управи Всеукраїнського союзу земств і посланців всеукраїнських громадських, наукових, кооперативних і професійних організацій»68. Розглядаючи факт створення правими у Кам’янці в липні 1919 р. єдиного українського національного фронту, дослідниця, на жаль, не використовує джерел, які дали б можливість об’єктивніше визначити позицію УНДС та проаналізувати причини, які призвели до створення цієї організації. Проте вона докладніше зупиняється на спробах політичного тиску

з боку лівих отаманів, констатуючи при цьому «наявність у рядах повстанців певних ілюзій щодо можливості політичних та соціально-економічних поступок з боку урядових структур після введення до їхнього складу представників повстанських центрів». На думку

А. Гриценко, «на практиці такі кроки зазнали краху»69. Вивчаючи складний процес протистояння між галицьким і наддніпряським урядом, спроби створення єдиного фронту правих, опозиційних есеро-есдеківському уряду Б. Мартоса, арешт низки керівників повстанських загонів, автор доходить висновку, що «провід УНР знову не використав можливості спертися на широкі маси» і не «скористався можливістю здійснити серйозне корегування своєї політики». Аналізуючи події, які супроводжували Державну нараду - чи не останню спробу досягнути консолідації між обома урядами та за допомогою кабінету

І. Мазепи примирити праве та ліве крила політичного спектру в УНР, вона схиляється до висновку, що нереальними виявилися «сподівання на порозуміння з проводом Галичини та об’єднання Наддніпрянської й Галицької армій»70.

Тему УНДС - легальної опозиції «праворадикального спрямування» - досить докладно висвітлює у своїй монографії В. Лозовий. На його думку, вже сам факт оголошення Радою Міністрів УНР 12 серпня 1919 р. відозви свідчив про ефективність зусиль «правих». «Основні вимоги опозиції про загальні демократичні вибори, парламентаризм та об’ єднання всіх демократичних сил України були задекларовані урядом», - наголошує дослідник. Він схиляється до думки, що перші успіхи правої опозиції стимулювали її до подальших дій - «товариських бесід» з представниками лівих партій за участі галицьких політиків, які

продемонстрували сконсолідованість «правої опозиції та галицького проводу». На думку

В. Лозового, вища влада в УНР одержала «своєрідний сигнал про те, що пора від декларацій

71

переходити до реального політичного курсу» .

Розкриваючи згубність міжпартійних чвар і протистояння різних гілок влади та політичних груп, а також невизначеність ставлення влади до повстанських загонів, які виступали за «організацію місцевої влади на трудовому принципі», О. та М. Копиленки у монографії «Держава і право України, 1917-192G рр.» наголошують, що Директорія була змушена під впливом зовнішнього фактору проголосити принцип, на якому наполягали праві політичні сили - «перехід до нового етапу будівництва Української держави на основі

72

європейської моделі» . Це, за словами авторів, поклало край дуалізмові позиції Директорії, яка врешті відійшла від т. зв. «трудового принципу» до «самоврядування на місцях на основі всенародного, безпосереднього, таємного, рівного й пропорційного виборчого права»73. Вчені роблять наголос на появі «певних сталих тенденцій розвитку української держави, хоча вони й не мали чітко окреслених форм»74.

Таким чином, дослідження повоєнної та новітньої історіографії дають змогу зробити висновок, що виступ В. Оскілка слід вважати реакцією частини правих політичних сил на спроби лівих здійснити державний переворот у Кам’ янці-Подільському з метою приведення до влади лідерів, які виступали за порозуміння з радянською Росією. Політика лівого крила українського політикуму у 1919 р. залишила поза суспільними впливами чимало надзвичайно освічених кадрів, які мали неабиякий професійний досвід, культурний потенціал, необхідний для утвердження української державності. Останні дуже часто ставали невиправданим об’єктом «класової» ненависті і безпідставних цькувань. Квінтесенцією цього слід вважати страту полковника П. Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії. Сучасні дослідники продовжують докладати значних зусиль для осмислення багатьох фактів, подій і явищ української історії доби Директорії, проте і досі нерідко вони демонструють прихильність тому чи іншому напрямку суспільного життя цього періоду. Такий підхід простежується і в оцінках діяльності різних політичних сил, які протягом листопада 1918 - 192G рр. складали республіканський провід.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1 Лозовий В. Внутрішня та зовнішня політика Директорії Української Народної Республіки (Кам’янецька доба). - К.; Кам’янець-Подільський, 2GG5. - С.66.

2 Любовець О. Українські політичні партії й політичні альтернативи 1917-192G років. - К., 2GG5. - С.213-216.

3 Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. - К., 2GG1. - С.37.

4 Там само.

5 Верига В. Визвольні змагання в Україні, 1914-1923: У 2-х т. - Львів, 1998. - Т. ІІ. - С.82-83.

6 Солдатенко В. Ф. Українська революція: Історичний нарис. - К., 1999. - С.721.

Лозовий В. Вказ. праця. - С.67.

8 Там само.

9 Геращенко Т. Спроба правого перевороту в УНР навесні 1919 року // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Вип. ХІХ. - Запоріжжя, 2005. - С.197.

10 Лозовий В. Вказ. праця. - С.67; Солдатенков В. Ф. Вказ. праця. - С.722.

11 Політична історія України. ХХ століття: У 6-ти т. - Т.2: Революція в Україні: політико - державні моделі та реалії (1917-1920). - К., 2003. - С.375.

12 Яблонський В. Вказ. праця. - С.38.

13 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: В 7-ми т. - Т.1. - Торонто, 1962. - С.212.

14 Політична історія України. ХХ століття. - Т.2. - С.375.

15 Верига В. Вказ. праця. - Т. ІІ. - С.52-53, 108.

16 Там само. - С.88-89.

17 Там само.

18 ШтендераЯ. Засуджений до розстрілу. - Львів, 1995. - С.170.

19 Там само.

20 Верига В. Вказ. праця. - Т. ІІ. - С.89.

21 Там само. - С.90.

22 Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. - Дітрой, 1973; Білоус І. Отаман В. Оскілко і Перший Галицький Стрілецький полк ім. от. Оскілка // Вісті. - Мюнхен, 1966. - Ч.121.

23

Білоус І. Вказ. праця. - С.24.

23 Там само.

24 Оскілко В. Між двома силами. - Рівне, 1924. - Ч.1. - С.10.

25 Геращенко Т. Вказ. праця. - С.201.

26 Там само.

27 Там само.

28 Там само; Прохода В. Уваги до праці М. Стахіва «Україна в добі Директорії УНР» // Український історик. - Нью-Йорк; Мюнхен, 1967. - №1-2. - С.99; Млиновецький Р. Історія українського народу: (Нариси з політичної історії). - Мюнхен, 1953. - С.521.

29 Вишнівський О. Вказ. праця. - С.40.

30 Політична історія України. ХХ століття. - Т.2. - С.377.

31 Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. - К., 1996. - С.18.

32 Любовець О. Вказ. праця. - С.217; Солдатенко В. Ф. Вказ. праця. - С.723.

33 Геращенко Т. Вказ. праця. - С.204-205.

34 Любовець О. Вказ. праця. - С.217-218.

35 Там само. - С.218; Яблонський В. Вказ. праця. - С.37-38.

36 Прохода В. Вказ. праця. - С.102.

37 Політична історія України. ХХ століття. - Т.2. - С.376.

38 СтахівМ. Вказ. праця. - Т.7. - Торонто, 1966. - С.66-67.

39 Там само. - С.68.

40 Там само. - С.70.

41 Там само. - С.211-213.

42 Там само. - С.81.

43 Там само. - С.97.

44 Там само. - С.95.

45 Штендера Я. Вказ. праця; Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник П. Болбочан: трагедія українського державника. - К., 2004.

46 Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Вказ. праця. - С.5.

48

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і слово. - К., 2006. - С.267.

47 Там само. - С.268.

48 Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Вказ. праця. - С.74.

49 Там само. - С.76.

50 Там само. - С.83.

51 Штендера Я. Вказ. праця. - С.170.

52 Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Вказ. праця. - С.84.

53 Там само.

54 Там само. - С.112; Яблонський В. Вказ. праця. - С.33.

55 Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Вказ. праця. - С.112.

56 Павлишин О. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. - перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2002. - Вип.37. - Ч.1. - С.345-346.

57 Штендера Я. Вказ. праця. - С.167; Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Вказ. праця. -

С.126-127.

58 Штендера Я. Вказ. праця. - С.167.

59 Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Вказ. праця. - С.139-141.

60 Там само. - С.141-142.

61 Яблонський В. Вказ. праця. - С.42.

62 Лозовий В. Кам’янецька доба Директорії УНР: основні події та процеси // Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань: Зб. наук. пр. - С.94-95.

63 Гриценко А. П. Вказ. праця. - С.50.

64 Там само. - С.51.

65 Там само.

66 Там само. - С.52.

67 Там само. - С.54.

68 Там само. - С.54-55, 66-67.

71

Лозовий В. Вказ. праця. - С.72.

69 Копиленко О., КопиленкоМ. Держава і право України, 1917-1920. - К., 1997. - С.143.

70 Там само.

71 Там само. - С.144.