Головна Історія Київського національного лінгвістичного університету ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ КНЯГИНІ ХРИСТИНИ ЄВГЕНІЇВНИ ДОВГОРУКОЇ
joomla
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ КНЯГИНІ ХРИСТИНИ ЄВГЕНІЇВНИ ДОВГОРУКОЇ
Історія - Київського національного лінгвістичного університету

Л. БЕЙ

Головна управа Української гетьманської організації Америки (США)

Зберігання пам’яті про давні шляхетські, аристократичні і старшинсько-козацькі роди було завжди в центрі уваги гетьманського руху, який обстоював важливість ролі цієї верстви в історії України та українському державотворенні. Саме представники цих родів формували тривку основу громадського ладу і порядку, плекання національних традицій, любові і прив’язання до своєї батьківської землі. Ці прикмети нашої давньої еліти глибоко простудіював і обґрунтував В. Липинський у своїй теорії державництва, яку прийняв гетьманський рух і до сьогодні керується нею у своїй повсякденній діяльності. Проблема української консервативної еліти, чи радше брак її в сучасному політичному житті, є сьогодні надзвичайно актуальною в Україні, яка переживає політичну, економічну і соціальну кризи, значною мірою як наслідок тотального знищення національної еліти комуністичним режимом. Тому стаття Кіма Науменка “Христина”, опублікована в журналі “Наше життя” (США) за листопад 2000 р., присвячена княгині Христині Євгеніївні Довгорукій-Сушко, викликала у нас особливу увагу, а також бажання внести певні корективи, виправити неточності і доповнити її низкою нових фактів.

Справа в тому, що про княгиню Христину Євгеніївну Довгоруку ми дізналися ще в 1967 р. Але наші відомості відрізнялися в багатьох випадках від інформації, поданої у статті Кіма Науменка. Сталося так, що полковник Олександр Шаповал, який проживав у Детройті, вирішив поселитися на фермі, яку він купив на початку 1962 р., у штаті Мейн. Влітку 1967 р. секретар управи Української гетьманської організації Америки (УГОА) пані др. Надія Туркевич поїхала його відвідати. Сусідкою О. Шаповала була Світлана Миколаївна Маслівець - донька Христини Довгорукої. Її ферма була віддалена приблизно на 15 миль від хутора О. Шаповала, який був знайомий з мамою Світлани Довгорукої-Маслівець ще з часів визвольних змагань. О. Шаповал познайомив пані Туркевич зі своєю сусідкою і у довшій розмові Світлана Миколаївна подала чимало деталей зі свого життя і життя її матері. Всю цю інформацію ми записали як надзвичайно цікаву, але ніколи її не публікували, що, на жаль, пішло певною мірою в забуття. Щойно стаття Кіма Науменка спонукала нас переглянути записане, причому було виявлено багато розбіжностей і неточностей. Ми вирішили

# ### ф[1] ..фф" ф

відновити зв’ язок із пані Світланою, яка досі живе на своїй фермі у штаті Мейн. Їй сьогодні

86 років (вона народилася в Москві 26 березня 1917 р.), має прекрасні пам’ять і почуття

гумору. Згідно з метрикою народження її хресними батьками були графиня Олександра Іванівна Толстая і генерал-ад’ютант, член Державної Ради, князь Петро Дмитрович Святополк-Мирський. Коли ми згадали про статтю К. Науменка, пані Світлана висловила велике обурення з огляду на подану у ній неправдиву інформацію. Вона, разом із своєю донькою Оксаною Локрідж, яка живе в штаті Небраска і є професором біохімії при університетській лабораторії, намагалися зв’язатися з К. Науменком у справі виправлення помилок, але без успіху.

Безперечно, в своїй статті К. Науменко подає багато документальних фактів, які Світлана Миколаївна не заперечує, але намагається виправити неточності, не згідні з правдою, про які вона знає з розповідей своєї матері. У пропонованій статті ми будемо наводити уривки зі статті К. Науменка, супроводжуючи відповідною корекцією інформацію, яку Світлана Миколаївна вважає помилковою. Водночас наводимо нові деталі, які їй особисто відомі.

Цитуємо зі статті К. Науменка - “Вона (Христина. - Л. Б.) народилася в Києві 9 вересня 1894 р. в родині міщанина Скачковського. Після закінчення клясичної гімназії виїхала до Москви і з 1914 р. студіювала на медичному факультеті університету. У розпалі світової війни патріотично настроєна дівчина добровільно виїхала на Південно-Західний фронт і працювала медсестрою військового шпиталя ”.

Про те, що Христина Євгеніївна народилася в Києві Світлана Миколаївна не має певних даних, але впевнена в тому, що в жодному разі не в родині міщанина Скачковського. Щодо прізвища Скачковський і як воно пов’язане з княгинею Христиною йтиметься нижче.

Світлана Миколаївна свідчить, що її мати народилася в родині князя Євгенія Трубецького. Ставить вона під сумнів і питання про її виїзд до Москви, якщо взагалі він мав місце. Відомо, що в ті часи дівчата аристократичних родів не подорожували самі, а лише з родиною і оточенням. Замешкати Христина Євгеніївна в Москві мусила б у родини, отже стоїть питання - чи Трубецькі мали родину в Москві і взагалі - де вона зупинилася. Це питання вимагає додаткової інформації. Далі цитуємо К. Науменка: “Вродлива з аристократичними манерами вона подобалася полковникові князю Довгорукому з династії Рюриковичів. На його щирі почуття відповіла взаємністю. В одному із службових документів Христина писала, що 1916р. вони побралися, а 26 березня 1917р. вона народила дочку, яку назвали Світланою. На цьому й закінчилася її служба в російській армії. Виховувала і ростила дитину вдома у Києві ”.

Пані Світлана зазначає, що княгиня Христина була середнього росту, стрункої постави, з довгим, заплетеним у коси волоссям каштанового кольору (підчас війни втратила коси, захворівши на тиф) і яке до світла впадало в червоне, мала великі карі очі. На фото, вміщеному в журналі “Наше Життя”, зображена не Христина Довгорука, а зовсім інша особа. У пропонованій нами статті подаємо автентичне фото Христини Євгеніївни, яке ми одержали від Світлани Миколаївни. Потребує також уточнення дата одруження княгині з князем Миколою Довгоруким, з огляду на розповідь, почуту Світланою Миколаївною від своєї матері, про жахливий інцидент, який стався від самого початку більшовицької революції. Одного дня родина Довгоруких сиділа за обіднім столом на другому поверсі помешкання Довгоруких у Москві, коли раптом до кімнати вбіг управитель і з перестрахом повідомив, що з маленькою Світланою щось не в порядку. Христина Євгеніївна швидко вбігла до кімнати, де була Світлана, і щойно тут управитель розповів їй, що сталося: до їхнього двору вдерлися більшовики. Тоді всі вони переодягнулися в селянську одежу і через задні двері майже силою управитель потягнув їх на подвір’я. У шаленому поспіху і перестраху Христина не змогла вернутись і забрати сина. І тут сталося жахливе: Христина Євгеніївна побачила, як вдарили голівку її 15-місячного сина в стіну і скинули його через вікно на певну смерть. За ним викинули через вікно її стареньку бабуню. Світлана Миколаївна не може сказати, чи бабуня була з родини її матері, чи батька. Спостерігаючи цю жахливу сцену, управитель з нянею, щоб захистити княгиню Христину і відволікти увагу нападників, почав плескати в долоні і кричати: “Так їм і треба, отим панам аристократам”. Про цю трагедію Христина Євгеніївна розказувала зі сльозами в очах і великим хвилюванням.

Отже, беручи до уваги цю розповідь і дату народження Світлани Миколаївни -

26 березня 1917 р., доходимо висновку, що одруження Христини Євгеніївни мусить припадати десь на весну 1915 р. У зв’язку з цим твердження К. Науменка, що княгиня виховувала й ростила дитину вдома у Києві, не є правильним. Князь Микола Павлович Довгорукий брав участь у бойових діях під час Першої світової війни в ранзі генерала і загинув на фронті невідомо точно коли і де. Про його брата Павла Павловича Довгорукого знаємо тільки, що по війні він жив у Парижі і княгиня Христина його там відвідала. Після трагічної події в Москві деталі мандрівки і пригод княгині невідомі, але Світлана Миколаївна чула від своєї мами, що вона з кількамісячною донькою попрямувала на Україну. Зрештою одного дня ця вродлива аристократка опинилася у розташуванні армії УНР. Симон Петлюра, який був частим гостем у палаці Довгоруких у Москві, де сходилися місцеві українські діячі, встановив з нею безпосередній контакт. Як оповідала Христина Євгеніївна своїй доньці Світлані, С. Петлюра поводився з нею надзвичайно коректно, з повагою до її стану і походження. Він заопікувався нею і, щоб законспірувати її походження, придумав їй прізвище Скачківська (ця молода, активна жінка не ходила, а прямо бігала і скакала).

Світлана Миколаївна стверджує, що десь у родинних альбомах є фото, де вона сидить на колінах С. Петлюри. Цей знімок вона старається віднайти. Як свідчить Світлана Миколаївна, Христина Довгорука стала вояком української армії, точніше корпусу полковника Євгена Коновальця, де виконувала службу як медсестра, опікуючись пораненими вояками. Там вона запізналася з молодим полковником Романом Сушком, вони закохалися і невдовзі побралися. Перебуваючи на службі в українській армії, Христина Євгеніївна відзначилася неабиякою відвагою. Наведемо подробиці, зафіксовані в статті Н. Слобожана, яка видрукована в пропам’ятному виданні “Трибуни” з нагоди 65-річчя відновлення Української Армії в 1982 р.: “Христина Сушко вступила до українського війська на початку 1918 р. і до останнього менту не покидала його. Вона виступала не лише як лікар, але і як вояк. В бою під селом Малою Солихою, 5 червня 1919 р. вона врятувала кулемет, але сама попала в полон. В полоні була бита і мучена. З полону втекла на даху переповненого большевиками загону, і добралася до Чорного Острова, де дала владі справоздання про положення ворожих частин. В 1919 р. (10 липня), була ранена двома кулеметними кулями в руку, але залишилася в рядах війська, за що одержала похвалу в наказі армії. В серпні того ж року була тяжко контужена, а до того ще й заслабла на плямистий тиф. По видужанні попала в польську інтернацію в Луцьку, а в 1920 р. знову була в українській армії, в 6 Стрілецькій Дивізії, в бою під Пергою була тяжко ранена в живіт і легеню, знепритомніла і впала в річку. Видержала п ’ять операцій у Варшаві, була широко відома і люблена. Не інакше, а пані Зіркою звали її товариші зброї”. Автор цієї статті не пише, де в той час, головно під час її перебування в полоні, була її дворічна донька Світлана і хто нею опікувався. Хіба не могла вона брати участь в боях з дитиною.

Далі цитуємо уривок зі статті К. Науменка: “Восени (1918 р. - Л. Б.) бруківкою вулиць міста пройшли під синьо-жовтими прапорами війська Директорії (до речі, серед них січовики Романа Сушка), а взимку знову увірвалися червоні полки. Важкі умови життя змусили Христину повернутися до праці у військовому шпиталі, звідки її скерували до фронтового санітарного поїзду сестрою милосердя. Дитину взяла з собою.

Навесні 1919р. більшовицькі війська розгорнули навальний наступ на усьому Правобережжі. Українська армія відходила, огризаючись дошкульними контрударами. Один з них завдав січовий корпус Коновальця. Отоді-то й захопили бійці полковника Сушка на полустанку під Староконстянтиновом санітарний поїзд. Після бою командир оглянув трофеї й полонених, серед яких йому впала в серце Христина. Вона першою відгукнулась на пропозицію молодого статного полковника перейти на службу до української армії і була зарахована лікарем його бойової групи”. Зауважимо в зв’язку з цим про неточності в статті

Н. Слобожана, який стверджує, що Христина Сушко вступила до українського війська на початку 1918 р. і до останнього моменту не покидала його. Це, на нашу думку, не згідне з правдою і версія К. Науменка є більш вірогідною.

Цитуємо далі статтю К. Науменка - “Звичайно, що молоді, красиві душею і тілом Роман і Христина закохалися й невдовзі побралися. Подружжя пройшло через напружені кровопролитні бої на більшовицькому і денікінському фронтах. У одному з них Христина була важко поранена в ногу, але не залишала бригаду, лікувалася в санітарному поїзді. Її ім ’я січовики завжди згадували з вдячністю і пошаною.

Восени 1919р. Армія УНР змушена була покинути Батьківщину і опинитися в Польщі де була роззброєна та інтернована. Бригада Сушка розмістилася у таборі Ланцуті. Вояки жили в бараках, оточених колючим дротом, без права вільного виходу. Нарівні з рядовими козаками у важких побутових умовах перебував і полковник Сушко із сім ’єю. Дотого ж Христина внаслідок поранення все ще ходила на милицях. Там, у Ланцуті, 2 квітня 1920р. народилася друга донька Неля ”.

Полковник Олександр Шаповал, активний учасник визвольних змагань, знав особисто княгиню Христину і розповів таку історію пані Н. Туркевич: “В дорозі до Польщі, коли наші козаки відступали до Варшави, то взяли Христину на опони між двома вершниками, а для її доньки Світлани вигрівали яєчко для курятка під своїми кожухами на грудях, бо це було якраз перед Великоднем ”.

Щодо другої доньки Христини, то вона народилася не в Ланцуті, а у Львові в домі Олександра Ліцевича, який жив на вулиці “На Байках”. Світлана Миколаївна це добре пам’ятає і згадує про фотознімок, де вона тримає на руках маленьку Нелю. Справжнє ім’я Нелі (вона вже померла) було Романна. Пізніше, коли княгиня Христина проживала в Італії, її звали Романелла (ЯошапеПа). Десь приблизно в той час Христина Євгеніївна лікувалася у військовій лікарні у Варшаві, директором якої був др. Дюрант. Під час перебування матері в лікарні Світлана жила в домі цього лікаря, де нею опікувалася його дружина.

Подаємо далі інформацію про княгиню Христину зі статті К. Науменка: “У ті дні унаслідок українсько-польської угоди про військовий союз і спільну боротьбу проти Москви за визволення України в Ланцуті розпочалося формування 6-ої Січової дивізії, і одну з її бригад очолив полковник Сушко. Вже у квітні дивізія воювала на більшовицькому фронті. Христина з малолітніми дітьми залишалася у таборі. Напевно, її молитвами чоловік, перебувши запеклі бої, зокрема під Замостєм, де січовики зупинили й відкинули Кінну армію Будьонного, повернувся живим. Його бригаду розмістили у таборі Александрові Куявському біля Торуня, куди наприкінці 1920р. він забрав сім ’ю.

Знову життя за дротом. Нестатки і складні побутові умови. Але українські вояки повні надії на краще. Полковник готував своїх бійців до нових звитяг за визволення України. Обтяжена сімейними клопотами, Христина у званні поручника виконує обов ’язки бригадного лікаря, входить до складу комітету упорядкування військового цвинтаря. (До речі він зберігся до наших часів, а в 1993р., реставрований, набрав величного вигляду). У жовтні 1921 р. Христина знову виряджала чоловіка на фронт. Він очолив бригаду в армії Тютюнника, яка у листопаді здійснила Другий зимовий похід на охоплену повстанським рухом Україну. Героїчний рейд закінчився невдачею. Саме тоді червоні розстріляли під Базаром 359 полонених українських вояків. Рештки армії повернулися до Польщі й з ними важко хворий полковник Сушко.

Документи 6-ої Січової дивізії, які зберіглися в одному з київських архівів, свідчать, що протягом 1922-23 рр. Христина посідала посаду дивізийного лікаря у таборі Щипйорно поблизу Каліша. Водночас брала участь у громадському житті: була засновником і головою правління таборової філії Української спілки військових інвалідів, членом проводу Союзу Українок, знаходила час для занять на курсах англійської мови.

Зауважмо, що побутові умови таборового життя не були сприятливими для сімейного життя. З двома малими дітьми та молодшою сестрою Христини Ліною (тут автор переплутав, це була сестра пані Ліцевич. - Л. Б.) подружжя Сушків мешкали у невеличкій кімнаті в закутку стрілецького бараку. Постійно зазнавали нестатків. Все це негативно відбилося на моральному кліматі сім ’ї. На початку травня 1922 р. при спробі потайком покинути табір трагічно загинув фронтовий приятель Сушка і його гість полковник Юрко Отмарштайн. Недруги кинули підозру на Сушка. Дотого ж не склалися відносини полковника з командуванням табору. Отож, наприкінці 1922 р. Христина знову прощалася з чоловіком. Він нелегально покинув Польщу і перебрався до Чехословаччини, де відновив тісні стосунки з Є. Коновальцем - головою Української Військової Організації і увійшов до її проводу. Водночас студіював право у Празькому університеті.

Сім ’ю збирав частинами. Навесні 1923 р. друзі переправили до Праги дочку Світлану. Христина з Нелею прибула лише у квітні 1925 р. Важко з ’ясувати, чому так сталося, що саме ці два роки розлуки виявилися для подружжя фатальними. Сім ’я розпалася. Христина забрала дітей і виїхала до Швейцарії. Розпочалася нова доба у її житті, наповнена карколомними змінами...”

Свідчення Світлани Миколаївни дають можливість виправити низку неточностей. У 1923 р. Христина Євгеніївна вже не жила в таборі, а мешкала у Варшаві, звідки вона виїхала прямо до Італії і поселилася в Неаполі. У травні 1924 р. вона з доньками виїхала на вакації на маленький острівець напроти Неаполю Ыа ё’ЬсЫа і затрималася в містечку СаББішісііа.

Світлана Миколаївна це дуже добре пам’ятає, бо їй в той час було вже 7 років і там стався випадок, про який вона забути не може. В той час в цім містечку було багато священиків - чи то вони були на вакаціях, чи мали якусь конференцію. Вона пам’ятає, що якось на вулиці гладкий священик з червоним поясом хотів підняти її до гори. Це чомусь не сподобалось Світлані, і вона вдарила його головою в живіт так, що він упав. Гувернантка, яка була з дівчинкою, розказала княгині Христині про цей інцидент. Довідавшись про це, Христина Євгеніївна дуже розгнівалась і відправила Світлану з гувернанткою на острів Капрі, де вони перебули приблизно два місяці. Цей конфлікт з мамою запав Світлані Миколаївні глибоко в пам’ять.

Виникає питання, звідки мала Христина Євгеніївна ресурси для утримування дітей і ще мати для них гувернантку. Світлана Миколаївна вважає, що Христина Євгеніївна мусила мати доступ до швейцарських рахунків родини Трубецьких і Довгоруких. Слід також пам’ ятати, що в Парижі жив її стрийко Павло Павлович Довгорукий, який можливо допомагав їй.

Причиною розлуки Христини Євгеніївни з Романом Сушком, на думку Світлани Миколаївни, були, ймовірно, аристократичні манери княгині Христини в домашньому побуті, до чого вихідець з селянської родини не звик, а найважливіше - Р. Сушко був більше зацікавлений політикою і організаційними справами, ніж сімейними. В той час Христина Євгеніївна була частково паралізована і ходила на милицях, що теж могло мати негативний вплив на їх взаємини. Хвороба була наслідком поранення в спину під час війни. В спині залишився осколок, який натискав на головний нервовий стовп, і лікарі у Варшаві побоялись провести цю складну операцію. Щойно в Італії Христина Євгеніївна знайшла спеціалістів, які зробили цю операцію, вона одужала і почала ходити. В міжчасі вона лікувала безкоштовно убогих мешканців містечка, які були їй дуже вдячні і щиро молилися за неї.

Дальша дорога Христини Євгеніївни веде її до Риму, де вона поступила в університет, закінчивши медичні студії зі спеціальності кардіологія. Приблизно в 1927 р. вона одружилася з лікарем Сагшеіо Маи§егі, після чого поселилася в маєтку чоловіка на Сицилії в містечку Таорміна. Де і за яких умов вони запізнались - нам невідомо. То був час, коли Христина Євгеніївна часто подорожувала по Європі і мала широкі контакти з російськими аристократичними родинами. Світлана Миколаївна пригадує, що одного разу хтось з них відвідав княгиню Христину і запропонував віддати їм Світлану на виховання, однак та категорично відмовилася. В Італії Світлана Миколаївна закінчила ліцей для благородних дівчат, де вона вивчала європейські мови і етикет. На сьогодні, окрім української, чеської і російської, вона розмовляє також італійською, французькою, англійською, німецькою і польською мовами.

У 1932 р. Христина Євгеніївна з дітьми виїхала до Швейцарії, де вона познайомилася з полк. Є. Коновальцем, його дружиною і сином. На цій зустрічі був присутній і Роман Сушко. Княгиня Христина дуже хотіла, щоб її доньки були виховані в українському дусі, і тому вислала їх до Перемишля, де ними заопікувалась родина Сушків, яка ставилась дуже добре до Світлани. Прибувши до Галичини, вона якийсь час перебувала в притулку для дітей

О. О.Василіан, який, як вона пригадує, був недалеко від Львова. У Львові Світланою опікувалась родина полк. Андрія Мельника, головним чином його дружина з родини Федаків, а також пані Ольга Шепарович, сестрінка полковника А. Мельника. Переїхавши до Перемишля, Світлана Миколаївна склала іспит до 5-ого класу місцевої гімназії і там її закінчила. Після цього вона знову виїхала до Італії і там у містечку Таорміні вступила до середньої школи.

Це була публічна школа, і оскільки Світлану Миколаївну привозив фіакром власний візник, це викликало неабияку заздрість з боку школярів. Зрештою вона почала відвідувати школу тільки час від часу і мала вдома постійного приватного вчителя. Дітьми опікувалася гувернантка, яка була досить суворою і ретельно слідкувала за дотриманням етикету.

У 1935 р. Христина Євгеніївна переїхала з доньками до Франції і оселилася в Ніцці, де започаткувала власну лікарську практику з сотником армії УНР, героєм Зимового походу Григорієм Маслівцем. Світлана Миколаївна, маючи ще тільки 15 років, при якійсь оказії познайомилась з сотником, який виявив серйозні наміри відносно неї. Зав’язалося листування, в якому він звертався до неї як до княжни і заявляв про свою палку любов до неї, що дівчина спочатку не сприймала серйозно. Однак зрештою 19-річна дівчина вирішила таки з ним одружитися, чому дуже противилась княгиня Христина. Аргументи матері, однак, не переконали Світлану, і вона виїхала з Франції до Праги. Вінчання відбулося в православній церкві в Празі 25 червня 1938 р. Для княжни Світлани почався новий, сповнений переживань і сімейних клопотів період життя. Вихована в аристократичному дусі з гувернантками і домашньою обслугою, Світлана Миколаївна аж ніяк не була підготовлена до буденного сімейного життя. Ставлення чоловіка до неї швидко змінилося, почалися сімейні клопоти і чвари. Така ситуація залишалася впродовж усього їхнього сімейного життя. З початком війни почалися нові клопоти, нестатки і внутрішні непорозуміння і після десятирічного спільного життя сім’ я розпалася.

Між тим подружжя княгині Христини і доктора Мауджері теж виявилось неміцним. Однією з причин, як вважає Світлана Миколаївна, були розходження на політичному ґрунті, але, мабуть, були ще й інші причини - головним чином її аристократична поведінка, відмінна від способу життя провінційного лікаря. Друга донька Романна виїхала з Франції до Відня відвідати свого батька Романа Сушка, де за його дозволом і благословенням одружилася з товаришем Сушка Іваном Крисою. Маючи тільки 16 років, 8 жовтня 1937 р. вона народила доньку, яку назвали Ліліяна. Одразу після цього подружжя Криси переїхало до Ніцци. В 1939 р. сама Романна знову поїхала до батька до Відня, де застала її Друга світова війна. Донька Ліліяна залишилася з Христиною Євгеніївною. Досить загадковим є ті часті переїзди з місця на місце родини княгині Христини, що вказує на якусь сімейну нестабільність.

Світлана Миколаївна залишилася в Чехословаччині, оселилася в селі Ноузов, де її чоловік Маслівець працював лісничим. Дочку Ліліяну Романна побачила щойно в 1942 р. в домі сестри Світлани в Ноузові, куди приїхала Христина Євгеніївна з Ліліяною.

Про деякі подробиці з життя княгині Христини Довгорукої у міжвоєнний період подає інформацію К. Науменко, взяту із документів спецслужб: “Восьмого листопада 1932р. керівництво Двуйки поставило своєму агенту в Празі “Олеку ” термінове завдання знайти прибулу до Чехословаччини Христину Сушкову і встановити нагляд за її діяльністю. Отож,

із 13 січня наступного року до Варшави стали регулярно надходити звідомлення, які свідчать, що польська контррозвідка серйозно цікавилася жінкою і пильно стежила за кожним її кроком. Згідно з ними, після розриву шлюбу Христина вийшла заміж за працівника італійського посольства у Празі і отримала пашпорт на ім’я Кристини-Ліліян Манґері (при цьому зменшила вік на 5років) та італійське громадянство. До 1932 р. з дітьми мешкала у маєтку чоловіка в м. Таорміні на Сіцілії. Коли чоловік помер, залишила Італію і прибула до Праги. Поселилася в родині колишнього військовика армії УНР, віддала дочку Світлану на виховання до кляштору Урсулинок і влаштувалася на роботу”.

Зазначимо, що тут є чимало неточностей і перекручень. Насамперед Христина Євгеніївна у цьому фрагменті одержала італійський паспорт не в Празі. Вже у 1923 р. вона переїхала до Італії і поселилась в Неаполі. Др. Мауджері не був працівником італійського посольства в Празі, а був лікарем на Сицилії. Ім’я Ліліян було не другим іменем княгині Христини, а іменем її внучки, яка народилася в 1937 р. Др. Мауджері помер у квітні 1967 р., про що Світлана Миколаївна довідалася, коли разом з Романною відвідала Італію в 1977 р. Знову ж таки, Христина Євгеніївна, залишивши Італію, поселилася не в Празі, а виїхала до Франції і мешкала в Ніцці. Світлана Миколаївна також категорично заперечує, що її мати жила в якогось військовика армії УНР. К. Науменко зауважує, що у донесеннях констатується, ніби Христина Євгеніївна встановила й підтримувала зв’язок із полковником Сушком, який мешкав у Відні, й регулярно отримувала від нього кошти на утримання дітей. Світлана Миколаївна стверджує, що жодних коштів від Сушка мати ніколи не одержувала.

Цитуємо статтю Кіма Науменка: “У вересні 1939р. частини Червоної армії захопили архів Другого управління польського Генштабу, так званої “Двуйки ”. Більше півстоліття він знаходився у недоступному Особливому архіві НКВД в Москві й лише недавно відкритий для дослідників. Серед його таємних фондів несподівано вдалося виявити досить солідне досьє Христини Сушкової, з якого стало відомо про її дальшу долю... Виникає питання, що примусило “Двуйку” взяти під пильний нагляд Христину? Адже її досьє містить звідомлення кількох агентів, зокрема “Олека”, “Варяга”, “Оляфа”. Напевно в першу чергу її активна діяльність. Згідно зі звідомленнями, перебуваючи у Празі, вона спілкувалася з колишніми вояками своєї 6-ї Січової дивізії армії УНР, а також офіцерами російської армії та чеського Генерального штабу, провадила жваве листування. Усі аґенти відзначали її вродливість, аристократизм, знання кількох європейських мов, вміння нав ’язати контакти з оточенням. Та, головно, поляків турбували її численні поїздки до Женеви, Львова, Відня (коли мешкала у 1936-1937рр. у Братиславі, часто їздила туди автом). Зважаючи на те, що у Женеві з 1930 до 1937р. перебував полковник Коновалець з проводом ОУН, у Львові - його Крайова Екзекутива, а у Відні група керівників організації на чолі з Романом Сушком, в одному із звітів “Двуйки ” на початку 1935 р. стверджувалося, що Христина Сушкова- Манґері є “працівником в організації Коновальця”. На жаль, покищо не виявлено документального підтвердження висновку польської контррозвідки, але у всіх діях Христини того періоду присутня певна спрямованість і закономірність.

Як свідчать звідомлення агентури, літо 1935р. вона провела з дочками у своєму маєтку на Сіцілії, а після повернення замешкала в Братиславі. У липні - серпні 1937р. лікувалася у Швейцарії: давалися взнаки фронтові рани.

Між тим, на Европу насувалися грозові хмари. У березні 1938 р. Гітлер приєднав до Німеччини Австрію, у жовтні - Судетську область Чехословаччини. Під його тиском Прага оголосила автономію Словаччини. Готувалася повна окупація нацистами Чехії. Того драматичного року за особистим завданням Сталіна більшовицький терорист Павло Судоплатов у Роттердамі вбив голову ОУН Євгена Коновальця. Материнські почуття Христини, піклування про дітей продиктували її рішення залишити небезпечні терени. Останнє повідомлення про неї наголошувало, що вона, ймовірно, виїхала до Італії. Напевно, там і загубилися сліди українки, яка у вирі жорстоких воєн і важких випробувань зуміла вистояти, стійко боротися з ударами долі, виростити дітей і спричинитися до великої справи - боротьби за волю України ”.

Необхідно ще раз підкреслити, що Христина Євгеніївна виїхала не до Італії, а до Франції, оселилася в Ніцці і там розпочала свою лікарську практику. Твердження, що вона поселилася в Братиславі, теж викликає сумніви, оскільки Світлана Миколаївна, яка на той час була вже дорослою жінкою, нічого про це не знає. Часті подорожі по Європі вказують на її організаційну активність, як і, очевидно, про певну нестабільність її сімейного життя.

Найстарша донька княгині Христини - княжна Світлана Довгорука-Маслівець подає нам факти про дальшу долю цієї незвичайної жінки. З початком Другої світової війни Христина Євгеніївна приїхала до Парижа на лікарську конференцію. На той час німецькі війська вже зайняли Париж і вулицю, на якій був будинок, де відбувалася ця конференція, оточили і почали перевіряти всіх присутніх. Очевидно, робили це з метою виявити там євреїв. Серед затриманих опинилася і Христина Євгеніївна. На підставі її прізвища і паспорта німецький офіцер пообіцяв відтранспортувати її до Італії, але натомість чомусь залишили її в Тиролі. Невідомо, як довго вона там перебувала, з часом їй пощастило переїхати до Відня. Як свідчить Світлана Миколаївна, внучка Ліліяна була з нею. Чи застала вона там Романа Сушка і доньку Романну, теж невідомо, але знаємо, що з вибухом війни між Німеччиною і Совєтським Союзом Сушко переїхав до Галичини.

Христина Євгеніївна в той час перебувала у Відні разом з донькою Романни Ліліяною, яка з початком війни розлучилася з матір’ ю. Дальша доля княгині Христини знову ускладнилась, як, зрештою, і все життя. Про це свідчить один з епізодів, почутий від матері Світланою Миколаївною, який та переповіла нам. Так, Христині Євгеніївні довелося з наказу нацистських властей замінити одного лікаря, який захворів. При цьому їй не було сказано, що працювати вона має в концтаборі, де перебували ув’ язнені євреї. Від неї почали вимагати брати участь у злочинних дослідах над ув’язненими. Христина Євгеніївна категорично відмовилась, мотивуючи це тим, що вона не є хірургом. Нацистам це не сподобалось, і над нею нависла загроза у звинуваченні, що вона, мабуть, є сама єврейка. Усі в’язні табору були призначені на страчення в газових камерах. Княгиня Христина як могла підтримувала дух і як могла допомагала. Як довго тривала ця драматична ситуація невідомо. Зрештою в’язні були звільнені американцями.

Роман Сушко, як відомо, з літа 1941 р. перебував у Львові і там був підступно убитий

12 січня 1941 року.

Деяку інформацію про повоєнний період життя княгині Христини подає Світлана Миколаївна, яка з наступом радянської армії з родиною виїхала в район Судетів. Як і чимало інших втікачів-скитальців, вона пережила цілу низку пригод, переїздів з місця на місце і врешті опинилася в таборі для переселенців у Нюрнбергу. Пробувши там два тижні, подалася далі на захід, шукаючи безпечніше місце в американській окупаційній зоні. Перебувала якийсь час у Вюрцбургу і зрештою опинилася в українському таборі в Мангеймі. Там зустріла Світлана свою маму, яка довідалася про місце знаходження доньки через американський Червоний хрест.

Христина Євгеніївна прибула туди в уніформі офіцера лікаря ШКА. Вона очолила лікарське обслуговування у таборах у Мангеймі, Вюрцбургу, Ляйпгаймі, Діллінґені і Ґінсбурґу, де було її головне бюро і постійний осідок.

Тут доцільно навести інформацію пані Ірини Михайлюк, яка викладена у її листі до редакції журналу “Наше життя” за липень - серпень 2001 р. як відгук на статтю Кіма Науменка: “Мояродина опинилася в таборі переселених осіб (ДР) в Діллінґені над Дунаєм. Як інші табори, це була наче самостійна республіка, з таборовою управою, адміністрацією, поліцією, церквою та школами. У віллі колишнього нациста примістився невеликий шпиталь в якому працювали лікарі українці, мадяри та прибалти.

Головним таборовим лікарем був мій шваґер д-р Антін Жуковський, мій батько Святослав Біляк працював в адміністрації шпиталя, а я як фармацевтка - з решток американських військових запасів зорганізувала аптеку. Таборовий шпиталь підпорядковувався иЫЯА. У цьому приміщенні було бюро лікарів, які часто мінялися.

Одного дня приїхала “джипом ” жінка в однострої старшини ІЯО. Представилася як наш новий лікар - Христина Мауджері (Ма^егу). Мала гарне обличчя, волосся уложене в “ґретку ” - наче корона. Говорила німецькою і англійською мовами, в праці була вимоглива, тактовна, у стосунках з підлеглими тримала певну відстань. Її прізвище вказувало на італійське походження.

Якось д-р Мауджері попросила мого батька і шваґра зайти до її бюра після урядових годин. Очікуючи обговорення медично-адміністративних справ, вони були дуже здивовані, коли д-р Мауджері привітала їх добірною українською мовою.

По хвилинах мовчанки почалася “сповідь ”, в якій Христина розкрила свою справжню ідентичність, свій життєвий шлях - починаючи від переміни політичних орієнтацій до рішення присвятити себе повної ризику і небезпек праці в УВО і ОУН.

Щоб зберегти дітей і приховати свою діяльність перед польською, а згодом радянською розвідкою, вийшла заміж за працівника чеської амбасади італійця д-ра Мауджері і прийняла італійське громадянство. По смерті Мауджері Христина продовжує зв’язок з полковником Сушком, живе в Празі і Братиславі. По закінченні розповіді д-р Мауджері зобов язала шваґра і батька затримати тайну і нікому крім найближчої родини не розповідати. Вона попросила допомогти охристити її доньку Ліліяну, якій було 7-8років, а мене взяти на себе почесний обов ’язок хрещеної мами. Згідно з її проханням, ми все таємно зорганізували в малій таборовій кімнаті моєї сестри і шваґра. Христини відбулися в греко - католицькому обряді.

Невдовзі наша родина почала приготовлятися до виїзду в США. Коли прибули до штату Монтана, де мій чоловік дістав працю за фахом, я вислала моїй хрищениці посилку до Німеччини. Однак ніколи не дістала потвердження, що вона її отримала.

Згодом шваґер дістав вістку, що Христина з дочкою (чи доньками) виїхала до Франції, а за якийсь час наспіла сумна вістка про її смерть.

Відійшла жінка великоїмужности, посвяти - справжній борець за волю України”.

Згідно з твердженням Світлани Миколаївни, д-р Мауджері ніколи не працював в італійській амбасаді в Чехії, а як вже згадувалось, був лікарем на Сицилії і помер в 1967 р. Неточністю є також і те, що Христина Євгеніївна жила в Празі і Братиславі. Вона туди часто приїжджала, бо утримувала контакт з ветеранами армії УНР. Щодо христин Ліліяни. Вона не була донькою Христини, а її внучкою, донькою Романни Крис і народилася у Франції в 1937 р. Як вже згадувалося, під час війни Ліліяна залишилась з Христиною Євгеніївною. Залишається питання, чи була вона хрищена у Франції і в якому обряді. Можна тільки припускати, що вона була хрищена в латинському обряді і Христина Євгеніївна хотіла охристити її в українському. Світлана Миколаївна наполягає, що це були не христини, а просто перше святе причастя. В усякому разі Ліліяна живе сьогодні у Швейцарії і є ще можливість це перевірити.

Тимчасом Світлана Миколаївна закінчила студії медсестер у “фрауен клінік” при університеті у Вюрцбурґу і одержала диплом. Останній табір Світлани був у Ляйпгаймі біля Ульму, звідки в 1950 р. вона з доньками виїхала до США. З чоловіком Григорієм Маслівцем у 1949 р. розлучилася у православній церкві в Ляйпгаймі. Не маючи інших можливостей дістати “афідавит” на виїзд до США, вона одержала його від єврейської родини, яка опікувалась її дітьми, а сама зайнялася нострифікувати свій диплом. Насамперед вона пережила чимало прикростей і розчарувань головно українським допомоговим комітетом, який не надав їй належної допомоги. Її чоловік Григорій Маслівець не опікувався доньками і невдовзі виїхав до Сан Дієґо в Каліфорнії, де й помер. Успадкувавши від княгині Христини силу духа і життєздатність, Світлана Миколаївна через якийсь час влаштувалася на працю в лікарні помічницею медсестри. Однак через непорозуміння з головним лікарем її звільнили з роботи. Шукаючи засобів існування, вона пішла працювати на завод, де працювала 9 років.

Навесні 1962 р. з огляду на економічний застій і скорочення числа працівників її звільнили. У цьому ж році разом із знайомими українцями Світлана Миколаївна виїхала до штату Мейн, де придбала 50-акрову зубожілу ферму. Вона заходилася негайно відновлювати хату (власне, це було щось подібне до буди), що зробила переважно своїми власними руками. Пані Світлана створила невелику птахоферму і, окрім цього, доглядала людей старшого віку, за що діставала платню від державних установ.

У 1950 р. табори переселенців у Німеччині почали ліквідовуватися і разом з тим завершувалась праця Христини Євгеніївни в ГО. О. Бажаючи з’єднатися з доньками в США, вона запізналася з поважним старшим паном на прізвище Катамай, який готувався до виїзду у США, де в Філадельфії мешкав його брат. Вони одружилися в таборі в 1950 р., причому домовилися, що одразу по приїзді його до США, він вишле княгині афідавит. На жаль, по приїзді до Філядельфії він раптово помер. Невідомо в котрому році Христина Євгеніївна переїхала до Швейцарії, а пізніше бачимо її вже в Африці, де вона працювала у відомого доктора Швейцера у колонії для хворих на проказу.

Світлана Миколаївна не може сказати, як довго її мама була в Африці, але думає, що це тривало приблизно два роки. Там вона захворіла на якусь тропічну хворобу, і їй порадили поїхати до Детройту на лікування в лікарні Форда, який на той час мав найкращих спеціалістів у цій галузі. Вилікувавшись, вона відвідала своїх доньок, найперше Романну, яка жила в штаті Нью-Йорк, а пізніше Світлану на її фермі в штаті Мейн. Звідти 1963 р. вона виїхала до Європи і поселилась в Швейцарії. Там вона померла 7 лютого 1967 р.

Як бачимо, Христина Євгеніївна мандрувала з місця на місце, не знайшовши постійного осідку. Як лікар вона мала можливості заснувати власну лікарську практику і зажити нормальним осілим життям. Що мотивувало її скитанням, важко сьогодні сказати. Виглядає, що в неї був якийсь внутрішній неспокій, пережите минуле чи нещастя в подружньому житті. Під кінець свого життя вона хворіла на діабет і недугу серця. Померла на самоті, і про її смерть через якийсь час довідалась її внучка Ліліяна, яка жила в той час у Ліоні у Франції. Всі особисті речі Христини Євгеніївни пропали без сліду.

Життєвий шлях княгині Христини Довгорукої демонструє нам усю велич її багатогранної особистості, яка є надзвичайно притягальною. Як жінка, яка виросла в достатках, властивих її аристократичному походженню, вона зуміла пройти через усі страхіття війни, трагічні моменти в особистому житті, нестатки, голод, рани. Вона гідно й велично витримала всі випробування і не зламалася духовно. Насамперед вона виявила себе як жінка, сповнена ніжної любові, в її ранньому подружжі з князем Довгоруким. Бажання до спокійного, щасливого, сімейного життя проявилося і в її одруженні з полковником Романом Сушком, але революція і війна в цьому не сприяли. Вже після закінчення воєнних дій, коли ситуація почала нормалізуватися, це подружжя, на жаль, виявилось нетривким. Різниці у вихованні і походженні були завеликі, щоб воно утвердилося.

Шлюбний союз з доктором Мауджері дав Христині Євгеніївні протягом якогось часу спокійніші умови життя. Але згодом і це подружжя виявилось неміцним і закінчилося нещасливо. Якось так склалося, що доля не була ласкавою в подружньому житті Христини Євгеніївни, і, можливо, це пояснює її життєву нестабільність. Попри всі негаразди княгиня

Христина зуміла закінчити свої медичні студії, що вказує на її працьовитість і сильну волю, і головне - бажання нести допомогу недужим і обездоленим людям. Великим проявом милосердя і жертовності була її діяльність в Африці в колонії прокажених доктора Швейцера.

Феноменальним вважаємо той факт, що, хоча Христина Довгорука виросла і була вихована в російському оточенні, вона стала щирою і палкою українською патріоткою і такою залишилася до кінця свого життя. Вважати, що це сталося виключно під впливом її чоловіка Миколи Довгорукого, який безперечно мав на неї великий вплив, на нашу думку, не слід. Їх спільне життя не було настільки довгим, щоб бути виключним фактором її українських уподобань. Очевидно, важливу роль у формуванні українства княгині відіграла її особлива інтелектуальна здібність дійти до первнів її власного походження і любові до землі української. Сприяли цьому її принциповість, чесність з собою і самоповага.

Попри всі життєві негаразди Христина Євгеніївна залишилася аристократкою, що виявлялося в її повсякденній поведінці і вихованні дітей. Як свідчить Світлана Миколаївна, ставлення дітей до матері завжди супроводжувалося пошаною і стриманістю. Вона пригадує, що ніколи не наважувалася скочити мамі на коліна, а як йшла спати, то завжди мусила цілувати маму в руку. Хоч ставлення Христини Євгеніївни до дітей було завжди сповнене любові і доброти, але особливих пестощів вони не зазнали. В домі панував суворий етикет, особливо за обіднім столом. Виховання дітей відбувалося під наглядом няні, що Світлана Миколаївна і досьогодні пам’ятає. Сильна духом, відважна, працьовита, глибоко віруюча княгиня Христина Довгорука стоїть сьогодні перед нашими очима як постать, гідна глибокої пошани, зразок справжньої української патріотки-аристократки.

1919-1921 роки (?) 1930-ті роки



Похожие статьи