Головна Історія Воєнна історія Сергій ЛИТВИН Юрій КАЛІБЕРДА
joomla
Сергій ЛИТВИН Юрій КАЛІБЕРДА
Воєнна історія - Воєнна історія

Литвин С., Каліберда Ю. Гордієнківський Кінний Полк На Захисті Української Революції (19171920 Рр.)

У Статті Розглядається Історія Створення Та Бойовий Шлях Гайдамацького Кінного Полку Іме­Ні Костя Гордієнка У 19171920 Рр.

Залучаючи Історичні Джерела, Автори Намагаються Здійснити Історичну Реконструкцію Та Дослідити Роль І Внесок Гордієнківського Полку У Процес Боротьби За Державність У Ході Визвольних Змагань 19171921 Років.

Ключові слова: Гордієнківського Кінний Полк, Дієва Армія УНР, Гайдамацький Кінний Імені Кос­Тя Гордієнка Полк.

Укра¿Нські військові формування

Литвин С., Калиберда Ю. Гордиенковский Конный Полк На Защите Украинской Революции (19171920 Гг.)

В Статье Рассматривается История Создания И Боевой Путь Гайдаматского Конного Имени Константина Гордиенка Полка В 19171920 Гг.

Используя Исторические Источники, Авторы Пытаются Совершить Реконструкцию И Провести Исследование Роли И Вклада Гордиенковского Полка В Процесс Борьбы За Государственность В Ходе Освободительной Борьбы 19171921 Гг.

Ключевые Слова: Гордиенковский Полк, Действующая Армия УНР, Гайдаматский Конный Полк Имени Константина Гордиенка.

Lytvyn S., Kaliberda Y. Hordiyenkivska cavalry regiments in the protection of the Ukrainian Revolution (19171920)

In the article history of creation and battle way of equestrian regiment of Haydamak of the name of Kostya Hordiienka is examined in 19171920

Attracting historical sources, authors try to carry out a historical reconstruction and investigate a role And payment of Hordiienkivs koho of regiment in the process of fight for the state system during the libera­Tion competitions of 19171921 years.

Keywords: HordiienkivsKoho equestrian regiment, Effective Army of UNR, equestrian to the name Kostya of Haydamak Hordiienka regiment.


Лютнева буржуазно-демократична ре­волюція 1917 року пробудила національні почуття українського народу, спонукала його до боротьби проти російського само­державства. Найефективнішим проявом цієї боротьби став український військовий рух на підтримку Української Центральної Ради, який навесні 1917 року охопив вояків-українців багатьох фронтових і тилових частин російської армії.

На Західному фронті український вій­ськовий рух розвивався в умовах найбіль­шого руйнівного впливу більшовицької агітації та сильного спротиву з боку росій­ського військового керівництва. Але й там відбувалося стихійне відокремлення вояків-українців бойових підрозділів російської армії в окремі національні полки.

16 листопада 1917 року у м. Мир на Західному фронті був сформований із україн­ців 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії Гайдамацький кінний полк імені кошового отамана Костя Гордієнка.

За визначенням «Енциклопедії Украї­нознавства», Гайдамаками У роки Визволь­них змагань 1917–1921 років в Україні називали вояків різних українських військо­вих формацій, що «постали 1917 у висліді т. зв. українізації частин рос. армії або рев. шляхом як правило проти волі рос. військ. командування … Лише дві формації гайда­маків увійшли в лютому 1918 до складу регулярної укр. армії: Гайдамацький Кіш Слобідської України і Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка» [2, т. 1, 336].

Про створення та бойовий шлях леген­дарного Гайдамацького кінного полку імені кошового отамана Костя Гордієнка є чима­ло згадок в історичних працях, статтях та мемуарах відомих українських військових діячів та істориків в еміграції – безпосеред­ніх учасників та свідків тих звитяжних подій [3–21], а також у дослідженнях су­часних вітчизняних істориків [1; 22–30].

Проте, є очевидною потреба, спираю­чись на доступні сучасні джерела, більш детально висвітлити історію Гайдамацького кінного полку ім. Костя Гордієнка – першо­го кінного військового формування україн­ської армії доби визвольних змагань 1917– 1921 років.

Так, за спогадами першого командира полку гордієнківців, а на той час начальни­ка штабу Туркестанської дивізії полковника Всеволода Миколайовича Петріва (1883– 1949 рр.), організаційну основу цього гай­дамацького військового підрозділу склали старшини та вояки-українці 25-го Сибір­ського полку 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії 3-го Сибірського корпусу Західного

Фронту. 24 листопада 1917 року реєстр полку складався із «126 старшин, 621 під-старшин і 2.986 козаків» [11, 263].

«Гордієнківці» – це був без сумніву перший кінний полк відродженої україн­ської армії, що записався золотими літерами до її історії, – писав на сторінках своєї монографії «Україна в боротьбі за держав­ність 1917–1920 рр.» відомий український воєнний історик-емігрант Лев Шанковський (1903–1995 рр.) – Приклад організації цього полку дуже повчальний. На ньому бачиться, скільки для творення армії значить ініціа­тива, очолена рішучим воєнним проводом. І справді, революційна ініціатива постання полку Гордієнка вийшла з низу, від україн­ського вояцтва, але рішуче значення для полку мав факт, що над цими вояками взяв провід у міцні руки здібний військовий організатор, українець шведського похо­дження – майбутній український генерал Вернер-Петрів» [3, 42–43].

У грудні 1917 року В. Петрів планував створити з Гордієнківського, Наливайків-ського та Шевченківського полків збірну 45-ту українську дивізію, захопити заліз­ничний шлях від ст. Столпців до ст. Синя­ви та спільно вирушити в Україну на захист Центральної Ради [11, 265]. Проте цим планам не судилося здійснитися. Невдовзі більшість українських військових форму­вань Західного фронту повністю розклали­ся або були роззброєні більшовиками.

Отримавши 18 листопада 1917 року наказ про демобілізацію, полковник В. Пет­рів виступив перед своїми вояками із за­кликом не здавати зброї. На полковій на­раді було прийнято рішення своїми силами пробиватися до Києва у розпорядження Української Центральної Ради.

У ніч з 22 на 23 грудня 1917 року гру­па гордієнківців у складі 150 козаків при 2-х кулеметах раптовим нападом вибила більшовиків зі станції Столпці і забезпечи­ла її захист на час відправки потягів з де­мобілізованими вояками з фронту у на­прямку в Україну [11, 270].

24 грудня командиром гордієнківців була проведена часткова реорганізація пол­ку, після якої його особовий склад органі­зовано і своїм ходом вирушив у похід в Україну. Для зручності керування перед самим виходом «полк поділено на чотири піших та дві скорострільних сотні» [11, 273].

На той час до його складу входили 21 старшина, 420 піхотинців та 35 кіннотників, які крім особистої зброї мали 18 кулеметів [11, 273]. Полк вирушив в Україну під прапо­ром національних барв, з портретом Т. Г. Шев­ченка на ньому [30, 822].

Під час цього походу немало його бій­ців загинуло в боях і збройних сутичках, потрапило до більшовицького полону або демобілізувалося. На початку січня 1918 ро­ку гордієнківці з’явилися в Олевську уже як кінна частина.

За цей час, як згадував В. Петрів у своїх «Споминах з часів української рево­люції (1917–1921)» (Львів, 1927–1931 рр.), особовому складу полку ім. К. Гордієнка на своєму шляху неодноразово приходилося надавати збройну допомогу в організації української влади в містах і селищах пів­нічно-західної України, припиняти єврей­ський погром та тимчасово взяти під свій контроль величезні склади зброї й амуніції на ст. Охотниково, проводити обеззброєння та демобілізацію російських тилових частин тощо [11, 271-288].

28 (15) січня 1918 року Гордієнківський полк у кількості 400 багнетів прибув еше­лоном на станцію Київ ІІ – Товарний укра­їнської столиці [11, 288]. Прибуття до охопленого більшовицьким повстанням Києва дисциплінованої та досвідченої фрон­тової української частини – кінного полку ім. К. Гордієнка – змінило загальну ситуа­цію у столиці на користь Центральної Ради.

Так, завдяки рішучим діям гордієнків-ців та вояків Залізничної сотні Вільного козацтва на чолі з сотником Андрієським у перший же день по прибуттю вдалося не тільки відбити наступ більшовиків, але і зліквідувати виступ Червоної гвардії Деміївки проти Української Центральної Ради [11, 290–294].

30 (17) січня, після особистої зустрічі В. Петріва з головою Української Централь­ної Ради М. С. Грушевським, особовий склад полку надав допомогу українським військам столиці у збройному блокуванні заводу «Арсенал» [21, 47].

Під час виконання цієї військової опе­рації особливо завзяті бої розгорнулися у центрі міста. Так, три сотні гордієнківців, маючи по 80 багнетів у кожній, вели зу­стрічні бої з київськими більшовиками на вулицях Прорізна, Миколаївська та Дум­ській площі. Найбільш вдалим був наступ 2-ї та 3-ї сотень, воякам яких вдалося ви­тіснити червоних з Прорізної та Фундуклеїв-ської вулиць.

Як згадував командир гордієнківців, жорстокий бій розгорнувся на розі вулиць Фундуклеївської та Пушкінської, де зна­ходилася типографія Корчак-Новицького [11, 303]. Підсумком цього військового зі­ткнення стали значні втрати та відступ більшовиків, а також спільний з вояками загону Січових Стрільців наступ на Поділ [7, 64] та роззброєння вояків українського полку ім. П. Сагайдачного, що оголосив нейтралітет [11, 308].

Гордієнківський полк стає основою 2-ї колони українських військ, яка 3 лютого (21 січня) 1918 року провела рішучий штурм «Арсеналу» з боку Школи сліпців, а на­ступного дня захопила завод, зайняла остан­ній район київських більшовиків – Головні залізничні майстерні [1, 285; 11, 305–309].

Але вже 4 лютого розпочалася жорсто­ка боротьба з більшовицькими військами М. Муравйова, які підійшли до української столиці. Того дня в районі Миколаївського собору вояки полку ім. К. Гордієнка мужньо відбили атаку вояків 2-ї армії Р. Берзіна, які, підсилені кулеметним вогнем панцер­ника, намагалися прорватися у центр міста з боку Ланцюгового мосту.

Гордієнківці «підпустили панцерник «Пірліс» аж до цвинтаря Аскольда, де так добре зустріли його негайним вогнем, – згадував Всеволод Петрів – … знищили … машину, не давши їй змоги почати вогонь. А ворожа піхота, зачувши скорострільну стрілянину та гадаючи, що це працює їх автопанцерник, прискорила крок, але по­пала під гордієнківський скоростріл» [11, 316–317].

Проте, цей успіх виявився короткотри­валим. Згодом більшовики зосередили на позиціях гордієнківців потужний артилерій­ський вогонь, підтриманий кулеметами з боку Києво-Печерської Лаври. Після знач­них втрат, вояки Гордієнківського полку вимушені були відступити на нові позиції до Миколаївського собору [11, 308].

Вже 6 лютого, після сильного артиле­рійського обстрілу, розпочався загальний штурм Києва більшовиками. Українські підрозділи були знекровлені у багатоденних боях, а тому чинити серйозного опору не могли. Особливо постраждав Гордієнків-ський полк, який втратив під час цих сто­личних боїв близько 130 вояків [1, 297].

8 лютого 1918 року гордієнківці при­кривали організований відхід українських військ Брест-Литовським шосе з Києва. У ніч з 8 на 9 лютого в с. Ігнатівці була про­ведена реорганізація українських частин, які, за рішенням військового керівництва, були зведені у відбірний трикурінний За­порізький загін на чолі з сотником О. Заг-родським [16, 10].

Гордієнківський полк було переймено­вано на 3-й Запорізький курінь. Він був єдиною на той час кінною частиною Запо­розького загону, всього 78 вояків (8 старшин та 70 козаків), озброєних трьома кулемета­ми «Кольт». На чолі куреня, який став на­зиватися «Гордієнківський», залишився полковник В. Петрів [11, 323].

Завдяки високим організаційним здіб­ностям, патріотизму, моральним чеснотам і широким демократичним поглядам колиш­нього полковника Генерального штабу ро­сійської армії Всеволода Петріва, за корот­кий термін з розрізнених і здеморалізованих

Вояків колишньої російської армії вдалося створити боєздатний, національний військо­вий підрозділ, який на тлі інших україн­ських формувань того періоду, мав свої виразне моральне обличчя та сталі бойові традиції.

Сучасників часто спантеличували не­показні, теплі та доброзичливі взаємосто­сунки, які склалися між старшинами та простими вояками Гордієнківського полку і проявлялися у багатьох випадках саме за­вдяки повсякденному особистому прикладу та поведінці їх першого командира полку Всеволода Петріва, авторитет, любов та по­вага до якого серед гордієнківців були не­заперечними.

У складі кінного полку ім. Костя Гор­дієнка, певний час на різних посадах про­ходили службу: майбутній генерал-хорун­жий Армії Української Народної Республі­ки В. Герасименко, відомий повстанський отаман та командир «Запорозької Січі» Ю. Божко, командир полку Дієвої Армії УНР О. Козир-Зірка [23, 105; 50, 205–206]. У березні 1918 року вступив добровольцем до полку майбутній патріарх Української автокефальної православної церкви Мстис­лав (Степан Скрипник), який перебував на посаді полкового священика і у ранзі хо­рунжого, безпосередньо брав участь у боях з червоними [23, 408].

Улюбленицею вояків полку була вій­ськовий лікар-жінка Поліна Думчова, яка у січні 1918 року у Києві вступила добро­вольцем до лав полку і, разом з іншими медсестрами, впродовж всього періоду існу­вання частини сумлінно виконувала свій обов’язок. Між собою однополчани лагідно звали її «Павлушею» [11, 367].

У лютому 1918 року Запорізький загін веде активні воєнні дії на Волині і Правобе­режній Україні. Гордієнківці, завдяки своїй мобільності, проводять активні кінні рейди у глибокому запіллі ворога. Вже 14 лютого 1918 року гордієнківська кіннота разом з піхотою Дорошенківського полку успішно роззброює вояків 2-ї Фінляндської стрілець Кої дивізії в Коростені [11, 335; 8, 414–415], згодом знищує залізничні шляхи на ст. Бров­ки [11, 339–340], проводить успішний пар­тизанський рейд у запілля Бердичівської червоногвардійської групи тощо.

З метою покращення вогневої мощі, відділ скорострілів полку на чолі з сотником Лактіоновим у повному складі був перео­зброєний кулеметом «Кольт» [11, 369].

За короткий час своїми вмілими і успішними діями гордієнківці завоювали авторитет, прихильність і симпатії не тільки у керівництва української та німецької ар­мій, але і серед населення. Під час походу українських військ у союзі з німцями на Київ, ряди українських частин поповнюють­ся добровольцями.

У цей період до 1-ої сотні 3-го куреня гордієнківців (командир – сотник Нестроєв) приєднуються вояки колишніх «Київського гусарського» та «Гродненського гвардійсько­го» полків у кількості 30 шабель [11, 369].

Тому не дивно, що особовий склад 3-го Запорізького куреня ім. К. Гордієнка заво­ював почесне право одним із перших серед українських частин вступити 2 березня 1918 ро ку до Києва, який поспішно був за­лишений російськими більшовиками.

З 6 березня 1918 року гордієнківці знову на фронті. Стрімкий наступ гордієн-ківської кінноти підтримувався кулеметним вогнем автопанцерника «Партизан» та ар­тилерією кінно-гарматної батареї полковни­ка О. Алмазова.

Впродовж березня гордієнківські кіннот­ники з боями здобувають Лубни, Полтаву та Хорол. Скрізь на шляху свого наступу частина полковника Всеволода Пет ріва користувалася прихильністю україн ського селянства та робітництва. Май же кожний новоздобутий район давав їм сотні добро­вольців з усіх верств українського населення.

Так, завдяки вдало проведеній старши­нами гордієнківського куреня серед місце­вого населення роз’яснювальної роботи, у районі Полтави до складу їх підрозділу добровільно приєднався більшовицький партизанський загін Баса (48 осіб) та 200 воя­ків з полку Червоного козацтва на чолі зі своїм командиром І. Бокитьком [11, 445; 30, 101]. Завдяки цьому, чисельність куреня ім. К. Гордієнка виросла у 10 разів [11, 461].

4 квітня гордієнківці здобули Карлівку, потім – за допомогою дорошенківців – Ло­зову, а згодом розпочали самостійний на­ступ на Слов’янськ.

Коли ж у квітні 1918 року за рішенням українського військового керівництва на Крим, таємно від німців, відправлялась окрема бойова група під проводом полков­ника В. Болбачана, то до її складу увійшов і Гайдамацький кавалерійський полк ім. К. Гор­дієнка [5, 36; 12, 35]. На той час це військо­ве формування вже було потужною, техніч­но оснащеною бойовою силою.

«Саме полк до менту походу на південь мав вже чотири муштровані сотні, – згаду­вав В. Петрів. – по 130–140 шабель, два відділи скорострілів разом 160 людей, 4 «Коль ти» … та 2 «Максими», сотня технічно-зв’язкова зазгодом і охоронна со­тня штабу 140 шабель та дві телеграфічні, дві телефонічні, одна кабельна і дві підрив­ні двуколки …; автовідділ, дві легкі авта «Балтієць» та «Форд», три вантажних, три тонових «Пежо», 12 мотоциклів та авто-майстерня» [11, 488].

16 квітня кримська група зайняла стан­цію Олександрівськ, згодом – Мелітополь, а взявши на «плечах» відступаючих більшо­виків Сиваш, розпочала наступ на Джанкой і Сімферополь.

Гордієнківці обхідним маневром з Кара-Кіялу, оминаючи Сімферополь, пішли на Бахчисарай. Коли німці почали вимагати виведення українських військ з Криму, у Сімферополі відбулася таємна військова нарада, на якій було вирішено, що україн­ська кіннота повинна піти через гори, де легше відірватися від німців, і звідти про­довжити наступ на Ялту-Севастополь. Крім того, було прийнято рішення не залишати Криму без наказу українського уряду, а на випадок потреби збройно протистояти ні­мецьким військам.

Гордієнківський кінний полк з боями дійшов аж до південного узбережжя Криму, у той час як інші частини Запорізької групи були затримані у Сімферополі військами німецького генерала фон Коша [15, 131–133].

23 квітня у Джанкої до складу гордієн-ківців приєдналися Татарський кінний чамбул (командир – сотник Андрієнко), а згодом турецька піша сотня у кількості 200 осіб. Ці обидва підрозділи увійшли до складу новоствореної 4-ї сотні, яку очолив сотник Білоусов [11, 509, 512].

В. Петрів вирішив за будь-яку ціну привести під українську юрисдикцію Чор­номорський флот, щоб не дати можливості німцям чи більшовикам захопити та оголо­сити його своєю власністю. Передбачалось навіть, у випадку загострення стосунків з німцями, вивезти кораблі до Одеси.

Для цього він розпочав переговори з українськими частинами Севастопольської залоги і Чорноморського флоту про перехід останніх на бік Української Центральної Ради [17, 122]. Однак невдовзі надійшов наказ про вихід з півострова, і кримську групу завернули до Мелітополя на відпо­чинок, де були отримані й перші відомості про гетьманський переворот в Україні 29 квіт­ня 1918 року.

Після недовгого відпочинку, Гордієн-ківський полк дістав розпорядження ванта­житись до потягів і від’їхати на північно-східний кордон України [15, 134].

З приходом до влади генерала Павла Скоропадського розпочалися доноси на полковника В. Петріва й обвинувачення його в більшовизмі. Ситуація загострилась, коли особовий склад полку відмовився при­сягати на вірність гетьману. Невдовзі ко­мандир гордієнківців був викликаний до Києва й усунений від командування полком.

Замість усунутого гетьманом В. Петрі-ва новим командиром гордієнківців був призначений полковник М. Продьмо, який у липні 1918 року приступив до виконання своїх обов’язків [23, 352]. Запорізький ім. К. Гордієнка кінний полк разом з інши­ми трьома полками Запорізької дивізії при­кривав українсько-радянський кордон на Старобільщині Харківської губернії. Гордієн-ківці захищали ділянку кордону, який про­ходив берегом невеликої річки Айдар біля с. Павлівка [15, 135].

У червні 1918 року, під тиском військо­вого керівництва, особовий склад полку прийняв військову присягу на вірність гетьману П. Скоропадському [15, 135]. Вій­ськове міністерство не довіряло патріотич­но налаштованим запорожцям, і тому по­гано виконувало свої обов’язки щодо забез­печення Запорізького корпусу озброєнням, боєприпасами, грошима, одягом та амуніці­єю. Це призвело до зменшення чисельності особового складу Гордієнківського кінного полку, який невдовзі був кадрований у сот­ню [22, 59].

Кадрові перестановки, що призвели до зайняття більшості керівних посад у части­нах Запорізького корпусу людьми, ворожи­ми українській національно-державній ідеї, призводили до напруження у військових колективах, погіршення загального мораль­но-психологічного стану українських вояків [18, 15].

Проте гордієнківці, як і більшість воя-ків-запорожців, залишалися вірними ідеям української державності. У листопаді-груд-ні 1918 року Гордієнківська кінна сотня, разом з іншими частинами Запорозького корпусу, бере участь у збройному повстанні проти гетьмана П. Скоропадського.

З початком Другої українсько-більшо­вицької війни 1919–1920 років, гордієнківці потягом виїхали до Кременчука. Після само­усунення від керівництва полковника М. Продь ма у Кременчуці, новим команди­ром стає сотник Птушко [23, 355], завдяки якому розпочинається набір добровольців.

Навесні 1919 року гордієнківці залиша­ють Кременчук і похідним порядком про­суваються через Знам’янка-Голованівськ-Балта-Бірзула, вступаючи у невеликі зброй

Ні сутички з червоними партизанами та частинами отамана М. Григор’єва, який перейшов на бік більшовиків. Відрізана від Дієвої Армії УНР, Гордієнківська кінна со­тня разом з пішими частинами Запорізько­го корпусу з боями відходить спочатку на Умань-Балту, а згодом – на Бірзулу та Тирасполь [15, 138].

4 квітня 1919 року гордієнківці пере­йшли українсько-румунський кордон і після роззброєння румунами потягами були переправлені до Галичини у район Заліщи-ків [5, 60]. Дорогою багато вояків захворіло на тиф.

У травні 1919 року, після перепочинку та поповнення, Гордієнківська сотня була знову розгорнута у 6-й кінний полк, який після переформування увійшов до складу 8-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Станом на 15 травня Запорізький кінний полк ім. Костя Гордієнка у своєму складі мав 17 старшин, 140 козаків при 29 конях [31].

Влітку 1919 року на базі 6-го кінного полку імені К. Гордієнка та 5-го кінного полку Чорних Запорожців була створена 3-я Запорізька кінна бригада на чолі з пол­ковником П. Дяченком [13, 222]. У складі Запорізької групи Армії УНР з Поділля бригада вирушила у наступ проти Червоної армії на Київ. У червні особовий склад 6-го кінного полку відзначився у ході тяжких боїв з червоними за Проскурів [6, кн.1., 90].

Активний учасник тих подій генерал-полковник Армії УНР Олександр Удови­ченко у своїй відомій праці «Україна у війні за державність» (Вінніпег, 1954) з гордістю згадував, що 24 червня 1919 р., у результа­ті успішного наступу частин корпусу Січо­вих Стрільців на р. Случ, українській сто­роні вдалося відкинути більшовиків. Від­ступаючого противника успішно «переслідує кінний полк Костя Гордієнка з кінногорним дивізіоном полковника Алмазова. В наші руки попадає чимало трофеїв, серед яких – прапор 2-го таращанського полку» [5, 73].

Після залишення українськими війська­ми 31 серпня 1919 року Києва Гордієнківський кінний полк з боями відступав на захід у напрямку Проскурова.

6 грудня 1919 року гордієнківці у скла­ді Запорізької збірної групи під команду­ванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка виступили у Зимовий похід ти­лами червоної та білої армій. 31 грудня українські частини на чолі з полковником І. Литвиненком, у складі яких був і Гордієн-ківський кінний полк, підійшли до м. Умань. «Досить було показатися першим роз’їздам кінного полку Костя Гордієнка, – згадував командувач українських військ під час Зи­мового походу генерал-поручик Армії УНР М. Омелянович-Павленко. – як по місту почалася метушня, безладна стрілянина, що з часом перейшла в загальну паніку. Добро­вольці поспішки залишили місто і відійшли на Голованівськ-Єлисавет» [14, 248–249].

Вранці 11 січня 1920 року 6-й кінний полк імені К. Гордієнка, разом з іншими підрозділами Запорізького корпусу, був підступно роззброєний частинами отамана

0. Волоха, який перед цим перейшов на бік
більшовиків.

Частина козаків-гордієнківців, які ви­рвалися з більшовицького полону, 29 січня 1920 року були зведені у кінну сотню (до 50 шабель), яка невдовзі увійшла до складу кінного полку Чорних запорожців. 14 лю­того 1920 року кінна сотня ім. К. Гордієнка відзначилась під час боїв з червоними за Золотоношу [13, 62–63]. Згодом Гордієнків-ська сотня увійшла до складу новостворе-ного 2-го кінного Запорізького полку, який очолив спочатку полковник Волощенко, а пізніше – полковник Д. Жупінас [14, 277].

Влітку 1920 року 2-й кінний Запорізь­кий полк, а з ним і Гордієнківська сотня, увійшли до складу Окремої кінної дивізії Армії УНР (командир – генерал-хорунжий 1. Омелянович-Павленко) [2, т. 6, 1836; 15, 153–154]. Після переходу Армії УНР на територію Польщі та її інтернування, ча­
стини Окремої кінної дивізії перебували у таборі Вадовиць, а згодом – у районі Непо-ломиць [28, 23]. Саме там зусиллями ко­лишніх вояків-гордієнківців Кінно-Запо­різького полку у складі Окремої кінної дивізії постав 5-й Переяславський іменні Костя Гордієнка кінний полк [32; 28, 119]. Інша частина колишніх вояків-горді-єнківців Запорізького корпусу навесні 1920 ро­ку створили у складі 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР 6-й Січовий кінний ку­рінь ім. К. Гордієнка під командуванням сотника В. Герасименка. Особовий склад цього кінного формування взяв активну участь у польсько-радянській війні 1920 ро­ку. Влітку того ж року курінь був розгор­нутий у 6-й Січовий кінний полк імені Ко стя Гордієнка. Гордієнківці-січовики непогано проявили себе 28–30 серпня 1920 року під час оборонних боїв за Замостя [19].

Після переходу р. Збруч, цей підрозділ був зведений у кінний дивізіон і до 1923 р. перебував у складі 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР у таборі Олександрів [29, 22; 118].

Окремі старшини та вояки-гордієнківці у жовтні-листопаді 1921 року взяли участь у Другому зимовому поході Армії УНР на територію України [29, 54]. Проте обстави­ни склалися так, що більшості гордієнківців так і не судилося більше побачити рідної землі та взяти участь у її визволенні.

У 20-ті роки деякі гордієнківці брали активну участь у повстанському русі в Ра­дянській Україні. У роки Другої світової війни окремі колишні старшини та вояки Гордієнківського полку воювали за неза­лежність України у складі Української Пов­станської Армії та інших українських вій­ськових формувань.

З викладеного бачимо, що Гайдамаць­кий кінний полк ім. Костя Гордієнка про­йшов героїчний бойовий шлях, вписав яскра­ві і славні сторінки у національно-визволь­ну боротьбу українського народу.

ДЖЕРЕЛА

1.Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918) / Я. Тин-ченко. – К.–Л., 1996. – 371 с.

2.Енциклопедія Українознавства. Словникова частина: У 10-ти т. / Гол. ред. проф. д-р

B. Кубійович. – Париж–Нью-Йорк: Наукове Т-во ім. Шевченка, 1955 – 1984. – 4015 с.

3.Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність / Л. Шанковський – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. – 317 с.

4.Шанковський Л. Бойовий орел української кінноти / Л. Шанковський – чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії Української Народної Республіки.– Київ-Вінниця: Стікс, 2010. – С. 301–310.

5.Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921 / О. І. Удовиченко – К.: Україна, 1995. – 206 с.

6.Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році: Короткий воєнно-історичний огляд: У 2-х кн. / М. Капустянський – Мюнхен, 1946. – Кн. 1. – 110 с; Кн. 2. – 200 с.

7.Історія Січових Стрільців 1917–1919. Воєнно-історичний нарис. – К.: Вид-во Україна, 1992. – 347 с.

8.Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Крип’якевич І., Гна-тович Б., Стефанів З. та ін. – 4-е вид. змін. і доп. – Л.: Світ, 1992. – 712 с.

9.Монкевич Б. Організація регулярної армії Української Держави 1918 року // Україна в минулому. – Київ: Львів, 1996. – С. 68–111.

10.Самутин П. Організація українського війська за часів Української Держави 1918 р. (Матеріали до історії Українського Війська) / П. Самутин // Вісті комбатанта, 1965. – ¹ 5. – С. 10–16.

11.Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921) // Військово-історичні праці. Спомини / В. Петрів. – К.: Поліграфкнига, 2002. – С. 237–623.

12.Шандрук П. Сила доблесті / П. Шандрук. – Івано-Франківськ: «Лілея–НВ», 2008. – 237 с.

13.Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР / П. Г. Дяченко. – К.: Стікс, 2010. – 448 с.

14.Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920): Документально-художнє ви­дання / Упоряд. М. Ковальчук. – К.: Темпора. 2007. – 608 с.

15.Маслівець Г. Гордієнківський кінний полк / Г. Маслівець // За Державність. Матеріали до історії Українського війська. Зб. 10. – Торонто, 1964. – С. 129–154.

16.Монкевич Б. Слідами новітніх Запорожців. Похід Болбочана на Крим / Б. Монкевич – Л.: Червона Калина, 1928. – 200 с.

17.Шрамченко С. Піднесення українського прапору в Чорноморській флоті / С. Шрамченко // За Державність. – Каліш, 1930. – Зб. 2. – С. 120–122.

18.Андрух І. Січові стрільці у корпусі генерала Натієва / І. Андрух // Літопис Червоної Ка­лини. – 1930. – ¹ 4. – С. 5–31.

19.Герасименко В. Сутичка з будьонівцями. Із спогадів командира 6 кінного ім. Кошового Костя Гордієнка полку VI. Січової Стрілецької дивізії // Оборона Замостя VI. Січовою Стрілецькою Дивізією Армії УНР у 1.920 р. – Торонто: Український Воєнно-історичний Інститут, 1956. –

C. 27–28.

20.Кедровський В. Українізація в російській армії // В. Кедровський // Український історик. – Нью-Йорк-Мюнхен, 1967. – Ч. 3–4 (15–16). – С. 61–77.

21.Зозуля Я. Облога Києва. Відступ Української армії на Волинь та організація санітарної служби / Я. Зозуля // За Державність. – Торонто, 1966. – Зб. 11. – С. 42–64.

22.Тинченко Я. Армии Украинû 1917–1920 гг. / Я. Тинченко – М.: ООО «Восточнûй гори­зонт», 2002. – 140 c.

23.Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання / Я. Тинченко – К.: Темпора, 2007. – 536 с.

24.Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917–1921 роки. – К.: Тиражуваль-ний центр УРП, 1995. – 258 с.

25.Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державність / В. Голубко.– Л.: Кальварія, 1997. – 275 с.

26.Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана / С. Литвин – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. – 640 с.

27.Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис / В. Солдатенко – К.: Либідь, 1999. – 975 с.

28.Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921–1924 рр.) / І. Срібняк – Київ-Філадельфія: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. – 187 с.

29.Верига В. Листопадовий рейд / В. Верига. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1995. – 192 с.

30.Історія українського війська (1917–1995) / Упорядник Я. Дашкевич. – К.: Світ, 1996. – 840 с.

31.Див.: Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) – Ф. 1078. – Оп. 1. – Спр. 42.