Головна Архіологія Архіологія ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА КУЛЬТУРНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ УКРАЇНИ
joomla
ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА КУЛЬТУРНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ УКРАЇНИ
Архіологія - Архіологія

Л.Л. Залізняк


Підведено Підсумок Сторічним Зусиллям Кількох Поколінь Вчених У Галузі Періодизації Верхнього Палеоліту України.

К Л Ю Ч О В І С Л О В А: Україна, Верхній Палеоліт, Періодизація, Диференціація, Мікок, Оріньяк, Селет, Мустьє, Гравет, Епігравет, Осокорівка, Шан-Коба, Свідер, Красносілля.


Одна з найбільших країн Європи Україна надзвичайно багата на різноманітні пам’ятки верхнього палеоліту. Починаючи від відкриття у 1873 р. на Полтавщині першої в Російській ім­перії палеолітичної стоянки Гінці, в Україні ви­явлено тисячі, а розкопано сотні стоянок піз­нього палеоліту. І зусиллями кількох генерацій дослідників створена потужна джерельна база. Її основу заклали старші покоління українських палеолітознавців: В. Хвойка, П. П. Єфименко, М. Я. Рудинський, І. Г. Підоплічко, І. Г. Шовко-пляс, О. П. Черниш, В. М. Даниленко, Ю. Г. Ко­лосов, В. Н. Станко, М. І. Гладких, С. В. Смир­нов та ін. Протягом останніх двох десятиліть здобутки попередників були суттєво розвинуті, зокрема запропоновано низку сучасних періо-дизаційних схем для палеоліту окремих регіонів країни. Величезна кількість регіональних на-працювань у галузі періодизації пізнього палео­літу південного заходу Східної Європи, що на­копичилася більш ніж за 100 років досліджень, давно потребує осмислення в масштабі всієї доби. Спробуємо узагальнити зусилля числен­них дослідників щодо культурного поділу та пе­ріодизації пізнього палеоліту України.

Пізній, або верхній, палеоліт (далі ВП) — доба людини розумної (Homo sapiens) у прильо-довиковій смузі Європи — розпочалася близько 40 тис. років тому (далі трт) з приходом до Єв­ропи з Близького Сходу людини сучасного типу і завершилася разом із закінченням льодовико­вої епохи 10 трт. Поява тут нової, біологічно і соціально розвиненішої форми гомінідів, а саме людини сучасного типу, збіглася зі справжньою соціальною революцією, яка супроводжувала­ся докорінними змінами в матеріальній та духо-© Л. Л. ЗАЛІЗНЯК, 2010 ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4

Вній культурі первісного населення континенту. Зокрема, в техніці обробки кременю поширив­ся призматичний нуклеус для масового виго­товлення пластин, що стали провідним типом заготовки для різноманітних знарядь. У вироб­ництві та побуті почали широко використовува­ти кістку та ріг. Основою економіки мисливців прильодовикової Європи у ВП було колективне полювання на великих стадних травоїдних тва­рин: мамонт, бізон, північний олень, кінь тощо. Головними соціально-економічними ознаками ВП є ранньородова екзогамна община, ранні форми мистецтва, зародження релігійних уяв­лень, поява етнічного поділу людства.

Общини людини розумної ґрунтувалися на засадах екзогамії. Інакше кажучи, шлюбні сто­сунки в колективі заборонялися, тож сусідні общини обмінювалися шлюбними партнера­ми. Так виникли первісні племена — групи об­щин, пов’язані шлюбними стосунками. В про­цесі такого обміну в межах одного або кількох племен формувалися спільні культура та діа­лект. Таким був механізм виникнення найдав­ніших етнічних спільнот, які фіксуються у ви­гляді культурних єдностей, котрі наприкінці ВП набувають обрисів справжніх археологіч­них культур. Оскільки екзогамія є специфіч­ною особливістю суспільств Homo Sapiens, то й етнічний поділ властивий лише цьому виду людських істот. Він розпочався в Євразії разом з розселенням людини сучасного типу за доби ВП. Іншими словами, культурна диференціа­ція ВП прильодовикової Європи значною мі­рою відображає етнічний поділ найдавніших людей сучасного типу в часи заселення ними континенту.

Нинішній стан знань дозволяє синхроні­зувати культурні явища ВП України (рис. 1).

3


ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА КУЛЬТУРНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ УКРАЇНИ


13,5


Рис. 1. Періодизація верхнього палеоліту України та хроно-стратиграфічна схема пізнього плейстоцену Н. П. Герасименко


В основу схеми покладено численні радіокар-бонові дати, частково подані наприкінці стат­ті. Аналіз наявних даних дозволяє виділити чотири фази культурно-історичного розвит­ку ВП України: ранню (40—27 трт), середню (27—19 трт), пізню (19—14 трт) і фінальну (14— 10 трт). Ця періодизація певною мірою коре-люється зі стратиграфічною схемою пізньочет-вертинних відкладів України Н. П. Герасимен­ко (2004), Ж. М. Матвіїшиної та П. Ф. Гожика, в основі якої лежить схема М. Ф. Веклича.

4

Рання Пора (4027 Трт)

Рання пора ВП України — це час співіс­нування людини розумної та неандертальців. Вона розпочалася з приходом людини розум­ної до Європи близько 40 трт і закінчилася з вимиранням неандертальців близько 28 трт і відома під назвою перехідного періоду від се­реднього до ВП, а також початкового ВП.

Культурні рештки зазвичай пов’язані з верхніми горизонтами витачівських ґрунтів

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4


Палеогеографічної схеми Н. П. Герасименко (2004, с. 18—19). Поховані витачівські буро-коричневі ґрунти (Vtb1, Vtb2, Vtc) формува­лися 55—27 трт в досить теплих і вологих клі­матичних умовах середньовалдайського між-стадіалу. За різними європейськими схемами відповідниками верхньої товщі витачівського похованого ґрунту є геологічні горизонти до-финівський (за М. Ф. Векличем), брянський, дунаєвський, паудорф, денекамп, хенгело й арсі. Похований ґрунт зазвичай побитий моро-зобійними тріщинами з покривного горизонту лесу, що спричинило розсіювання артефактів по вертикалі. Такий «звішений» стан культур­ного шару зафіксований на багатьох стоянках початку ВП — Вись, Стінка, Ворона ІІІ в Укра­їні, Бірюча Балка та Сунгир у Росії.

Значний внесок у розуміння ранньої пори ВП України останнім часом зробили В. П. Ча-бай (2000; 2004, с. 265—297) і В. М. Степанчук (Cтепанчук, Ковалюх, Пліхт 2004; Степанчук і ін. 2004; Cтепанчук 2006, с. 195—208). Крім гли­боких узагальнень з проблематики, вони дослі­дили та ввели до наукового обігу матеріали уні­кальних селетоїдних пам’яток Буран-Кая ІІІС у Криму (В. П. Чабай) та Міра в Надпоріж-жі (В. М. Степанчук, В. Ю. Коен), а також чис­ленних пізньомустьєрських стоянок Гірського Криму (Заскельна VI, Пролом І і ІІ, Кабазі ІІ, Буран-Кая ІІІВ та ін.). На сучасному рівні вив­чив та інтерпретував оріньякські горизонти ві­домої стоянки Сюрень І у Криму Ю. Е. Деми-денко (2000). Дуже ранню стоянку Сокирни-ця дослідив у Закарпатті В. І. Усик (Усик і ін. 2004). Для розуміння культурно-історичних процесів у Східній Європі на початку ВП важ­ливі дослідження російських колег (Синицын 2000; Анисюткин 2005; Матюхин 2007; Анико-вич, Анисюткин, Вишняцкий 2007; Вишняц-кий 2008). Протягом останніх п’яти років автор разом з М. М. Беленком і П. І. Озеровим дослі­джує яскраву селетоїдну пам’ятку Вись під Но-вомиргородом (Залізняк, Беленко, Озеров 2008; Залізняк, Беленко 2009), що й дає нам підстави для узагальнень стосовно початку ВП України.

У межах ранньої пори ВП археологічні дже­рела дозволяють виділити три типи культурних традицій, які останнім часом прийнято нази­вати технокомплексами. Перший тип є орга­нічним продовженням середньопалеолітич-них, тобто неандертальських, технологій; дру­гий представляє верхньопалеолітичні новації та асоціюється з Homo Sapiens; а третій напрям демонструє синтез двох перших. Середньопа-леолітична традиція в ранньому ВП України

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4

Представлена стоянками технокомплексів мі-кок і левалуа-мустьє. Класична верхньопалео-літична технологія, яку пов’язують зі щойно прибулими до Європи кроманьйонцями, пред­ставлена оріньяком та дуже ранніми комплек­сами типу Сокирниця І. Синтез середньопа-леолітичних традицій з верхньопалеолітич-ними технологіями демонструють виразні, але дуже різні колекції селетського технокомплек-су (рис. 1).

Левалуа-Мустьє Технокомплекс середньо­го палеоліту, якому притаманне виготовлення знарядь на видовжених пластинчастих сколах і відсутність двобічно оброблених виробів (рис. 2, ІІІА). В колекціях поєднуються середньопалео-літичні форми (ядрища-диски, зокрема лева-луазькі, численні скребла, гостроконечники) з прогресивною верхньопалеолітичною техні­кою зняття видовжених пластинчастих сколів зі сплощених протопризматичних нуклеусів. Дав­ні мустьєрські пам’ятки цього типу добре відомі в басейнах Дністра і Прута (нижні шари Моло-дове V і І, Рипичені Ізвор, Пронятин, Єзупіль, шар 3 та ін.), а також у Південно-Західному Криму під назвою кабазійська культура (Ка-базі ІІ, шар 2, Старосілля, Шайтан-Коба І і ІV, Чокурча І, Холодна Балка). Вважається, що в Криму пам’ятки цього типу полишили вихід­ці з Балкан, які мешкали на півострові до кін­ця ранньої пори ВП (Колосов 1972; 1979; Чабай 2004, с. 49—80, 280—283; Степанчук, Ковалюх, Пліхт 2004; Cтепанчук 2006, с. 204, 460).

Мікокський (від стоянки Мікок у Франції) технокомплекс середнього палеоліту характе­ризується численними двобічно обробленими знаряддями — ножами з обушком, гостроко­нечниками (рубильцями), скреблами (рис. 2, ІІІБ), які часто виготовляли з масивних відще­пів підтрикутної форми, знятих з дископодіб­них нуклеусів. Найпізніші мікокські стоянки України входять в аккайську, старосільську та кіїк-кобинську культури Криму (Заскельна VІ, шар 3, Пролом І і ІІ, Буран-Кая ІІІВ), значний внесок у вивчення яких зробили Ю. Г. Колосов (1979; 1983; 1986), В. М. Степанчук (2002; 2006) і В. П. Чабай (Колосов, Степанчук, Чабай 1993; Чабай 2004).

Численні радіокарбонові дати левалуа-мустьєрських та мікокських шарів кримських стоянок Заскельна V 1, VІ 2, Пролом І 1, ІІ 2, Ка-базі ІІ, Буран-Кая ІІІ В1, Альошин Грот свідчать про їхній відносно молодий вік у межах 28—30 трт (Чабай 2004, с. 288; Степанчук 2006, с. 258—260). Цілковитою несподіванкою, що потребує пояс­нення, є ще молодші дати верхніх шарів Про-

5


ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА КУЛЬТУРНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ УКРАЇНИ



Рис. 2. Рання пора верхнього палеоліту України. Технокомплекси: левалуа-мустьєрський (ІІІА), мікокський (ІІІБ), селетський (ІІ) та оріньякський (І)


Лому ІІ (22—25 трт), Заскельної VІ (22—24 трт), Шайтан-Коби ІV (24, 21 і 17,8 трт). Причому дати отримані в різних лабораторіях — Кі, GrA, OxA (Cтепанчук, Ковалюх, Пліхт 2004; Степан-чук 2006, с. 258—260). Якщо ці дати нехибні, то неандертальці протрималися в Криму найдовше в Європі, принаймні до 20 трт (рис. 1).

Оріньяк (від однойменної печери в Пірене­ях) — технокомплекс (чи традиція) обробки

Кременю ранньої пори ВП, якій властиві ха­рактерні мікровкладні типу кремс-дюфур у ви­гляді лусочок з дрібною ретушшю по краю, ну-клеподібні високі скребачки (карене, рабо, з носиком), багатофасеткові різці, великі плас­тини з виїмками, а також кістяні наконечники младечського типу та з розщепленою основою (рис. 2, І). У Європі класичний оріньяк дату­ється приблизно від 37 до 28 трт і пов’язується



6

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4


З ранніми Homo sapiens. Так зв. протооріньяк на півдні Європи з’явився принаймні 40 трт.

В Україні відома одна достовірно оріньякська пам’ятка — Сюрень І у Гірському Криму, дато­вана за С14 близько 29 трт (Демиденко 2000). Можливо, оріньякськими є матеріали стоянок Ворона ІІІ у Надпоріжжі (Нужний 1994) та Зе­лений Хутір на Одещині. Зуб Homo Sapiens Із Сюрені І вказує на антропологічний тип носіїв оріньякських традицій. Схоже, останні розви­валися в Причорномор’ї та Приазов’ї і пізніше, про що свідчать матеріали епіоріньякських сто­янок середини ВП (рис. 1).

Селет (від печери Селета в Угорщині) — культурна група, або технокомплекс, ранньої пори ВП, якому притаманні двобічно обробле­ні вістря (рис. 2, ІІ), а також відщепова техноло­гія, архаїчні сплощені нуклеуси паралельного зняття, грубі кінцеві скребачки, часом трикут­ної форми, з ретушованими краями, орінья-коїдні нуклеподібні високі скребачки, окре­мі скребла та гостроконечники мустьєрського типу, зубчасті форми. В Центральній Європі пам’ятки з двобічно обтесаними вістрями се-летського типу датують у межах 40—30 трт і ви­водять з місцевого мікоку, носіями якого були пізні неандертальці. Знахідки зубів останніх на селетських стоянках (Дзерави Скали) свідчать, що неандертальці або їхні безпосередні нащад­ки були творцями селетоїдних індустрій Цен­тральної Європи (Вишняцкий 2008, с. 152).

У Східній Європі до селетського кола в Укра­їні належать Стінка, Буран-Кая ІІІС, Міра, Вись, Королеве ІІ та Ільїнка, в Молдові — Брин-зени, Корпач, Бубулешти і Буздужани; в Ро­сії — Бірюча Балка на Нижньому та Стрілець­ка, Костенки І, шар 2 і 3, Костенки 11 і 12 й ін. на Середньому Дону, Сунгир на Верхній Вол­зі. Датуються вони 36—27 трт. Вважається, що селетоїдні пам’ятки передували оріньякським і певний час співіснували з ними. Більшість до­слідників виводить селет Східної Європи від кримського мікоку, на який, можливо, впли­нули носії верхньопалеолітичної технології об­робки кременю (перші кроманьйонці).

Крем’яні колекції селетського технокомп-лексу України неоднорідні. Листоподібні ві­стря з Королевого ІІ (Закарпаття) зближують його з епонімним комплексом з печери Се-лета. Мікрорубильця Міри (Запоріжжя) ма­ють паралелі в городцовській культурі початку ВП Середнього Дону. Трикутні вістря стоянки Вись на Кіровоградщині ідентичні стрілецьким з Дону, однак численні оріньякоїдні нуклепо-дібні високі скребачки мають прямі паралелі в

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4

Молдовському селеті. А комплекс Буран-Кая ІІІС в Криму взагалі унікальний за дрібними біфасами у формі трапецій. До речі, цей шар перекривав горизонт В з виразними вироба­ми мікокського типу, властивими технологіям неандертальців. Виходячи з радіокарбонових дат стоянок Буран-Кая ІІІС (32 трт) та Міри (27—28 трт), носії селетських традицій в Укра­їні мешкали, принаймні, між 32 і 27 трт поруч з останніми неандертальцями та носіями орі-ньякських традицій, які одностайно вважають­ся першими Homo Sapiens У Європі.

Пам’ятки Типу Сокирниця І Найдавні­ший з відомих проявів верхньопалеолітичної технології на території України. Колекції при­таманна справжня пластинчаста техніка об­робки кременю, призматичні нуклеуси, кін­цеві на пластинах скребачки, численні різці. Типова верхньопалеолітична техніка, відсут­ність будь-яких оріньякських елементів, ран­ня в межах ВП дата (39, 38 трт), на думку до­слідника пам’ятки В. І. Усика (Усик і ін. 2004, с. 102), демонструє альтернативний оріньяк-ському шлях становлення верхньопалеолітич-ної технології у Східній Європі, який на Дону фіксують за матеріалами дуже ранніх у ме жах ВП стоянок (Костенки 14, IV; 17, II). Ці па­ралелі дали підстави російським дослідникам включати Сокирницю І до спіцинської культу­ри, яка на Середньому Дону представлена зга­даними стоянками і датується приблизно 40— 35 трт (Вишняцкий 2008, с. 172). Зазначимо, що датування та стратиграфія пам’ятки потре­бують додаткового вивчення для підтверджен­ня такого давнього віку.

В Україні простежуються сліди ще одного відомого в Центральній Європі технокомплек-су раннього ВП, що поєднує середньопалеолі-тичні технології з характерними пізньопалео-літичними виробами. Мається на увазі так зв. богунісьєн (від стоянки Брно-Богуніце в Мо­равії), який датується в межах 43—34 трт (Ви-шняцкий 2008, с. 155—160). Крем’яний інвен­тар епонімної стоянки демонструє верхньо-палеолітичну техніку призматичного ядрища, чіткі серії кінцевих скребачок і різців на плас­тинчастих заготовках, двобічні вістря селет-ського типу. Виразно представлені властиві мустьє левалуазькі нуклеуси для вістер і скреб­ла. В Україні подібне поєднання спостерігаєть­ся в матеріалах третього шару стоянки Куличів-ка на Волині, де, однак, не знайдені селетські вістря, зате дуже яскрава серія нуклеподібних високих скребачок (Коен, Степанчук 2000, с. 39—45). Поставлена В. М. Степанчуком про-

7


Блема богунісьєну в Україні потребує подаль­ших досліджень.

Середня Пора (2719 Трт)

Середня фаза ВП на теренах України збігла­ся з різким похолоданням, заключним етапом якого було максимальне падіння температур у прильодовиковій Європі 20—19 трт. Культур­ні шари пам’яток зазвичай залягають у лесах бузького горизонту, за Н. П. Герасименко (2004, с. 19), що формувалися в умовах холодних і су­хих перигляціальних тундростепів. Різке похо­лодання 27 трт зумовило згадані морозобійні тріщини витачівських ґрунтів, що підстилають бузькі леси і містять матеріали ранньої пори ВП. Протягом усієї середньої пори ВП в Укра­їні розвивалася граветська культурна традиція, а на заключних фазах — пам’ятки пушкарів-ського типу та епіоріньякські (рис. 1).

Гравет (від однойменної стоянки у Фран­ції) — культурна традиція (технокомплекс) об­робки кременю, що розвивалася у прильодови-ковій Європі на початку та в середині ВП (30— 20 трт). Визначальним знаряддям з кременю є довгі вістря на пластинах з прямим притупле­ним краєм (рис. 3, ІІ). Характерні призматич­ні нуклеуси для великих пластин, довгі кінце­ві скребачки, різноманітні різці на пластинах. Мистецтву гравета прикметна скульптура та різьблення на кістці, головними сюжетами є натуралістичні зображення жінок з гіпертро-фованими формами і тварин мамонтового фа­уністичного комплексу. Судячи з решток кіс­ток на стоянках (мамонт, кінь, північний олень тощо), граветська людність полювала на стад­них ссавців холодних прильодовикових степів.

З-поміж важливих досліджень середньої пори ВП на землях теперішньої України згадаємо найперше роботи львівських колег на багато­шарових граветських пам’ятках Подністров’я (Черныш 1973; 1987; Ситник, Богуцький, Ку-лаковська 1996; Ситник і ін. 2005). Гравет Дні­стра та Пруту плідно вивчає молдавський архео лог І. А. Борзіяк (Борзіяк, Кулаковська 1998). Цій темі приділяв увагу Д. Ю. Нужний (Нужний 2003; Nuzhnyi 2009). Останні п’ять років автор разом з Д. О. Вєтровим, В. М. Сте-панчуком і П. І. Озеровим досліджують гравет-ські пам’ятки Троянове 4 та Озерове під Ново-миргородом у Центральній Україні (Залізняк і ін. 2007; 2007а; Залізняк, Беленко, Озеров 2008; Залізняк, Вєтров, Хоптинець 2008). Періодиза­ції ВП на теренах України (зокрема й гравету) неодноразово торкалися й зарубіжні дослідни-

8

Ки (Kozlowskі 1986; Chiricа, Borziac, Chetraru 1996; Восточный... 1998; Djindjian, Kozlowsky, Otte 1999). Спробу періодизації гравету Дні­стра і Пруту нещодавно зробив бельгійський дослідник М. Отт (Otte, Noiret 2004).

Своєрідність крем’яних виробів окремих регіонів Європи стала підставою для виділен­ня в межах граветської традиції кількох куль­тур: павловська, молодовська, віллендорфсько-костенківська (східний гравет). Остання поши­рена поза межами України на Середньому Дону, у верхів’ях Десни та Оки. Східний гравет розпо­чинається пізніше власне гравету заходу Укра­їни та Центральної Європи і відрізняється від них асиметричними наконечниками з бічними виїмками, ножами костенківського типу, лис­топодібними вістрями (Восточный... 1998).

На території України граветська традиція пред­ставлена відповідними шарами стоянок По - дніст ров’я — Молодова І і V, Кормань ІV, Осе-лівка ІІ, Вороновиця І, Атаки, Бабин І, Межи-гірці І, Галич та ін., які по суті є східною філією гравету Центральної Європи. Останніми рока­ми з’ясовано, що граветська людність Подніс­тров’я просунулася на схід у Центральну Украї­ну, про що свідчать матеріали нижніх шарів 8 і 7 стоянки Володимирівка на Південному Бузі, Троянове 4 та Озерове під Новомиргородом (За­лізняк і ін. 2007; 2007а).

На Лівобережній Україні власне граветські пам’ятки невідомі. Але до середньої пори ВП, на нашу думку, належить цікава стоянка Ями на Луганщині, досліджена О. О. Кротовою (1986, с. 10—25). Її культурний шар лежить безпосеред­ньо на поверхні витачівського (дофинівського) похованого ґрунту, а окремі знахідки навіть про­валилися в морозобійні тріщини, що розколо­ли бурі суглинки ґрунту. Оскільки формування останнього, за Н. П. Герасименко (2004, с. 18— 19), завершилося близько 27 трт, то вік стоян­ки Ями, на нашу думку, не набагато молодший за покрив витачівського ґрунту. Зазначимо, що пам’ятка має дату Кі-10356 19300+180. Дослідни­ця стоянки вважає її замолодою (Кротова 2003, с. 190—191), з чим важко не погодитись. Отже, вона, вірогідно, датується середньою порою ВП і синхронна гравету Заходу України. Крем’яний інвентар морфологічно є певним відповідником граветським комплексам Правобережної Укра­їни. Колекції кременю стоянки властиві досить великі вістря та пластини з притупленим крутою ретушшю краєм, кінцеві скребачки та численні різці на довгих пластинах.

В основі періодизації середньої пори ВП України лежить хроно-стратиграфічна схема

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4


ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА КУЛЬТУРНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ УКРАЇНИ



Рис. 3. Середня та пізня пора верхнього палеоліту України. Технокомплекси: пушкарівський (ІІІ), граветський (ІІ) та епіграветський (І)


Граветських шарів стоянки Молодова V, розроб­лена О. П. Чернишем (1987) та І. К. Івановою (1987), підтверджена нещодавно дослідженням стратиграфії пам’ятки авторитетним бельгій­ським геологом-четвертинником П. Езерцем (Haesaerts et аl. 2003).

Висловлено думку про можливі витоки гра-вету з оріньяка (Борзіяк, Кулаковська 1998,

С. 58—59). Граветські традиції були підґрунтям для формування мікрогравету, або епігравету, наступної (пізньої) пори ВП.

Пушкарівський Тип пам’яток — група стоянок басейну Десни (Пушкарі І, Клюси, Хотильово ІІ), яким притаманний своєрідний крем’яний інвен­тар, що поєднує ланцетоподібні вістря пушка-рівського типу і чотирикутники з характерними



ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4

9


Виробами костенки-віллендорфської спільноти (відомої ще під назвою східний гравет) — нечис­ленні асиметричні вістря з виїмками, ножі кос-тенківського типу, листоподібні вістря (рис. 3, ІІІ). Значний внесок у дослідження цих пам’яток зробили П. П. Єфименко, який провадив розкоп­ки Пушкарів І, та І. Г. Шовкопляс (досліджував Клюси). Від 1981 р. стоянку Пушкарі І вивчає ар­хеолог із Санкт-Петербурга В. І. Беляєва (2002), а Клюси останнім часом — Д. В. Ступак (2008). Раніше пам’ятки типу Пушкарі І розглядали як локальний варіант східного гравету, зараз дослід­ники схиляються до думки, що це окремий тип пам’яток ВП Подесення.

Культурний шар Пушкарів І лежить вище витачівського (брянського) похованого ґрун­ту і відділений від нього лесовими суглинками бузького часу. Шар побитий потужними моро-зобійними тріщинами, що починаються над ним і, вірогідно, утворилися під час максимуму похолодань 20—19 трт. Стоянка, схоже, функ­ціонувала напередодні валдайського максиму­м у, що співпадає з радіокарбоновими датами пам’ятки. Для Пушкарів І відомо 16 дат С14, більшість яких припадає на 21—20 трт, хоча де­які випадають із цих меж (22, 19 трт). Зазначи­мо, що культурний шар стоянки залягає негли­боко (близько 0,5 м від поверхні). Його відділяє від голоценового ґрунту лише 0,3 м крихких ле-сових супісків, які промиваються поверхневи­ми водами, що могло сприяти певному омоло­дженню деяких радіокарбонових дат.

Епіоріньякські Пам’ятки відомі в Побужжі (Анетівка І, Сагайдак І, Гордашівка), Подністров’ї (Рашків VII) і Приазов’ї (Муралівка, Золотівка). Вважається, що більшість з них належить до піз­ніх етапів існування оріньякського технокомп-лексу. Крем’яний інвентар містить виразні ви­роби оріньякського типу: численні нуклеподібні високі скребачки, мікропластинки дюфур. Су­дячи з радіокарбонових дат, згадані пам’ятки да­туються 22—17 трт. В Західній Європі також ві­домий епіоріньяк, або оріньяк V, що доживає до максимуму похолодання, тобто до 20—19 трт.

Передбачається якийсь зв’язок епіоріньяку України з власне оріньякськими пам’ятками кінця ранньої пори ВП (Сюрень І, Ворона ІІІ). Однак між останніми та епіоріньяком існує хіатус приблизно в 6 тис. років, коли стоян­ки оріньякської традиції невідомі. Можливо, в майбутньому лакуна між власне оріньяком (Сюрень І) і епіоріньяком буде частково запов­нена, зокрема шляхом перегляду в бік подав-нення віку деяких епіоріньякських стоянок, приміром Сагайдака І.

10

Є думка, що епіоріньяк був генетичною підосновою південного епігравету на теренах України (Нужний 1992, с. 26; Соhеn 1999, р. 368; Яневич 2000) або, принаймні, разом з граве-том формував мікрограветські пам’ятки пізньої пори ВП півдня України (Залізняк 2005, с. 36). Про це свідчить наявність оріньякських мікро­літів типу дюфур, кареноїдних скребачок і ба-гатофасеткових різців на ранніх епіграветських пам’ятках (Амвросіївка, Акаржа, Анетівка ІІ).

Пізня Пора (1914 Трт)

Пізньольодовиків’я на палеогеографічних схемах Східної Європи асоціюють з дофинів-ським похованим ґрунтом (df1—3) та нижнім і середнім горизонтами причорноморських ле-сів (pc 1), за Н. П. Герасименко (2004, с. 20). До-финівський горизонт на території України за­раз корелюють з потеплінням Ляско в Західній Європі (18, 17 трт), що змінилося похолодан­ням, яке на території України призвело до від­кладення причорноморських лесів.

Епігравет, або мікрогравет, — культурна традиція (технокомплекс) кінця ВП Європи, що характеризується поширенням вкладнів до наконечників списів у вигляді крем’яних мікропластинок і мікровістер з притупленим краєм (рис. 3, І). Техніка обробки кременю ти­пова для ВП (призматичні нуклеуси для плас­тин, кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах). Мікрогравет на землях України має прямі аналогії в синхронному йому мад-лені Франції, Іспанії, Німеччини й Австрії та в епіграветі Італії. Мистецтву епігравету при­кметна схематизація зображень, яскраві при­клади чого дає мистецтво України (Мізин).

Період 19—12 трт по праву можна вважати добою мікрогравету в Європі, коли однотипні пам’ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм домінували на територіях від Атлантич­ного узбережжя Європи до басейну Дону. Епі-гравет (мікрогравет) був чи не єдиною культур­ною традицією, яка розвивалася протягом піз­ньої пори ВП на території України. Інтерес до цієї проблематики значною мірою стимулюва­ла конференція «Епігравет України», що від­булася у Києві 1999 року (їй присвячено окре­мий випуск журналу «Археологія»: 2000, № 2). Саме від цієї конференції для позначення піз­ніх пам’яток граветської традиції, які раніше називали мадленськими, східнограветськи-ми чи мікрограветськими, затвердився термін епігравет (Залізняк 2000). На нашу думку, він не зовсім вдалий, бо перегукується з епіграве-ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4


Том Апеннін, до того ж декларує прямий гене­тичний зв’язок з власне граветом, що остаточ­но не доведено. Можливо, нейтральний термін мікрогравет був би доречніший.

Проблематиці мікрогравету Південної України присвятили багато праці В. Н. Станко (Станко, Григорьев, Швайко 1989), С. П. Смо-лянинова (1990), О. О. Кротова (1986; 2003), І. В. Сапожников (2003; 2005) і М. П. Оленков-ський (1991; 2000). Широко відомі яскраві епі-граветські пам’ятки з житлами з кісток мамон­та Північної України: Кирилівська (В. Хвойка), Мізин (П. П. Єфименко, І. Г. Шовкопляс), До-бранічівка (І. Г. Шовкопляс), Межи річі (І. Г. Підо­плічко, М. І. Гладких, Н. Л. Корнієць, Д. Ю. Нуж-ний). Відому стоянку Гінці впродовж остан­ніх 15 років плідно досліджує Л. А. Яковлева разом із французькими колегами (Jakovleva, Djindjian 2001). Д. Ю. Нужний видав серію ста­тей про епігравет Північної України (Нужний 2000; 2002; 2003). Багаторічне вивчення епі-граветських пам’яток степової зони дозволи­ло О. О. Кротовій (2003), І. В. Сапожникову (2003) та М. П. Оленковському (2000) розроби­ти власні періодизації ВП півдня України, які дещо різняться між собою.

Епігравет на території України розвивався 19—12 трт, тобто від кінця середнього ВП про­тягом усієї пізньої фази до середини фіналь­ного палеоліту (рис. 1). До цієї культурної тра­диції належить більшість пізньопалеолітичних стоянок України, що датуються зазначеним ча­сом (Кирилівська, Мізин, Межирічі, Добрані-чівка, Гінці, Амвросіївка, Велика Акаржа, Ане-тівка ІІ тощо). Судячи з фауністичних решток, епіграветські мисливці полювали на великих ссавців холодних прильодовикових степів та лісостепів: на півночі України — на мамонтів і північних оленів, у південних степах — на бі­зонів і коней.

Однотипність крем’яного інвентарю мікро-гравету на Україні утруднює його культурну диференціацію. Однак є спроби поділити його за мікролітичним інвентарем на типи пам’яток (Nuzhnyi 2008) і навіть на численні культури (Оленковський 2000).

Існує кілька версій генези епігравету на те­ренах України (Залізняк 2000, с. 5; 2005, с. 33): 1) від власне гравету; 2) від віллендорфсько-костенківської культури, або східного гравету; 3) від оріньяку Східної Європи; 4) внаслідок синтезу гравету з оріньяком; 5) у різних регі­онах на різному культурному ґрунті як універ­сальна стадія розвитку техніки обробки кре­меню. Говорячи про генезу епігравету, слід

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4

Пам’ятати, що його аналогії (мадлен, епігравет Італії) виводять з класичного гравету. Остан­ній фактично був типологічним і хронологіч­ним попередником свого здрібнілого нащад­ка — епігравету.

Спираючись на матеріали верхніх шарів (1—4) стоянки Молодове V, продатованих 17,0—10,5 трт, більшість дослідників визнавали розвиток гравет-ських традицій у Подністров’ї до кінця ВП і на­віть виділяли окрему пізньомолодовську куль­туру (Палеолит 1984, с. 217). Останнім часом Д. Ю. Нужний заперечує наявність на пам’ятці фі-нальнопалеолітичних горизонтів, вважаючи, що «верхня Пачка (З 1 По 3) Шарів… Молодове V Є Лише кількома Горизонтами Зняття (На Штик Лопати) Одного Зруйнованого Культурного Шару». Останній, як і всю пачку верхніх шарів 1—6, дослідник роз­глядає як єдиний «досить Гомогенний» Комплекс, який можна «впевнено Датувати Віком 1817 Ти­Сяч Років Тому» (Нужний 2003, с. 70; Нужний, Пя-сецький 2003, с. 37). У 1997, 1998 і 2002 рр. сто­янку обстежив згаданий бельгійський дослідник П. Езарц, який підтвердив хроно-стратиграфічну колонку О. П. Черниша та І. К. Іванової. Зокре­ма, шари 4—6 продатовані методом С14 у межах 21,5—17,7 трт, а шари 1—3 віднесені до фінально­го гляциалу, 15—10 трт (Haesaerts et аl. 2003, р. 185; Залізняк 2005, с. 126).

На нашу думку, пізньомолодовська культура чи стадія розвитку ВП Подністров’я О. П. Чер-ниша зараз наповнюється новим змістом і по суті набуває статусу епіграветської фази розви­тку граветських традицій у Прикарпатті. Це під­тверджує дослідження І. О. Борзіяком стоянки Косоуци в Молдові, матеріали якої демонстру­ють формування епігравету Дністра й Пруту на місцевій граветській основі близько 19 трт і їх­ній подальший розвиток наприкінці ВП.

Наявність у ранніх епіграветських комплек­сах степової України (Амвросіївка, Анетівка ІІ, Велика Акаржа) окремих оріньякських еле­ментів (мікровкладні дюфур, високі нуклепо-дібні скребачки, багатофасеткові різці) вказує на участь у становленні епігравету півдня но­сіїв оріньякських традицій. Імовірно, це було епіоріньякське населення, що полишило сто­янки Сагайдак І, Анетівка І, Гордашівка, Раш-ків VІІ, Муралівка, Золотівка, які синхронні згадуваним найранішим епіграветським сто­янкам степового Причорномор’я і датуються 21—18 трт.

Яскравим, але нетривалим епізодом розвит­ку епіграветської традиції на Середньому Дніп­рі та в Подесенні є феномен відомих поселень з ефектними житлами з кісток мамонта — Гін-

11


Ці, Межирічі, Добранічівка, Мізин, Юдиново, Єлисеєвичі, Тимонівка й ін. За численними ра-діокарбоновими датами вони датуються кін­цем пізньої фази ВП: 15—14 трт. Край їхньому існуванню, схоже, поклало рауніське потеплін­ня близько 13,5 трт, що спричинило вимиран­ня мамонтів у Європі. Однак епіграветська традиція обробки кременю продовжила роз­виток у першій половині наступної, фінальної, фази ВП. Отже, нові радіокарбонові дати дея­ких українських стоянок, а також найпізніших мадленських пам’яток Центральної та Захід­ної Європи вказували на існування епігравету до аллередського потепління 12 трт (рис. 1). Це стосується також епігравету Причорномор’я та Приазов’я, де найдавніші епіграветські па­м’ятки датуються 19, 18 трт (Амвросіївка, Ане-тівка ІІ, Акаржа, Нововолодимирівка ІІ), а най молодші — першою половиною фінально­го палеоліту, 13, 12 трт (Солоне Озеро VІ, Рога­лик VІІ, Кам’яна Балка, мис 3 й ін.).

Таким чином, граветські традиції на терито­рії України розвивалися майже 20 тис. років: від 30 (Молодове V, шари 9 і 10) до 12 трт, себто до заключних фаз ВП. Під час максимуму похоло­дання 20—19 трт відбулася трансформація гра-вету в епігравет, місцями за участю носіїв інших культурних традицій, зокрема епіоріньяку. У фі­нальному палеоліті на епіграветських традиціях постали культури Осокорівка і Шан-Коба (За­лізняк 1998, с. 119; 2005, с. 41, 44).

Фінальний Палеоліт (1410 Трт)

Фінальний палеоліт, або дріасова доба, — заключна фаза палеоліту, коли південний край льодовика зафіксувався на північно­му березі Балтійського басейну. Його початок пов’язують з потеплінням рауніс, яке близь­ко 13,5 трт спричинило відхід краю льодовика з Південної Балтії до Скандинавії. Внаслідок різкої зміни холодних періодів (Дріас І, ІІ і ІІІ) потепліннями (Рауніс, Белінг, Аллеред) вимер­ли мамонти, і фоновим видом теріофауни в Єв­ропі став північний олень. Через це фінальний палеоліт нерідко звуть добою північного оленя. Однак на півдні, у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, продовжували домінувати степо­ві копитні — бізон і кінь.

Від фінального палеоліту в прильодовиковій Європі простежується чіткий культурний поділ, і з’являються справжні археологічні культури, які більшість дослідників вважає слідами окремих стародавніх етносів. Культури у порівнянні з тех-нокомплексами набагато менші територіально і

12

Нетривалі. Їхня поява, очевидно, пов’язана з сут­тєвими змінами, що відбулися в етнічній органі­зації прильодовикових суспільств Європи за фі­нального палеоліту (Залізняк 2000).

Фінальнопалеолітичні та мезолітичні куль­тури Європи різняться, перш за все, формою наконечників стріл, які наприкінці палеолі­ту починають набувати обрисів геометричних мікролітів — трапецій, сегментів, трикутни­ків, ромбів. Зроблено кілька спроб культурно-хронологічної диференціації фінального па­леоліту України (Телегін 1982; Залізняк 1998, с. 115—145; 2005, с. 32—55).

Тоді на території України були поширені пам’ятки двох культурних областей: північної балтійської і південної причорноморської. Пів­ніч України (Полісся) входила до області куль­тур (технокомплексу) з наконечниками стріл на пластинах різноманітної форми для полювання на північного оленя, які поширилися в останні тисячоліття льодовикової доби на низовинах від Темзи до Десни і витоків Волги (рис. 4, І, ІІ). Ма­ються на увазі культури Лінгбі, Аренсбург, Сві-дер, Красносілля. Вони розповсюдилися на по­лишених льодовиком зандрових рівнинах Євро­пи. Культурні шари стоянок, зазвичай, залягають у піщаних відкладах надзаплавних терас, що не сприяє збереженню органічних решток.

У лісостепах і степовому Причорномор’ї доживав віку епігравет, який породив похідні від нього шан-кобинську та осокорівську куль­тури з архаїчними мікролітами — грубими сег­ментами і трапеціями (рис. 4, ІІІ, ІV). Їхні носії полювали на степових стадних копитних (кінь, бізон), а шан-кобинська людність — ще й на лісових травоїдних Кримських гір. Культурні шари фінального палеоліту на півдні України пов’язані з верхніми горизонтами причорно­морських лесів, ембріональними ґрунтами бе-лінгзького та аллередського потеплінь (рис. 1) і відкладами печер Гірського Криму.

Осокорівська Культура Група спорідне­них пам’яток з однотипним крем’яним інвен­тарем, якому властиві трапеції осокорівського типу з ретушшю по верхній основі (рис. 4, ІV), вістря з притупленим краєм, типова пізньопа-леолітична пластинчаста техніка розколюван­ня кременю, призматичні нуклеуси, скребачки та різці на пластинах. На стоянці Рогалик на Луганщині знайдені сланцеві плитки зі схема­тичними зображеннями жінок і геометричним орнаментом.

Стоянки поширені на межі лісостепової та степової зон України: Осокорівка, шар 3В, Ро­галик Акимівський, Прогон, Леонтіївка, Ца-ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4


ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА КУЛЬТУРНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ УКРАЇНИ




ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА КУЛЬТУРНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ УКРАЇНИ



Рис. 4. Фінальний палеоліт України. Культури: свідерська (І), Красносільська (ІІ), Шан-кобинська (ІІІ) Та осоко-рівська V)


Ринка і датуються белінгом, дріасом ІІ (13 трт). Радіокарбоновий аналіз кістки бізона з шару Осокорівка 3В дав дату GrA 33123 12649+60 ВР. Людність полювала в умовах лісостепу і степу на стадних травоїдних (коней і бізонів). Знач­ний внесок у вивчення культури зробили до­слідники стоянок Осокорівка 3В (Левицький

1949), Царинка (Станко 1980), Рогалик (Горе­лик 2001), Леонтіївка (Оленковський 1991).

Культура виросла з місцевих епіграветських традицій пізнього льодовиків’я (Залізняк 1998, с. 124—128; 2005, с. 38—41). Зокрема, дослі­джена О. Ф. Гореліком стоянка Рогалик VІІ з епіграветською мікродобіркою, на нашу дум-



ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4

13


Ку, демонструє генетичне підґрунтя, з якого постали інші рогалицькі пам’ятки з трапеці­ями осокорівського типу. За винятком мікро­літів, крем’яні комплекси останніх майже не відрізняються від колекції Рогалика VІІ, що датується фіналом епігравету (11400+40 ВР). На користь генетичного зв’язку з епіграветом свідчать мікрогравети?, наявні в осокорівських комплексах і, на нашу думку, є епіграветськи-ми реліктами.

Шан-Кобинська Культура — група спорідне­них пам’яток Гірського Криму зі специфічним крем’яним інвентарем, якому притаманні чис­ленні грубі сегменти (рис. 4, ІІІ), одно - та дво-площинні нуклеуси для грубих пластин, кінце­ві скребачки, різці на пластинах. Вона репре­зентована печерними стоянками Шан-Коба, шари 5 і 6, Фатьма-Коба, шари 5 і 6 (Бонч-Осмоловский 1934; Бибиков 1966), грот Во-допадний (шар 2), Буран-Кая (Бадер 1958), Заміль-Коба 1 і Сюрень 2 (верхній шар), Али-мівський навіс, шари 3 й 4 (Формозов 1954; Столяр 1961). Інформативними виявилися нові розкопки В. О. Манька в гроті Скелястий. Аналогічна пам’ятка (Білолісся) досліджена на Одещині (Станко 1980). Фауна зі стоянок (бла­городний олень, косуля, вепр, сайгак, кінь, бі­зон) свідчить, що основою господарства було полювання на копитних гірських лісів, допо­внюване промислом степових травоїдних.

Шан-кобинська культура, що постала з епі-граветських традицій, належала до технокомп-лексу (чи області) романелло-азильських куль­тур із сегментоподібними мікролітами, які розвивалися у Південній та Центральній Євро­пі, а також у Криму та на Кавказі за фінально­го палеоліту і на початку мезоліту (12—9 трт). Це культури Азіль півдня Франції, Романеллі в Італії, Федермессер у Німеччині, Вітув і Тарно-во в Польщі, Шан-Коба у Північно-Західному Причорномор’ї та Криму, Сосруко на Кавказі (Залізняк 1998, с. 128—131; 2005, с. 41—44).

Фінальний палеоліт Українського Полісся вивчали М. Я. Рудинський, С. К. Круковський, Д. Я. Телегін, Г. В. Охріменко. Майже 40 років при­святив цій тематиці автор (Залізняк 1984; 1986; 1989; 1995; 1998; 1999; 2005). Культурні явища фі­нального палеоліту Північної України належать до балтійської культурної провінції, тож поши­рені далеко за її межами — на території Польщі, Білорусі, Литви. Значний внесок у їхнє вивчен­ня зробили зарубіжні дослідники Р. К. Риманте-не (1971), С. К. Козловський (Kozlowski 1975), Р. Шильд (Schild 1975), Л. В. Кольцов (1977), В. П. Ксензов (1988), В. Ф. Копитін (2000).

14

Красносільська Культура Група споріднених пам’яток з крем’яним інвентарем, що характери­зується грубими черешковими наконечниками стріл, часто асиметричної форми (рис. 4, ІІ), від-щеповою технікою розколювання кременю, од-ноплощинними нуклеусами, короткими скребач­ками, ретушованими різцями на відщепах. Була поширена в басейнах Прип’яті, Німана, Верхньо­го Дніпра у ІХ тис. до н. е. В Українському По­ліссі досліджено стоянки Красносілля Е, Вели­кий Мідськ, Лютка, Самари, Раска, Бір (Залізняк 1998, с. 133—138; 1999, с. 40—101, 216—224).

Мешкаючи в холодних умовах льодовикової доби, це населення, очевидно, полювало на пів­нічних оленів. Воно походить від культури Лінг-бі, населення якої 11 трт просунулося в Полісся з заходу. Через це на ранніх красносільських сто­янках знаходять великі наконечники типу лінг-бі. Наприкінці ІХ тис. до н. е., під тиском із за­ходу людності свідерської культури, красносіль-ське населення рушило з Полісся через Верхній Дніпро на Верхню Волгу і відіграло значну роль у первинному заселенні Верхнього Подніпров’я та Верхньої Волги. Потепління близько 10 трт при­звело до трансформації красносільської фіналь-нопалеолітичної культури в мезолітичні пісоч-норівську, гренську та ієнівську басейнів Десни та верхніх Дніпра і Волги.

CВідерська Культура (від стоянки Свідре Вель-ке під Варшавою) — значна група споріднених пам’яток з однотипним крем’яним інвентарем, що були поширені на території Польщі, Литви, Західної Білорусі та Північно-Західної України в останнє тисячоліття льодовикової доби (Залізняк 1989; 1999, с. 101—201, 224—230). Визначальними для культури є наконечники стріл на пластинах з плоскою підтескою кінців з черевця (рис. 4, І), а також двоплощинні («човнуваті») нуклеуси для верболистих пластин, кінцеві скребачки та різці на пластинах, сокири на відщепах. Зі свідерською культурою пов’язують однорядні гарпуни з вели­кими зубцями з рогу північного оленя, знайдені на північному сході Польщі, у Прусії та Литві.

Культура була поширена в басейнах Вісли, Ні-мана, Прип’яті та на Верхньому Дніпрі. В Укра­їні численні свідерські пам’яткі відомі в Поліссі (Нобель, Переволоки, Лютка, Люб’язь, Сенчиці, Тутовичі, Березно, Прибір, Кричильськ, Смяч-ка ХІV), окремі стоянки — в Карпатах (Делятин) і Криму (Сюрень ІІ, Буран-Кая ІІІ). Датується ІХ тис. до н. е.

Свідерці мешкали в холодних лісотундрах, полюючи на стадних північних оленів, які се­зонно мігрували. Генетичним їхнім пращуром є культура Лінгбі Західної Балтії, людність якої

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4


Таблиця. Радіокарбонові Дати Стоянок Верхнього Палеоліту України (Некалібровані)


ЕПІГРАВЕТ

Рогалик VІІ

Кі 8476 11400±±40

Солоне ОзероVІ

Кі 6202 12890 ± 100

Добранічівка

GrA 22472 14350 ± 90

Межирічі

GrA 22501 14450 ± 90

Гінці

ОхА 7609 14420 ± 100

Мізин

GrA 22490 14560 ± 90

Мізин

ОхА 719 15100 ± 200

Бармаки

Кі 11087 14300 ± 220

Анетівка ІІ

Le 2424 18040 ± 150

Амвросіївка

ОхА 4892 18700 ± 200

Велика Акаржа

Кі 11340 19055 ± 200

ГРАВЕТ

Галич

ОхА 7429 20360 ± 700

Молодове V, 4

ГИН 147 17000 ± 1400

Молодове V, 4

GrА 9433 17770 ± 110

Молодове V, 6

GrА 22904 20630 ± 110

Молодове V, 6 Молодове V, 6

GrА 24483 20840 ± 310 GrА 22905 21410 ± 110

Молодове V, 7

GrА 9457 25170 ± 210

Молодове V, 7

GrА 13290 27700 ± 270

Молодове V, 9

GrN 23576 30420 ± 300

СЕЛЕТ

Міра II/2

GrA 20033 27550 ± 590

Міра II/1

GrA 20020 27550 ± 580

Буран-Кая ІІІС Буран-Кая ІІІС Бірюча Балка ІІ

ОхА 6672 32200 ± 650 ОхА 6674 32350 ± 700 Веta 183589 31560 ± 200

МІКОК

Заскeльна VI, І

Кі 10605 22800 ± 400

Заскeльна VI, І

Кі 10606 24400 ± 480

Заскeльна VI, ІІ

ОхА 4131 30110 ± 630

Пролом ІI, І

CrA 5445 22650 ± 100

Пролом ІI, І

Кі 10895 22800 ± 600

Пролом ІІ, ІІ

Кі 10617 28100 ± 350

Буран-Кая ІІІВ

ОхА 6674 28520 ± 460


ШАН-КОБА

Грот Скелястий

ОхА 5164 11620 ± 110

Грот Скелястий

ОхА 5165 11750 ± 120

Грот Скелястий

GrА 33118 12360 ± 50

Грот Скелястий

GrА 33119 11390 ± 50

Грот Скелястий

ОхА 4888 12820 ± 170

Буран-Кая ІІІ

ОхА 4127 11950 ± 130

Буран-Кая ІІІ

ОхА 4126 11900 ± 130

ОСОКОРІВКА

Осокорівка 3в

GrA 33123 12640 ± 60

Леонтіївка

Кі 6357 12150 ± 60

ПУШКАРІ

Пушкарі І

АА 1389 19010 ± 220

Пушкарі І

ГИН 11310 20160 ± 180

Пушкарі І

ГИН 11309 20840 ± 190

Пушкарі І

ГИН 8529 21000 ± 400

Пушкарі І

ГИН 11307 22350 ± 150

ЕПІОРІНЬЯК

Золотівка

Le 1968 17400 ± 700

Муралівка

Le 1601 19630 ± 120

Сагайдак І

Le 1602а 21240 ± 200

Гордашівка

Кі... 22400 ± 150

ОРІНЬЯК

Сюрень І, Н

ОхА 5155 28200 ± 440

Сюрень І, Gа

ОхА 5154 28450 ± 660

Сюрень І, Fb2

ОхА 8249 29950 ± 700

Сокирниця І

Кі 10813 38500 ± 450

ЛЕВАЛУА-МУСТЬЄ

Шайтан-Коба ІV, І

GrA 12117 18020 ± 100

Шайтан-Коба ІV, IІ

GrN 21189 20810 ± 140

Шайтан-Коба ІV, IІ

GrA 11925 20580 ± 170

Шайтан-Коба ІV, IІ

Ki 10463 20890 ± 180

Кабазі ІІ, ІІ/1

ОхА 4770 31550 ± 600

Кабазі ІІ, ІІ/4

ОхА 4858 32200 ± 900

Кабазі ІІ, ІІ/5

ОхА 4859 33400 ± 1000



Близько 11 трт просунулася на схід до Верхньо­го Дніпра. Носії свідерської культури відіграли провідну роль у первинному заселенні півночі Східної Європи від Східної Балтії до Північно­го Уралу. Різке потепління 10 трт спричинило міграцію свідерського населення слідом за пів­нічним оленем на північ Східної Європи, яку вони заселили протягом VIII тис. до н. е. На цьому підґрунті сформувався постсвідерський мезоліт лісової смуги від Східної Балтії до Пів­нічного Уралу. Ця людність могла започаткува-ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4

Ти майбутню фіно-угорську сім’ю народів пів­ночі Східної Європи.

Фази розвитку ВП на теренах України відпо­відають хронологічним етапам ВП Центральної та Західної Європи. Культурні явища кінця льо­довикової доби України є органічними складови­ми або локальними проявами загальноєвропей­ських спільнот ВП. Принаймні більшість з них мають на заході прямі паралелі. Іншими слова­ми, ВП в Україні в культурно-історичному сенсі є невід’ємною частиною ВП Європи.

15


Аникович М.В., Анисюткин Н.К., Вишняцкий Л.Б. Узловые проблемы перехода к верхнему палеолиту Евразии. — СПб., 2007.

Анисюткин Н.К. Палеолитическая стоянка Стинка 1 и проблемы перехода от среднего палеолита к верхнему на юго-западе Восточной Европы. — СПб., 2005.

Бадер Н.О. Раскопки 1957 г. в гроте Буран-Кая в Крыму // Тезисы доклада IV Всесоюзной археологической сту­денческой конференции. — М., 1958. — С. 11.

Беляева В.И. Палеолитическая стоянка Пушкари І (характеристика культурного слоя). — СПб., 2002.

Бибиков С.Н. Раскопки в навесе Фатьма-Коба и некоторые вопросы изучения мезолита Крыма // МИА. – 1966. — 126. – С. 138—143.

Бонч-Осмоловский Г.А. Итоги изучения крымского палеолита // Труды II Междунар. конф. АИЧПЕ. — М.; Л., 1934. — V. — C. 114—183.

Борзіяк І.О., Кулаковська Л.В. Гравет Подністров’я. Загальний огляд // Археологія. — 1998. — № 3. — С. 55—64.

Вишняцкий Л.Б. Культурная динамика в середине позднего плейстоцена и причины верхнепалеолитической ре­волюции. — СПб., 2008.

Восточный Граветт. — М., 1998.

Герасименко Н.П. Розвиток зональних ландшафтів четвертинного періоду на території України. — Автореф. дис. ... доктора геогр. наук. — К., 2004.

Горелик А.Ф. Памятники Рогалицко-Переделкинского района. — К.; Луганск, 2001.

Демиденко Ю.Э. «Крымская загадка» — среднепалеолитические изделия в раннем ориньяке типа Кремс-Дюфур Сюрени І: альтернативные гипотезы для решения проблемы // Stratum plus. — 2000. — № 1. — С. 97—124.

Зализняк Л.Л. Мезолит Юго-Восточного Полесья. — К., 1984.

Зализняк Л.Л. Культурно-хронологическая периодизация мезолита Новгород-Северского Полесья // Памятники каменного века Левобережной Украины. — К., 1986. — С. 74—142.

Зализняк Л.Л. Охотники на северного оленя Украинского Полесья в епоху финального палеолита. — К., 1989.

ЗалIЗняк Л.Л. Фiнальний палеолiт України // Археологiя. — 1995. — № 1. — С. 3—12.

ЗалIЗняк Л.Л. Передісторія України Х—V тис. до н. е. — К., 1998.

ЗалIЗняк Л.Л. Фінальний палеоліт північного заходу Східної Європи. — К., 1999.

Залізняк Л.Л. Етнокультурні процеси у пізньому палеоліті та проблема епігравету // Археологія. — 2000. — № 2. — С. 4—11.

Залізняк Л.Л. Фінальний палеоліт і мезоліт континентальної України. — К., 2005.

Залізняк Л.Л., Беленко М.М. Стоянка Вись ранньої пори верхнього палеоліту на Кіровоградщині // Археологія. — 2009. — № 3. — С. 4—9.

Залізняк Л.Л., Беленко М.М., Озеров П.П. Стоянка Вись та її місце у пізньому палеоліті України // Кам’яна доба України. — К., 2008. — 11. — С. 59—74.

Залізняк Л.Л., Вєтров Д.О., Хоптинець І.М. Дослідження граветської стоянки Троянове 4 під Новомиргородом у 2007 р. // Кам’яна доба України. — К., 2008. — 11. — С. 82—95.

Залізняк Л.Л., Степанчук В.М., Вєтров Д.О., Товкайло М.Т., Озеров П.І. Граветська стоянка Троянове 4 під Ново-миргородом // Кам’яна доба України. — 2007. — 10. — С. 102—125.

Залізняк Л.Л., Степанчук В.М., Вєтров Д.О., Товкайло М.Т., Озеров П.І. Гравет Центральної України та його істо­ричні долі // Археологія. — 2007а. — № 2. — С. 3—9.

Иванова И.К. Палеогеография и палеоэкология среды обитания людей каменного века на Среднем Днестре. Сто­янка Молодово V // Многослойная палеолитическая стоянка Молодово V. Люди каменного века и окружа­ющая среда (К ХІІ конгрессу ИНКВА, Канада, 1987). — М., 1987. — С. 94—123.

Коен В.Ю., Степанчук В.М. Вариабельность перехода от среднего к верхнему палеолиту: новые данные из Восточ­ной Европы // Stratum plus. — 2000. — № 1. — С. 31—53.

Колосов Ю.Г. Шайтан-Коба — мустьерская стоянка Крыма. — К., 1972.

Колосов Ю.Г. Аккайские мустьерские стоянки и некоторые результаты их исследования // Изучение палеолита в Крыму. — К., 1979. — С. 33—56.

Колосов Ю.Г. Мустьерские стоянки района Белогорска. — К., 1983.

Колосов Ю.Г. Аккайская мустьерская культура. — К., 1986.

Колосов Ю.Г., Степанчук В.Н., Чабай В.П. Ранний палеолит Крыма. — К., 1993.

Кольцов Л.В. Финальный палеолит и мезолит Южной и Восточной Прибалтики. — М., 1977.

Копытин В.Ф. У истоков гренской культуры. Боровка. — Могилев, 2000.

Кротова А.А. Культурно-хронологическое членение позднепалеолитических памятников юго-востока Украины // Памятники каменного века Левобережной Украины. — К., 1986. — С. 6—64.


16

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4


Кротова О.О. Проблеми датування та періодизації пам’яток степової зони доби верхнього палеоліту // Кам’яна доба України. — К., 2003. — 4. — С. 183—198.

Ксензов В.П. Палеолит и мезолит Белорусского Поднепровья. — Минск, 1988.

Левицький I.Ф. Розкопки палеолiтичної стоянки в балцi Осокорiвськiй в 1946 // АП УРСР. — 1949. — 2. — С. 289—291.

Матюхин А.Е. Бирюча Балка 2. Многослойный палеолитический памятник на Северском Донце // Археологичес­кие вести. — М., 2007. — 14. — С. 20—42.

Нужний Д.Ю. Розвиток мікролітичної техніки в кам’яному віці. — К., 1992.

Нужний Д.Ю. Пізньопалеолітична стація Ворона ІІІ на дніпровських порогах та її місце серед оріньякських пам’яток Східної Європи // Археологический альманах. — Донецк, 1994. — 3. — С. 204—216.

Нужний Д.Ю. Епіграветські пам’ятки Овруцького кряжу // Археологія. — 2000. — № 2. — С. 37—56.

Нужний Д.Ю. Верхньопалеолітичні пам’ятки типу Межиріч та їх місце серед епіграветських комплексів Серед­нього Дніпра // Кам’яна доба України. — К., 2002. — 1. С. 57—81.

Нужний Д.Ю. Верхні шари палеолітичної стоянки Молодове 5 та деякі проблеми їх культурно-хронологічної ін­терпретації // Vita Antiqua. — К., 2003. — № 5—6. — С. 20—38.

Нужний Д.Ю., Пясецький В.К. Крем’яний комплекс верхньопалеолітичної стоянки Бармаки на Рівненщині та проблема існування пам’яток мізинської індустрії на Волинській височині // Кам’яна доба України. — К., 2003. — 2. — С. 58—74.

Оленковский Н.П. Поздний палеолит и мезолит Нижнего Днепра. — Херсон, 1991.

Оленковський М.П. Палеоліт та мезоліт Присивашшя. Проблеми епігравету України. — Херсон, 2000.

Палеолит СССР. — М., 1984.

Римантене Р.К. Палеолит и мезолит Литвы. — Вильнюс, 1971.

Сапожников И.В. Большая Аккаржа: хозяйство и культура позднего палеолита степной Украины. — К., 2003 (Се­рія «Кам’яна доба України». — 3).

Сапожников І.В. Хронологія і періодизація пізнього палеоліту півдня Східної Європи // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів, 2005. — 9. — С. 14—31.

Синицын А.А. Нижние культурные слои Костенок 14 (Маркина Гора) в контексте проблематики раннего верхнего палеолита // Stratum plus. — 2000. — № 1. — С. 125—146.

Ситник О.П., Богуцький А.Б., Кулаковська Л.В. Стратифіковані пам’ятки палеоліту в околицях Галича // Археоло­гія. — 1996. — № 3. — С. 86—97.

Ситник О., Цирк К., Коропецький Р., Вжесінська А. Граветська пам’ятка Галич І // Матеріали і дослідження з архео­логії Прикарпаття і Волині. — Львів, 2005. — 9. — С. 32—89.

Смольянинова С.П. Палеолит и мезолит степного Побужья. — К., 1990.

Станко В.Н. Ранний мезолит степей Северного Причерноморья // Первобытная археология: памятники и наход­ки. — К., 1980. — С. 90—109.

Станко В.Н., Григорьева Г.В., Швайко Т.Н. Позднепалеолитическое поселение Анетовка II. — К., 1989.

Степанчук В.Н. Поздние неандертальцы Крыма. Киик-Кобинские памятники. — К., 2002.

Степанчук В.Н. Нижний и средний палеолит Украины. — Черновцы, 2006.

Степанчук В.М., Ковалюх М.М., Пліхт Й. Радіовуглецевий вік пізньоплейстоценових палеолітичних стоянок Кри­му // Кам’яна доба України. — К., 2004. — 5. — С. 34—47.

Степанчук В.М., Коєн В.Ю., Герасименко Н.П., Дамблон Ф., Езартц П., Журавльов О.П., Ковалюх М.М., Петрусь В.Ф., Пліхт Й., Пучков П.В., Рековець Л.І., Тернер Х.Г. Багатошарова стоянка Міра на Середньому Дніпрі: основні результати розкопок 2000 року // Кам’яна доба України. — К., 2004. — 5. — С. 62—98.

Столяр А.Д. Мезолитические комплексы Алимовского навеса в Крыму // КСИА. — 1961. — 84. — С. 38—44.

Ступак Д.В. Нові дослідження верхньопалеолітичної стоянки Клюси // Дослідження первісної археології в Укра­їні. — К., 2008. — С. 71—85.

ТелегIН Д.Я. Мезолiтичнi пам’ятки України. — К., 1982.

Усик В.І., Кулаковська Л.В., Монігал К., Герасименко Н.П., Матвіїшина Ж.М., Кононенко О.М., Ковалюх М.М. Верх­ній палеоліт Закарпаття // Кам’яна доба України. — К., 2004. — 5. — С. 99—111.

Формозов А.А. Исследование стоянок каменного века в Крыму // КСИИМК. — 1954. — 54. — С. 62—70.

Чабай В.П. Особенности перехода от среднего к верхнему палеолиту // Stratum plus. — 2000. — № 1. — С. 54—83.

Чабай В.П. Средний палеолит Крыма. — Симферополь, 2004.

Черныш А.П. Палеолит и мезолит Приднестровья. — М., 1973.

Черныш А.П. Эталонная многослойная стоянка Молодова V. Археология // Многослойная палеолитическая сто­янка Молодова V. Люди каменного века и окружающая среда (К ХІІ конгрессу ИНКВА, Канада, 1987). — М., 1987. — С. 7—93.

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, 4 17


Яневич О.О. Буран-кайська культура гравету Криму // Археологія. — 2000. — № 2. — С. 11—19.

Chirica V., Borziac I., Chetraru N. Gisement du paleolithique superieur ancient entre le Dniestr et la Tissa. — Iaşi, 1996.

Cohen V. The population of South Rusian Plain after the Maximum of the Second Pleniglacial // Folia Quaternaria. — Krakуw, 1999. — Vol. 70. — P. 363—384.

Djindjian F., Kozlowsky J., Otte M. Le paleolithique superieur en Europe. — Paris, 1999.

Haesaerts P., Borziak I., Chirica V., Damblon F., Koulakovska L., Van der Plicht J. The East Carpatian Loess Record: a Reference for the Middle and Late Pleniglacial Stratigraphy in Central Europe // Quaternaire. — Paris, 2003. — Vol. 14. — N. 3. — P. 163—188.

Jakovleva L., Djindjian F. Epigravettian Settlement Models in the Dniepr Bassin in the Light of the New Excavations of the Gintsy Site (Ukraine) // Proceedings of the International Conference on Mammoth Site Studies. — Kansas; Lowrence, 2001. — P. 85—94.

KozlowskІ J. K. The Gravettіan іn Central and Eastern Europe // Advances іn World Archaeology. — Orlando, 1986. — Vol. 5. — P. 201—252.

Kozlowski S. K. Cultural Differentiation of Europe from 10-th to 5-th millenium b. c. — Warsaw, 1975.

Nuzhnyi D. The Epigravettian Variability of the Dnieper River Basin // Дослідження первісної археології в Україні. — К., 2008. — C. 96—134.

Nuzhnyi D. The Industrial Variability of the Eastern Gravettian Assemblages of Ukraine // Quartar. — 2009. — 56. — P. 159—174.

Otte M., Noiret P. Evolution du Gravettien au Mouen Danube // The Gravettian along Danube. — Brno, 2004. — P. 8—32 (The Dolns Vestonice Studies. — 11).

Schild R. Pozny paleolit // Prahistoria ziem polskich. — T. I. – Paleolit i mezolit. — Warszawa, 1975. — S. 159—338.

Надійшла 11.03.2010

Л.Л. Зализняк

ПЕРИОДИЗАЦИЯ И КУЛЬТУРНАЯ ДИФФЕРЕНЦИАЦИЯ ВЕРХНЕГО ПАЛЕОЛИТА УКРАИНЫ

Краткий очерк периодизации верхнего палеолита Украины является попыткой подведения итогов столетним усилиям нескольких поколений украинских ученых в указанной области палеолитоведения. Современный уро­вень знаний позволяет выделить четыре фазы культурно-исторического развития верхнего палеолита Украины: раннюю (40—27 тыс. лет назад), среднюю (27—19 тыс. лет назад), позднюю (19—14 тыс. лет назад) и финальную (14—10 тыс. лет назад). Периодизация частично коррелируется со стратиграфической схемой позднечетвертич-ных отложений Украины Н. П. Герасименко (2004), в основе которой лежит схема М. Ф. Веклича.

Вначале верхнего палеолита на територии Украины развивались технокомплексы: микокский, левалуа-мустьерский, селетский, ориньякский и памятники типа Сокирница І. Доминирующим технокомплексом сред­ней поры верхнего палеолита был граветтский. Известны также стоянки пушкаревского типа и эпиориньякские. Поздний этап верхнего палеолита был эпохой эпиграветта, стоянки которого известны во всей стране от Чер­ного моря до границы с Белорусью. В финальном палеолите север Украины входил в балтийскую культурно-историческую провинцию, представленную в Полесье памятниками красносельской и свидерской культур. В Причерноморье на основе эпиграветта сформировались культуры Осокоровка и Шан-Коба.

Фазы развития позднего палеолита Украины отвечают хронологическим этапам верхнего палеолита Цен­тральной и Западной Европы. Культурные явления палеолита Украины являются неотъемлемыми частями или локальными проявлениями общеевропейских верхнепалеолитических единств. В целом верхний палеолит Укра­ины в культурно-историческом отношении являлся неотъемлемой частью этой эпохи Европы.

L. L. Zaliznyak

DIVISION INTO PERIODS AND CULTURAL DIFFERENTIATION OF THE UPPER PALAEOLITHIC IN UKRAINE

A brief article on division into periods of the Upper Palaeolithic in Ukraine is an attempt to summarise the century-old efforts of several generations of Ukrainian scholars in this field of Palaeolithic studies. The modern level of knowledge allows the author to underline four phases of cultural and historic development of the Upper Palaeolithic in Ukraine: the early (40—27 thousand BP), the middle (27—19 thousand BP), the late (19—14 thousand BP), and the final one (14—10 thousand BP). Division into periods partly correlates with the stratigraphic scheme of the Late Quaternary deposits in Ukraine made by N. P. Herasymenko (2004), based on M. F. Veklych’s scheme.

At the beginning of the Upper Palaeolithic the following technocomplexes were developing on the territory of Ukraine: Micoquien, Levallois-Musterian, Szeletian, Aurignacian, and the sites of Sokyrnytsya I type. Gravettian technocomplex was predominant in the middle period of the Upper Palaeolithic. Sites of Pushkarivka and epi-Aurignacian types are also known. The late stage of the Upper Palaeolithic was an epoch of epi-Gravettian period, sites dated by which are discovered


18

ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4


Throughout the country, from the Black Sea to the borders with Belarus. In the Final Palaeolithic period the north of Ukraine belonged to the Baltic cultural and historic province which is presented in Polissya region by the sites of Krasnolissya and Sviderian cultures. In the north coast of the Black Sea, Osokorivka and Shan-Koba cultures have developed on the base of epi-Gravettian.

Phases of the development of the Late Palaeolithic in Ukraine correspond to the chronological stages of the Upper Palaeolithic of the Central and the Western Europe. Cultural phenomena of the Palaeolithic of Ukraine are essential parts or local versions of the general European Upper Palaeolithic unities. On the whole, the Upper Palaeolithic in Ukraine in cultural and historic respect is an integral part of this epoch in Europe.