joomla
Юрій КАЛІБЕРДА
Воєнна історія - Воєнна історія

Каліберда Юрій. Іван Трейко: Повстанський Отаман (19171921), Генерал-Хорунжий УПА (19401945).

У Статті Розглядається Життєвий Шлях Та Військово-Політична Діяльність Активного Учасни­Ка Визвольних Змагань В Україні (19171921 Рр.), Отамана Українських Повстанців, Генерал-Хорун-Жого Української Повстанської Армії Івана Демидовича Трейка.

Ключові слова: Визвольні Змагання, Армія Української Народної Республіки, Українська Пов­Станська Армія, Друга Світова Війна, Організація Українських Націоналістів, Українська Головна Виз­Вольна Рада.

Калиберда Юрий. Иван Трейко: Повстанческий Атаман (19171921), Генерал-Хорунжий УПА (19401945).

В Статье Рассматривается ЖизненнûЙ Путь И Военно-Политическая Деятельность Активного Участника Освободительного Движения В Украине (19171921 Гг.), Атамана Украинских Повстанцев, Генерал-Хорунжего Украинской Повстанческой Армии Ивана Демидовича Трейка.

КлючевûЕ слова: Освободительное Движение, Армия Украинской Народной Республики, Украин­Ская Повстанческая Армия, Вторая Мировая Война, Организация Украинских Националистов, Украин­Ский ГлавнûЙ ОсвободительнûЙ Совет.

Kaliberda Yurij. Ivan Treiko: insurgent ataman (19171921), a general khorunzhiy of UPA (19401945).

In the article the course of life and military-political activity of active participant of the Liberation Competitions is examined in Ukraine (19171921), ataman of the Ukrainian insurgents, a general khorunzhiy Of the Ukrainian insurgent army of Ivan Demydovycha Treika.

Keywords: Liberation competitions., Army of Ukrainian Republic of PeopleS, Ukrainian insurgent army, Second world war, Organization of the Ukrainian nationalists, Ukrainian main liberation advice.


Іван Демидович Трейко (псевдо: «Не­мо», «Дибов», «Терейко») – військовий діяч, повстанський отаман, непримиренний бо­рець з радянською владою доби визвольних змагань (1917–1921 рр.); у роки Другої світової війни – активний учасник парти­занського руху на Волині, консультант з партизанської боротьби при штабі Україн­ської повстанської армії – Поліська Січ (УПА-ПС) отамана Тараса Бульби-Боровця, керівник військової розвідки Української повстанської армії (УПА), один із семи її генералів, який отримав це високе військове звання посмертно.

Це неповний перелік біографічних да­них однієї із самих загадкових, маловідомих для широкого загалу та непересічних істо­ричних особистостей вітчизняної воєнної історії, чиє ім’я ще за часів його життя для більшості сучасників стало живою легендою, а серед істориків до сих пір визиває неод­нозначні, часом діаметрально протилежні оцінки та судження.

Дослідженню життєвого шляху та ді­яльності Івана Трейка обмаль архівних джерел, а мемуари учасників тих подій та тогочасні публікації малодостовірні і хибу­ють значними неточностями.

Іван Демидович Трейко народився 16 квіт­ня 1898 року в с. Старостинці тепер По-гребищенського району Вінницької області у селянській родині [1, 222].

Про дитячі, юнацькі та молоді роки майбутнього генерала майже нічого не відо­мо. Вперше згадується у 1919 році, як пар­тизанський ватажок, загін якого успішно діяв проти більшовиків, а згодом і біло­гвардійців на південно-західній Київщини – території Сквирського, Таращанського та Білоцерківського повітів.

Сьогодні важко з певністю сказати про причини, які примусили двадцятиоднорічну молоду людину у грізні роки Української революції особисто взятися за зброю і під­няти своїх земляків-селян на збройну бо­ротьбу.

Під сумнів також можна поставити і його військове звання – полковник Армії Української Народної Республіки (УНР), про що йдеться у деяких спогадах. Проте, одне можна сказати точно: що Іван Деми-дович був природним лідером, відзначався військовою вдачею, мав непогані організа­торські здібності, добре знав з дитинства рідну місцевість, а за свою невловимість користувався неабияким авторитетом серед місцевих селян і, що найголовніше, стояв на твердих самостійницьких позиціях.

Як згадують сучасники, цей повстан­ський ватажок довгий час успішно вів бо­ротьбу проти більшовицьких окупантів, завдаючи їм значних втрат. І. Трейко зумів налагодити на контрольованій ним терито­рії розгалужену конспіративну мережу: повстанці безпосередньо збиралися лише для збройних нападів на більшовицьких карателів, в інший час вони виглядали як звичайні селяни, працюючи на полях та садибах. Постійно при отаманові перебува­ла лише невелика кількість найбільш пере­вірених і відданих бійців.

«Його способи боротьби з червоними були оригінальні, відмінні від тактики ін­ших отаманів, – засвідчував на сторінках своїх мемуарів сотник Армії УНР та відо­мий повстанський отаман Яків Гальчев-ський. – Трейко був для червоних несхоп-ний тому, що на терені кількох повітів (Сквира, Тараща, Біла Церква) мав велику конспіративну сітку. Збере своїх людей, зробить, було, напад на якийсь комуністич­ний об’єкт, своїх козаків розпустить, а червоні попадають у порожнечу, шукаючи відділу отамана Трейка. Коли все перетреть­ся, небезпека минеться, подія призабуваєть­ся, то Трейко, було, знов вибирає місце удару, хитро реалізуючи задум. Своїх дові­рених козаків мав Трейко до 20. Були це люди відважні й добре озброєні. Козаків, якими послуговувався додатково й які мог­ли бути вночі на повстанчій роботі, а вдень гречку сіяли, було кілька соток. Така так­тика зробила Трейка на Київщині дуже популярним і грізним для комуністів» [2, ч. 1, 88].

З 1920 року, після військової поразки у визвольних змаганнях Армії УНР, як значиться в «Енциклопедії українознавства», «справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до повстанців» [3, с. 2121].

У цей час в Україні розгортається се­лянський повстанський рух, який носив масовий характер. Серед відомих нам ота­манів, які самочинно боролися з жорстокою більшовицькою системою на Правобережній Україні, були: Яків Орел-Гальчевський, Яків Байда-Голюк, Іван Трейко, Харлам Крав­ченко, Микола Кушнір, Яків Драгончук, Євген Овчарук, Чорний Ворон, Кирниць-кий, Садовий, Шпильовий, Коваленко та багато-багато інших, які до 1925 року включ­но вели з нею жорстоку та безкомпромісну боротьбу. Діючи партизанськими методами, повстанські загони все ж відрізнялися один від одного боєздатністю, організованістю та дисципліною, що значною мірою залежало від особистих якостей ватажків.

Навесні 1921 року загін Івана Трейка у кількості 100 осіб територіально входив до 2-ї групи 8-го повстанського району (біля 4,5 тис. повстанців), у зону відповідально сті якої включалися південні повіти Київської губернії [4, 393].

Відомо, що полковник І. Трейко брав безпосередню участь у підготовці антибіль­шовицького повстання в Україні. Так, під час Другого зимового походу (листопад 1921 р.), за планами Повстансько-партизан­ського штабу (ППШ) на базі свого загону він повинен був розгорнути та очолити окре­му повстанську дивізію. Деякий час штаб Трейка очолював агент ППШ Цимбалюк, який пізніше командував окремим загоном [5, арк. 107].

Влітку 1921 року Трейко, разом з отама­нами Заболотним, Богуном, Вовком, Лихом та Пугачем, визнав над собою владу Все-україн ського Повстанського Комітету, який на чолі з Антоном Бондаренком діяв на території Брацлавщини і підпорядковував­ся уряду УНР в екзилі [6, 393; 7, 13].

У своїх спогадах «З поляками проти Вкраїни», які вийшли у 1924 р. в Харкові, начальник Повстансько-партизанського штабу генерал-хорунжий Армії УНР Юрій Тютюнник (1891–1930), намагаючись з одного боку частково виправдати свої по­милки при підготовці та здійсненні Листо­падового рейду 1921 року, доволі тенден­ційно і безпідставно звинувачував Івана Трейка в «отаманщині» та недисциплінова­ності, внаслідок чого, начебто, під час під­готовки антибільшовицького повстання влітку 1921 ро ку останній разом з Щерба-нюком за наказом Головного отамана Армії УНР С. Петлюри діяв «всупереч директи­вам П.-П. Штабу»[8, 252].

Комуністична пропаганда зображувала українських повстанців бандитами та гра­біжниками, намагаючись в очах місцевого населення всілякими засобами дискредиту­вати їх ватажків. На придушення повстан­ського руху в Україні була кинута вся сила більшовицької карально-репресивної системи.

Після ліквідації радянськими чекістами влітку 1921 року 40 повстанських загонів (Гулого-Гуленка, Орлика, Лиха та ін.), за­гибелі та арешту понад 3 тисяч українських партизанів, повстанський рух в Україні поступово пішов на спад.

У 1922 році Іван Трейко вимушений був дещо змінити свою тактику. Рятуючись від переслідувань чекістських загонів та військових підрозділів Червоної Армії, від­діли Івана Трейка змушені були на короткий термін переходити радянсько-польський кордон у районі м. Рівне, де вони знаходи­ли тимчасовий притулок. У свою чергу, місто Рівне тимчасово стало центром під­готовки українських повстанців та розвід­ників [10, 385].

Активно співпрацював з польською роз­відкою та Генеральним штабом. Через «ко­ридор» на польсько-радянському кордоні повстанська група І. Трейка до 1925 року здійснювала бойові рейди на територію Україн ської РСР.

Найвідомішими були два з них: у серп­ні 1922 року, коли на територію України були спрямовані загони Трейка, Шепеля, Щербанюка та Хмари, та влітку 1923 року об’єднана група отаманів Трейка та Грищен­ка з метою підняти «загальне повстання» в Україні [9, 403; 10, 385].

На початку 1925 року Трейко зі своїм загоном діяв у районі Білоцерківської, Бер­дичівської та Уманської округи. Хоча май­же щоразу загону Івана Трейка з невелики­ми втратами вдавалося повертатися на польську територію, проте з військово-по­літичної точки зору більшість цих рейдів виявилися марними. Вони вже не могли підтримати повстанський рух в Украї ні на рівні осені 1921 р.

У 1925 році Іван Трейко тимчасово припинив збройну боротьбу та з родиною оселився у с. Самостріли на Рівненщині Але побудувати мирного сімейного життя йому так і не вдалося.

У 1927 року радянським чекістам вда­лося вийти на його слід і здійснити на нього замах [1, 222]. Важко поранений у щелепу, Іван Трейко врятувався і вижив, але при цьому сильно постраждала його зовнішність. Вірогідно, що з цієї причини, а також через дотримання ним вимог жор­сткої конспірації, до сьогодні неможливо віднайти жодної його особистої фотокартки.

Той факт, що радянські спецслужби багато років вели справжнє «полювання» на отамана І. Трейка, залучивши для його фізичного знищення самих високопрофе-сійних фахівців та у повному обсязі вико­ристовуючи весь свій опрацьований у ході революційного терору проти власного на­роду арсенал провокацій та диверсій, визна­ють і радянські історики, хоча і не назива­ють прізвища агента, який здійснив замах на отамана.

Хоча у біографії радянського чекіста, одного з керівників партизанського руху у роки Другої світової війни, полковника М. Про-копюка, поміщеній у збірнику «Чекистû» (серія «Жизнь замечательнûх людей», М.: «Молодая гвардия», 1987), зазначено що він «брав участь і відзначився у ліквідації «за­лишків петлюрівських військ» та «контр­революційних банд» в Україні, серед яких називаються і загони Трейка та Цаль-Цалька [11].

У міжвоєнний період в Івана Дмитро­вича відбувається певна переоцінка полі­тичних поглядів. Він зацікавився монархіч­ними ідеями і навів контакти з «Союзом гетьманців-державників», очолюваних ко­лишнім гетьманом України Павлом Скоро­падським.

Початок Другої світової війни вносить свої корективи у діяльність полковника І. Трейка, у якого з’явився реальний шанс у повному обсязі використати свій багатий бойовий досвід.

Так, у 1939–1940 роках він разом з групою однодумців за дорученням «Союзу гетьманців-державників» на території Захід­ної України займався налагодженням зв’яз­ків з патріотичним підпіллям з метою орга­нізації та розгортання партизанського руху.

У своїх спогадах «Армія без держави» командир «Поліської Січі» отаман Тарас Бульба-Боровець, який особисто зустрічався з монархістами-гетьманцями навесні 1940 ро­ку у Варшаві та Кракові, згадував, що під час розробки ними спільного «плану полі­тично-мілітарних акцій демократичних сил в Україні на випадок німецько-совєтської війни … в питаннях партизанської тактики консультантами були: полковник Войнаров-ський-Гальчевський, колишній повстан­ський отаман Поділля «Орел», полковники – Іван Трейко, Андрій Долуд, Петро Дяченко, сотник Галюк-Малиновський та багато ін­ших фахових знавців повстанської війни» [12, 55].

З початком бойових дій на теренах України, Павло Скоропадський розгорнув активну політичну діяльність із розрахун­ком об’єднати українські організації для спільної мети – боротьби за Українську Державу. З цієї метою Іван Трейко очолив дипломатичну місію від П. Скоропадського до Т. Бульби-Боровця, яка 5 серпня 1941 ро­ку в Рівному підписала договір про участь гетьманців у лавах Української Повстан­ської Армії – «Поліська Січ» – національ­ного партизанського військового формуван­ня, підпорядкованого уряду УНР в екзилі, яке у 1941–1943 роках успішно воювало на Поліссі [12, 100]. Згідно з умовами цього договору, геть­манські полковники Совенко та Трейко увійшли до Штабу УПА – «Поліська Січ» [13, 112; 14, 371].

Отже, з 5 серпня 1941 року по 18 серп­ня 1943 року полковник Іван Трейко, як консультант з тактики партизанської бо­ротьби, безпосередньо брав участь у ство­ренні структур Української Повстанської Армії – «Поліська Січ» (згодом – Україн­ська Народна Революційна армія). Як стар­шина її штабу, особисто розробляв та брав участь у бойових операціях із захисту українського населення Полісся та Волині від німецьких окупантів, радянських парти­занів та загонів польської Армії Крайової.

У 1942 році Іван Демидович був заареш­тований гестапо у м. Холмі [1, 222]. Після звільнення він знову повертається на свою посаду до адміністративно-вишкільної час­тини штабу УПА «Поліська січ».

Отаман Т. Бульба-Боровець згадував, що влітку 1943 року, під час загострення стосунків бульбівців із загонами Української повстанської армії Степана Бандери, група старшин УНРА, до якої належали полков­ники Литвиненко, Смородський, Трейко, Совенко, Новицький, сотники Раєвський, Жданович, поручник Гудимчук та ін., з метою запобігання невинних жертв та розв’я­зання безглуздої братовбивчої війни, рішу­че відмовилася від пропозиції використову­вати проти бандерівців зброю [12, 208].

19 серпня 1943 року органи Служби безпеки Організації Українських Націона­лістів С. Бандери (СБ ОУН-Б) несподівано оточили штаб Української народної рево­люційної армії. Після короткої сутички в полон до бандерівців потрапили полковник І. Трейко разом зі своєю родиною та групою офіцерів штабу (Совенко, Новицький, Гу-димчук та ін.) [12, 217].

Того ж місяця полковник Іван Трейко погодився на співпрацю у військовому роз-відчому секторі УПА. Впродовж осені 1943 ро ку він («Немо», »Дибов») очолював вишколи розвідників та учасників СБ, ви­кладав у старшинській школі УПА. Згодом був призначений на більш відповідальні посади [18].

Певної уваги заслуговує наказ керівни­ка відділу військової розвідки «Немо» (І. Трей-ка) ¹ 97 від 10 грудня 1943 року, опублі­кований на сторінках другого тому «Літопис УПА. Нова серія» (Київ-Торонто, 1999). У тексті наказу йдеться, що у районах та над-районах Воєнної округи (ВО) УПА потріб­но відслідковувати діяльність «ворожих сил», до яких були зараховані німці, «чер­воні» та поляки. Наказувалося розрізняти «національну польську партизанку» від «чер­воної польської банди», своєчасно запису­вати і повідомляти про результати своїх спостережень до керівництва відділу вій­ськової розвідки [15, 168].

Важливим історичним джерелом остан­нього етапу його життя виступають архівні документи: постанови, накази, розвідуваль­ні донесення за особистим підписами пол­ковника І. Трейка, матеріали допитів слід­чими НКВС та спогади безпосередніх учасників тих подій, які зібрані на сторінках багатотомного видання «Літопис Україн­ської Повстанської Армії» [15, 168; 16, 28–30; 32–34; 45; 111; 17, 41; 51; 867; 892; 925, 926, 1217, 1288].

Так, 25 грудня 1943 року у селі Дер-мань, Мизочського району, Іван Трейко разом з іншими членами Проводу ОУН вів переговори з представниками угорського військового командування про спільні дії проти радянських військ [19, 394].

У 1944–1945 роках полковник І. Трей-ко фігурує у цих документах як керівник відділу розвідки штабу УПА Воєнної окру­ги «Заграва» і ВО «Тютюнник», відтак з’єднання груп 44 («ЗГ 44»). До моменту своєї загибелі 18 липня 1945 року також обіймав посаду заступника шефа штабу ЗГ 44.

У 1945 році полковник «Дибов» мав особистий кінний почет, який очолював «Боєвий» [17, 41; 20, 215].

18 липня 1945 року кінний відділ Івана Трейка у кількості 40 осіб під час свого перебування у Городницькому лісі, біля с. Сторожів Корецького району Рівненської

Області, потрапив у пастку і був зненацька Рішенням Української Головної Ви -

Атакований загоном НКВС (близь ко 70 во - звольної Ради від 8 жовтня 1945 року йому
яків). Іван Трейко загинув у цьому бою [17, посмертно було присвоєно військове звання
892].генерал-хорунжого Української Повстан ської Армії.

ДЖЕРЕЛА

Литвин М. Р., Науменко К. Є. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів; Харків: «Видав­ництво Сага», 2007. – 244 с. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. В 2 ч. – Краків: Українське видавництво,1941. – Ч. 1. 210 с. 1942; Ч. 2. – 169 с. Ріпецький С. Повстанський рух на Україні // Енциклопедія українознавства. Т. 6, – Львів, 1996. – С. 2117–2122.Савченко В. Двенадцать войн за Украину / В. Савченко. – Х.: Фолио, 2006. – 415 с. Центральнийдержавний архів громадських організацій України. Фонд 1, Оп. 20. Централь-нûй Комитет Коммунистической партии Украинû. Спр. 615. Информационнûе сводки и бюлетень секретно-информационного отдела СНК УССР по борьбе с бандитизмом. (11 февраля – 31 августа 1921 г.). – 227 арк. Мазепа І. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР / Україна в огні й бурі революції, 1917-1921. – Німеччина: Прометей, 1950. – Т. 3. – 220 с. Верига В. Листопадовий рейд / В. Верига. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1995. – 192 с. Стегній П. А. Селянські повстання в Правобережній частині УРСР у 1921-1923 рр. Дис... канд. іст. наук. 07.00.01 / Павло Анатолійович Стегній; Кременчуцький державний політехнічний ін-т. – Кременчук, 2000. – 273 с. Савченко В. Двенадцать войн за Украину / В. А. Савченко. – Х.: Фолио, 2006. – 415 с. Савченко В. А. Симон Петлюра / В. А. Савченко. – Х.: Фолио, 2004. – 415 с. Андрианов В. Николай Архипович Прокопюк // Чекисты: сборник / сост. А. Н. Николаев; рец. А. Т. Андрианов. – Москва: Молодая гвардия, 1987. – С. 323-360.Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спгади / Т. Бульба-Боровець. – Київ-Торонто-Нью-Йорк: Фундація імені О. Ольжича. Фундація ім. С. Петлюри. – 270 с. Літопис УПА. Т.27: Р. Петренко («Юрко», «Омелько»). За Україну, за її волю: Спогади. – Торонто-Львів, 1997. – 277 с. Савченко В. А. Павло Скоропадський – останній гетьман України / В. А. Савченко. –Х.: Фоліо, 2008. – 380 с. Літопис УПА. Нова серія. Том 2. – Волинь і Полісся: УПА та Запілля 1943–1944. Доку­менти і матеріали/ За ред. П. Соханя і Є. Штендери. – Київ-Торонто, 1999. – 723 с. Літопис УПА. – Т. 7. Діяльність ОУН (б) і Запілля УПА на Волині й південному Поліссі (1941–1944 рр.). – Торонто; Львів: Літопис УПА, 2006. – 512 с. Літопис УПА. Нова серія. Том 8. – Волинь. Полісся і Поділля: УПА та Запілля 1944–1946. Документи і матеріали. – Київ-Торонто, 2006. – 1445 с. Вєдєнєєв Д. В. Розвідувальна діяльність Української повстанської армії (1943—1945 рр.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць.– К: Ін-т історії України НАН України, 2003. – Вип. 10. – С. 381–414. В Архіві Організації Українських Націоналістів У М. Києві Зберіга­Ється Документ «Статут Українського Військово-Наукового Товари­Ства», Що Діяло На Еміграції У 2030 Роках. Вважаю За Доцільне Опри­Люднити Для Широкого Загалу Цей Цікавий, На Мою Думку, Історичний документ І Буду Вдячний Журналу «Воєнна Історія» За Можливість Його Опублікування.