joomla
Олексій ФУРТЕС
Воєнна історія - Воєнна історія

Визвольні Змагання 19181920 Років У Дослідженнях Воєнних Істориків Україн­Ської Галицької Армії.

У Статті Аналізується Історіографія Визвольних Змагань 19181920 Років На Західноукраїнських Землях Проти Польщі, Румунії Й Угорщини, Зокрема, Наукові Розвідки Та Мемуари Їх Учасників.

Ключові слова: Визвольні Змагання, Українська Галицька Армія, Західноукраїнські Землі, Українсько-Польська Війна, Наукові Розвідки, Мемуари.

Фуртес Алексей. Освободительная Борьба 19191920 Годов В Исследованиях ВоеннûХ Историков Украинской Галицкой Армии.

В Статье Дан Анализ Историографии Освободительной Борьбû 19181920 Годов На Западноукра-Инских Землях Против Польши, РумûНии И Венгрии, В Частности НаучнûХ Трудов И Мемуаров Ее Участников.

КлючевûЕ Слова: Освободительная Борьба, Украинская Галицкая Армия, Западноукраинские Земли, Украинско-Польская Война, НаучнûЕ Трудû, Мемуарû.

Furtes Oleksij. Liberation competitions are 19181920 years in research of soldiery historians of Ukrainian Galychina Army.

In the article historiography of liberation competitions is analysed 19181920 years on western Ukrainian Earths against Poland, Romania and Hungary, in particular scientific secret services and memoirs of their Participants.

Keywords: Liberation competitions, Ukrainian Galychina Army, western Ukrainian earths, Ukrainian Polish war, scientific secret services, memoirs. Національно-демократичні революції наприкінці Першої світової війни змінили етнополітичну карту Східної Європи і охо­пили українські землі. Першолистопадове повстання 1918 року у Галичині та Букови­ні, утворення суверенної Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) викликали збройну агресію з боку Польщі, а також Румунії й Угорщини. Розпочався період на­ціонально-визвольних змагань 1918–1920 pо-ків.

Об’єктивно висвітлив безпосередню підготовку і хід Першолистопадового пов­стання Олекса Кузьма в науково-історичній праці «Листопадові дні 1918 року». На під­ставі власних спостережень й документів він подав перебіг подій, проаналізував пе­редумови й наслідки повстання у Львові та повітах. Він вважав, що Листопадовий чин став початком національно-демократичної революції у краї й закономірним наслідком «складного історичного процесу, в якому співділили ріжнородні суспільно-політичні чинники у зв’язку з світовою війною» [1, 27]. Вирішальне значення у здійсненні пере­вороту, на думку історика, мав Центральний Військовий Комітет, який утворився в се­редині вересня 1918 року під керівництвом поручника І. Рудницького. Його зусиллями були підготовлені збройні сили повстання: близько 2400 вояків у Львові й українські підрозділи в повітових центрах і містах – Ста-ниславові, Тернополі, Перемишлі, Чернів­цях [1, 42–45]. О. Кузьма описав діяльність керівника повстання сотника Д. Вітовсько-го, чия рішучість подолала коливання по­літичного проводу щодо початку переворо­ту в ніч на 1 листопада. Він дав високу оцінку галицьким старшинам і штабу на чолі з отаманом С. Горуком, під чиїм керів­ництвом українське військо взяло Львів під свій контроль [1, 61–68].

Такої ж думки дотримувався Осип Ду-мін (А. Крезуб) у монографії «Нарис історії українсько-польської війни 1918–1919 ро­ків», яка вийшла друком у львівському видав­ництві «Червона Калина» 1933 року. «Цент­ральний Військовий Комітет, зокрема сотник Вітовський, – зазначав він, – спротивились дальшому вичікуванні і зажадали негайного виступу, не оглядаючись на те, що вирішить «Відень». Вітовський ручив за успіх заду­маної акції, але тільки під умовою, що вона буде проведена негайно, таки в найближчих годинах... Не оглядаючись уже ні на що, сотник Вітовський дав наказ виступити» [2, 32–33]. Історик засудив спроби деяких по­літичних діячів і військовиків применшити значення сотника Д. Вітовського у здійснен­ні Першолистопадового зриву у Львові. У статті «Полковник Дм. Вітовський у спо­гадах» він писав, що у даному випадку йдеться про «портрет визначної людини, що творила або співтворила бурхливу історію, діяла в великій епосі, була рушійною силою тих чи інших подій, що означали на деякий час нашу історію». Підсумовуючи низку публікацій про керівника Першолистопадо-вого зриву і військового міністра ЗУНР, автор відзначав: «Щодо популярности, то Д. Вітовський не мав серед Стрілецького Війська ніякої конкуренції.., був клясичним зразком українського патріота, живучого тільки для ідеї, носієм українських націо­нально-державницьких ідеалів, для котрих мусить пожертвувати все особисте» [3].

Змістовні спогади написав безпосеред­ній учасник подій у Львові четар Мирон Коновалець (брат полковника Є. Коноваль-ця, командира Корпусу Січових Стрільців у Наддніпрянській армії). Особливо деталь­но він виклав дії Військового Комітету і деяких старшин під час повстання. Зокрема, розповів про те, як поручникові І. Цьокану вдалося домовитися з командуванням угор­ських та австро-німецьких куренів про їх нейтралітет. Зауважив, що поручник добре володів угорською та німецькою мовами, а головне – виявився хорошим дипломатом. «Була 7-ма година, як на ратушевій вежі вже маяв національний, фактично держав­ний прапор, – підсумовував автор. – Тоді теж сотник Д. Вітовський явився до голови львівської делегації Української Національ­ної Ради, д-ра Костя Левицького, щоб здати йому звіт з успішно проведеного україн­ським військом зайняття столичного міста Львова» [4, 1934, 1 листопада].

Історико-мемуарні праці того часу свід­чать, що завдяки чітким наказам центру й енергійним діям українських старшин або комісарів влада у більшості галицьких по­вітів швидко перейшла в руки українців. «Найкраще переведено переворот у Коло­миї, – зазначав М. Дольницький, – де стоя­ли кадри аж двох українських полків; так само в Золочеві, де енергійно діяв сотник Гнат Стефанів, пізнійший командант україн­ського війська у Львові, а далі у цілому ряді міст – як Станиславів, Тернопіль, Стрий, Рава-Руська, Жовква, Сокаль, Бережани, Перемишляни та ін.» [5, 58]. Але у деяких містах, зокрема Дрогобичі, Самборі, Яворо­ві, як свідчив автор, дійшло до збройних сутичок із поляками. Особливо важко було українцям 9-го піхотного полку, яким ко­мандував М. Федюшка, у Перемишлі. Збройна боротьба зі змінним успіхом три­вала десять днів. І лише 11 листопада по­ляки за підтримки інших регіонів захопили місто. «Так впав Перемишль, – цей страте­гічний ключ до Східної Галичини від За­ходу», – підсумовував М. Дольницький.

Саме княжий Перемишль став головним пунктом дислокації польських військ про­тягом усієї українсько-польської війни, тут поляки зосередили сили для окупації Гали­чини [5, 59].

Прологом українсько-польської війни 1918–1919 pоків стала битва за Львів 1–22 ли­стопада 1918 року. Цій події було присвя­чено чимало праць. У вже згаданій праці О. Кузьми «Листопадові дні 1918 року» подано повну джерельну історію листопа­дових боїв у Львові й під Львовом у 1918 році. Талановитий військовий історик реконстру­ював хроніку протистояння у Львові, ґрун­товно проаналізував ситуацію, співвідно­шення супротивних сил, передумови і ре­зультати подій. Зокрема, серед умов, які сприяли полякам, він відзначав переважну більшість польського населення, наявність близько 700 вишколених легіонерів, майже 400 офіцерів, об’єднаних у конспіративні військові організації. Саме вони під коман­дуванням полковника В. Сікорського, а з 1 листопада – Ч. Мончинського, зуміли перехопити ініціативу й у перші ж дні про­вести мобілізацію близько 4000 бойовиків [6, 87–89]. Поляки вже 1–2 листопада за­хопили стратегічно важливі райони міста, зокрема, головний вокзал зі складами зброї.

Після прибуття до Львова 3–4 листо­пада півторатисячного полку Українських Січових Стрільців (УСС) і призначення на посаду командувача полковника Г. Стефа-ніва, ситуацію в місті вдалося стабілізувати. Було створено Начальну Команду – штаб Галицької армії на чолі з С. Горуком, на­лагоджено дисципліну, укомплектовано бойові групи. Отже, із 10 листопада, відзна­чали О. Думін [2, 45] та О. Кузьма [1, 268–269], оперативна ініціатива перейшла до українського командування, розпочалися наступальні операції галицького війська. Але це були локальні успіхи. У монографії «За Львів» Г. Стефанів відзначав: у звітах, зокрема від 12 листопада, попереджав уряд, що становище українських військ важке й загрожує стати критичним, бракувало старшин і стрільців, а допомога із краю не над­ходила через байдуже ставлення державних і військових органів до долі Львова. Однак уряд обмежився лише вимогою будь-що утримувати Львів [7, 8–12].

Чимало авторів, зокрема і М. Заклин-ський, схвалювали діяльність полковника Г. Стефаніва. «Із трьох командантів Листо­падових боїв найвидатніший був полковник Стефанів, – писав він у праці «Бої у Льво­ві в листопаді 1918 року». – Він був тала­новитий і енергійний старшина. Під його проводом перебрало наше військо ініціяти-ву в боях. Водночас автор критикує його за зневагу до українського населення Львова, яке могло б посилити військо двома-трьома тисячами вояків. Закидає йому невдале ви­користання полку УСС, який було роздроб­лено на малі групи, та за розподіл коман­дирських кадрів [8, 390–392]. Найбільше отримав закидів Г. Стефанів за рішення залишити Львів 22 листопада. Поручник УСС Володимир Калина у праці «Україн­сько-польська війна» наголошував, що в бою 21 листопада його підрозділ і сусіди завзя­то обороняли свої позиції, «та вночі наші частини почали відходити із Львова. Ми віддали Львів – можна сказати – через не­порозуміння» [9, 393]. Із цим погоджували­ся О. Кузьма, М. Заклинський, М. Луцький.

Після падіння Львова розпочався дру­гий, надзвичайно складний етап українсько-польської війни: формування частин Україн­ської Галицької армії (УГА), бої на поль­ському фронті. Військове будівництво, як зауважив О. Кузьма розгорнулося практич­но лише після втрати Львова. 13 листопада військовий міністр Д. Вітовський виїхав зі Львова. Створене ним у Тернополі мініс­терство видало наказ про мобілізацію чоло­віків, розгорнуло формування 12 окружних і 60 повітових військових команд [1, 264– 266]. Дмитро Микитюк у праці «Організа­ційна структура Української Галицької Армії» проаналізував процес формування УГА і висвітлив створення самостійних бойових груп, таких, як «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Рудки», «Північ» та ін., їх ре­організацію взимку 1919 р. На наш погляд, він дещо ідеалізував цей складний процес, стверджуючи, що з «мішанини регулярних і партизанських або напівпартизанських відділів, сотень, куренів чи груп», які існу­вали в листопаді–грудні 1918 року, здебіль­шого на західному пограниччі, уже в січні 1919 року. Галицька армія «перетворилася у регулярну армію.., виросла в поважну, на європейський лад сформовану бойову силу, що нараховувала біля 60 тисяч бійців з доб­ре забезпеченим запіллям» [10, 83].

Після проголошення курсу на злуку ЗУНР і Української Народної Республіки (УНР), на початку грудня 1918 року Га­лицьку армію очолили наддніпрянці: коман­дувачем став досвідчений генерал М. Оме-лянович-Павленко, а начальником штабу – Є. Мишковський. О. Думін відзначав, що саме під їх орудою завершено будівництво збройних сил республіки. «Аж з початком 1919 p., – зауважував він, – завдяки на­чальникові штабу полковнику Мишковсько-му, УГА одержала одностайну організацій­ну схему, по якій перестроїлась вона на регулярну армію. Від цього часу УГА ді­лилася на три корпуси по чотири бригади, разом 12 бригад». Щоправда, зауважив він, «організаційна схема полковника Мишков-ського увійшла в життя нескоро», і пропо­нував «замість 12 бригад виставити 6–8 ди­візій», що було б доцільніше у тій ситуації [2, 74–75].

Як уже було сказано, першими літопис­цями українсько-польської війни були її безпосередні учасники, які у міжвоєнний період створили досить поважний доробок історико-мемуарної літератури. Водночас вони започаткували традицію подавати істо­ричні події часто тенденційно, висвітлюючи здебільшого успішні операції і бої, омина­ючи невдалі епізоди. Марним спробам ви­зволити Львів двома досить крупномасш-табними наступальними операціями УГА (у грудні 1918 – січні 1919 pp.) присвячено лише кілька об’єктивних пyблiкaцій, напри клад, статті М. Омеляновича-Павленка, О. Думінa, В. Калини, І. Карпинця, Д. Па-лієва [11]. Незважаючи на недостатні сили, на поспіх у підготовці наступу, «ніхто в Начальній Команді не сумнівався, що цей наступ поверне Львів. Певність була сто-процентова». Так згадував про першу опе­рацію від 27 грудня Д. Паліїв [12]. Але непередбачений контрудар поляків силами 2,5-тисячної групи Ю. Сопотніцького у фланг і тил українців призвів до важких втрат і загальної поразки. Головний удар супротивник завдав по наддніпрянській Козятинській бригаді, яка, за висловом В. Калини, була «деморалізована взагалі», її особовий склад відверто відмовлявся воювати у Галичині і вже на початку бою «в паніці залишала своє становище» [9, 401]. Другий наступ на столицю розгорнувся 11 січня 1919 року, знову під тиском уряду ЗУНР. У зв’язку з розглядом українського питання на Паризькій мирній конференції, згадував М. Омелянович-Павленко, йому наказали взяти Львів обов’язково до 18 січ­ня, хоча операція знову не була підготовле­на [13, 1929. Ч. 3–4, 111]. Упродовж кількох днів точилися бої в околицях Львова. Україн­ці знову не змогли звільнити столицю. Що­правда, і поляки не були спроможні відсуну­ти українські війська від Львова. «Україн ці не могли осягнути в цій офензиві ніяко го успіху, – слушно зауважували Б. Гнатевич і О. Думін, – бо до неї не підготовились і наступ на Львів був узагалі не під силу Українській Галицькій армії» [14, 493–494]. Набагато більше аналітичних праць, розвідок і спогадів присвячено Вовчухів-ській наступальній операції УГА, особливо її першому (17–25 лютого 1919 р.), блиску­че проведеному етапові. Поряд із уже зга­даними фундаментальними аналітичними дослідженнями М. Омеляновича-Павленка, О. Думіна, Б. Гнатевича, Л. Шанковського, у яких розглядався перебіг операції, відзна­чимо історико-мемуарну працю колишньо­го старшини Самбірської бригади УГА й учасника тих боїв Івана Карпинця «Історія 8-ї Галицької бригади». Автор піддав кри­тиці командування Галицької армії, яке із двох варіантів обрало не сміливий і пер­спективний – удар на Перемишль, а обе­режний – перерізати залізницю Пере-мишль–Львів, блокувати і визволити сто­лицю [15, 1933. Ч. VI, 18]. І. Карпинець вважав, що виконати цей план завадила Антанта, до думок якої, на жаль, прислухав­ся уряд ЗУНР. «Коли ситуація поляків стала прибирати катастрофічного характеру, послужились вони місією побідної Антанти, – зазначав історик, – вгадуючи добре, що галицький уряд не зможе протиставитися її домаганням» [15, 1933. Ч. VII–VIII, 32]. Скориставшись приїздом місії Антанти до Львова й тимчасовим перемир’ям, поляки підтягнули свіжі сили, й у березні звели нанівець досягнення Вовчухівської операції. З інших праць про ці події відзначимо спо­гади поручника УСС В. Кривоуса «Пролом польського фронту під Вовчухами», у яких розповідається про масовий героїзм бригади січовиків під час операції, показано бойові дії куреня під Вовчухами [16, 104–108].

Доволі численною є історіографія відо­мої Чортківської наступальної операції 8– 28 черв ня 1919 року. Зокрема, лише «Ка­лендар» і «Літопис Червоної Калини» при­святили їй 19 публікацій. Перебіг цієї події відтворили Л. Макарушка, С. Думін, В. Кур-манович, Є. Яворівський, А. Бізанц, Р. Во-лощук, П. Мигович, В. Бачинський, С. Шу-хевич та ін. На окрему увагу заслуговує створена майже цілком на документах На­чальної Команди науково-історична стаття сотника Є. Яворівського «Чортківська офен-зива і відворот за Збруч в освітленні На­чальної Команди». Автор, насамперед, ви­соко оцінив одну із останніх і блискучих операцій армії. «Червнева офензива Галиць­кої Армії під командою генерала Грекова, – наголошував Є. Яворівський, – це безсум­нівно найкраща сторінка історії Армії». Він характеризував її як «нежданий і нагальний вияв моральних сил, що лежали в основі душі української галицької збройної сили»

[15, 1935. Ч. XII, 4]. Автор виклав події у формі щоденника, фіксуючи бойові дії дуже скрупульозно: співвідношення сил, діяль­ність кожної бригади. Він уникав зайвих коментарів і узагальнень, завдяки чому праця стала унікальною хронікою і цінним джерелом для дослідників завершального етапу українсько-польської війни.

Однією з найкращих, на наш погляд, праць із історії Чортківської операції була монографія колишнього поручника УГА Л. Макарушки «Чортківська офензива», над якою він працював із 1934 року. Але праця вийшла друком лише після Другої світової війни в Канаді. У першій частині автор по­дав хід операції. Використовуючи докумен­ти й опубліковані матеріали, він реконстру­ював перебіг подій, одночасно проаналізував їх, полемізуючи з іншими авторами – П. Ми-говичем, Г. Микитеєм, О. Грековим, І. Бор-ковським, Р. Колтунюком, М. Хронов’ятом. Опис бойових дій доповнюють фахово ви­конані картосхеми. У другій частині моно­графії Л. Макарушка проаналізував вну­трішньо - і зовнішньополітичну ситуацію в ЗУНР. «Чортківська офензива, – підсумо­вував він, – була останньою, розпучливою спробою Галицької Армії рятувати західньо-українські землі від ворожої окупації» [17, 49]. Хоча її передові частини підійшли майже до Львова, операція була приречена, тому що геостратегічні умови її проведення виявилися вкрай несприятливими. Варшаву активно підтримували Антанта і Румунія, польська армія була добре озброєна і забез­печена всім необхідним для бою. Натомість галицьким бригадам бракувало навіть еле­ментарного – набоїв і чобіт. Дуже цінним для майбутніх дослідників є третя частина праці, у якій викладено організаційну струк­туру Галицької армії в часи операції. Автор подав не лише структуру армії від Началь­ної Команди до куреня, але й прізвища всіх командантів частин і підрозділів УГА [17, 52–59].

Відзначимо, що історіографії україн­сько-польської війни все ж бракує аналітик них праць воєначальників, насамперед, та­ких, як генерали М. Тарнавський, О. Ми-китка, полковники Г. Коссак, Г. Стефанів. У праці генерала Б. Курмановича, началь­ника штабу УГА та виконувача обов’язків військового міністра ЗУНР, проаналізовано лише завершальну подію війни – відступ за Збруч у липні 1919 року. Насамперед він показав геополітичну і воєнно-стратегічну ситуацію, в якій опинилася молода респу­бліка та її армія навесні 1919 р. «Зі зламан-ням нашої березневої офензиви, що була кульмінаційним пунктом нашої активности, – зазначав генерал, – ставав ворог з дня на день сильнішим, а тим самим перебирав теж і ініціятиву в оперативних акціях. Він мав за собою Антанту і її допомогу під кожним оглядом» [15, 1934. Ч. V, 4]. Водночас зі сходу наступали більшовицькі війська, й Антанта поставила на Польщу, яка «мала бути тим заборолом, що поставить опір дальшому походові більшовизму на захід». Було очевидним, що польські війська, по­силені армією генерала Ю. Галлера із Фран­ції, перейдуть у загальний наступ, який втримати не вдасться. Отже, В. Курманович запропонував план, за яким усі корпуси слід було відвести на лінію Дністра і, маючи в тилу дружню Чехословаччину, шлях спо­лучення через Карпати з Віднем, побудува­ти неприступну оборону. Внаслідок цього поляки отримали б новий фронт із більшо­виками й зосередили би там головні зусилля. На жаль, підсумовував В. Курманович, по­літичний провід держави обрав інший шлях. Через це УГА відступила за Збруч, об’єд­налася з Армією УНР і вступила у крово­пролитну війну з більшовиками, згодом із дeнiкiнцями, що закінчилося її загибеллю. Тобто стратегія політичного проводу зігра­ла на руку Польщі й Антанті. Отже, слуш­но зауважив генерал: «1919 р. тільки ми, українці оборонили Європу – в тім і саму Польщу – перед більшовицькою навалою» [15, 1934. Ч. V, 6].

Історико-мемуарних праць про бойовий шлях Галицької армії за Збручем у порівнянні з українсько-польською війною на­багато менше, хоча період від липня 1919 ро­ку до квітня 1920 року був досить насичений важливими подіями. Найбільше роз відок і споминів присвячено Київській наступаль­ній операції об’єднаних українських армій у серпні 1919 року. Вона посідає цент ральне місце у спогадах генерала А. Крав са «За українську справу». Тогочасний командувач ударної армійської групи, націленої на сто­лицю, мав усі підстави висвітлити її фахово і ретельно. Генералові було чим пишатися, адже його війська за три тижні безперерв­ного наступу звільнили від більшовиків Жмеринку, Вінницю, Козятин, Бердичів, а 31 серпня вступили до Києва. Населення Правобережної України зустрічало галицькі корпуси як визволителів. «Більшовики страшно шаліли у Вінниці, – писав А. Кравс, – за їх панування загинули з рук ЧК понад 5 тисяч осіб» [18, 17]. Він із при­крістю згадував про збройне зіткнення з Добрармією Денікіна, яке переросло у війну і завадило визволити всю Україну. «Головна сила Червоної армії зводила бій на життя і смерть з військами Денікіна між Волгою і Дніпром, з Колчаком на Сибірі, з поляками на заході, а з литовцями і генералом Юде-нічом на півночі, – писав генерал, розгля­даючи геостратегічну ситуацію влітку 1919 року. – Направду, положення червоної Москви було тоді найтяжче від початку її крівавого панування! Чи ж Антанта була тоді сліпа, що нас не бачила, чи, може, не хотіла бачити? Коли б вона була тоді бодай у дечому нам допомогла і стала посеред­ником між нами та Денікіном, то була б тоді вибила для панування червоної Москви й остання година» [18, 23].

Похід на Київ став головною темою аналітичної статті М. Дольницького «Укра­їнська Галицька армія в боях з большеви­ками» [19, 451–468], останній варіант якої з’явився після Другої світової війни. Автор узагальнив низку публікацій «Українського Скитальця» 1920–1923 pоків і суттєво допов нив праці Я. Дяківа, К. Купчанка, В. Льоб ковіця на цю тему. Статтю ілюстро­вано оригінальними картосхемами. Автор звертає увагу на досить сильне угруповання україн ських військ, яке мало 2 тис. шабель, 50 тис. багнетів, 350 гармат і 1100 скоро-стрілів [19, 458]. Значною силою були українські пов станці. Отже, успіх наступу на Київ став цілком закономірним. На жаль, крім більшовицького, в цей час утворився і денікінський фронт, тобто третій із враху­ванням польського.

Про бойові дії на денікінському фрон­ті йдеться у статті П. Магаса «Перші бої з Денікінцями», а також у працях А. Кравса, О. Станіміра, Є. Бородиєвича, Є. Яворів-ського, С. Шухевича, М. Дольницького, М. Оме-ляновича-Павленка й ін. Усі відзначали, що внаслідок бойових дій упродовж жовтня, за висловом О. Станіміра, «УГА була в той час до того ступня виснажена безустанними кривавими боями, а до того боса й обдерта, що вже не була в силі ставити поважний спротив добре вирядженому й озброєному ворогові» [19, 481]. У ті ж дні масова епі­демія тифу вивела із строю щонайменше 15 тис. галицьких вояків, більшість із яких померла. Саме ці обставини змусили коман­дування армії 17 листопада 1919 року під­писати перемир’я з Добрармією. По суті, на цьому й закінчилися визвольні змагання Галицької армії за українську справу [20].

Періодові, коли Галицька армія перебу­вала у складі Добровольчої, а згодом Чер­воної армій, присвячено небагато тогочасних праць. Бойових дій вона не вела, за винят­ком сутичок із більшовиками і поляками під час трагічної спроби приєднатися у квітні 1920 року до Армії УНР, яка оста­точно позначила кінець її існування. В іс-торико-мемуарній праці «Від Денікіна до большевиків» (Відень, 1920) отаман І. Цьо-кан досить повно висвітлив цю добу в істо­рії УГА, проаналізував причини і наслідки трагічних для стрілецтва подій. «З Денікі-ним ми лучилися взагалі без думки про можливість координації наших кличів і ідеалів з його ідеалами, але виключно з рактичних мотивів збереження технічної й органічної цілости для дальшої війни з Польщею« [21, 6]. Такими ж мотивами – зберегти армію для визволення Батьківщи­ни – був викликаний союз із Червоною армією, тим більше, що це передбачено в угоді: «Хоч ми назверх стали червоні, виві­сили на будинку, де була приміщена коман­да, червоний прапор, носили червоні відзна­ки, однак у нутрі були ми такі, як були до того часу», – стверджував генерал А. Кравс [18, 85].

Перебіг подій початку 1920 року ви­світлив отаман С. Шухевич, який подав чисельний склад і дислокацію галицьких бригад, прізвища командантів бригад і пол­ків у складі Червоної УГА. Він визнавав, що «більшовики зовсім слушно від самого початку нашої злуки нам не вірили» [22, 13], розповів про масові репресії більшо­вицького ЧК проти вояків Галицької армії, про розстріли старшин, генералів О. Ми-китку та Г. Ціріца. Серед інших слід виді­лити праці: «Галицька армія на Великій Україні» О. Левицького, «Договір з Денікі ном» Г. Коха (тут подано ряд цінних до­кументів, зокрема протокол суду над коман­дувачем УГА генералом М. Тарнавським за підписання угоди з командуванням Добрар-мії), «Денікіяда УГА» Є. Яворівського, «Під Чудновом (кінець бригади УСС)» І. Іванця [11; 23; 24].

Науково-аналітичні й історико-мемуар-ні праці галицьких військових істориків засвідчили непереборне прагнення україн­ського народу до національної державності і продемонстрували його здатність на вій­ськово-політичну самоорганізацію, героїчну боротьбу в надзвичайно складних і неспри­ятливих умовах, готовність до самопожерт­ви. «Це був подвиг українського народу, якому рівного нема в історії всіх інших народів світу, – писав колишній командант бригади отаман І. Цьокан, – бо серед таких страшних злиднів, проти таких сильних ворогів з усіх сторін, властиво проти цілого світу, який відмовляв нам право на само­стійне політичне і державне життя, не при-ходилося ні одній нації воювати» [21, 18].


ДЖЕРЕЛА

1.Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Олекса Кузьма. – Львів: Червона Калина, 1931. – 448 с.

2.Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918–1919 / А. Крезуб. – Львів: Чер­вона Калина, 1933. – Нью-Йорк: Око, 1966. – 179 с.

3.Думін О. Полковник Д. Вітовський в спогадах / О. Думін // Календар-альманах Червоної калини на 1936 р. – С. 13–14.

4.Новий час. Львів. – 1930–1939.

5.Дольницький М. Військова підготовка Листопадового Зриву та її здійснення / М. Дольниць-кий. // Українська Галицька армія: матеріали до історії: Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 49–59.

6.Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія / Лев Шанковський. – Вінніпег, 1974. – 396 с.

7.Шляхами віків: Довідка з історії України. – Київ: Україна, 1993. – 380 с.

8.Заклинський М. Бої у Львові у листопаді 1918 р. / М. Заклинський // Українська Галиць­ка Армія: матеріали до історії. Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 370–393.

9.Калина Володимир. Українсько-польська війна / Володимир Калина // Українська Галиць­ка Армія: матеріали до історії. Т. 1. – Вінніпег: Вид-во Д. Микитюка, 1958. – С. 393–423.

10. Микитюк Д. Організаційна структура Української Галицької армії / Д. Микитюк //
Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (Матеріяли до історії). – 11. Шанковський Л. Нарис української воєнної історіографії / Лев Шанковський // Український
історик. – 1970. – Ч. 4 (28) – С. 67–75; 1971 – ¹1–2 (29–30). – С. 58–69; ¹3–4 (31–32). – С.
31–32; 1972. – Ч. 3–4 (35–36). – С. 55–71; 1973. – Ч. 3–4 (39–40). – С. 113–126; 1974 – Ч. 1–3
(41–43). – С. 48–64; 1975 – Ч. 1–2 (45–46). – С. 45–69.

12.Паліїв Дмитро. За генералами. Жмут спогадів / Дмитро Паліїв // Календар Червоної Калини 1935 р. – Львів: Червона Калина, 1934. – С. 40–46.

13.Розбудова нації. – Прага, 1928–1934.

14.Історія українського війська (від княжих часів до 20-х pp. XX ст.) / [під ред. І. Крип’якевича, Б. Гнатевича, З. Стефаніва та ін.]. – Львів: Видавництво І. Тиктора, 1936. – 801 с.

15.Літопис Червоної Калини. Львів, 1929–1939.

16.Українська Галицька Армія: матеріали до історії. Т. III. – Вінніпег, 1966. – 232 с.

17.Макарушка Л. Чортківська офензива / Л. Макарушка // Українська Галицька Армія. Т. IV. – Вінніпег, 1968. – С. 6–63.

18.Кравс А. За українську справу: Спомини про 3-й корпус УГА після переходу за Збруч / Антін Кравс. – Львів: Червона Калина, 1937. – 99 с.

19.Дольницький М. Українська Галицька Армія в боротьбі з більшовиками / М. Дольницький // Українська Галицька Армія: матеріали до історії. Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 451–483.

20.Олійник С. Українська Галицька армія на захисті УНР (липень–листопад 1919 р.) / С. Олійник // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). – Вип. 5. – К.: Рідний край. 1999. – С. 221–224.

21.Цьокан І. Від Денікіна до большевиків / І. Цьокан. – Відень, 1921. – 20 с.

22.Шухевич С. Спомини з Українсько-Галицької Армії (1918–1920): (У 5 ч.) / С. Шухевич. – Львів: Червона Калина, 1929. Ч. 5: Від квітня 1920 до серпня 1920. – 147 с.

23.Левицький Осип. Військовий договір Української Галицької Армії з Добрармією ген. Денікіна / Осип Левицький // Українська Галицька Армія: матеріали до історії. – Відень, 1921. – Т. 1. – С. 484–514.