Головна Військова справа Військово-науковий вісник БОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ЗА ЛЬВІВ У ГРУДНІ 1918 – СІЧНІ 1919 рр
joomla
БОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ЗА ЛЬВІВ У ГРУДНІ 1918 – СІЧНІ 1919 рр
Військова справа - Військово-науковий вісник

МАРЧЕНКО Я.В. *

Детально проаналізовано воєнні дії Галицької армії за столицю ЗУНР на початку українсько-польської війни 1918–1919 рр.

Ключові слова: ЗУНР, Галицька армія, корпус, війна, фронт, операція.

Постановка Проблеми Та Її Актуальність. Історія Західно-Української Народної Республіки та українсько-польської війни вже була об’єктом дослідження українських учених (С. Макарчук, М. Литвин, К. Науменко, Л. Кривизюк, І. Томюк, Б. Якимович та ін.), аналізувалося й воєнне мис­тецтво Галицької армії (П. Ткачук). Однак у сучасній вій­ськовій історіографії недостатньо реконструйовано окремі воєнні операції українсько-польської війни 1918–1919 рр.

У зв’язку з цим актуальною є пропонована наукова стаття, Метою Якої є аналіз боїв за Львів наприкінці 1918 р. – початку 1919 р. Водночас відтворено геополітичний ас­пект проблеми. Дослідження проведено за матеріалами но­вітніх історичних студій та джерельних публікацій учас­ників тих подій.

Як відомо, державне і військове будівництво молодої Західноукраїнської Народної Республіки розпочалося в умовах бойових дій у Львові, які після безпосереднього втручання Польщі – збройної допомоги заколотникам у місті, переросли в українсько-польську війну. 9 листопада 1918 р. Національна Рада оголосила про створення Дер­жавного Секретаріату ЗУНР на чолі з К. Левицьким та призначила Державним секретарем військових справ полковника Д. Вітовського, який очолив військове будів­ництво і приступив до виконання відповідальних завдань: творення збройних сил, організацію військової адміністра­ції, мобілізацію і вишкіл поповнення, підготовку командних кадрів, матеріально-технічне забезпечення армії для ведення війни. Згідно з наказом Д. Вітовського від 15 листопада 1918 р. було створено три обласних (Львів, Станиславів,

Марченко Ярослав Вікторович, викладач кафедри, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. © Марченко Я. В., 2011

143


Тернопіль), 12 окружних (Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір, Станиславів, Стрий, Коломия, Чернівці, Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани) і 60 повітових військових ко­манд на чолі з досвідченими старшинами-фронтовиками, впроваджено Військову Присягу, військові звання з тер­міном служби у кожному і відповідні відзнаки, грошові оклади й пенсії.

Вищим органом керівництва збройними силами респуб­ліки була Начальна Команда, яку очолювали в період боїв за Львів полковники Г. Коссак і Г. Стефанів, а з 10 грудня 1918 р. – генерал Армії УНР М. Омелянович-Павленко. Особливу увагу полковник Д. Вітовський приділяв підго­товці поповнення для фронтових частин УГА. Відтак були створені 12 запасних піхотних полків при Окружних військо­вих командах у Самборі, Стрию, Коломиї та ін., 4 запасні гарматні полки в Стрию, Станиславові, Коломиї, Золочеві, а також 2 кінних полки, полк зв’язку, саперну і старшинські школи у Самборі, Золочеві, Коломиї, Станиславові. Окружні військові команди займали особливе місце у процесі військо­вого будівництва. Зокрема, Коломийська військова команда на чолі з сотником Ф. Приймаком за короткий час підготу­вала і відправила на фронт 6 куренів (24 стрілецькі сотні) та кілька гарматних батарей з особовим складом [1].

20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибула потужна бойова група польських військ підполковника М. Токаржевського. Його гарнізон налічував 8,3 тис. солда­тів і офіцерів, 61 кулемет і 45 гармат, що дозволило поля­кам перейти у наступ. Під тиском переважаючих у півто­ра раза сил противника полковник Г. Стефанів 22 листопада віддав наказ залишити Львів. Його частини створили підльвівський фронт й утримували його до кінця війни. В умовах, коли війна набула позиційного характеру, командування Галицької армії зосередило головну увагу на звільненні Львова, з метою чого активізувало військове будівництво. Його організатором був начальник штабу армії полковник Є. Мишківський. Відтак у ході війни Га­лицька армія набувала все більш чіткої організації, удо­сконалювала структуру. Зав’язком армії були військові формації – окремі сотні, курені і загони, створені в краї за ініціативою окремих старшин, які перебрали владу на мі­сцях і створили лінію фронту в західних повітах.

144


У грудні 1918 р. Начальна Команда підпорядкувала їх у створені бойові групи на чолі з призначеними командирами. Вони мали найменування місцевостей – районів своїх бойо­вих дій. Найбільш боєздатними з них були групи січовиків “Схід” отамана О. Букшованого і “Старе Село” отамана О. Микитки, група “Наварія” полковника І. Омеляновича-Павленка на підльвівському фронті. На північному крилі фронту в районі Сокаля, Угнева, Рави-Руської на жовків-ському напрямку полякам протистояли групи “Рава-Руська” сотника В. Стафіняка, “Угнів” сотника І. Пушкаря, група поручника В. Секунди і в районі Жовкви–Янева – потужна група “Північ” В. Курмановича. На південно-західному крилі тримали фронт бойові групи “Щирець” підполковника К. Слюсарчука, “Рудки” отамана К. Гофмана, “Крукеничі” В. Шепеля, “Любінь Великий” четаря С. Риба-чевського, “Глибока” сотника М. Федика, “Старий Самбір” поручника С. Малецького, “Лютовиська” сотника І. Молящого та найбільш боєздатна і відома група “Хирів” підполков­ника А. Кравса.

На початку грудня 1918 р. Начальна Команда запро­вадила внутрішню структуру бойових груп. Кожна із них складалася із 3–5 стрілецьких куренів, артилерії та окремих сотень і підрозділів розвідки, зв’язку, саперів та ін. [2]. Було встановлено надійний зв’язок між НКГА і команду­ванням груп, впроваджено чітке підпорядкування та поря­док матеріального забезпечення їх бойових дій.

Вже на початку грудня 1918 р. за ініціативи окремих командирів бойових груп на фронті було здійснено декілька операцій. Найбільш вдалим був наступ групи під коман­дуванням А. Кравса 5–18 грудня 1918 р. у загальному на­прямку Хирів–Перемишль. За підтримки артилерії та бронепоїзда вже у перші дні група зайняла Хирів, Нове Місто, Добромиль. Активні дії українців виявилися неочі-куваними для поляків, які в паніці відступали. Коли 8 грудня А. Кравс отримав підкріплення – стрілецький курінь (400 багнетів), він атакував ворога у напрямку Пере­мишля і вже 9 грудня знаходився в 1 км від цього ключо­вого для поляків міста на фронті, оскільки від нього йшла допомога львівському гарнізону.

Проте 13 грудня А. Кравс отримав наказ Начальної Ко­манди, який його здивував. Цей наказ, писав він у спогадах,

145


“забороняв зачинати будь-які офензивні дії на Перемишль” [3, 55–57]. Він змушений був припинити операцію, під на­тиском ворога відступити на попередні позиції, але далі поляків не пропустив. У цьому районі А. Кравс утворив потужне угруповання “Хирів”, яке надійно утримувало фронт. Кравс вважав рішення НКГА помилковим, оскільки був упевнений, що успішний удар головними силами на Перемишль примусив би поляків залишити Львів.

Важливим кроком полковника Є. Мишківського для підготовки Галицької армії до майбутніх операцій була реорганізація армії загалом. За його планом в УГА до кінця грудня 1918 р. було створено три корпуси. 1-й корпус очолив полковник В. Курманович. До нього увійшли бойові групи “Північ”, “Яворів”, “Угнів” та інші окремі формації на фронті від Сокаля до Львова. 2-й корпус називали Осадним, оскільки він облягав Львів, очолив його підполковник М. Тарнавський. До нього входили бойові групи “Схід”, “Старе Село”, “Наварія”. Бойові групи “Хирів”, “Крукеничі”, “Самбір,” “Щирець”, “Рудки”, “Глибока” склали 3-й корпус полковника Г. Коссака. Кожний із корпусів отримав значну кількість артилерії, завдяки тому, що від УНР прибули 120 далекобійних гармат [148–149]. Ці заходи суттєво змі­цнили Галицьку армію, підвищили її обороноздатність на західному кордоні, дозволили утримувати 300-кілометровий фронт і розпочати бойові дії з метою визволення Львова, який утримувало польське угруповання військ (15000 баг­нетів та 50 гармат). До цього керівництво ЗУНР спонукали, крім внутрішніх, зовнішні фактори. Втрата столиці краю 22 листопада 1918 р. негативно відбилася на морально-психологічному стані особового складу Галицької армії і населення Галичини. Водночас вона підірвала авторитет молодої держави ЗУНР на міжнародній арені. Польща ж підняла свій авторитет перед Антантою й отримала вигідний плацдарм для подальших бойових дій у Галичині. Ситуація вимагала вжити рішучих дій для якнайскорішого визво­лення столиці Західно-Української Народної Республіки.

Наприкінці листопада у Бережанах відбулася нарада за участю командування УГА та уряду, яка розглянула і затвердила план першого штурму Львова. Пізніше гене­рал М. Омелянович-Павленко у спогадах зазначав, що полковник Є. Мишківський представив учасникам наради

146


План, згідно з яким група підполковника Кравса повинна була у ході наступу у першу чергу вийти на ділянку залі­зниці між Судовою Вишнею і Перемишлем, перерізати полякам шлях сполучення Перемишль – Львів і вийти на Сян, де створити лінію фронту й не допустити наступу поля­ків з Перемишля на Львів. Водночас, бойові групи північного крила фронту мали завдання не допустити наступу поля­ків у напрямку Рава-Руська – Львів. Війська 2-го корпусу на підльвівському фронті (7–9 тис. багнетів і 40 гармат) повинні були штурмувати Львів лобовими атаками. Опе­рація була запланована як загальний наступ 27 грудня 1918 р. [5, 102–103].

У цей день після артилерійської підготовки бойові групи атакували Львів. Ударна група “Наварія” (4 тис. бійців та 40 гармат) головним ударом від Пустомит у напрямку Голо­вного вокзалу, дійшла до південно-західних околиць міста і невдовзі зайняла Скнилів і Кульпарків. Важливого успіху досягли січові курені групи “Старе Село” О. Микитки, які зайняли Сихів, Зубру, Козельники, Сокільники, Персен-ківку, Боднарівку, Пасіки. Група “Схід” атакувала Кривчиці і досягла Личакова. Група “Північ” отамана А. Долуда через Брюховичі увірвалася до Замарстинова, Збоїщ, Голоска.

Реальна загроза втратити Львів занепокоїла Варшаву. Ю. Пілсудський мав на той час 110-тисячну польську армію і терміново кинув на Галицький фронт свіжі частини. Поси­леній групі “Буг” генерала Я. Ромера було наказано негайно розгорнути наступ з Рави-Руської через Жовкву на Львів і розірвати його блокаду. Група підполковника Сопотніць-кого (2500 вояків, 10 гармат) ще за два дні до операції спільно з частинами генерала Зєлінського перейшла в рішучий наступ у напрямку Львова, зайняла Любінь Вели­кий, Ставчани.

Частини наддніпрянської Козятинської бригади, які прибули з УНР і були спрямовані на цю ділянку, вияви­лися небоєздатними – власне, відмовилися від бою і відс­тупили. Отже, поляки без перепон зайняли Оброшино, вступили до Львова й значно посилили його польський гарнізон під командуванням генерала Ю. Лєснєвського. Ситуація змінювалася на користь поляків. Свіжими силами вони відкинули групу А. Кравса від залізниці та змусили українців перейти до оборони. Не вдалося закріпитись і втримати зайняті північні околиці Львова і бойовим групам

147


1-го корпусу В. Курмановича. Із 2-го корпусу надходили донесення про рішучі контратаки поляків і значні втрати українських частин. Отже, щоб зберегти сили армії для майбутніх битв, 2 січня 1919 р. командування УГА прийняло рішення операцію з визволення Львова згорнути [4, 236].

Невдача першого штурму Львова викликала незадово­лення у керівництва республіки. Уряд ЗУНР вимагав тер­міново підготувати і повторити операцію вже у січні 1919 р. Це було пов’язано з від’їздом української делегації на Пари­зьку мирну конференцію, яка відкривалася 18 січня. Визво­лення Львова повинно було підняти авторитет і престиж ЗУНР на міжнародній арені. Президент ЗУНР Є. Петру-шевич вимагав від командування УГА негайно здійснити другий штурм Львова. Цю позицію президента підтримали С. Петлюра і командування Армії УНР.

Генерал М. Омелянович-Павленко намагався відтягнути операцію до часу, коли зможе суттєво посилити частини, особливо 2-го корпусу, які зазнали відчутних втрат у ході першого штурму Львова. Зокрема, бойова група січовиків “Схід” отамана О. Букшованого, яка вважалася найбільш боєздатною і отримала відповідальні завдання, включала лише 1400 багнетів. Бойові групи “Старе Село” та “Щи­рець” загалом мали 1500 багнетів. Командир 2-го корпусу М. Тарнавський звертався до командування УГА з вимо­гами негайно посилити його [4, 141], оскільки мав тільки 4 тис. багнетів, однак мусив атакувати Львів без підтримки інших корпусів. Він попереджав, що план другого наступу на Львів невдалий і ставить під сумнів виконання завдань, що слід включити в операцію й інші корпуси або суттєво поповнити його угруповання резервами і дати час на під­готовку до наступу.

Одночасно польські війська активно готувалися до мож­ливих спроб українців відбити місто. За короткий час у район Львова поляки перекинули 10 тис. піхотинців, 400 кіннотників, 34 гармати. Новостворена п’ятитисячна група “Буг” генерала Я. Ромера 6 січня перейшла у наступ з району Рави-Руської із завданням пробитися до міста й посилити його гарнізон. Подолавши опір частин 1-го кор­пусу О. Микитки, поляки вже 8 січня зайняли Жовкву і 11 січня урочисто вступили до Львова. Щоправда, частини 1-го корпусу швидко повернули Угнів, Жовкву і відновили північний фронт УГА.

148


Другий штурм Львова військами корпусу М. Тарнавсь-кого розпочався 11 січня 1919 р. за планом першої операції і з попереднім важливим завданням – звільнити столицю ЗУНР від польських військ. Головний удар завдавали бойові групи “Старе Село”, “Схід” і “Щирець”, які атакували пів­денні і південно-західні околиці Львова (у деяких працях ці частини іменують бригадами УСС і Львівською). Вже до кінця дня українці зайняли Боднарівку, Сигнівку, Кульпар-ків, Козельники, Сихів. Проте, 12 січня поляки перейшли у контрнаступ: 10-тисячна група Зєлінського за підтримки 400 уланів та 34 гармат діяла у напрямку з Городка на Любінь Великий і далі на Львів, а потужна група Сікорсь-кого завдала удару у напрямку Оброшино – у фланг головного українського угруповання. В околицях міста розгорнулися жорстокі кровопролитні бої.

Знесилені сутичками під час першого штурму, бойові групи Осадного корпусу змушені були відступити на по­передні позиції. Після донесень командирів корпусів про важку ситуацію і втрати, переконавшись у безперспектив­ності й недоцільності продовження операції, генерал М. Оме-лянович-Павленко наказав припинити штурм Львова і закріпитися на досягнутих рубежах по лінії Брюховичі – Малехів – Пасіки – Сихів – Козельники –Солонка – Сокіль-ники під Львовом, решта бойових груп 1-го і 2-го українських корпусів мали закріпитися на зайнятих рубежах північної і південної ділянки фронту [5, 102–103].

Хоча перша і друга операції Галицької армії із завдан­ням визволити Львів закінчилися невдачами, польські війська в Галичині, зокрема 15-тисячного львівського польського гарнізону, не почували себе у безпеці. Коман­дувач Східним фронтом генерал Т. Розвадовський просив у Варшави негайно надіслати йому хоча б 5000 вишколе­них польських солдатів. Він був прихильником виключно воєнного вирішення проблеми Львова й категорично ви­ступив проти пропозиції начальника Генштабу генерала С. Шептицького припинити війну на лінії, яка б залишила Львів і Бориславський нафтовий басейн українцям. Отже, польське військо у Галичині готувалося до нових боїв і нових наступальних операцій УГА.

Після глибокого аналізу перших двох спроб Галицької армії визволити Львів лобовими атаками, її командування

149


Дійшло висновку, що позиційний, “окопний” характер війни негативно впливає на особовий склад УГА, що армія вияви­лася непридатною до маневреного характеру бойових дій, щоб гідно протистояти польській армії в Галичині. Звідси випливало, що структура Української галицької армії пот­ребує негайної реорганізації. Іншим фактором посилення боєздатності армії мала бути реальна підтримка військовою силою і озброєнням її єдиного можливого союзника – Україн­ської Народної Республіки. Таким чином, у січні–лютому 1919 р. розгорнулася широкомасштабна реорганізація Гали­цької армії. “В основу реорганізації були покладені сучасні організаційні схеми, які відповідали характеру маневреної війни, – слушно відзначив у своїй праці про армії ЗУНР і УНР П. Ткачук, – основною адміністративно-тактичною одиницею ставала стрілецька бригада, насичена кіннотою та артилерією, чисельністю 6–8 тис. бійців [6].

За планом полковника Є. Мишківського, у складі корпусів на базі бойових груп створювалися стрілецькі бригади і, таким чином, в результаті напруженої організаторської дія­льності командного складу армії, на початку лютого 1919 р. за своєю структурою вона зрівнялася з арміями передових європейських країн. 1-й Галицький корпус складали стрі­лецькі бригади: 5-та Сокальська сотника О. Демчука, 6-та Равська отамана В. Стафіняка, 9-та Угнівська сотника В. Хром’яка, 10-та Янівська підполковника О. Долуда – загалом 11 куренів піхоти; 2-й Галицький корпус: 1-ша бригада УСС отамана О. Букшованого, 2-га Коломийська бригада підполковника Ф. Тінкля, 3-тя Бережанська пол­ковника М. Омеляновича-Павленка і 4-та Золочівська отамана С. Шухевича, загалом – 15 куренів; 3-й Галиць­кий корпус: 7-ма Стрийська (Львівська) – підполковника А. Бізанца, 8-ма Самбірська отамана К. Гофмана, 1-ша Гірська отамана В. Черського, загалом 24 курені. До складу кожного із корпусів входили важкий гарматний полк, саперний курінь, сотня зв’язку. Щоправда, за бра­ком артилерії та іншої військової техніки, інколи обмежу­валися меншими формаціями. Значну бойову цінність становили бригади, які складались із 4 куренів піхоти, кінної сотні, легкого чотирибатарейного гарматного полку, технічної сотні, підрозділів зв’язку, медико-санітарних під­розділів і обозу. Слід зазначити, що загалом в армії ЗУНР тоді налічувалося 47 стрілецьких куренів [1, 274–277].

150


Вичерпний аналіз і характеристику Галицької армії, насамперед її піхоти після реорганізації, надав у монографії “Сухопутні війська України доби революції 1917–1921 рр.” П. Ткачук. Він відзначає, що основною тактичною одиницею піхоти сухопутних військ УГА був стрілецький курінь (ба­тальйон), який включав три стрілецькі і кулеметну сотні. Стрілецька сотня мала три піхотних чети і одну кулеметну, озброєну легкими кулеметами “льюїс” і “кольт”. На озброєнні кулеметної сотні були кулемети “максим” російського зразка. Згідно зі штатом курінь мав 1280 вояків, з них 25 старшин. Стрілецька сотня нараховувала 206 бійців, з яких – 5 стар­шин. Деякі бригади, зокрема, 1-ша бригада УСС, а пізніше 3-тя Бережанська, 4-та Золочівська і 7-ма Львівська мали полкову структуру, які складалися з 2–3 куренів. П. П. Ткачук відзначає, що Галицька армія мала незначну кількість артилерії: за всю війну 1918–1919 рр. це були 49 гармат­них батарей, причому 20 із них сформувала і надіслала на фронт Золочівська окружна військова команда.

Таким чином, бойові групи мали лише по 1–3 батареї. Після реорганізації УГА в січні 1918 р. до складу кожної стрілецької бригади був включений гарматний полк чотири-батарейного складу, озброєний гарматами австрійського або російського зразка. Навесні 1919 р. УГА мала 187 гармат, що становило 8 гармат на 1000 вояків і не поступалося стандартам європейських армій. Характеризуючи артилерію Галицької армії, Л. Шанковський писав: “Маючи вироб­лену власну тактику рухомої співпраці з піхотою та застосо­вуючи цю тактику в численних боях, артилерія УГА вияви­лася найкращим родом зброї УГА як у Галичині, так і на Наддніпрянщині. Вона своєю тактикою і своїм технічним вмінням перевищувала значно артилерію всіх своїх про­тивників” [6, 281–282].

Всі дослідники проблем військового будівництва ЗУНР і формування Галицької армії відзначають важливу роль січневої реорганізації армії 1919 р. “Основну реорганізацію Галицької Армії, – підкреслює Д. Микитюк, – проведено з початком січня 1919 р., коли армія одержала остаточну організаційну схему і перетворилася в регулярну армію. Сталося це завдяки фаховій і невсипущій праці тодіш­нього начальника штабу Начальної Команди, полковника Євгена Мишківського” [7, 78].

151


Реорганізація Галицької армії і перехід на нові штати потребував збільшення командних кадрів, передусім у ланках чета–сотня, яких готували засновані 7 старшинських шкіл піхоти і 2 артилерії. У спогадах “Старшинські школи УГА” С. Кульчицький відзначав, що кожна з піхотних мала 80–100 курсантів віком 18–24 років з освітою 6 класів гім­назії, зведених у 3–4 навчальних чети та мала досвідчених старшин-інструкторів. Одними з кращих піхотних шкіл були Самбірська, Золочівська і Коломийська. Зокрема остання мала добру навчальну базу, досвідчених інструкто­рів, готувала гідних старшин [8, 260–261]. Зокрема, серед 52 старшин першого випуску згодом стали відомими й успішно просувалися по службі І. Витвицький, Д. Демків, А. Микитюк, І. Подюк, Р. Заклинський.

З двох артилерійських шкіл найбільш відомою була Станиславівська, заснована у грудні 1918 р. на базі колиш­нього австрійського 99-го полку польової артилерії. Її пер­шим начальником був отаман С. Лещій, згодом старшина ДСВС. Школа була укомплектована фронтовиками-артиле-ристами. Її навчальна програма для 44 курсантів була роз­рахована на 4 місяці занять і випускні іспити з присвоєнням старшинських звань [8, 272]. Загалом до липня 1919 р. стар­шинські школи закінчили 440 курсантів.

Важливою рисою нової структури була чітка схема управління, яка забезпечувала бойову діяльність частин і підрозділів УГА у маневреній війні. Зокрема, кожна з 12 стрілецьких бригад відтепер могла самостійно виконувати складні бойові завдання. Слід відзначити, що бригада нової структури мала потужну силу – гарматний полк.

Командування УГА усвідомлювало, що не позиційна, “окопна”, а саме маневрена війна могла принести успіх, і тому реорганізація армії була надзвичайно важливою і своєчасною у період підготовки армії до нових великих бойових операцій, як Вовчухівська операція у лютому – березні 1919 р.

Хід українсько-польської війни, особливо перші операції Галицької армії із визволення Львова, показав, що здолати агресію значно сильнішої Польщі самотужки не реально. Це спонукало військове керівництво ЗУНР звернутися за

152


Допомогою до УНР – єдино можливого на той час союзника. 11 листопада 1918 р. перша галицька делегація на чолі з О. Назаруком і В. Шухевичем прибула до Києва й розпочала переговори з гетьманом П. Скоропадським. Він із розу­мінням поставився до прохань галичан, віддав наказ виділити ЗУНР 10 млн корон (2 млн дол.) та озброєння – гармати, літаки, декілька вагонів амуніції, а найголовніше – дав дозвіл відбути у ЗУНР Окремому загону січових стрі­льців Є. Коновальця, який нараховував 1200 стрільців і проявляв високу боєздатність, але командування загону прийняло рішення залишитися в Наддніпрянській Україні і надати допомогу Українському Національному Союзу, який готував усунення гетьмана Скоропадського. Проте, за наказом гетьмана 3-й Одеський авіаційний дивізіон у повному складі вилетів у Галичину і в Красне заснував авіа-загін УГА у складі 11 літаків, який згодом став авіаполком. Командиром полку був полковник Д. Кануков, завдяки старанням якого кількість літаків зросла до 80 (щоправда, не всі літаки були справними). Полк мав навесні 1919 р. 35 старшин і 300 підстаршин і стрільців, з яких 25 летунів-пілотів [1, 289, 291].

Між тим, уряд ЗУНР продовжував здійснювати заходи щодо зміцнення союзу з УНР. 30 листопада у Фастів прибула друга делегація на чолі з Л. Цегельським, яка провела переговори із В. Винниченком та іншими діячами Директорії України. Галичани підписали протокол про возз’єднання УНР і ЗУНР, а також угоду про допомогу Галицькій армії матеріалами і озброєнням. 22 січня 1919 р. був підписа­ний Універсал УНР про Злуку та досягнуті угоди про вій­ськову допомогу, насамперед гарматними частинами та озброєнням. До складу УГА прибули артбригада, два гармат­них полки та авіазагін. У цей період було здійснене повне переозброєння галицької артилерії і вирішено проблему забезпечення її боєприпасами. Так тільки одна артбригада корпусу січових стрільців Є. Коновальця надіслала 120 ваго­нів з боєприпасами для артилерії УГА.

Після реорганізації армії, укладення союзу з УНР і отримання необхідного озброєння, керівництво ЗУНР вима­гало від командування українськими силами активізації

153


Бойових дій на польському фронті, зокрема, першочергово – звільнення Львова. Прискорення нової операції вимагала міжнародна ситуація: 18 лютого 1919 р. у Парижі мала відкритися Мирна конференція під керівництвом лідерів впливових держав світу – Франції, Великобританії, США. Вона вирішувала важливе питання про повоєнний устрій в Європі після розпаду Австро-Угорської та Російської імпе­рій і мала визнати новоутворені незалежні держави, які надсилали в Париж свої делегації.

Висновки. Таким чином, Начальна Команда Галицької Армії приступила до розробки плану стратегічної наступаль­ної операції, яка увійшла в історію українсько-польської війни як Вовчухівська 1919 р. Вважалося, що вона повинна була переломити хід українсько-польської війни, визволити Львів і всю територію ЗУНР від польських загарбників. На жаль, і ця операція завершилася поразкою Галицької армії, хоча й стримала на деякий час наступ польського війська на схід.

1. Шанковський Л. Українська Галицька Армія / Л. Шанковс-кий. – Львів, 1999. – С. 52–53.

2. Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр./ М. Лит­вин. – Львів, 1998. – С. 133–140.

3. Кравс А. Зав’язок і бої “Групи Хирів”/ А. Кравс // Українська Галицька Армія: Матеріали до історії. Т. 2. – Вінніпег, 1960. – С. 55–57.

4. Литвин М. Історія ЗУНР/ М. Литвин, К. Науменко. – Львів, 1995. – С. 148–149.

5. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма / М. Омелянович-Павленко. – К., 2002. – С. 102–103.

6. Ткачук П. Сухопутні війська України доби революції 1917– 1921 рр. / П. Ткачук. – Львів: АСВ, 2009. – С. 69.

7. Микитюк Д. Організаційна структура Української Галицької Армії // Українська Галицька Армія: Матеріали до історії. – Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 78–79.

8. Кульчицький С. Старшинські школи ГА / С. Кульчицький // Українська Галицька Армія. – Т. 4. – Вінніпег, 1968. – С. 260–261, 267–268, 272.

9. Нова Рада. – 1918. – 8 листопада.

10. Лозинський М. Галичина в рр. 1918 – 1920. – Нью-Йорк, 1970. – С. 74.

154


Надійшла до редколегії 24.11.2011 р.

Рецензент: М.Р. Литвин, доктор історичних наук, професор, Інститут українознавства імені І. Крип’я-кевича НАН України, м. Львів.

Марченко Я.В.

БОИ ГАЛИЦКОЙ АРМИИ ЗА ЛЬВОВ В ДЕКАБРЕ 1918 – ЯНВАРЕ 1919 Гг.

Детально проанализированы военные действия Галицкой армии за освобождение столицы ЗУНР в начале украинско-польской войны 1918–1919 гг.

Ключевые Слова: ЗУНР, Галицкая армия, корпус, война, фронт, операция.

Marchenko Ya.

BATTLE OF LVIV DECEMBER 1918 JANUARY 1919

In the article is analyzed the Battle of Galicia Army for Lviv (the capital of Western-Ukrainian People’s Republic), which takes place in the beginning of Ukrainian-Polish War, in 1918–1919.

Key words: Western-Ukrainian People’s Republic, Galicia Army, corps, war, front, operation.

155


УДК 061.1(НАТО):355.02]:327.51(100)

Похожие статьи