Головна Педагогіка Нова педагогічна думка ВПРОВАДЖЕННЯ СТУПЕНЕВОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ В УМОВАХ ВИЩОЇ ШКОЛИ: ДОСВІД РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ
joomla
ВПРОВАДЖЕННЯ СТУПЕНЕВОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ В УМОВАХ ВИЩОЇ ШКОЛИ: ДОСВІД РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ
Педагогіка - Нова педагогічна думка

Наталія МАЧИНСЬКА,

Кандидат педагогічних наук, професор кафедри педагогіки та соціальної роботи Львівського державного університету внутрішніх справ, м. Львів

У статті здійснено аналіз досвіду впровадження ступеневої підготовки майбутніх фахівців у вищих навчальних закладах у контексті Болонського про­цесу; автором проаналізовано історичні умови використання та етимологія понять «бакалавр», «магістр», «доктор» для означення відповідних рівнів освіти.

Ключові слова: бакалавр, магістр, вища освіта, ступенева підготовка, Бо­лонський процес.

В статье анализируется опыт внедрения уровневой подготовки будущих специалистов в контексте Болонского процесса; автором проанализированы исторические условия использования и этимология понятий «бакалавр», «ма­гистр», «доктор» для определения соответствующих уровней образования.

Ключевые слова: бакалавр, магистр, высшее образование, уровневая под­готовка, Болонский процесс.

The articled the experience of speed training of future professionals in higher education in the context of the Bologna process, the author analyzed the historical conditions of using and the etymology of the terms "bachelor", "master", "doctor" for referring of the respective levels of education.

Keywords: bachelor, master, higher education, speed training, the Bologna pro­cess.

Постановка проблеми. Система запровадження ступеневої структури під­готовки майбутніх фахівців у вищі навчальні заклади отримала активного вико­ристання у зв’язку із підписанням України Болонської угоди, згідно якої основ­ними освітньо-кваліфікаційними напрямами підготовки фахівців повинні бути бакалавр-магістр-доктор.

Болонський процес виступає частиною новітньої економічної теорії знань. У сучасному світі знання почали відігравати вагому роль, що зумовлено підвище­ною конкурентоспроможністю та стійкістю фахівців у цілому, та вимагає залу­чення значних інвестицій у галузь освіти значно швидшими темпами, ніж зага­льні темпи росту економіки.

Запровадження ступеневої освіти в систему вищої освіти, введення нових освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців - "бакалавр" та "магістр" в освітню систему України - надає широкі можливості для задоволення освітніх
потреб особи, забезпечує гнучкість загальноосвітньої, загальнокультурної та наукової підготовки фахівців, підвищення їх соціального захисту у ринку праці та інтеграцію у світове освітянське співтовариство. Таке реформування системи вищої освіти України значно розширило правові рамки фахівців, про що свід­чить підписана Україною у Лісабоні на спільній конференції Ради Європи та ЮНЕСКО конвенція про визнання кваліфікацій, які належать до вищої освіти у Європейському регіоні.

Аналіз останніх досліджень. Проблема ступеневої освіти є предметом дос­лідження впродовж тривалого часу. Серед останніх наукових досліджень та пу­блікацій, присвячених цьому питанню, є наукові доробки В. Андрущенка,

B. Бондаря, Н. Денисової, І. Зязюна, В. Кременя, С. Мамрич, Н. Ничкало,

C. Сисоєвої, В. Ямпольського та ін. У Російській Федерації проблему ступеневої освіти розглядають такі вчені, як Т. Бродська, В. Губарєв, О. Кайгородова та ін. Проте, в умовах реформування системи вищої освіти, вважаємо за доцільне проаналізувати досвід впровадження ступеневої підготовки майбутніх фахівців у зарубіжних країнах, зокрема в Російській Федерації.

Постановка завдань. Мета статті - проаналізувати досвід Російської Феде­рації з проблеми впровадження ступеневої підготовки майбутніх фахівців в умовах вищої школи.

Виклад основного матеріалу. Запровадження ступеневої системи підгото­вки у практику роботи вищих навчальних закладів не є абсолютно новим на­прямом у системі європейської вищої освіти загалом, та вітчизняної системи зокрема.

Проаналізуємо історичні передумови виникнення та впровадження термінів «бакалавр», «магістр», «доктор» у європейську систему освіти.

Термін "бакалавр", зокрема, у розумінні академічного звання ввійшов у практику в західноєвропейських університетах з XIII ст. Уперше це звання було введене на богословському факультеті Паризького університету папою Григо­рієм IX (1227-1241 pp.) для визначення тих студентів, які витримали відповід­ний іспит, блискуче захистили диспут і, як наслідок, здобули право носити чер­вону камилавку (головний убір). З часом це звання поширилось на інші факуль­тети та розповсюдилось по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий тривіум) на факультеті «вільних мистецтв» і квадрівіуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика) студентам присвою­вали ступінь "бакалавр" (з латинської baccalaureus, baccalaurieus - старший сту­дент). У XV ст. бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів - ліценціата, магістра або доктора. Проте згодом, поняття "бакалавр" почали використовувати для озна­чення першого ступеню, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному й інших факультетах. І в цьому зна­ченні бакалаврат зберігся до наших днів [1].

Вищим рівнем бакалавру був ступінь "ліценціат" (з латинської І_і-cenciatus - допущений) - у середньовічних університетах - бакалавр, який отримував до­звіл на читання лекцій. Згодом для цього необхідно було скласти особливий іс­пит. На сучасному етапі ліценціат означає науковий ступінь у французькій сис­темі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких ла­тиноамериканських країнах [1].

Магістр (від латинської magister - учитель, викладач, начальник) - це сту­пінь, який надавався у західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадрівіум) на факультеті "вільних мистецтв" ("магістр мистецтв"). Це давало право вступу на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister atrium liberum) "сім вільних наук". Згодом, ступінь "ма­гістр" присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIX ст. він був витіснений ступенем "доктор філософії". Хоча в окремих країнах - Англії, Україні, Росії - продовжував використовуватись і на інших факультетах, а сту­пінь «магістр фармації та ветеринарних наук» був вищим у своїй галузі [6, c. 27-30].

Ступінь «магістр» отримувала особа, яка після закінчення університетсько­го курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допус­тити до іспиту на ступінь «магістр» особу, яка подала докторський диплом іно­земного університету. Той, хто склав магістерський іспит, але не захистив ди­сертацію, називався магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисерта­ції факультет міг клопотати про присвоєння такій особі звання «доктор» [1].

«Доктор» набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його мож­на було тільки після попереднього досягнення ступенів «бакалавр» і «ліценці­ат». Початково ступені «доктор» і «магістр» були рівнозначними. Тільки з XVI ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отри­мав ступінь «доктор», тоді як філософи надавали перевагу ступеню "магістр". З кінця XVIII ст. і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь. Вимоги, що висувались університетами для отримання ступеня «доктор» у різних країнах були різними. Здебільшого, здобувачі складали університетський екзамен у формі письмового твору на за­дану тему (klaudrn") чи витримували співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін (examen rigorasum). Після чого докторант мав подати дисер­тацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити. Нині в доку­ментах Болонського процесу рекомендовано обмежитися лише одним науковим ступенем (доктор наук), а не двома (кандидат наук + доктор наук, габілітований доктор + доктор філософії та ін.)[4, c. 2].

Досвід Російської Федерації щодо запровадження ступеневої підготовки майбутніх фахівців заслуговує на увагу тим, що системи освіти в нашій країні та Росії тривалий час розвивалися в унісон, що було зумовлено єдністю терито­ріального, суспільно-економічного та освітнього просторів.

Російська вища школа в цілому розвивається в галузі загальносвітових тен­денцій, разом з тим існують суттєві відмінності щодо теоретичної та практичної підготовки у мережі напрямів та спеціалізацій.

13 березня 1992 р. у Росії вийшла Постанова Комітету по вищій школі Міні­стерства науки і технічної політики РФ № 13 «Про запровадження багаторівне­вої структури вищої освіти в російській Федерації», відповідно до якої у вищих навчальних закладах Росії запроваджувалась багаторівнева система освіти. Але активне запровадження доповнень та поправок до чинного законодавства в Ро­сійській Федерації, що регулювало багаторівневість підготовки, почалося на­прикінці 2003 року у зв’язку з входженням Росії до Болонської конвенції.

Федеральний закон «Про вищу та післявузівську професійну освіту», який був прийнятий у 1996 р. та отримав поступові доповнення та зміни продовж тривалого часу, встановлював наступні рівні вищої професійної освіти:

- вища професійна освіта, що підтверджує присвоєнню особі, яка успішно пройшла підсумкову атестацію, кваліфікації (рівня) «бакалавр» - бакалаврат; термін підготовки не менше 4 років;

- вища професійна освіта, що підтверджує присвоєнню особі, яка успішно пройшла підсумкову атестацію, освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» (термін підготовки не менше 5 років) або кваліфікації (рівня) «магістр» - підго­товка спеціаліста або магістратура (кваліфікаційний рівень «магістр» - термін підготовки не менше 6 років) [7].

Таким чином, даним законом було запроваджено три рівні у вищій профе­сійній освіті, що набуло особливо важливого значення у формуванні основних освітніх програм вищої професійної освіти, які давали можливість отримати вищу професійну освіту як в контексті неперервної, так і через ступеневу сис­тему підготовки майбутніх фахівців.

У 2003-2004 рр. колективом дослідників з ДУ - ВШЕ, МДТУ ім. М. Е. Баумана та інших вищих навчальних закладів був розроблений проект під назвою «Розробка моделей бакалавру за спеціальністю та магістра за спеціаль­ністю». У ньому були запропоновані новітні підходи щодо створення стандар­тів інженера-бакалавра та інженера-магістра, особливість підготовки яких по­лягала в тому, що за рахунок перенесення окремих суспільних, гуманітарних, економічних та загальноспеціальних дисциплін з бакалаврського на магістерсь­кий рівень підготовки фахівців та перекомплектування навчальних планів нада­вали можливість забезпечення підготовки бакалаврів за спеціальними дисцип­лінами, включаючи й усі різновиди практики, і таким чином визначили необ­хідні умови для підготовки бакалавра з кваліфікацією [5].

Такий підхід надавав би можливість здійснювати підготовку бакалаврів як «масового інженера», а магістра - «як елітного інженера» [6].

Педагогічною громадськістю Європи також розглядалося питання про за­провадження двох різновидностей освітньо - кваліфікаційного рівня «магістр» - «магістр науки» (або «магістр-дослідник») і «магістр за професією» (у Росії - «магістр за спеціальністю») [2].

Основна тема дискусії полягала в тому, що запровадження практико - зорієнтованих бакалаврських програм може привести до підготовки студентів, які виконуватимуть обмежені професійні функції, з короткотривалою перспек­тивою, відсутністю у них цілої низки академічних навичок, що дозволяє випус­кникам постійно адаптуватися до швидкоплинних соціальних та економічних потреб. Слід зазначити, що основними ініціаторами переходу до ступеневої си­стеми вищої професійної освіти з чітко визначеною підготовкою «спеціаліза­ція» виступають самі студенти. Більшість з них досить прагматичні і очікують від системи вищої освіти не стільки академічних знань, а скільки отримання «професії» - для зміцнення своєї позиції на ринку праці, причому в максималь­но короткі терміни [5].

Висновки. Таким чином, аналіз окремих нормативних актів Російської Фе­дерації щодо впровадження ступеневої підготовки майбутніх фахівців в умовах вищих навчальних закладів дає можливість стверджувати наступне: для того, щоб забезпечити ефективний перехід російської вищої школи на нову систему підготовки кадрів, забезпечивши при цьому належне функціонування системи вищої професійної освіти, органами державної влади розробляються та посту­пово затверджуються й впроваджуються у систему вищих навчальних закладів нормативно-правові документи, серед яких:

- проекти державних освітніх стандартів бакалаврів та магістрів;

- затверджені проекти федеральних державних освітніх стандартів спеціа­лістів;

- проходять апробацію з метою подальшого затвердження нові правила лі­цензування та акредитації надання освітніх послуг різними типами вищих на­вчальних закладів;

- урядом Російської Федерації затверджений перелік напрямів підготовки та спеціальностей вищої професійної освіти.

Отже, аналіз досвіду Російської Федерації щодо впровадження ступеневої підготовки майбутніх фахівців у практику підготовки вищих навчальних за­кладів заслуговує на увагу і потребує ретельного аналізу не тільки зі сторони науково-педагогічних працівників, науковців, але й представників влади, що, на нашу думку, сприятиме більш ефективному забезпеченню такого підходу у віт­чизняну систему підготовки майбутніх фахівців в умовах вищого навчального закладу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Губарев В. В., Перфильев Ю. С., Суржиков А. П., Эдвардс Н. М. Научный сравнительный анализ содержания образовательных программ отечественных и зарубежных вузов в наукоемких областях науки и технологии: монография / В. В. Губарев, Ю. С. Перфильев, А. П. Суржиков, Н. М.Эдвардс; Томский поли­технический университет. - Томск: Изд-во томского политехнического универ­ситета, 2009. - 494 с.

2. Закон Российской Федерации «Об образовании». - М. : Издательство «Омега-Л», 2011. - 74 с. - (Законы Российской Федерации).

3. «Мягкий путь» вхождения российских вузов в Болонский процесс. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005. - 352 с.

4. Сидоренко В. Стандартизація ступеневої підготовки навчання, або Чи все так сталося, як бажалося?/ В. Сидоренко // Освіта. - 2002. - № 50. - C. 2.

5. Федоров И. Б., Коршунов С. В. О ходе разработки проектов государствен­ных образовательных стандартов бакалавров и магистров по специальности в области инженерного образования: Доклад на координационном совете УМО и НМС, МГСУ, 25 марта 2004 г. М : Изд-во МГТУ им. Н. Э.Баумана, 2004. - 30 с.

6. Федоров И. Б., Коршунов С. В., Караваева Е. В. Структура подготовки в высшей школе: анализ изменений в законодательстве Российской Федерации // Высшее образование в России, 2009, № 5. - С.3-14.

7. Федеральный закон «О высшем и послевузовском профессиональном об­разовании». - М. : Издательство «Омега-Л», 2008. - 60 с. - (Законы Российской Федерации), ст. б.

Похожие статьи