Головна Військова справа Військово-науковий вісник ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА
joomla
ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА
Військова справа - Військово-науковий вісник

ПАНЬОНКО І.М.,

ТОМЮК І.М.*

У статті розглядаються історичні передумови та причини виникнення запорізького козацтва, а також його внесок у становлення української державності.

Ключові Слова: Козак, запорізьке козацтво, Запорізька Січ, Польсько-Литовська держава, Річ Посполита.

Постановка Проблеми Та Її Актуальність. У багатому і складному історичному минулому українського народу було таке неповторне, видатне і неординарне явище, як Запорізька Січ, перші згадки про яку відносяться до сере­дини XVІ ст. Виникнення її було підготовлено низкою передумов та обставин, а також тісно пов’язане з політич­ною активністю як окремих видатних осіб, так і народу загалом.

У ХV–ХVII ст. Україна являла собою вузол надзвичай­но складних економічних, політичних і соціальних супе­речностей. Польща нещадно гнітила основний клас вироб­ників того часу – закріпачене селянство, всіма способами перешкоджала його подальшому розвитку. Внаслідок цього класові суперечності між селянством, з одного боку, і польськими феодалами та орендарями – з другого, визна­чали основну суть суперечностей між найбільш рішучою силою українського народу та поневолювачами, були ру­шійною силою в його боротьбі за ліквідацію польсько-шляхетського гніту. Політика грубого насильства і грабе­жу, жорстокої експлуатації і розорення, політика ополя­чення викликала протест, посилення повстанської бороть­би за визволення української землі від іноземних загарб-

**Паньонко Ігор Михайлович, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін, Львівський університет бізнесу та права, м. Львів.

Томюк Ігор Михайлович, кандидат історичних наук, доцент, заступник декана юридичного факультету, Львівський університет бізнесу та права, м. Львів.

© Паньонко І. М., Томюк І. М., 2011

20


Ників, від поневолення, за утворення Української держа­ви.

Аналіз Останніх Публікацій. Цікавими працями, в яких висвітлюються історичні передумови та причини виникнення Запорізького козацтва, є дослідження В. Б. Антоновича, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського, О. М. Апанович, В. А. Смолія, Ю. А. Мицика, І. П. Крип’яке-вича, В. С. Кульчицького, В. І. Сергійчука, О. І. Регільмана, Б. Й. Тищика, а також інших вітчизняних і зарубіжних науковців. Проте навіть поява таких серйозних наукових праць не змогла всебічно й уповні показати історію ство­рення Запорізького козацтва.

Отже, Метою Авторів було показати маловідомі сторін­ки історії січового козацтва.

Свої політичні інтереси в Україні у ХVII cт., крім Польщі, мали також Литовське князівство, Угорщина та Молдавія, які намагались їх вирішувати за рахунок укра­їнців. У такому несприятливому оточенні українські фео­дали, на жаль, не тільки не могли очолити народну боро­тьбу, а більше того, трагізм ситуації полягав у тому, що втрачалась етнічна самостійність української знаті – ста­ну українського суспільства, який задля збереження й подальшого зміцнення своїх станових інтересів не лише не підтримав боротьбу народних мас України проти іно­земного поневолення, за створення національної держав­ності (не кажучи вже про те, щоб очолити цю боротьбу), формування своєї держави, а й брав активну участь у її придушенні [1, 27]. Перші повстання показали, що козаки стали впливовою силою не тільки у військових походах, а й у внутрішньому житті України.

У цьому відношенні цікаво зіслатися на дані Г. Міллера, який виділяє тоді наступні стани українського народу: шляхта, духовенство, воїнство або козаки, міщани та се­ляни [2, 32].

Українська еліта* Як стан на той час ще не визріла і не могла виконати своєї історичної ролі – бути носієм націо­нальної ідеї.

*

Елітою варто вважати, ту якісну частину суспільства, яка має щонайменше дві

Ключові ознаки: по-перше, вона стурбована і живе проблемами народу, а це передбачає певний рівень знань, щоб, принаймні, у проблемах розумітися; по-друге,

21


Отже, у таких умовах ініціатором боротьби за незалеж­ність стає козацтво, яке було керуючою і репрезентуючою верствою протягом XVI–XVII ст.

Слід зазначити, що Люблінська унія 1569 р. значно ускладнила становище козацтва. Населення українських земель не могло примиритися з новими порядками, котрі почав запроваджувати польський уряд. Найбільше неза­доволення викликали новий становий лад і нові економі­чні відносини між польським шляхетством та народною масою. Старе українське боярство в нових умовах мало відмовитись від колишнього привілейованого становища, у зв’язку з чим воно втрачало і свої землі, що переходили до рук польських магнатів чи прихильної до Польщі міс­цевої знаті. Простолюд, незадоволений порушенням ста­рих “прав вольних, християнських, добрих, справедливих” і введенням неприйнятих і чужих йому “новин”, став ру­хатися дедалі на південь і більш рішуче виступати на бо­ротьбу з польськими панами [3, 29].

За таких умов відповіддю на пригноблення були повс­тання. Українські повстанці завдавали відчутних ударів і польській шляхті, і євреям-орендарям, чим послаблювали Польщу, підривали її панування в Україні, певною мірою стримували посилення феодального гніту.

Панування польської шляхти зачіпало корінні економіч­ні і політичні інтереси багатьох станів та груп українського суспільства. Міщани, дрібна українська шляхта, духовенс­тво, зазнаючи утисків з боку польських магнатів, змушені були спільно з селянством збройною боротьбою добиватися змін існуючого становища. У ході повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, посилювали свою рі­шучість, прискорювалось визрівання національної свідо­мості в українців.

Ряд істориків, а серед них і представник народницької парадигми Михайло Грушевський, бачили причину коза­цьких повстань у соціальному устрої Польщі: привілейова­ність шляхетського стану, безправність нижчих верств населення, згори запроваджена церковна унія й обмежен-

Здійснює певні дії, щоб існуючі проблеми розв’язувати, усвідомлюючи це як суспільний, національний обов’язок, окрім того, визначає певну ідею подальшого розвитку.

22


Ня прав православної церкви - з одного боку; природна реакція проти всього цього - з другого - стали ґрунтом для боротьби [4, 65]. З цим слід погодитись, враховуючи такі риси, як волелюбність українського народу та його постій­не прагнення до самостiйностi – як державної, так i релі­гійної. Це ж неспростовно підтверджує i сучасна історія України.

Отже, головною причиною, яка спричинила появу се­ред українського народу і, насамперед, українського коза­цтва, опозиційних настроїв та відповідних дій, було соціа­льне пригноблення [5, 149].

Починаючи від Люблінської унії, в Україні настає нова політична ситуація, яка невдовзі – вже до кінця століття – довела українську людність до протесту, спочатку глухого і несильного, а ще через півстоліття – і до активного [6, 159].

Перші козацькі виступи мали хаотичний характер. Але під впливом духовенства та інтелігенції з’являється певна програма: оборона релiгiйних i національних інтересів українського народу. Соціальний конфлікт швидко поєд­нується з національним та релігійно-конфесійним. Борю­чись за вiру, козаки обороняли i національні інтереси.

Як вказує Д. Дорошенко, який відстоював консервати­вну парадигму, у той час, коли стара провідна верства українського суспільства – магнати і шляхта – помалу сходить зi сцени через масову дезерцiю своїх членів до польсько-литовського табору, а у міщанства вже не виста­чає сил виносити тягар боротьби за народність та церкву, на арену вступає нова суспільна сила, нова верства, що вийшла з лона українського народу, - козацтво, яке і пе­реймає на себе завдання бути головною опорою правосла­вної церкви й української народності [7, 208], яка вже на той час становила окрему етнічну спільність зі своєю мо­вою, територією, особливостями економічного життя і са­мобутньою культурою. Можемо відзначити принаймні дві обставини, які спричинили таку історичну роль козацтва на даному етапі.

По-перше, на вiдмiну від шляхетського стану, козацтво не посідало панівного становища і не було соціально за­мкнутим; по-друге, освоюючи землі південного регіону, воно

23


Перетворювалося на типових фермерів, стаючи у такий спосіб носієм нових буржуазних відносин. Саме економіч­ні засади козацького господарювання, що були найпере-довішими у тогочасній Європі, у першій половині ХVII ст. вступили у непримиренне протиріччя з найвідсталішим фільварко-панщинним типом господарства, що ґрунтувався на крiпацтвi. Тому національно-визвольну і соціальну боро­тьбу могло очолити лише козацтво – горожансько-хліборобська і реміснича, сільська і міщанська людність [8, 229].

Можливо, феномен цього явища насамперед полягав са­ме у тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників народу [9, 65]. Але ще потрібний був час, щоб запорожці усвідомили своє значен­ня і місце у політичному процесі на українських землях.

Історична ситуація, що склалася, об’єктивно породжу­вала нові соціальні сили, новий стан суспільства, по-тенцiйнi можливості якого були більшими, ніж інших ста­нів тогочасного суспільства. Такою рушійною силою і стало козацтво, яке утворилось у ході постійної боротьби україн­ського народу проти феодальної Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої) та турецько-татарської агресії. Значний вплив на це справили представники братств – громадських організацій міського і частини сільського населення України [10, 5], прогресивної української шля­хти, які спільно протистояли наростанню нацiонально-релiгiйного гноблення, що глибоко обурювало народ. На той час намагання Польщі запровадити на українських землях церковну унію, яку так не сприймав український народ, диктувалось польською політикою уніфікації дер­жави та запровадженням однакового релігійного обряду на всій території.

Перша історична згадка про козаків датується 1492 р., ко­ли великий князь Литовський Олександр сповіщав крим­ського хана Менглi-Гірея, що у вiдповiдь на те, “як кияни й черкасці розбили пiд Тягинею турецький корабель”, князь доручив трусити “козаків” [4, 79].

Є чимало наукових праць, в яких досліджується як по­ходження слова “козак”, так i походження самих козаків. Постійно маючи справу з татарською небезпекою, запоро-

24


Жці добре призвичаїлись до способів степової боротьби, вивчили татарські звичаї, знали їхні стежки. Багато хто з них знав і татарську мову. Від татар козаки запозичили чимало елементів побуту. Через козацтво в українську мову ввійшли такі слова, як Козак, Кіш, Сагайдак, Кобза, Чабан, Паланка, Кармазин Та ін. Невід’ємною складовою козацького побуту ставали “луплення” татарських чабанів, переймання степових грабіжників на переправах. Від оборони козаки з часом перейшли до наступу на ординців. Ріст чисельності козацтва, зосередження в його руках зброї, зокрема гармат, створювали передумови для засну­вання постійних укріплених поселень – засік, городків, січей [11, 12-13]. Спроби польського уряду підпорядкувати собі українське козацтво, жорстко обмеживши його чисе­льність, приводять до поділу козацтва на реєстрове та не­реєстрове (низове) і стають додатковим поштовхом до появи запорозького Коша і його укріпленого центру – Запорозької Січі.

Так, за твердженням Д. Яворницького, слово “козак” – тюркського походження, вперше воно почало вживатись у половців з XІ ст. і означало “вартового, передового, нічного і денного” [12, 7]. У тюркському словнику російського вчено­го Радлова слово “козак” означає вільний незалежний чоловік, волоцюга [7, 157]. Популярною була теорія, за якою козаки походили від чорних клобуків тюркського племені [13, 97], за іншими теоріями, – це слово пов’язувалось зі словами “коза”, “коса”, “кай-сак” та ін. На нашу думку, найбільш відповідним є трактування цього слова як “вільна людина”. Хоча початки козацтва сяга­ють давніх часів, науковці змогли відтворити у загальних рисах процес зародження i розвитку цього унікального історичного явища.

Як зазначає відомий французький письменник Про-спер Меріме, котрий цікавився історією українського на­роду, козаки “не були якимось окремим народом, а гурта­ми польських та руських слов’ян, які заклали поселення в краї, що час від часу зазнавав спустошливих татарських вторгнень. Вони укріпилися в Малоросії, на тих землях, які ніхто не наважувався обробляти; щодня доводилося захищати їх зі зброєю в руках” [14, 116].

25


Запорізьке козацтво почало формуватись на території Південної України, як уже зазначалось, наприкінці XV ст. У той час вона була вільною, малозаселеною територією, на яку фактично не поширювалось правління державних інститутів Речі Посполитої. Тому на ці землі почали пере­селятися люди, незадоволені своїм життям, які тікали від переслідування або ж йшли на промисли – рибальство, мисливство тощо. Поступово вони зливаються з місцевим населенням, створюють військові загони для захисту від татар та розбійників. Спочатку такі групи діяли незалеж­но одна від одної і взаємодіяли між собою лише в разі пот­реби. Але це вже були більш-менш постійні організовані загони зі своїм керівництвом, певними засобами боротьби. Разом з тим, крім людей, які прийшли на ці землі, “коза­кувало” і місцеве населення - феодали зі старостами, але все ж не вони стали основою козацтва [15, 76].

Кількість прибулих на Запоріжжі зростала у міру того, як польська влада, все більше і більше поширюючись тери­торіально, витісняла невдоволених до південних земель. Втікачі зосереджувались і у запорізьких землях, і по всьому Великому Лугу*. Він тягнувся безперервно довжи­ною сто верст і до двадцяти п’яти верст найбільшої шири­ни [12, 32]. Обставини життя козаків із самого початку штовхали їх на шлях організації. Все вимагало створення добре організованого та об’єднаного спільними завданнями первинного осередку, здатного саморозвиватися та вдос­коналюватися. Для його утворення був необхідний стій­кий центр, навколо якого могла б сформуватися уся ця громада для захисту рідного краю і здійснення певних упе­реджув альних походів.

Такий центр повинен був володіти обов’язковими і не­обхідними для цього ознаками: мати стійке постійне ядро воїнів-професіоналів, їх командири мусили мати не тіль­ки військовий досвід, а й відзначатися широким політич­ним кругозором, певною загальною і політичною культу­рою [16, 38]. Таким осередком спочатку і став загін-

* Це з XVІ–XVІІІ ст. історична назва місцевості на Запоріжжі величезних річкових плавнів, розташованих нижче порогів на лівому березі Дніпра до річки Конки.

26


Ватага, який очолювала найвпливовіша та найавторите­тніша особа – отаман. В історичних джерелах згадуються такі керівники, як Солтанець, Вороча, Масло, які в 1527 р. грабують татар, а також Яцько і Мануйло з Пере­яслава та Карпо і Андрушко з Черкас, що були старшими окремих ватаг [17, 16].

Володіючи широкими степами, що простягалися на значну відстань на схід і захід від Дніпра, запорізькі ко­заки, однак, завжди вважали центром своїх вольностей річку Дніпро: на Дніпрі вони постійно влаштовували сто­лицю. На початку 1550-х років відомий вождь запорізьких козаків князь Дмитро Вишневецький об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на острові Мала Хортиця коза­цький центр. Вишневецький Дмитро походив із старо­винного княжого роду Несвіцьких з Волині [18, 87]. Рід цей генеалогічно тягнувся від Рюриковичів, а прізвище він набув від замку Вишневець – родинного маєтку кня­зів. Проте і досі в історичній літературі повторюється по­милка польських хроністів, які сприйняли легенду про походження Вишневецького від литовсько-руського роду Гедиміновичів [19, 276]. В історичних джерелах ім’я Д. Вишневецького вперше згадується 1550 р. Тоді польсь­кий король призначив його Черкаським та Канівським старостою. Але через незгоди з королем, а ще більше пра­гнучи подвигів і геройства, Вишневецький залишив цю службу. Належачи до панівного класу польсько-литовської держави, у важку для рідного народу годину він вступив у боротьбу з його ворогами [20, 20].

Саме хортицьке укріплення, так звана Січ або де­рев’яна фортеця, послужило зразком і прототипом справ­жніх запорізьких “січей”, які виникають трохи згодом і служать базою та осередком нової козацької організації, що формувалася вже не на старих місцях понад Дніпром, а серед Дикого Степу (історична назва українських і ро­сійських степів Причорномор’я і Приазов’я – межиріччя Дністра і Дону) нижче порогів, віч-на-віч з татарами, да­леко від контролю і втручання польської королівської адміністрації. За будівництво цього замку та за військові подвиги Д. Вишневецький отримав похвалу в Грамоті

27


Польського короля Сигізмунда Августа, в якій також зао­хочувалось подальше будівництво замків для безпеки поль­ських панів [21, 148]. Прагнучи використати козаків на службі Речі Посполитої, король С. Баторій у 1576 р. сам визначив їм гетьмана та старшину, а також дав булаву, хоругву, бунчук та печатку з гербом військовим, на якому був зображений вояк з мушкетом [22, 54]. Це було започат-куванням реєстрового козацтва – частини українських козаків, внесених в особливий список – реєстр. Реєстрові козаки отримували право власної військової, адміністра­тивної і судової юрисдикції, звільнялися від податків та повинностей. Вони мали право на землеволодіння, право займатися промислами і торгівлею, одержували держпла-тню. Король, наймаючи козаків на службу, сприяв пробу­дженню в козацтва свідомості своєї відокремленості від інших станів у державі, виробленню свого роду імунітету, який полягав у непідпорядкованості звичайній владі, а тільки своїм старшинам. “Військо Запорізьке реєстрове” розташовувалось в північній частині України і територіа­льно було поділено на полки та сотні. Інколи польський уряд навіть використовував реєстрових козаків для боро­тьби проти Запорізької Січі [23, 79]. У Гетьманщині* Реєст­рові козаки поступово стали називатися городовими козака­ми, а з 1735 року – виборними [20, 22].

Ми також не можемо погодитися з думкою відомого на­уковця, дослідника козацтва І. Рибчина про те, що перша козацька фортеця, яка дала почин для заснування Запо­різької Січі, була на відомому острові Хортиці вже в 1490 р. [24, 35].

Подібно до цього автори не поділяють точку зору О. Рігельмана, який стверджує, що Запорізька Січ від свого початку до переходу в російське підданство існу­вала сто тридцять вісім років [25, 720], або з 1516 р., що також не знаходить свого історичного підтвердження.

*

Гетьманщина – термін, який вживався стосовно значної території України на

Лівому і правому берегах Дніпра, де з середини XVІІ ст. поширювалась влада гетьманського уряду. У зв’язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х років і полкового адміністративно-територіального устрою ця назва поступово втратила своє значення.

28


Дмитро Яворницький вважає, що фортеця на Хортиці повинна була стати базою для військових операцій, спря­мованих проти татар [12, 61], і була справжнім прототи­пом Запорізької Січі. З цією думкою погоджується і Л. Винар, вказуючи, що саме там розвивалося військове й господарське життя запорожців [26, 28]. Проте слід зазна­чити, що економічних підстав для свого розвитку Січ мала недостатньо і була залежна від хліборобської України [27, 23], постійно підтримуючи торгівлю [2, 31]: за здобуті під час походів дорогоцінні речі, коштовності, гроші козаки купували порох, залізо та ін. До складу ж армії Вишневе-цького, крім його особистої гвардії, входили і городові козаки, з якими поєдналося й козацтво з Низу. Інші дослід­ники (зокрема, В. Голобуцький) стверджують, що військо Вишневецького складалося лише з найманих солдатів, які самовільно привласнили собі ім’я “козаків”, а хортицьку фортецю було збудовано для того, щоб підкорити своєму впливові вільне козацтво і заступити російській армії шлях на Крим [13, 126]. На жаль, вчені не мають жодних архівних свідчень, які б дали чітку відповідь на це питан­ня.

Ми ж вважаємо, що, будуючи цю фортецю, козаки на­магалися мати постійний притулок, надійний захист при відбитті несподіваних нападів, а також свою оселю для організації спільноти.

Назва козацької столиці – “Січа, Січ” – виникла від слова “сікти”, “висікати” в розумінні рубати і, безперечно, має однаковий корінь зі словом “засіка”, тобто огорожа із загос­трених паль або частокіл [12, 58]. Природно думати, що таким самим чином виникла Запорізька Січ і саме від цього отримала свою назву.

Козацтво, об’єднавшись в Січі, набуває нової військової якості і перетворюється на значну політичну силу, про яку заговорили в Європі. Відчувши велику силу в своїй орга­нізованості, козаки не тільки успішно діють проти турець­ко-татарської навали на Європу, а й своєю силою та збро­єю допомагають у визвольних війнах Франції, Німеччині, Австрії і навіть Іспанії. Запоріжжя стало “огнищем коза­цької сили, солідарності, організованості” [4, 141] і, слід

29


Підкреслити, – силою, що обороняла не тільки українську, а й культуру багатьох народів Європи. Навіть кримський хан Джанібек Гірей у 1610 р. звертався до гетьмана за­порізьких козаків із проханням надати допомогу в боротьбі проти своїх ворогів. При цьому він зазначає, що на це дав згоду сам король польський [28, арк.1].

Висновки. Підсумовуючи узагальнений у статті матері­ал та висновки, що випливають із його аналізу, можна обґрунтовано стверджувати: крім українців, притулок на Січі знаходили також представники ще двадцяти двох національностей: білоруси, литовці, поляки, росіяни, а також німці, татари, угорці, іспанці, євреї, волохи, грузини, вірмени та ін. [29, 48]. Щоправда, треба сказати, що їх су­марна питома вага не перевищувала десяти відсотків. В основі козацької громади був українсько-православний етнос, який складався під впливом конкретних географіч­них та політико-релігійних обставин, та й фактично запо­рожці врешті-решт постійно підтримували двосторонні зв’язки з усім українським народом.

1. Смолій В.А. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Либідь, 1993. – 504 с.

2. Миллер Г.Ф. Исторические сочинения о Малороссии и мало­россиянах / Г. Ф. Миллер – М.: Имп. Общ-во истории и дре­вностей российских, 1846. – 95 с.

3. Каманін І.М. Гетьманство Петра Сагайдачного / І. М. Ка-манін // Петро Сагайдачний: Іст.-док. кн. – К.: Веселка, 1992. – 62 с.

4. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т. / М. С. Гру-шевський. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 7: Козацькі часи до року 1625. – 627 с.

5. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворен­ня / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К.: Генеза, 1995. – 608 с.

6. Доманицький В. Козаччина на переломі XVI–XVII в. (1591-1603) / В. Доманицький // Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. – 1904. – Т. 60–62. – С. 159.

7. Дорошенко Д.І. Нарис iсторiї України / Д. І. Дорошенко. – Львів: Світ, 1991. – 576 с.

8. Грушевський М.С. Духовна Україна (Зб. творів) / М. С. Гру-шевський. – К.: Либідь, 1994. – 558 с.

30


31

9. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноіс-торичному контексті / В. А. Смолій // Український історичний журнал. – 1991. – № 4. – С. 65.

10. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української ку­льтури XVІ–XVІІІ ст. / Я. Д. Ісаєвич. – К.: Наукова думка, 1966. – 250 с.

11. Томюк І.М. Бойові прапори українського козацького війсь­ка / І. М. Томюк, О. В. Пулим. – Львів: ЛВІ, 2005. – 37 с.

12. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: в 3 т. / Д. І. Яворницький. – Львів: Світ, 1990. – Т. 1. – 319 с.; Т. 2. – 392 с.

13. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво / В. О. Голобуцький. – К.: Вища школа, 1994. – С. 97; 126.

14. Меріме П. Українські козаки та їх останні гетьмани / П. Меріме. – Львів: Каменяр, 1990. – 301 с.

15. Крохмаль Н.В. Запорізьке козацтво як історична форма со­ціальної регуляції / Н. В. Крохмаль // Нова парадигма. – За­поріжжя: РА Тандем-У, 1997. – 76 с.

16. Жуковський А. Нарис історії України / А. Жуковський, О. Субтельний. – Львів: Вид-во НТШ, 1991. – 230 с.

17. Крип’якевич І.П. Козаччина і Баторієві вольності. Джерела до історії України-Руси / І. П. Крип’якевич. – Львів: НТШ, 1908. – Т. 8. – С. 16.

18. Кримський А.І. Історія Туреччини / А. І. Кримський. – Київ-Львів: Опір, 1996. – С. 87.

19. Крип’якевич І.П. Історія українського війська / І. П. Крип’я-кевич. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.

20. Паньонко І.М. Система органів управління Запорізької Січі: монографія / І. М. Паньонко. – Львів: ЛДУВС, 2006. – 144 с.

21. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, со-бранные и изданные археографическою комиссиею: в 15 т. – Санкт-Петербург, 1865. – Т. 2: 1599–1637. – С. 148.

22. Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Бело­зерским. – Т. 1. – К.: Унив. типогр., 1856. – 64 с.

23. Мицик Ю.А. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізь­ких козаків / Ю. А. Мицик, С. М. Плохій, І. С. Стороженко. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 302 с.

24. Рибчин І. Динаміка українського козацтва / І. Рибчин. – Мюнхен: Укр. технічно-господарський ін-т, 1970. – 112 с.

25. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / О. І. Рігельман. – К.: Либідь, 1994. – 768 с.

26. Винар Л. Силуети епох: історичні розвідки / Л. Винар. – Дрогобич: Відродження, 1992. – 184 с.

27. Терлецький О. Гетьманська Україна й Запорожська Січ / О. Терлецький. – Львів: Просвіта, 1935. – 86 с.

28. Головний архів давніх актів у м. Варшаві. Відділ козацький. – Карт. 42, спр. 1, арк. 1.


29. Podhorodecki L. Siczzaporoska / L. Podhorodecki. – Warszawa: Ksiazka i Wiedza, 1970. – 305 s.

Надійшла до редколегії 08.06.2011 р.

Рецензент: Б.С. Бренько, кандидат історичних на­ук, доцент, львівський університет бізнесу і права, м. Львів

Паньонко И.М., Томюк И.М.

ПРЕДПОСЫЛКИ И ПРИЧИНЫ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ЗАПОРО­ЖСКОГО КАЗАЧЕСТВА

В статье рассмотрены исторические предпосылки и причины происхо­ждения запорожского казачества, а также их вклад в становление украин­ского государства.

Ключевые Слова: Казак, запорожское казачество, Запорожская Сечь, Польско-Литовское государство, Речь Посполита.

Panyonko I., Tomyuk I.

PRECONDITIONS AND CAUSES OF THE COSSACKS UNION FORMATION

This article shows historical preconditions and causes of formation of the Cossack’s Union in Zaporozhe, their part in formation of the Ukrainian sovereignty.

Key words: Cossack, the Cossack’s Union in Zaporozhe, Sich Zaporizka, Rech Pospolyta.

32


УДК 947.7

Похожие статьи