Головна Військова справа Військово-науковий вісник СТЕРЕОТИПНІ УЯВЛЕННЯ ПРО СТАЛІНІЗМ В РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ СТОСУНКАХ ДОБИ СРСР
joomla
СТЕРЕОТИПНІ УЯВЛЕННЯ ПРО СТАЛІНІЗМ В РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ СТОСУНКАХ ДОБИ СРСР
Військова справа - Військово-науковий вісник

ГЕТЬМАНЧУК М. П. АНДРУШКО Л. М.*

Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Пер. з анг. – К.: Вид-во “Часопис “Критика”, 2008. – 303 С.

Доступ до розсекречених радянських архівів уперше до­зволив дослідникам вивчати внутрішнє функціонування радянської національної політики. Коли на початку 90-х років зник ідеологічний контроль над наукою й почалося розсекречення партійних архівів, зарубіжні дослідники отримали змогу працювати в українських архівах і як на­слідок з’явилося чимало їхніх наукових праць, у яких полі­тичне і соціальне життя в сталінський період досліджувало­ся на українських матеріалах. Серед них можна виділити оригінальну монографію канадського історика українсько­го походження С. Єкельчика “Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві”, джере­лами для написання якої послужили матеріали 28 фондів чотирьох українських та чотирьох російських архівів, опу­бліковані документи, преса, спогади і мемуари, численні публікації вітчизняних і зарубіжних науковців.

Зазначена монографія відзначається новизною, оскільки автором уперше вводяться у науковий обіг нові матеріали, які проливають світло на “білі плями” в історіографії дос­лідження російсько-українських стосунків радянської доби. Сергій Єкельчик – фахівець з історії Радянського Союзу і

*Гетьманчук Микола Петрович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри, Львівський державний університет внутрішніх справ, м. Львів.

Андрушко Людмила Миколаївна, кандидат мистецтвознавства, Львівський державний університет внутрішніх справ, м. Львів.

© Гетьманчук М. П., Андрушко Л. М., 2010

239


Національних відносин – у ґрунтовній праці досліджує сталінську політику пам’яті в Українській Радянській Соці­алістичній Республіці. Автор розглядає, як у літературі, операх, образотворчому мистецтві, скульптурі, у наукових працях, політичних промовах та святкуваннях сталінських часів було представлене минуле другої за величиною нації СРСР, а особливо – як тоді зображували російсько-українські відносини. Оскільки у монографії йдеться про головні події в історії України до 1917 року, вона побудована на припу­щенні, що її герої – сталінські ідеологи, інтелектуали і ши­рокі маси – не мали безпосередніх особистих спогадів про славне історичне минуле. У 30-х, 40-х роках ХХ століття ще жили люди, які могли зустрічатися з Іваном Франком, Ми­хайлом Грушевським, Лесею Українкою, але більшість насе­лення виводила свої уявлення про ці класичні постаті з піз­ніших історичних описів. Іншими словами, пропонована праця не протиставляє історичну пам’ять живій колективній пам’яті про недавні події, а намагається розкрити механізми та збої в інституціоналізації офіційної історичної пам’яті.

Монографія написана істориком і, здавалося б, розрахо­вана на представників історичних наук. Хоча факти, спо­стереження, зрештою – висновки, які зустрічаються в ній, будуть цікаві не лише науковцям-гуманітаріям, а й пересі­чному читачеві. Достоїнством цієї наукової розвідки є те, що вона незважаючи на академізм читається легко.

Книгу складають сім розділів, у яких основні аргументи розвинуто за допомогою хронологічного та предметного аналізу політичних рішень, текстів і образів. У першому й другому розділах ідеться про ідеологічні зміни під час вій­ни, у третьому і четвертому – проаналізовано післявоєнну ідеологічну реакцію. У трьох наступних розділах розгляну­то, відповідно, творення історичних текстів, кодифікацію національної спадщини та творення мистецьких репрезен­тацій минулого впродовж кінця 1940-х – початку 1950-х років. Епілог продовжує розповідь до смерті Сталіна і далі, до розпаду СРСР, простежуючи історію радянської істори­чної пам’яті до кінця.

Зміна курсу СРСР із “всесвітньої пролетарської револю­ції” на “звільнення націй” з провідною роллю російського

240


Народу відбулася на початку 1930–х років. “Соціалістичний наступ” в історії почався одночасно з індустріалізацією, колективізацією сільського господарства і культурною ре­волюцією, пише С. Єкельчик. Результатом його стала чист­ка “старих спеціалістів” у 1928–1932 рр. Українських поза­партійних істориків “чистили” до 1931 р. У 1931 р. до шкі­льної програми повернули історію, викинуту на початку 1920-х років. Зі сторінок газети “Правда” 16 травня 1934 р. партійне керівництво вказало вчителям, як викладати цей хитромудрий предмет. У 1936-му сталінська Конституція проголосила, що у СРСР уже немає класів. Тепер ярликом для класифікації стала національність. З 1937 р. офіційна пропаганда возвеличує росіян як “великий російський на­род”. Тоді ж держава прийняла російський патріотизм і героїв царських часів. У вересні 1939-го, після анексії Захід­ної України у московських та київських текстах з’явилося словосполучення “великий український народ”. Постійно наголошувалося, що “СРСР об’єднав українські землі в одну УРСР у 1939 році”. “У часи Сталіна українці могли вшанову­вати своє минуле, доки воно доповнювало, а не змагалося з російською імперською історією”, – підсумовує Єкельчик.

Автор показує, що в кінці 30-х років у радянській ідеоло­гії відбуваються важливі зміни – здійснюється відхід від класового підходу і починається “націоналізація” історії. У цьому процесі важливу роль відіграли представники інте­лектуальної еліти – навіть не стільки історики, скільки пое­ти та письменники.

У сталінські часи творили інтелектуали високої проби – П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та інші. У певному сенсі вони були сталіністами, оскільки виконували відпові­дні ідеологічні замовлення. Проте ці люди були українсь­кими патріотами й зробили не менше (якщо не більше!) для розвитку української свідомості, ніж наші сучасні ульт-рапатріотичні автори.

У книзі з’ясовується, як творився радянський пантеон українських героїв. У багатьох моментах він виявився спів­звучним пантеону, запропонованому діячами національно­го відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. Хоча, безумовно, в українському радянському пантеоні були свої особливос-

241


Ті, відповідне зміщення акцентів. Особливо багато уваги автор приділяє формуванню образу Б. Хмельницького.

У 20-х – першій половині 30-х років радянська історична література оцінювала цього діяча негативно, як і Переяс­лавську Раду та приєднання українських земель до Росії. С. Єкельчик наводить характеристику Б. Хмельницькому, яку давала “Велика Радянська Енциклопедія” у 1935 р.: “Зрадник і лютий ворог повсталого українського селянства. Х[мельницький] був представником верхівки української феодально-козацької старшини, яка бажала зрівнятися із феодалами Польщі – польською шляхтою”. А Переяславсь­кий договір 1654 р. це видання трактувало як “союз україн­ських феодалів із російськими”, що “юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною”.

Реабілітація, а потім звеличення Б. Хмельницького в ра­дянській літературі почались у 1938 р. Спочатку основний акцент робився на тому, що Б. Хмельницький підняв украї­нців на повстання проти поляків і приєднав їх до “братньої Росії”. Приєднання України до Росії починає розглядатися як “менше зло”, а потім узагалі як прогресивне явище.

У 1945–46 рр. у західні області України були спрямовані 44 тисячі вчителів зі Сходу, а також тисячі управлінців і пропагандистів. Щоб витиснути культ Мазепи, Грушевсь-кого й УГА, радянська влада насаджує в Галичині культ Івана Франка як “соціаліста”. Наприкінці 1946 р. в україн­ських ЗМІ почалася кампанія проти історичної тематики. Але не будь-якої: “Ідеологи-виконавці виловлювали твори про “окремішнє” українське минуле, але вітали ті, у яких ішлося про спільне минуле українців і росіян”.

У 1947 р. проявилася самоідентифікація Радянського Союзу як наступника Російської імперії. Відтоді прогресив­ний чи реакційний характер подій в історії республік ви­значався їхнім ставленням до Росії. Повстання проти пану­вання інших народів – національно-визвольні. Проти цар­ської та червоної Росії – бандитські. Імперський проект пам’яті вимагав, щоб були зняті всі згадки про військові зіткнення між козаками і московитами. Автори мали пов­сюдно підкреслювати “прогресивну роль російської куль­тури”. Місцевих інтелектуалів дбайливо спрямовували на написання “правильної історії”.

242


У контексті цих міркувань варто ще раз звернути увагу на таку постать, як О. Корнійчук. Нині в його особі бачать аполо­гета сталінізму, ігноруючи творчий доробок даного автора. При цьому якось забувається, що О. Корнійчук дійсно був та­лановитим драматургом, а його п’єси мали чималий вплив (до того ж неоднозначний!) на радянських українців. Очевидно, науковцям варто всебічно проаналізувати творчість і діяння О. Корнійчука. Користі від такого аналізу буде більше, ніж від заїжджених студій над Шевченком, Франком та Лесею Україн­кою, коли в текстах цих класиків намагаються віднайти те, чого там немає. До речі, С. Єкельчик показує, що ця трійця в якості найвищих національних авторитетів українців творилася саме в часи сталінізму; з’ясовує, чому саме вони виявилися обраними і чому були відкинуті інші авторитети (наприклад, М. Костомаров та П. Куліш).

У монографії С. Єкельчика є низка інших цікавих сюжетів. Зокрема, щодо інтерпретації в часи “класичного” сталінізму історії Київської Русі; звернення українських авторів до таких постатей, як Ярослав Мудрий та Данило Галицький; особли­востей вивчення історії й літератури в школах тощо. Словом, прочитавши книгу С. Єкельчика, починаєш краще розуміти наш “незримий зв’язок” із часами, від яких ми начебто відх­рещуємося.

На початку 1950-х радянська влада звернула увагу на музеї, звелівши здійснити ідеологічну ревізію експозицій. Треба було показувати “героїчну історію українського народу у зв’язку з історією великого російського народу” і “викривати реакційну роль церкви”. Кілька років тривали чистки в музеях України, що надзвичайно збідніли. “У результаті “перегляду” і “очищення від хламу” ленінградський Ермітаж привласнив собі цілу колекцію ассирійського клинопису, що зберігалася у Львівському історичному музеї”, – нагадує Сергій Єкельчик. Сьогодні нам варто знати, як планомірно, за допомогою попу­лярних текстів, партійних зборів і масових церемоній твори­лося відчуття підпорядкованості “старшому братові”.

В епілозі автор слушно зауважує, що “до останніх днів СРСР, підтримуючи ідеологію “дружби народів”, Сталінові наступники так ніколи й не звели різні національні історії радянських народів до спільного знаменника.

243


Кремль, як це показано в попередніх розділах, прагнув контролювати розуміння патріотизму й історичної пам’яті в Україні. Але ці поняття були відкритими для інтерпрета­цій місцевими інтелектуалами і громадою, що спонукало Москву до кількох кампаній проти “українського націона­лізму”. Сталінський проект уніфікованої пам’яті підважу­вав той факт, що історичні репрезентації минулого, хай там як вони відзначали історичну єдність радянських народів, ніколи не заперечували етнічну відмінність неросіян. Зре­штою, суперечності сталінської політики пам’яті поясню­ють невдачу формування з Багатонаціонального Радянсь­кого Союзу єдиної, гомогенної спільноти.

Зусилля автора, спрямовані на деконструкцію окремих хибних положень пострадянської української історіографії, варто всіляко вітати. Немає сумніву, що наші знання при­роди російського комуністичного тоталітаризму та його функціонування в Україні ще недостатні й вимагають пог­либлення. Зрештою, С. Єкельчик демонструє це на власно­му прикладі, оприлюднивши у монографії безліч малові­домих фактів, які з’ясовують або ілюструють особливості поведінки представників республіканської літературно-мистецької та наукової еліти в їхніх складних взаєминах із Центром. От тільки, чи доростають представники тогочас­ного літературно-мистецького й наукового “бомонду” УРСР до ролі, за автором, “провідних гравців” – це ще питан­ня, яке потребує подальшого докладнішого з’ясування…

Монографія С. Єкельчика “Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві” пропонує читачеві складний образ сталінської ідеології й культури у найважливішій неросійській республіці Радянського Сою­зу. Книга, безперечно, варта уваги широкого читацького загалу, який не лише цікавиться вітчизняною минувшиною тоталітарної доби, а й прагне без ідеалізації уявити собі російсько-українські стосунки в їхній історичній ретроспек-тиві й контроверсійній сучасності.

Надійшла до редколегії 02.04.2010 р.

244


УДК 94:327(477+ 567)

Похожие статьи